Марчак Микола

МАРЧАК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
(1982–2023)

Стрілець-санітар відділення охорони взводу охорони роти забезпечення боєприпасами батальйону матеріального забезпечення 28-ї окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового Походу ЗСУ

Микола народився 17 березня 1982 року в мальовничому селі Зміївка Бериславського району Херсонської області. З сестрою Наталею росли у люблячій родині. Був молодшим братом.
Його дитинство промайнуло у сонячному південному краї серед широких степових просторів та сріблястих дніпровських хвиль на березі Каховського водосховища. Хлопець був чесним, щирим, сповненим справедливості та добра. Він не терпів брехні, завжди знаходився на боці правди, ніколи не залишав товаришів у біді. Любив природу, тварин, а найбільше голубів. Був невтомним та надійним помічником своїм батькам у веденні домогосподарства.

У 1999 році Микола закінчив загальноосвітню школу в рідному селі. Оскільки він захоплювався автомобілями, дуже любив дорогу і поїздки, питання про вибір майбутньої професії було вирішене одразу. Юнак здобував вищу освіту у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті, отримав диплом зі спеціальності «Інженер організації дорожнього руху». Дорога для нього завжди була чимось більшим, ніж просто шлях – вона вела до нових можливостей, до майбутнього, до людей.
Микола мав унікальний дар – знаходити спільну мову з будь-ким, бо серце його було відкрите, а душа сповнена любові. Для нього найціннішим у житті були не речі, а люди.
З 20 травня 2005 року по 17 лютого 2006 року проходив строкову службу в Збройних силах України, після закінчення якої повернувся до рідного села. Почав налаштовуватися на цивільне життя. Військова служба загартувала його характер. Микола став витривалим, відповідальним та дисциплінованим. Спочатку планував і працював над тим, щоб мати власну справу – вирощування овочевих, а саме картоплі. Але згодом перевагу надав роботі водія маршрутного таксі у м. Новій Каховці. Йому подобалося брати активну участь у щоденному ритмі міста. Щоранку сідав за кермо та вирушав у рейси; перевозив людей, які поспішали на роботу, навчання, у справах. Водій бачив, як місто прокидається, як змінюються пори року, як на обличчях пасажирів відображаються їхні радощі й турботи.

Саме у маршрутці Микола познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною. Невдовзі пара побралася. А через 2 роки у них народився прекрасний малюк Мирослав. Життя складалося з простих, але важливих речей: родина, робота, маленькі радощі та звичайні метушливі будні.
У 2017 році чоловік прийняв непросте рішення – поїхати на заробітки до Польщі. Перебуваючи за кордоном, він не забував про Україну. Вільний час проводив у розмовах із рідними, стежив за новинами, сумував за домом. Там, на чужині, Микола освоїв нову справу. Працював водієм автобетононасоса (помпи) на будівництві, докладаючи максимум зусиль, щоб виконувати роботу якісно та відповідально. Його цінували за професіоналізм, пунктуальність і сумлінність. Він швидко знайшов спільну мову з керівництвом і з колегами.

Коли в лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, чоловік не міг залишитися осторонь. Не міг дозволити собі просто працювати та жити мирним життям за кордоном, коли його земля палала під ударами ворога. Внутрішній голос, військовий досвід, почуття обов’язку – усе це підштовхнуло його до рішення повернутися. Він знав, що має стати в стрій, взяти до рук зброю та боронити свою країну.
17 квітня 2022 року Микола став на захист України. Спочатку він не зізнався родині про своє рішення – піти на війну. Та всі, хто знали його життєві цінності, не були здивовані цьому вибору. Як і тоді, коли пішов на службу в армію після закінчення вишу.

• «Коли я в телефонній розмові запитала у брата, чому він вирішив повернутися з Польщі на війну, він рішучим, але водночас втомленим голосом відповів без роздумів: “Як я можу тут бути, коли моя дружина з дитиною ховаються у підвалі від обстрілів, коли мама плаче від страху та безсилля?..”, – згадує сестра Наталя. – У його голосі не було сумнівів, лише твердість і біль водночас… Його вибір був очевидним – повернутися, стати на захист, зробити все, що в його силах. Це був не просто обов’язок, це було його серце, яке не дозволило залишитися осторонь… Тому дружині Анні Микола сказав: “Війна закінчиться. Що я скажу сину: де я був?”».

Служив спочатку сержантом резерву, потім – стрільцем-санітаром у складі 28-ї окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового Походу. Він не просто воював – він рятував життя.
Микола прийшов у підрозділ свого кума Віталія, який одразу представив новоприбулого хлопцям: «Це мій кум. Це хрещений батько мого сина Влада». Саме так військовослужбовець отримав свій позивний серед побратимів «Кум».

На фото – Захисник України Микола Марчак

Боєць захищав Миколаївську область, звільняв рідне Правобережжя Херсонщини, потім – обороняв Донеччину. Кожен день на фронті був випробуванням, кожен день він бачив біль, втрати, смерть. Але Захисник не відступав. Він не мав права відступити – бо за його плечима була Україна, була його сім’я, був маленький син, для якого він хотів іншого майбутнього.
7 вересня 2022 року за сумлінну службу Микола Марчак був нагороджений відзнакою «За службу державі». Його поважали командири, любили побратими за його силу, за його вірність, за його добре серце, яке не зачерствіло навіть на війні.

• «Коли звільнили Снігурівку, знайшли на попелищі старовинні ікони. Разом з хлопцями Коля їх відвіз у Миколаїв до священиків на реставрацію. Чоловік був дуже віруючою людиною. Вони там і тварин рятували. Змайстрували маленький хлівець і прихистили теля, качку з пташенятами», – згадує дружина Анна.

Будучи в самому пеклі Бахмутському, він увесь час просив рідних, щоб виїжджали у безпечне місце. Про себе говорив мало, а частіше писав смс-повідомлення: «У мене все в порядку. Тільки не хвилюйтеся!».
17 березня 2023 року під Бахмутом на Донеччині воїну виповнився 41 рік. 21 березня він перебував на нульовій позиції. Виконуючи бойове завдання, після двох днів важких боїв Кум разом із побратимами захопили російські позиції і двох ворогів у полон. Коли поверталися з полоненими, потрапили під мінометний обстріл в районі селища Курдюмівка. Вибух, уламки, біль…

• «Зі мною все гаразд. Спасайте Штурмана, – це останні слова Миколи. – Таким добродушним і дружнім був наш Кум. Навіть в останню хвилину думав не про себе», – говорить побратим Віталій.

Микола Марчак віддав своє життя за Україну. Загинув як воїн, як Герой, який не зрадив своєї присяги, не схилив голови перед ворогом.

• «Ми передзвонювали, хотіли почути, що трапилася помилка! Що це неправда! Але… Зла і жорстока війна зробила своє. Як грім серед ясного неба, увірвалися в дім горе і біль. Крізь сльози воїни-побратими підтвердили смерть Миколи», – розповідають рідні.

• «Пробачте рідні, пробач сину, пробач дружина, що я його не вберіг!!! Сьогодні під час штурму ворожих позицій моя група втратила не просто бійця, а Героя, який віддав своє життя за інших, щоб вони жили!!! Кум – людина-взірець для мене та один із кращих, з ким я воював!!! Герої не вмирають!!! Слава Україні!!!», – зі щемом у серці тужливо мовив командир Миколи.

24 березня 2023 року Захисник повернувся у рідну Зміївку. Але вже не тим шляхом, яким їхав колись, сповнений життя, мрій і надій. Його шлях назад був іншим – трагічним, скорботним, омитим сльозами рідних і побратимів. Труну везли дорогою, якою він не раз проїжджав раніше, але тепер його повернення було назавжди.
Коли похоронна процесія в’їжджала в село, їх уже чекав ворог – у небі завис російський дрон. Але, Слава Богу, цього разу йому не вдалося завдати ще більшого горя. Вибух пошкодив лише автомобіль, але не зміг зупинити тих, хто віз свого Героя до останнього спочинку.