"Я со сцены вам сердце, как мячик, бросаю..."

Олександр Вертинський – всесвітньовідома зірка естради ХХ століття, чия граціозна натура знайшла тисячі шанувальників у найрізноманітніших кутках Землі – від вулиць Шанхаю до бульварів Парижу. Киянин, який став кумиром декількох поколінь… Майбутня легенда естради початку ХХ століття, він народився 21 березня 1889 року у Києві на Володимирській, театральну кар’єру розпочав у Москві, більше 20 років провів в еміграції – підкорював світові столиці, але завжди мріяв повернутися на Батьківщину, до Києва… На честь 130-ї річниці з дня народження Олександра Вертинського у Києві відкрили пам'ятник, а в Херсоні, у бібліотеці імені Олеся Гончара, провели вечір-спогад  "Я со сцены вам сердце, как мячик, бросаю". 
Ініціатором зустрічі і лектором виступила Людмила Поповкіна, член літературних клубів, прихильниця творчості Олександра Вертинського. Під час лекції у літературній кав’ярні вона розповіла про дитинство і юність поета і співака, про його особисте життя, про нерозривний зв’язок з Батьківщиною. 
Це була людина-оркестр: поет, шансоньє, композитор, актор.  Він мав особистий і неповторний стиль. Секрет успіху Олександра Вертинського був дуже простим: щирість автора. Саме вона приносила шалений успіх. Він відверто говорив у своїх піснях про те, що найбільше турбувало людей: життя, нерозділене кохання, смерть, духовні пошуки й душевні митарства. Так, на кіностудії Олександра Довженка Вертинський грав українською у фільмах “Кривавий світанок” і “Полум’я гніву”, чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді спитала: “Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?”. Ледь не плачучи від радості, артист відповів тоді, що він тут народився, і що це його Батьківщина. Олександр називав Київ ніжною батьківщиною і говорив: “Я готовий цілувати твої вулиці”...
Олександр Вертинський повернувся на батьківщину після еміграції наприкінці 1943 року, згодом побував в Одесі, а звідти завітав до Херсона. Своїми спогадами про зустріч з маестро поділився письменник Микола Каляка: «Ще у 1950-х роках Вертинський давав кілька концертів у Херсонській обласній філармонії. Яблуку, як то кажуть, ніде було впасти: люди стояли у проходах, на стільцях сиділи по двоє. А зі сцени з надзвичайною акустикою, якою славилася наша філармонія, лунав приємний голос Олександра. Бурею оплесків зустрів зал слова його пісні «Доченьки», адже на рідній землі у нього підростали дочки Анастасія і Маріанна».
Пізніше дочка згадуватиме, що батько дуже любив "Реве та стогне Дніпр широкий", а перед концертами завжди розспівувався українськими піснями, бо вважав їх дуже мелодійними. Олександр Вертинський згадуватиме, як часто йому снився Київ. За рік до смерті навіть присвятив йому пісню. 
Під час вечора-спогаду  лунали записи романсів у неперевершеному виконанні Олександра Вертинського, й очі присутніх видавали душевні хвилювання кожного…