Саблуківка наяву

Cаблуківка наяву

Те, що я побачила, коли ми приїхали, мене шокувало! Я не могла повірити своїм очам. Перед селом, біля кладовища, стоїть з десятка два – три нових хат якихось нових переселенців. (Місцевий краєзнавець Зінаїда Будько говорить, що у 80-ті роки ХХ ст. сюди переселили із Казахстану етнічних німців. Для них і асфальтовану дорогу із Качкарівки до Саблуківки провели і навіть криту автобусну зупинку у Саблуківці поставили.) [12] Я дивилася на зруйновані вщент хати, і на душі було бентежно і страшно. Будинки старого села нагадували зруйноване, запущене кладовище хат. Моторошно блимали на мене чорні діри колишніх вікон та дверей без покрівель.

Від старого села збереглося лише декілька хат. Збереглася частково центральна вулиця і на ній декілька хат старо­жи­лів, серед яких ми знай­шли хату родички Дем’я­на Григоровича Раїси Адаменко. Ми зайшли до хати, і вона дуже зраділа нам. Половину «зали» займали кавуни, якими вона заходилася нас пригощати. Я запитала, хто з моїх однокласників сьогодні живе у Саблуківці, бо хочу їх відвідати. Вона зітхнула:

– Ой, нема, Алла, уже з твоїх однокласників нікого. Один Толя Кравченко залишився у селі, бо лежить спаралізований.

У пам’яті враз встала постать такого високого, кремезного, скром­ного сіроокого хлоп­ця, який, коли мене зустрічав на вулиці, то завжди радо посміхався і робив переді мною такий смішний реверанс з пок­лоном. Заплакавши, я не посміла стати перед ним здоровою, щоб не зроби­ти йому ще болючіше за його безпомічність. Вирішила не йти. Рая Адаменко дуже постаріла і жалілася на хворе серце. Залишивши їх, вирішила побігти на нижню вулицю, де стояла моя хата.

Я швидко прийшла на місце свого рідного провулку, але там не було жодної хати, навіть жодного каменю. І сліду не було від наших першої і другої хат, сусідських осель, від кам’яних мурів. Не було й знаку нижніх вулиць, хатів, клубу, магазину, дитсадка і початкової школи, де нас навчав чудовий учитель Харитон Максимович Ковальчук. Жодного куща не залишилось, жодного дерева, жодного каменю. Буяв один лише гіркий полин, як символ гіркої долі українського народуу всі історичні часи. Але цей полин був для мене солодким спогадом, бо саме тут пройшла моя юність, тут ходили колись ноги моїх рідних, найдорожчих мені людей – мами та бабусі Олени. Саме тут пройшло моє і сестрички Анни босоноге дитинство.

Х.М.Ковальчук, 1950 р.

Я все оглядалася навкруги і ніяк не могла втямити, повірити тому, що бачила. Ну як це? Село жило при царях, пережило революцію, громадянську війну, страшний голодомор 30-х років, Другу Світову війну, голод 1946-47 рр. А тепер в мирний час – зникло? Напевно, є щось сильніше за війни і голодну смерть? Що ж це за монстр? Чому, що не робиться « на благо народу», все закінчується стражданням людей? Людина оволоділа знаннями астрономії, анатомії, математики, вона оволоділа Космосом, а як стати здоровою і щасливою – не знає. Напевно, тому , що не існує зв’язку між цими науками і лю­диною, з її жит­тям. Можливо, при­чина у невігластві?
Зігмунд Фрейд гово­рив: «Ні­що в житті так не об­ходиться дорого, як хвороба і… тупість». Хіба це не невіг­ласт­во керівників – зни­щи­ти святий Дніп­ро-Славутич та могутні плавневі ліса! В ре­зуль­таті спору­джен­ня на Дніпрі каскаду із шести гідроелектростанцій та утворених ними водосховищ Україна нині має чи не наймасштабнішу у Європі зону екологічного лиха.
Дніпро вже практично не існує як повноводна і самодостатня колись річка, а каскад водосховищ перетворився, по суті, у ланцюг велетенських болот, вщент засмічених промисловими та побутовими відходами. У тому ланцюгу найбільшою небезпекою для людей та довкілля є, зрозуміло, остання, шоста ланка, тобто наше Каховське море. Виїздити із села люди почали в кінці 90 -х років ХХст. Згодом ліквідували радгосп «Дружба», де люди працювали, і нічого не запропонували натомість. Люди втратили роботу – основу для існування, тому і роз’їхалися хто куди. Без людей стало зникати село. Сьогодні у Саблуківці немає навіть початкової школи, немає дитсадка. Дітей возять у школу до сусіднього села.

Колись були тут білі хати та зелені садки