1. Біографія настоятеля Каховського Свято-Покровського храму м. Каховки, Стефана Щербана

Тридцяті роки ХХ ст. Мальовниче село Карапчі Вашківського району Чернівецької області утопає в обіймах смарагдових прикарпатських лісів. У ньому живуть, в основному, праведні люди, трудівники. Це селяни та робітники деревообробної промисловості.
У кінці села на фоні мальовничих гірських пейзажів, кришталевих струмків і водопадів стоїть дерев'яна церква. Вона особливо красива й загадкова вночі, ніби оповита таємничою музикою округлих, гармонічно з'єднаних куполів, наростаючих вгору ярусів, їх співучих ліній. Здається, що храм під світлом зірок пише невидиму книгу формування духовності людей у віках. Вранці, після срібних звуків церковних дзвонів, правиться Літургія, піснеспівання, відбувається в сльозах каяття та в радостях причастя. Під звуки благословенних дзвонів 26.08.1936 р. і народився маленький Штефко.
Все тут рідне юному Стефану. Це земля його дідів-батьків Щербанів, насичена споконвічним запахом хвої, ягід, грибів, моху. З іншого боку села, у клубі, чути гармонію, там відпочиває молодь. Бігають туди і його однокласники позаглядати. Та Стефана клуб зовсім не цікавить. Великими темно-карими очима хлопчик споглядає спокійну ясність храму. Тільки вікові сосни і дуби напружено переживають, щоб хтось із його одноліток не побачив – знову стануть дражнити богомолом. А він все не зводить очей із храму, подумки творить молитву.
Він знає, що в неділю вся його родина: мама, тато, він, дві сестри, вісім братів – знову, як завжди, підуть до церкви. А після служби знову підійде до сільського священика отця Григорія. Отець Григорій як завжди посміхнеться йому, пригостить великою просфірою і дасть відповіді на всі його запитання, навіть на ті, на які не змогли відповісти вчителі в школі. Вдома читав релігійної літератури, вивчав Біблію з мамою. Думав, думав над сенсом життя, над складністю його протиріч: чому в церкві говорять одне, а в школі протилежне про Творця світу? В школі говорять, що Бога нема. А хто ж тоді створив землю, оці моря, океани, незчисленні зірки, планети й впровадив там такий гарний, сталий порядок? Його думки порушує матусин ласкавий голос: «Штефко, пора спати, досить мріяти. Завтра рано вставати пасти корову».
Його батьки – Михайло Іванович і Марія Іванів­на – були глибоко віруючими людьми. Незважаючи на те, що в тридцяті роки XXстоліття було особливе гоніння на релігію, вони виховували своїх одинадцятеро дітей в дусі традиційно-християнського послушання. праце­любства, стриманості, глибокої поваги й любові до Бога, батьків і вчителів.
Вони навчали своїх діток берегти розум від поганих думок, очищатися від пристрастей, тобто перебувати в безперервній духовній боротьбі з темними силами. Батько, як і належить, був суворим вихова­телем, його слово було законом. Малий Штефко дуже любив свою матір, яка своєю ніжною ласкою, народною піснею закладала в нього перші цеглинки духовного храму, де згодом поселиться велика любов до людей.
Штефко ходив до школи, як і всі діти того часу, але знав значно більше, тому що вдома в нього була ще одна – духовна школа, в якій батьки давали уроки по Закону Божому. Сім'я Щербанів сідала до столу їсти й лягала спати завжди з молитвою. Кожної неділі вони ходили до церкви всією родиною. Юний Стефан завжди з радістю ходив до церкви, бо йому подобалося спілкування з отцем Григорієм. Ще коли ходив до школи, вже знав: служити Богу й людям – найвище призначення людини на землі. Коли підріс, зрозумів: є дві людини в людині одній та два батька – небесний і земний, два світи – первинний духовний та тимчасовий, матеріальний, і дві натури - божественна й тілесна, тому лише божественний дух людини є метою виховання. Усе інше: лад, політика, держава – є лише засобами правдивого служіння людям.
Отець Григорій став для Щербанів не тільки духовним вчителем, але й справжнім другом. У скрутні часи для родини він завжди допомагав. Потаємне бажання юнака стати таким же мудрим і добрим священиком з кожним роком зростало й міцніло. Його дідусь і бабуся, батько й мати завжди підкреслювали: щоб бути християнином, мало просто ходити до церкви. В людині йде вічна боротьба між добром і злом. Треба працювати над собою, рости духовно – це є праця заради Царства Божого.
Коли прийшла біда (помер батько), Стефан уже розумів: то Бог випробовує його, вимагає не пасивного споглядання, а навчає боротися й перемагати, бо в цьому є сенс життя.
Після смерті чоловіка одній матері стало важко піднімати дітей, тому старші діти пішли працювати, а Стефан щодня допомагав матері по господарству. Він встигав добре вчитися в школі, увечері читати релігійну літературу, не пропускав жодного богослу­жіння у церкві в неділю. Але й знаходив час бігати до свого улюбленого діда Івана – відомого в селі теслі, який допомагав йому заробляти гроші для сім'ї.
У 1953 році, закінчивши семирічку, Стефан подався працювати на лісозаготівлю, щоб заробити гроші на майбутнє навчання в духовній семінарії, про яку весь час мріяв. Тим більше, що був добрий приклад: його старший брат Іван уже там навчався.
Великим випробуванням було для Стефана зібрати документи для вступу. Витримуючи всі образи та приниження оточуючих, він вперто готувався до екзаменів та весь час просив Бога укріпити його волю, послати йому здібності. Блискуче витримавши конкурс, став навчатись у Київській духовній семінарії.
Юний семінарист проходив практику в право­слав­ному храмі міста Ташкент пономарем. Чемний, праце­люб­ний і привітний, дуже старанний, він спо­добався архієпископу Гермогену. Святитель бачив у ньому май­бут­нього істинного священика від Бога. Одержавши гар­ну характеристику від архієпископа Гермогена, Стефан із радістю повернувся у свою семінарію, але радян­ська влада вже закрила її під виглядом капі­тального ремонту. Посумувавши, повернувся додому. Працював, брався за будь-яку роботу і весь час молився, щоб Бог допоміг повер­нутися до навчання у семінарію. І Бог почув його молитви: пройшов час і його запросили продовжити навчання в Одеській духовній семінарії. 
Коли Стефан став семінаристом, він після занятть любив посидіти на самоті на березі Чорного моря. Часто згадував свою маленьку Карапчівську церкву, розмови з отцем Григорієм про кінцевий смисл всієї мудрості земної.
– Як стати дійсною людиною, дійсним священиком?
– Як вдосконалюватися? Як працювати над самим собою?
–  Як жити, щоб перед обличчям Творця відчути себе дійсно богоподібним?
– У чому твоя душа увічнить себе?
– Напевно, через своїх дітей, онуків, правнуків.
Хвилювали розумну голівку юного семінариста і питання незвіданої, чистої земної любові.
– Де вона, яка вона, моя особиста доля?
В Одесі він прислужував Митрополиту Сергію в храмі великомученика цілителя Пантелеймона. Одного разу серед розмаїття хусточок стареньких бабусь він побачив юну й тендітну, в білосніжній сукні, дівчину з блакитними, як небо, очима.
Вона нагадувала чисту квітку лілеї. Мов у споло­ханого птаха, закалатало серце у юнака. Невло­вимо во­на чимось нагадала йому любу матусю. Ніжна дівчина була дуже соромлива, весь час червоніла від кожного його погляду, і він відчув у її душі тремтливу неповтор­ну симфонію кохання. Їм обом здалися свічки набагато яскравішими, а хор – неземними голосами. Коли після служби познайо­милися, то хлопець довідався, що вона донька  священика Пантелеймона Узун із села Ніколаєвка Тарутинського району Одеської області. [22]
Серце Стефана не помилилося. Прекрасна, світла дівчина Василиса на все життя стала йому вірним другом і надійним помічником.
Після закінчення семінарії його як кращого слу­хача було рекомендовано в Московську духовну ака­демію, яку він закінчив у 1965році. Там він захистив кандидатську роботу за темою: «Історія буковинської єпархії до Першої світової війни». Його дослідження увійшли в академічний підручник із вивчення історії слов’янських церков. Автору при­суджено вчений ступінь кандидата Богослов’я. Здій­снилася його багато­річна мрія: Стефан Михайлович прийняв дияконський, а згодом і священицький сан. 19.11.1964 року архієпископ Кіпріан (Зернов) висвятив молодого Стефана на диякона. 11.04.1965 року єпископ Філарет (Вахромеєв) висвятив його на священика. Родина Щербанів дала святій церкві ще двох слу­жи­телів з вищою духовною освітою: Іван став про­тоієреєм Костромського Воскре­сен­ського Собору, а Ілля – протоієреєм Харківського Благовіщенського  Собору.
Закінчивши академію, Стефан Михайлович одер­жав призначення настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у Чернівецькій єпархії. [23]
Та по волі Божій шлях його життя належав пройти через сонячний таврійський Херсон і надовго зупини­тись у вишнево-абрикосовій Каховці. Вони з матушкою Василисою приїхали в Каховку 21 травня 1971 року. Отець Стефан прийняв справи у отця Миколая, про якого прихожанка, регент нижнього кліросу О.Ю. Се­мено­ва згадує так: «Отець Миколай був дуже суво­рий, взірцевий, але справедливий. Його матушку звали Надія» [17].
Дуже тепло згадує про першу зустріч із новим священиком і його матушкою баба Шура (Бєляєва Олександра Трохимівна), яка п’ятдесят років була прихожанкою й хористкою у церкві: «Отець Стефан був такий молодий і гарний, хоч воду пий з обличчя, а матушка Василиса – ніжна-ніжна і дуже сором’язлива, боялася й очі підняти на людей» [18].
Добрий і привітний отець Стефан своїми проповідями та бесідами зігрівав людям душу. «Наше сонечко», – так казали про нього прихожани.
Усе подобалося отцю Стефану й матушці Васили­сі на Каховській благодатній землі – чиста й смачна арте­зі­ан­ська вода, моря золотої пшениці, неозорі лани куку­рудзи та золотавих соняшників у жовто-гарячих ко­ро­нах, які завжди повернені на південь, сади, вино­градники, смачні таврійські кавуни та дині. Тож залишилися.
І зацікавився Стефан Михайлович, звідки бере початок православ’я у нашому краї. Став читати духовну літературу. У Євангелії від Матфея говорить­ся, що першим почав проповідувати християнство на землях Сходу та у Північному Причорномор’ї син Іони і брат апостола Петра Святий Апостол Андрій Первозванний. Він жив у І тис. нашої ери і був учнем Ісуса Христа, який його першим покликав іти за собою. Тому й називають його Первозванним [15]. Замислився над цією темою молодий отець Стефан і вирішив побудувати храм на честь Святого Апостола Андрія Первозванного. І коли його Владика Іларіон перевів настоятелем молитовного будинку у Нову Каховку, отець Стефан тривалий час переконував місцеву владу побудувати у Новій Каховці цей храм. Через короткий термін часу Стефана Михайловича знов повернули у місто Каховку. Пройшло з тих пір багато років. І все таки його мрія здійснилася. Вчасно кинуте у благодатне підґрунтя зерно дало у потрібний час свої сходи. Сьогодні над Новою Каховкою підноситься величний, гарний двоповерховий трьохпрестольний храм Андрія Первозванного [15].