Память в слове
Жураковский В. "Ветерани"
Любомская Е. "У вечного огня"
Шевченко В. "Свято Перемоги"
Братан Н.И. "Пісні з фронту"
Шевченко В. "Де старий мій окоп?"
Боянжу М. "Баллада о бескозырках"
Нижеголенко В. Спогади ветерана
Ветерани
|
Теплий день проснувся вранці-рано — Чорну землю обійняв розмай. З парку Слави — купка ветеранів, Їхня пам'ять — наш передній край. Пульсував вогонь, мов стяг багряний, І вони згадали імена: Рядових, сержантів, капітанів, що забрала назавжди війна. |
Травень крок рівняв на ветеранів, В сивину вплітались біль і щем. І мовчали в день святковий рани, Тих, що йшли під кульовим дощем. Лиш кричали зморшками їх лиця, Закипала ув очах сльоза. Хто сказав, що їм війна не сниться? — Відболіли рани... Хто сказав? |
| Василь Жураківський |
У Вечного огня
|
У Вечного огня - не вечные цветы.
Здесь школьники стоят - береты, автомат... |
Но знать дано цветам у Вечного огня:
Здесь детям для того в волнении стихать, |
|
Елена Любомская |
Свято Перемоги
|
Уквітчала клечанням мати хату, І чебрець послала на підлогу: Заходилась матінка святкувати День Перемоги. На столі поставила в склянці квіти, Рушники повісила над синами: Для когось — герої, а для неї — діти, Як вона для них — мама. Відчинила повагом давню скриню, Зодяглась врочисто, як до престолу, Пов'язала хусточку темно-синю... Привела малечу до столу. Малюки слухняно снідать сіли, А матуся лагідно: — Це — Васькові, |
Це — Петрусеві... Микольці... Пилі, — Льоні... Сенчику... Мовчки їла Дітвора пироги святкові. Над чужими дітками нахилилась: «Снідайте, снідайте, голубята...». Посміхнувся хлопчик: «Мабуть, помилились... Та мене ж не Петрусем звати». ...Зі стіни дивились сини-солдати. Хоч на фото — з нею, хвалити бога... Уквітчала клечанням мати хату, І чебрець послала на підлогу. |
|
Василь Шевченко |
Пісні з фронту
|
Агов, музики голосні, Засватані естрадою! У мене є для вас пісні, Не знаю, чи порадую. Мені з війни їх дядько слав Із текстами і нотами. І я по-своєму співав Вдесяте, а чи всоте їх. Про солов'їв недремних тих, Котрі бійців тривожили. Про даль і пил шляхів трудних, Які в походах сходжені. |
Душі солдатської красу В душі несу — не сплинуло: За рідним домом світлий сум У заквіті ялиновім... Той спів у вас живе чи ні, Той біль на чужині — В Німеччині, в Німеччині, Далекій стороні... ...Сьогодні ВІА — шум і гам, Де не шукайте пристрасті. То як воно, питаю, вам — Пісні, що з фронту прислані?! |
|
|
Де старий мій окоп?
|
Я сьогодні піднявся бадьоро і рано, І назустріч світанку — у врунисте поле: Не тривожать мене, як в погоду погану, Давні рани мої із прихованим болем. Наче друзі, дерева вітають тепло, Стелють килим барвистий і квіти, і трави: Як в минулім, п'янять мене пахощі степу, Од ріки повіва вітер-легіт ласкавий... Де старий мій окоп, вірний захист від кулі? Де згубились моїх побратимів могили? Скільки літ промайнуло, як друзі поснули, Скільки весен, — як в вічність вони відлетіли. |
Не затерти того ні літам, ні вікам, Як приходила смерть, і безсмертя, і слава, Як в атаки кидалася лава на лаву, — Наче хвиля на хвилю, — і гинули там... А живі — уперед! — їм ще йти та іти З перемогою в серці аж до Перемоги! Лиш дивились услід обеліски їх хрести — І очима свого, і очима чужого... Побратими загиблі! У серці тривогу Не дають вгамувати ті спогади давні: Я приходжу до вас, до окопу старого Крізь стодзвони полів, крізь метелицю Травня! |
| Василь Шевченко |
Баллада о бескозырках
Морякам Дунайской флотилии
Стою на берегу, где обелиск
Над вечною глубокою рекою.
Здесь моряки за город мой дрались,
И в тишине я слышу грохот боя.
Днепро мне дарит щедро паруса,
И теплоходы белые, как чайки, А я смотрю,
смотрю и вижу я,
Как бескозырки на волне качаются...
Мне кажется, что сквозь огонь и дым,
Из обожженннх дней плывут ребята.
По 18, 19 им —
Они присягу вьшолнили свято.
Пывут ребята, и ласкают их
Плакучих ив серебряные косы.
И бережно Днепро сынов своих
Из пламени в бессмертие относит.
Стою на берегу, где обелиск —
Над вечною глубокою рекою
Здесь моряки за город мой дрались,
И в тишине я слышу грохот боя.
Марк Боянжу
Спогади ветерана
|
Спадають молоком тумани і осідають на траву. Болять і ниють мої рани, і в пам'яті, і на яву. Мені чомусь бува не спиться, коли весь вечір дощовий. Це чиста правда, це не сниться - я з пекла вибравсь ледь живий. Як ветеран цим не пишався, з руїн країну піднімав, Я сіяв хліб, я будувався, про відпочинок забував. А спогади, як дику грушу, нічим не можна заглушить. Нащадкам передати мушу, я відійду, їм треба жить. Пройшло вже більше півстоліття, а в моїм серці біль і щем. Не раз в воєнне лихоліття я гнив в окопах під дощем. І на жарі, і на морозі фашиста бив і далі гнав. |
Німили ноги у дорозі, |
| Валентина Нижеголенко |
