Микола Куліш: талант світового масштабу
3 березня щорічно, починаючи з 1986 року, в усіх країнах відзначається професійне свято літераторів – Всесвітній день письменника. Саме до Всесвітнього дня миру для письменника (повна назва свята) фахівці відділу краєзнавства нашої Гончарівки зустрілися з учнями старших класів Херсонської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 53 під час літературної години «Микола Куліш: талант світового масштабу».
Говорили про Миколу Гуровича Куліша – представника Розстріляного відродження, геніального українського драматурга, громадського діяча, режисера, журналіста, редактора, діяча української освіти, уродженця селища Чаплинки, на той час Дніпровського повіту, Таврійської губернії (нині – Каховський район Херсонської області). Письменник пророче, більше століття тому, наголошував: «Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить». В світлі російсько-української війни ці слова набуваюсь особливого значення.
Учасники зустрічі дізналися про важке дитинство письменника, навчання попри брак коштів в Олешківському міському чотирикласному училищі, де уже впродовж першого року Микола проявив категоричну вдачу та виразні лідерські якості.
Всі присутні із замилуванням продивилися відеосюжет про історію кохання Миколи Куліша та Антоніни Невелль. Про чоловіка Антоніна писала: «Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині».
Учасники літературної години дізналися про перші аматорські твори Миколи Куліша, написані в Олешках, де автор друкувався під псевдонімом Гурій Коняга; про те, як Перша світова війна вплинула на світоглядний злам царського офіцера; про примусову «комунізацію», адже, за спогадами дружини Антоніни: «Як велику почесть, піднесли Миколі партійний квиток, від якого тоді ніхто не мав права відмовлятися. Все пізніше життя він був в’язнем цього партійного квитка».
Учні з повагою слухали про роботу Куліша в Олешківському повіті, де він організовував школи, дитячі садки, ясла та притулки, склав українську абетку (буквар) для шкіл «Первинка», а ще, в голодні 1921–1922 роки, врятував багатьох школярів від смерті. Той жахливий досвід згодом ліг в основу авторської п’єси «97». Психологічна драма, від якої «гриміла вся Україна», була настільки жорстка, страшна та натуралістична, що жінки в харківському залі непритомніли, а під столичним театром чергували карети «швидкої допомоги».
Відзначили присутні й плідний Харківський період творчості Куліша. Саме тут пожвавлюється і зміцнюється його творча дружба з театром «Березіль», головним режисером якого був славетний Лесь Курбас. Дуже знаковим стало їх знайомство та спільна творчість. Двох великих митців звели нагальна потреба та нова дійсність. Саме в творчому тандемі вони створили чотири шедеври: комедію «Так загинув Гуска», трагікомедію «Народний Малахій», сатиричну комедію «Мина Мазайло» і соціально-психологічну драму «Маклена Ґраса».
Говорили про «кінороман з доби війни і революції» «Патетичну сонату», що був створений в результаті творчого експериментального пошуку 1929 року, як органічне поєднання слова й музики.
1931 року березільці відновили ранню постановку «Комуна в степах». Правди, сказаної у п’єсі, Кулішу пробачити не могли: «Казарма, табір – не комуна, тринадцята рота, а не життя! Млин стоїть. І все посохло. І сохне, бачу, що найголовніше – в'яне, сохне людський дух. Тікають!.. Яка ж це сила, що гонить вас, а мене кличе? І як розсудить вона нас, й на кому кінчить?»… Вистава стала останньою краплею. Куліша різко засудили та виключили з партії. У театрі «Березіль» зняли з постановки всі його п’єси, різко засудивши останню – «Маклена Ґраса». Слід зазначити, що сам письменник після прем’єри, а потім і нищівної критики «Маклена Ґраса» сказав: «…Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника».
З гіркотою у серці слухали присутні про подорож 1933 року цькованого з усіх боків Миколи Куліша селами України, що потерпали від геноциду. «Багатюща країна, земля – як золото, трудолюбивий і здібний народ, що з ним зробили?! …Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!», – ділилася у спогадах словами Миколи Куліша Антоніна Невелль.
Учасники зустрічі передивилися відео про буремні останні роки життя драматурга: арешт перед похоронами свого друга Івана Дніпровського, звинувачення у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв'язках з ОУН, жорсткі допити, утримання в одиночній камері та… розстріл 3 листопада 1937 року. У розстрільному списку імена Куліша й Курбаса стояли поряд – №177 і №178. Дружина Антоніна Невелль писала в усі інстанції запити, збирала і надсилала посилки, аж поки у грудні 1939 року адміністрація СТОНу не повідомила, що «адресат вибув». Що сталося з Миколою Кулішем – його дружина так і не дізналася, списки розстріляних з’явилися на початку 90-х, коли Антоніна Невелль вже померла. Реабілітували письменника 4 серпня 1956-го «за відсутністю складу злочину».
Сьогодні, під час російсько-української війни, рідна Кулішева Херсонщина знову бореться за свободу, за збереження себе як нації. Актуальні, як ніколи, слова геніального драматурга: «Україна сьогодні не сцена, а плацдарм… Плацдарм великого змагу ідей…».
