ВИДАТНІ ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ

Давні часи (до 1917 року)

  РУСОВА СОФІЯ ФЕДОРІВНА

[1856-1940] українська громадська і  культурно-просвітительська діячка, педагог

Русова Софія Федорівна (дівоче прізвище Ліндфорс) народилася в селі Олешня Ріпкинського району Чернігівської області в сім'ї поміщика, яка мала давні аристократичні корені. Батько її по походження - швед, мати - француженка.
Закінчила Фундуклеївську гімназія в Києві. Разом зі старшою сестрою відкрила свою школу, а згодом дитячий садок. Зважившись на таку самостійну і подвижницьку працю, С. Русова зробила вибір на все життя: українським дітям, організації дитячих установ, шкіл, притулків віддала вона свою невтомну енергію.
Разом з чоловіком С. Русова об'їздила пів-України. Вона працювала в дошкільних та шкільних установах Чернігова, Ніжина, Одеси, Єлисаветграда, Полтави, Харкова. Життєвий шлях С.Ф. Русової тісно пов'язаний з Херсоном, де її чоловік А.А. Русов працював статистом. «У Херсоні, – вспоминала она, – тоді вже заклався гурток діяльних українців, які підготували і видали перший у Херсоні альманах «Степ». Життя Русових в Херсоні було наповнене творчості, музикою, літературою.
Крім роботи в статистичному бюро А.А. Русов із поміщиком Скадовським займається археологічними розкопками в районі с. Білозерка.
У 1889 році за наказом губернатора Роона Русовим, які, на думку жандармських чинів, були центром крамоли у губернських місті, було наказано в 24 години назавжди покинуть межі Херсонської губернії.
З 1909 року С.Ф. Русова - професор Фребелівського педагогічного інституту в Києві, потім - викладач комерційного інституту. Вона була однією з засновниць і співредактором українського педагогічного журналу «Світло», що виходить у Києві протягом 1910-1914 років.
"Прийдіть, будемо жити заради наших дітей", - з таким гарячим гаслом жила і працювала С. Русова.
Особливо активно працювала С. Русова з приходом нової влади. З 1917 року вона керувала відділом дошкільної освіти та виховання. І з усією рішучістю втілювала в життя гасло «українізації народної освіти, всіх шкіл, всіх освітніх організацій».
За активної участі Софії Русової в Україні почали організовувати нові і впроваджувати старі «Просвіти», вбачаючи в них найкращу форму поширення освіти серед дорослого населення.
Вона складала підручники з географії та французької мови, писала популярні історико-географічні нариси для самоосвіти, залишила помітний слід в історії української літературно-естетичної думки.
За свою полум'яну любов до Батьківщини С. Русова поплатилася еміграцією... Вона була потрібна в рідному краї, але надзвичайно важливою була її присутність і в еміграції. Петлюра говорив: «Треба тепер, щоб Русова цілу Європу об'їхала й розповіла про стан України.».
"Ці слова були для мене, – говорила вона, – наказом людини, яку я високо цінила. Я мало цікавилася жіночим питанням, визнавала й визнаю його за загальнолюдське питання. Що з того, що більшовики визнали всі права жінки, коли навкруги всі людські права, а значить і права жінки, потоптані. Поки не запанує в житті людяність, поки не шануватимуть прав людини взагалі, не може й жінка мати жодного забезпечення своїх прав. Отже, мене участь в Інтернаціональній Жіночій Раді цікавила тільки як змога використати широко, на весь світ трибуну; з якої я могла б голосно кричати про недолю України, показати світові несправедливість, від якої вона загибає. Я згодилась їхати до Гааги...".
Софія Русова розуміла, що наші обов'язки полягають не в тому, щоб шукати захисту у світі, а виконувати свій громадський обов'язок на рідній землі. С. Русова постійно засмучувалася долею української державності. Коли в 1938 році українська державність стала відроджуватися в Закарпатті, Софія Русова написала тоді «Ми всі українці, – і емігранти, і мешканці рідних земель, переживаємо в ці часи велике хвилювання: утиски проти нашого народу і в Польщі, і на Великій Україні доходять до неможливих ступенів, кров ллється, найкращі люди зникають... і гріє серце надія: почалось! Крок за кроком, одна земля за другою мусить визволитися, і через комплекс міжнародних інтересів, які скупчуються навколо України».
Вона просила одного: «Покажіть себе гідними павших братів. Скріпіть ще могутніш нашу боротьбу і, як сказав великий Мазепа, всі в один гуж, в один такт, щоб було одно стадо, єдиний пастир. А перемогла остаточно наша... Слава Україні!».

 З 1937 року і до кінця життя Софія Русова - почесний голова Всесвітнього союзу українок.
Її могила - на Ольшанському цвинтарі у Празі. Гідно шанується світла пам'ять мудрої, невтомної просвітительки.
«Світло твоєї душі засяяло у рідній Олешні й світить усій Україні в її невпинному поступі до волі, до відродження», - ці слова викарбувані на пам'ятному знакові, спорудженому з нагоди 135-річчя з дня народження С.Ф. Русової. У Олешнянской сільській школі відкрили її світлицю-музей.