Витоки роду
Коріння роду діда Дем’яна сягає далекого періоду формування української нації. Його прапредки по материнській лінії належали до волелюбного Запорізького козацтва і приймали участь у визволенні нашого краю від турок і татар з кінця ХV до кінця ХVІІІ ст. З давніх давен запорізькі козаки жили понад Дніпром, захищали і українців, і росіян від турецько-татарських нападів, але невдячний російський уряд у 1775 р. зруйнував Запорізьку Січ, а маніфестом було скасовано саму назву запорізького козацтва. Після цього багато козаків, а разом з ними і прапредки Д.Г. Щербакова переселилися у Нижньодніпровський край і зайнялися землеробством. У ХІХ ст. прадід Дем’яна Щербакова козак Бараболя орендував землю у молодшого представника графського роду Олександра Олександровича Мордвинова, основний маєток якого був у Чорнянці, а сім’я Бараболів жила в одному із його володінь – поселенні Костогризівка.[3] Вони вирощували дуже цінну ярову пшеницю полбу, яку возили здавати в Каховку у хлібні крамниці зі складськими приміщеннями, створеними володарями Каховки Овсяніко-Куликовськими. [1] Так в ХІХ ст. зароджувалися зерносховища, завданням яких було –зберігати хліб, першооснову нашого буття. (В кінці ХІХ ст. поміщики та одноосібники зерно здавали у спеціальні хлібні крамниці. З 1918 по 1926 рр. у Каховці існували комерційні зсипні пункти, а з 1926 по 1945 рр. діяв елеватор на березі Дніпра. З 1945 – 1957 рр. на тому ж місці функціонував Каховський хлібоприймальний пункт. З 1957 по 1998 рр. – Каховське хлібоприймальне підприємство. З 1998 року і на початку ХХІ ст. плідно працює ВАТ «Каховське хлібоприймальне підприємство».) [2]
У 1904 році його син Харитон Бараболя пішов служити у царську армію і приймав участь у російсько-японській війні. Цікава історія його повернення з війни. Цар-батюшка окрім трьох Георгієвських Хрестів нагородив реєстрового козака Харитона Бараболю за мужність та кмітливість ще й двомастами карбованцями золотом і званням капрала. Поверталися служиві козаки з Манчжурії додому своїм ходом, та не самі, а з трофеями. У Харитона Бараболі було чотири кобили та жеребець, три корови та добротний армійський віз. (У ті часи учасників бойових дій щедро нагороджували). Добирався Харитон Бараболя до своєї сім'ї в Олешки (нині Цюрупинськ) шість місяців. На зупинках вони пасли та доїли з товаришем своїх корів. По дорозі отелилися дві корови та дві кобилиці, отже повернувся він додому і з грошима, і з гарним приплодом. Тож зажив заможнім селянином поміж колишніх Олешківських козаків. Сім’я його росла, і потреби теж росли. В Росії почалася Столипінська реформа. То дід Харитон Бараболя вирішив придбати ще землі. І купив він землю на крутому правому березі Дніпра на території колишньої «дєрєвні» Статського радника Олександра Олександровича Саблукова. (Сьогодні – село Саблуківка Бериславського району.)Жили Бараболі добре, бо мали свою землю і були дуже працелюбними. Було у Харитонавелике господарство. Мав свою косарку-самокидку, механічну віялку, гарман-соломорізку, плуги, борони. Були коні, біля двох десятків свиней, 5 корів, 2 сотні овець, багато курей та гусей. Білого, пухкого хліба на хмелю було в достатку. По спогадах Анастасії Харитонівни улюбленою їжею дітей був білий, свіжий, ароматний хліб з хрусткою скоринкою, щедро намазаний домашнім коров'ячим маслом, який запивали парним молоком. Через роки ця традиція була передана і сім'ї Д.Г.Щербакова. Донька Харитона Бараболі Анастасія закінчила 4 класи і вміла писати, читати та рахувати. Батько купив їй швейну машинку,і вона обшивала всю свою велику сім'ю.[5]
Та не дали селянину-землеробу довго пожити в достатках у буремному та жорстокому ХХ ст. Все нажите знищила революція, громадянська війна, а потім колективізація, сталінські репресії та голодомор у 30-ті рр. В результаті у злиднях, від голоду помирають дід Харитон та його діти. Із одиннадцяти душ сім’ї залишилося живими п’ятеро: Анастасія, Євдокія, Валентина, Глафіра та Іван. Валентину та Глафіру життя розкидало по білому світі. Залишилися жити у селі Саблуківка сестри Анастасія і Євдокія та брат Іван. [5 ]
У Радянський Союз члени сім’ї Бараболів ввійшли бідними, голодними і босими. Незабаром всі захворіли сипним тифом. Бог милував праведну, віруючу Анастасію, вона одна не захворіла. Молилася і доглядала та лікувала хворих членів сім’ї. Коли Анастасія виросла, то вийшла заміж, але її особисте життя з чоловіком не склалося, і вона сама ростила єдиного сина Дьому (так називали в дитинстві Дем'яна Щербакова), вкладаючи у нього всі кращі якості їх працелюбного, мудрого від природи селянського роду.
Сестра Євдокія вийшла заміж за Івана Павловича Адаменка, з яким щасливо прожила все життя у Саблуківці. Вони виростили п’ятеро дітей: Івана, Миколу, Надію, Тамару і Раїсу. Бараболі і Адаменки були трударями, поважними у селі людьми. З них брали приклад, з ними прагнули породичатися. Всі жінки були синьоокими, завжди привітними симпатулями з веселими курносими носиками. Лише Тамара була більш стримана і горда, а Анастасія була людяна, весела реготуха. Її запрошували на всі свята, бо мала красивий голос і на свята скрізь заспівувала. [ 5 ]) Євдокія Харитонівна прожила 92 роки і похована в землі предків у Саблуківці. Її турботливий син Іван все життя був поруч з матір'ю. В 2012 році померла найменша, донька Раїса.Живе у Саблуківці онук Раїси Адаменко засмаглий степовик Сашко Пилипчук, який і буде продовжувачем роду Бараболів-Адаменків.Предки роду Адаменків покояться на кладовищі села Саблуківки, а нащадки живуть уХерсоні, вКиєві, в Америці. Померла мама Д .Г. Щербакова Анастасія Харитонівна Бараболя у 78 років і теж похована на сільському кладовищі у селі Саблуківка.. Дем’ян Григорович все життя мав дуже теплі дружні відносини з двоюрідним братом Іваном Адаменко. Часто зустрічалися і відвідували могили своїх пращурів.) У 2014 р. Івана Івановича не стало. Тяжко пережив смерть свого брата і друга Дем’ян Григорович. [ 5 ]
