Друга світова війна

Друга світова війна

Дем'ян Григорович так згадує початок війни: «Это было в Качкаровке. 22 июня 1941 г. я – пятнадцатилетний пацан с утра был дома, кормил и чистил свою лошадь, готовился на работу. Поехал в поле, как объездчик, осмотрел поля, все было спокойно. Перед вечером выпросил у мамы 50 коп. на кино и пошел смотреть интересный фильм «Зори Парижа». Я быстро шел по Качкаровской брусчатке, беззаботно посвистывая и по-детски радостно подпрыгивая. Мысли мои были ничем не заняты. Я просто радовался жизни, как радуется жизни все живое в природе. И вдруг я увидел, что люди собираются группками и очень взволнованно что-то обсуждают. Многие женщины плачут, а мужики ругаются. Один мужик кричит: «А, падлы, они забыли 1914 год? То мы им напомним!» Я ничего не понимал, но чувствовал, что нашу жизнь черной тенью накрывает какая-то страшная, неведомая досель беда. Когда я прибежал домой, мама обняла меня, прижала к себе, как будто хотела от кого-то невидимого защитить, заплакала и сказала: «Сынок, война…»
Після 22 червня 1941р. село жило у тривозі та збентеженні. Колгоспники поспішали дозбирати хліб, допомагали підлітки , в тому числі і Дьома. Він старанно працював погоничем на конях, перевозив зерно від комбайна на елеватор. Спочатку йому здавалося, що нічого не змінилося. Та одного разу, в кінці серпня, Дьома побачив на поштовій дорозі евакуйованих. Ніби чорні хмари нависли над селом. Дитяче серце здригнулося: люди похилого віку, жінки та діти йшли пішки, несли в руках великі валізи, тягли за собою тачки з домашнім майном, на яких сиділи і плакали маленькі змучені діти з переляканими оченятами. Возити хліб на елеватор перестали. Навпаки, прийшла команда спалити елеватор з зерном. Через декілька днів елеватор підірвали. У повітрі чувся запах горілого хліба, жінки плакали, ламаючи у тривозі руки. На другий день з дозволу сільської ради люди рознесли по хатах товари сільмагу. Не лишилося навіть жодного сірника. 
Через декілька днів на дорозі з’явилися і відступаючі червоноармійці - піхотинці. Вони були дуже втомлені, чорні від пилу, в мокрих від поту гімнастерках. У деяких з них були забинтовані голови, руки, на яких давно засохла кров. Cолдати вручну тягли за собою тяжкі кулемети, розпитували у Дьоми про дорогу на переправу. У Дьоми червоноармйці забрали коня. Він заплакав, жаль було свого коня, хоча розумів, що солдатам він потрібніший. Хлопця все цікавило, і він весь час бігав дивитися, як розбирали колишню, історичну, Качкарівську пристань. На її палубу заїхали підводи з кіньми, машини з військовою технікою. Далі все швидко, поспіхом рухалося на протилежний бік Дніпра по понтонних містках.
Хлопець допомагав червоноармійцям перепрягати коней, переносити вантаж на пором і за це отримав у подарунок частково зламаний командирський бінокль і гвинтівку з патронами, яку він відразу заховав від мами. Дьома був дуже радий подарунку, не випускав з рук бінокль, навіть спати лягав з ним. Думав: «Наші відступають, значить, це така військова тактика, щоб зібрати сили і перемогти». Про поспішну переправу наших відступаючих військ Дем'ян Григорович пише: «Мне не терпелось посмотреть на плавни из бинокля. Я взобрался на чердак, приставил к глазам свой одноглазый бинокль и увидел, как на ладони, Днепр. Я увидел незабываемую картину поспешного трагического отступления. Вот паром. На него вкатили две пушки с лошадьми, и туда же набилось много красноармейцев. Метрах в 200 от берега паром вдруг задрожал, накренился и стал тонуть. Многие бойцы прыгали в воду и в амуниции тонули. Когда паром наклонился и одним концом уже до половины ушел в воду, туда скатились и пушки, потянув за собой лошадей. Никто в спешке их не распряг, и бедные животные ушли под воду. Жутко было смотреть на эту агонию смерти отступающих. Стоявшие на берегу ничем не могли им помочь, потому что у них не было ни лодок, ни запасного парома. На второй день я в свой бинокль наблюдал, как через Днепр переплывали бойцы, держась за хвосты лошадей. Многие из них отрывались от лошадей и тонули. Видя это, остальные бойцы брали оружие в руки и шли за село, где второй день шел бой. Их было немного, и они все погибли. Когда вошли немцы, то заставили людей всех мертвых закопать. А сами пошли на Берислав, где они планировали через переправу идти в наступление на Каховку. В период этого затишья мама поскладывала все вещи на румынскую каруцу, брошенную после очередного боя, и мы переехали жить в Саблуковку, в дом дяди Ивана Адаменко, который эвакуировался перед этим с семьей. Однажды утром я встал, вышел на улицу и впервые увидел, что по селу идут немцы: на них были короткие сапоги, из которых торчали гранаты на длинных ручках, рукава закатанывыше локтей, все обвешаны оружием и гранатами. Их повозки были запряжены большими ломовыми лошадьми с короткими хвостами. Когда они остановились, расквартировались, то пошли по хатам с корзинами и начали отбирать яйца, молоко, хлеб. Со смехом и весельем ловили кур. Вели себя как хозяева. После этого у нас периодически поселялись немцы». [5]
Декілька днів у їх будинку жив освічений і вихований німецький офіцер. Він в захопленні роздивлявся вишиті руками Анастасії Харитонівни рушники. Декілька з них попросив подарувати йому, щоб вислати як сувенір у Німеччину. Потім він випадково побачив шкільні похвальні грамоти Дем'яна. Уважно розглянувши їх, шляхетний постоялець зауважив: «Нам довго прищеплювали думку, що слов'яни дикий, відсталий народ. Та хіба ж можуть дикуни вивчати такі предмети і мати такі оцінки?» Він попрохав подарувати йому рушники і грамоти і сказав: «Нехай німці знають, з ким ми маємо справу». В основному, в Саблуківці стояли румуни. Декілька разів Дьому хотіли відправити працювати доНімеччини. Та врятувало застуджене вухо, яке дозволило йому прикинутися зовсім глухим. Німці та румуни поводили себе як господарі. 
В селі з’явилися зрадники, які видавали комуністів, активістів та комсомольців. Почалися розстріли. У душі нащадка вольнолюбивих запо­рож­ців наростав гнівний спро­тив, народжувалася відвага предків і бажання боротися з ворогом. [5]
Почав боротися з німець­кими загарбниками самостійно. Юний Дьома не боявся гітле­рівців. Хоча мати і не дозво­ляла ходити по селу в період окупації, та, коли вночі вона засинала, тихенько виходив з дому і збирав зброю для партизан, які діяли у плавнях. Ховав її в скирдах соломи у степу та на даху своєї хати, щоб мама не знала. А одного разу спробував використати трофей. Він вночі вислідив і застрелив одного німця, чим багато наробив переполоху у селі. Нацистидумали, що то партизани вбили німецького солдата, і почалися облави. Ходили по хатах, перевіряли, чи нема партизанів. Підозрювали і Дьому Щербака, були його арештували, дуже били, та сільські жінки й мама відборонили.
Час ішов, ріс хлопець, а разом з ним ріс арсенал зброї на горищі його хати. Він весь час вірив, що Червона армія повернеться і він піде з нею добивати ворога. Після розгрому під Сталінградом німці лютішали, боялися, що дорослі хлопці з окупованих сіл підуть у плавні партизанити, і тому почали їх звозити у спеціально влаштовані табори. Дем’яна забирали 5 разів. І п'ять разів він утікав. Останнього разу втік вже у звільнене радянськими військами село. Там обрали його комсоргом і головою молодіжного винищувального загону. Чоловіки – на фронтах, а Дем'ян із десятьма дівчатами повинні були збирати розкидану після боїв зброю, арештовувати заблукалих ворожих вояків, переконувати односельців здавати останнє зерно та інвентар для майбутньої весняної спільної сівби. Спочатку люди були невдоволені цим, та коли відроджений колгосп зібрав свій перший мирний урожай, сільчани лише дякували Анастасії Харитонівні за наполегливість її сина. Після визволення Бериславщини у 1943 році юний Дем'ян зразу ж пішов на фронт. Мама, коли проводжала, говорила: «Пам’ятай, що ти козацького роду. Захищай свою землю самовіддано і мужньо, як її сотні років захищали твої предки. Україна має бути вільною». І він виконав наказ своєї матері та обов'язок перед своєю Батьківщиною. [3]
Спочатку був піший перехід групи таких самих хлопців, як він,із Берислава аж до Миколаєва. Потім – ешелоном до Москви, у школу автоматичної зенітної артилерії, де отримав 6 військових спеціаль­нос­тей. Після навчання направлений був у Крим. Бойовими побратимами Дем’яна Щербакова стали воїни 112-го гвардійського зенітного артполку, які брали участь у Сталінградській битві. Разом із ними у складі 3-го Українського фронту молодому бійцю судилося звільняти Західну Україну, Молдавію, Румунію, Болгарію, Угорщину та Австрі­ю. Дем'ян Григорович пройшов жахи війни, був і поранений, і конту­жений. Війну закінчив в Австрії у місті Кремс. Прийшов додому з орде­ном Великої Вітчизняної війни та медалями : «За отвагу», «За взя­тие Будапешта», «За взятие Вены», «За Победу над Германией» та ін.[5]