Саблуківка у спогадах

САБЛУКІВКА У СПОГАДАХ

Я вирвала кущ полину, вдихнула його запашний бальзамічний запах, і мої роздуми замінили спогади. А яке ж було село! Все, все пам’ятаю, ніби це було вчора. І на мене лавиною ринули такі солодкі спогади, спогади, спогади. Я безпорадно оглядалася : там, недалеко від моєї хати, була контора колгоспу, а біля неї велика міцна, кам’яна ще панська будівля. Між панською будівлею та конторою у дворі була величезна яма панського «холодильника», у якому вони ще у ХІХ ст. і на початку ХХ ст. у спеку перекладали свіжу рибу льодом і так зберігали. Після війни ми там малими просто гралися влітку, а взимку на санях спускалися. При мені у цій кам’яній будівлі знаходилася колгоспна комора, до якої мене проводжали додому подруги: Надія Запорожець, Клава Дробна та Світлана Гришина.

Велична бабуся Мавра Василівна Загреба з онукою Клавою. 1953 р.

Глянула я на місце колишньої комори і згадала, як моя симпатична однокласниця, завзята Клава Дробна колись під цією коморою частувала мене компліментами. Підійде до мене так близенько і так ласкаво дивиться у очі.

– Алла, ти знаєш, на кого ти схожа?

– Ні, не знаю, -сміюсь – мабуть, на маму.

–Ти схожа на янгола! Ти така красива, що закохатися можна!

А влітку на колгоспних довже­лезних рядах баштану, буряків, які ми щоліта на канікулах проривали та пололи, це моторне дівча завжди мене обганяло. Голод у сорокові роки ХХ ст. залишив мені ревматизм та порок серця, і я часто сходила з трьохкілометрових рядків кукурудзи чи буряків, бо під спекотним сонцем починала боліти голова, а з носа йшла кров. Тоді лягала на землю горілиць у посадці, і мене відправляли додому. А в цей час інші діти, в тім числі і Клава, гордо йшли вперед виконувати доведений піонерам та комсомольцям план, щоб потім, у школі, відзвітувати про успіхи на комсомольських зборах. Бойова, гостра на язик Клава була доброю та гостинною. Добра душа часто приводила подруг додому зі школи, і вони з’їдали половину круглого білого хліба, який мати пекла на цілий тиждень. Бувало, зі школи і я заходила до Клави додому. Прямо в хаті, в холодній кімнаті, стояли великі дубові діжки з квашеними огірками, капустою, кавунами та помідорами. Вона мене пригощала дуже смачними винними квашеними помідорами. Коли я згадую смак тих помідорів, то і зараз слина котиться. Таких смачних помідор я більше ніколи не куштувала. Клаву і її старшу сестру Інну Таїсія Купріянівна виховувала сама, бо її коханий чоловік Василь Дробний загинув на фронті. Похоронки прийшли у37 сімей села Саблуківки. Клавина мама була симпатична, мужня, смілива, красномовна, емоційна, любила жартувати. Де вона з’являлася, там завжди лунав веселий сміх від її вдалих гострих жартів на адресу когось із невдах-односельців. Про таких говорили: «Вогонь-баба!» Тяжко жилося вдові з двома дітьми та старенькою мамою, але і свій смуток, і жаль ховала за гумором. Гарна була господарка та робітниця, була бригадиром кукурудзозбиральної бригади, мала за це нагороду.

Таїсія Купріянівна Дробна з доньками Клавою та Інною. 1951 р.

– Все в минулому. Немає вже давно ні Таїсії Купріянівни ні її старшої доньки Інни. Менша донька Клавдія Василівна Дробна живе у Новій Каховці з донечкою Люд­ми­лою та чоловіком Миколою. Вона пережила страшну трагедію –похо­вала любого сина Мячеслава, медицина виявилася безсилою. Онука Еліза (бабусина гордість) закінчила Херсонський державний університет та Харківську академію ім. Ярослава Мудрого – юрист. Онук Едуард навчається у 9-му класі ліцею. Мріє бути морським «вовком».[ 9 ]

Я повернула голову в другий бік і побачила зруйновані стіни колишньої хати переселенців із Росії по прізвищу Гришини. Їхній город виходив на наш. Влітку малою ходила до них в гості через свій город. У нас дражнили їх кацапами за розмову чистою російською мовою. Дядько Костя і тітка Шура були хороші, добрі люди. Особливо була привітною тітонька Шура. Якщо я маю сьогодні ноги, то завдячуючи саме їй. Справа в тому, що у нас після війни були дуже сніжні та морозні зими. Снігу було вище колін, а місцями по пояс. У Саблуківці була лише початкова школа. У 5-й клас діти ходили у сусіднє село Качкарівку за 3 км. Нас, дітей, тоді ще не возили до школи. (Відкриту машину з кузовом виділили школярам уже пізніше, коли я була в 7-му класі) Йти проти вітру було важко, я провалювалася глибоко в сніг вище колін, і чоботи наповнювалися снігом. Поступово, поки ноги ще були теплі, сніг танув, і ноги перетворювалися на крижинки. Часто, ідучи зі школи і маючи повні кирзові чобітки снігу, я тремтіла від холоду, як цуцик, і не доходила до дому , а заходила до Гришиних. Коли тітка бачила мої повні снігу чоботи, то швидко сама стягувала з моїх ніг чоботи, бо я не відчувала ні рук, ні ніг. Мої заморожені ніжки ставила у відро з холодною водою, щоб відтали. І все питала: «Алла, ты чувствуешь ноги? Говори, не молчи!» Коли я вже відчула свої ноги, вона швидко виймала їх з холодної води, досуха витирала і почала натирати якимось спиртовим настоєм. Потім одягала на мої ноги свої теплі шкарпетки, годувала гарячим супом і наказувала чекати, поки висохнуть мої мокрі хлопчачі кирзові чоботи. Я із задоволенням залишалася у них надовго. У неї була донька, білявка Світлана, трохи старша від мене, спокійна і вихована, чим і подобалася мені. Ми часто бавилися ляльками, пошитими руками її мами. (Інших іграшок тоді не було) Пам’ятаю, ще коли мені було років 8, одного разу сиділи ми з нею у «залі» на ліжку і гралися. Вдома дорослих не було – всі на роботі. На внутрішній стороні дверей посередині, на одвірках, була велика залізна петля, а напроти неї на дверях великий залізний гак. Світлана закрилася на той гак і ми стали гратися , сидячи на ліжку. Раптом я побачила, як той гак самостійно став повільно підійматися, ніби рука якогось невидимки знімала його, і нарешті впав, повис на дверях. Я штовхнула Свєту: «Дивись, а гак сам відкрився». Вона злякано дивилася і мовчала. Я стала їй шепотіти:

– Свєт, піди закрий двері.

– Ты иди закрой,–шепотіла вона мені на вухо.

– Еге, це твої двері, – захищалася я.

Так ми і сиділи у страсі, поки з роботи не прийшла її вагітна мама.Тоді я швиденько побігла додому і зразу ж розповіла все бабусі Олені. Вона вислухала і сказала:

– Це до смерті. Хтось у них скоро помре.

Так і вийшло. У тітки Шури народився хлопчик і скоро помер.

Це зимові спогади. А в теплу пору ходити у школу було цікавіше і набагато краще.. Йшла я попід лісосмугою (її зараз чомусь нема), що зліва. За нею на схилі до Дніпра ріс багатющий виноградник. (Його зараз теж немає). Розлогі кущі винограду, ще без листя, навесні притягували до себе тим, що ми, завжди голодні, їли лопуцьки. Так називались молоденькі гілочки, які тільки-но починали розвиватися. Вони були соковиті і трохи кисленькі. Заходиш у виноградник , рвеш лопуцьки, обчищаєш шкірку –і до рота. А згодом у посадці цвіла акація. Обривали і їли запашні і солодкуваті грона цвіту. Часто це була єдина їжа напротязі дня. Бо рвали ми ці дари природи і вранці, коли йшли у школу, і після обіду, коли поверталися додому. Інколи ходила у школу я сама. У 5-му класі мені було страшно ходити повз посадку самій. Хотілося нарвати лопуцьків, і боялася заходити далеко на виноградник. Зайду на край, нашматую молоденьких гілочок і швиденько вихожу на дорогу. А одного разу, коли я похрумала лопуцьків і вийшла вже на стежку, що тягнулася понад посадкою, я оглянулась і завмерла. З тої сторони посадки понад виноградником крокував великий круторогий білий баран з кучерявою вовною. Він дивився на мене, а я на нього. Так і йшли ми хвилин п’ять. У мене серце вискакувало від страху. Я прискорювала ходу і весь час оглядалась на нього. Раптом баран голосно зареготав людським голосом. Я рвонула бігти, аж застрибали у торбинці чорнильниця та книжки. (Тоді портфеля не було ще в мене). Зупинилася уже біля села Качкарівки. Що це було - до сих пір не знаю, але це було. А восени ми, школярики, їли стиглий виноград після його обрізки, коли вже не було сторожів. Ми були малі, і нам знизу було видно ті грона, що пропускали дорослі. От тоді ми поповнювали свій організм вітамінами.

Перевела погляд на те місце, де стояла наша перша хата, у якій щороку весною бокова стіна падала. Перед очима знову встало моє сільське, голодне, гірке дитинство. Скільки пам’ятаю, у нас завжди не було навіть хліба. У конюшні стояла дертушка (жорна). Такі два камені на осі, з середини із залізними зубами. Верхній камінь був з ручкою. В отвір засипали зерна кукурудзи, крутили за ручку, і з дертушки вибігала цівка кукурудзяної крупи, яку потім просіювали. Із мілкої крупи варили мелай, а з крупної кашу та суп. Ця одноманітна пісна їда була зовсім не калорійна. Колись вранці встала і впала, бо не відчула ніг. Це була атака ревматизма на фоні відсутності у нашій їжі білків, вітамінів і вуглеводів. Телефонів тоді не було. Прийшлося бабусі Олені Іванівні йти пішки у степ до мами Ксенії Григорівни на роботу за кілометра 4 і говорити, що з її донькою трапилась біда. Бідна моя мама. Ніхто вдові не дав ні бідарки, ні воза. І несла вона мене на собі уже велику, років 8 – 9 було, 3 км пішки у Качкарівську лікарню, там ще селом іти кілометра півтора. Несла вона мене поперед себе, мої ноги билися об її коліна. Мама йшла і плакала, а я однією рукою трималася за її шию, а іншою витирала ій сльози. Часто мама сідала відпочивати, бо я вже була тяжка для неї. Лікував мене цілий місяць чудовий качкарівський лікар, інтелігентна і тактовна людина Худина Микола Гаврилович. Ніколи він не підвищував голос ні на колег, ні на хворих. Звертався до всіх на «Ви». За фахом був офтальмологом, але про це мало хто знав, бо лікував він успішно усі хвороби. Мудрим і добрим словом вмів вселити надію і оптимізм своїм хворим. Згодом Микола Гаврилович став Заслуженим лікарем УРСР. (Царство йому небесне!) Ця лікарня побудована була ще земством у 1886 р. і знаходиться до цих пір у старому приміщенні. Вона обслуговувала жителів Качкарівки, Саблуківки, Дудчан, Новокам’янки, Милового, Новокаїр та Трифонівки. [12]

Сьогодні у Саблуківці вже нема ні кам’яної міцної споруди, ні контори, ні золотих полів пшениці, ні кукурудзи, ні баштанів. Трохи осторонь від місця, де ми часто спілкувалися з Клавочкою Дробною під коморою, сьогодні стоїть невеликий новий кам’яний будинок, у якому живе, як мені підказала Адаменко Рая, донька Анатолія Польщана.

Надія Запорожець та Клавдія Дробна, 1958 р.

І зразу ж згадалося: цей Анатолій дуже симпатизував моїй подрузі Надійці Запорожець. Хотіла зайти в гості до молодої пані Польщан, але на будинку висів замок. Толя Польщан, такий симпатичний, порядний був хлопець. Він був старший за нас з Надійкою. І знову так яскраво спалахнула у пам’яті переді мною одна кумедна картина із нашого шкільного життя. Літо. Будинок і подвір’я Запорожців, де стояли вулики і біля них був прив’язаний злющий собака Рекс. Вони влітку спали на подвір'ї, тому під деревом стояла дерев’яна канапа. Надія (учениця 9-го класу) ніякої уваги не звертала на залицяння Анатолія Польщана. Вона була закохана у Степана Верхівця і хотіла йти до нього на побачення увечорі, але її не пускали суворий батько Микола та ще суворіший дідусь. Тоді кмітлива Надійка придумала таке: поклала мене замість себе спати на ліжку під великою грушею на подвір’ї, накрила простирадлом з головою і наказала мовчки лежати , або спати аби що! Сама тихенько побігла на побачення. Та як можна було спати? Собака, який майже діставав до мого ліжка, люто гавкав, рвався до мене, торохкотів залізним цепом, на якому був прив’язаний. Він не вгавав, бо чув чужу присутність на подвір’ї. До нього приєдналися сусідські собаки. Гавкіт не вщухав. Виходили і батько Микола, і дід Остап не раз кричали на собаку, не розуміючи, чому вона гавкає. Подивляться, подивляться, що «Надя» спить накрита з головою і знову у хату. (Фігурою ми були однакові) Дід було вийде та запитує:

– Надю, ти спиш? – А я стараюсь підхрапувати та ще й перевернусь сердито, мов – розбудили!

– Спить дитина. І якого чорта ті собаки валують? Напевно, десь кішка близько сидить, – та і йде в хату. – А я боялася: раптом дід підійде, відкриє моє обличчя і розкриє наш спектакль? Та ні, пронесло. Давно нема на світі красуні і жартівниці Надії. Не схотіла любити Толю Польщана, розумного і виваженого хлопця. Не склалося у неї і з Степаном. Знайшла собі на Каховщині високого, кучерявого, чорнобрового Сашка з пустою душею, безвольну людину, який скоро став п’яницею, знущався з неї, тож дуже рано вона й померла. А яка ж була красуня рум’янощока з великими сіро-зеленими очима. Її батько Микола Запорожець був моїм хрещеним батьком, тому ми з Надею дружили, були нерозлийвода. Коли я вже була у 9-му, а вона у 8-му класі, влітку на канікулах заробляли гроші. Возили з току на Качкарівський елеватор пшеницю не тільки вдень, але і вночі. Пам’ятаю, як ми з нею після нічної зміни, рано- вранці, як тільки-но починало сіріти, забігали додому, щоб взяти чистий одяг та мило, і брудні, у пилюці бігли з високого бугра до Дніпра купатися. Оглянувшися навкруги і побачивши, що навколо нема нікого, ми роздягалися догола, розпускали довге, нижче пояса розкішне волосся (У неї кольору стиглої пшениці, а в мене каштанове) і, мов дві русалки, під першими золотими променями сонця пірнали у воду. Змагалися, хто далі пропливе під водою. Ми жадібно пили чисту, як сльоза, м’яку, аж солодку, воду, гралися, бризкали одна на одну, дзвінко сміялися. Пірнали у воду з відкритими очима та споглядали красу підводного життя. А нами милувалося золоте сонечко, що починало підніматися за обрієм. Гарно вимившись і досхочу накупавшись, ми, щасливі молодістю і красою, швиденько, щоб, не дай Бог, ніхто не побачив, вибігали з води і хутко вдягалися у чистий одяг. Не могла я тоді і подумати, яка гірка доля чекає в майбутньому мою милу Надійку. Нема вже в живих ні працелюбного, благородного Анатолія Польщана, ні звабливого Степана Верхівця, ні жартівниці Надійки. Уже ніколи не побачу друзів-однокласників: Володимира Мостового, Толі Запорожця, Толі Дробного, Толі Червоноокого, Івана Ліщука, Георгія Будько, Віталія Ліщука, Шуру Оксамитну.

– Нема з ким поговорити, розпитати, записати. Я стояла серед полину і була в розпачі. Душа моя плакала. Як це могло статися? Як? Колишнього мого села Саблуківки не стало. Лише стоїть на краю моєї вулиці один старовинний, ще панський кам’яний будинок, в якому жив один із нащадків Мостових – Борис. Але й цей будинок на замку. Тільки одне забуте, занедбане і обгоріле кладовище стоять з непорушними великими кам’яними козацькими хрестами, більша кількість яких уже лежить і тільки декілька стоїть поки що. Там не знайшла ямогили бабусі Олени, бо колись згорів деревяний хрест.

  У 2009 р. ще жило село Саблуківка на крутому правому березі Дніпра, за 50 км на північний схід від Бериславу, за 125 км від Херсону, з центром сільської ради у гарному селі Качкарівка, – розповідала мені краєзнавець Саблуківки і Качкарівки Зінаїда Яківна Будько.

Краєзнавець З.Я.Будько

Площа населеного пункту 125 га. Населення – 245 чоловік. У селі функціювали початкова загальноос­вітня школа (11 учнів), дитсадок (6 дітей), фельдшерсько - акушерський пункт, клуб, водогін. Була гарна художня самоді­яль­ність. Було у селі 118 дворів. Але вже тоді у сільраді про нього було написано: «вимираючий населений пункт». І вже тоді більше 40 хат стояли порожні або розвалені. Колективних господарств не було. Частина працездатного населення їздило на заро­бітки, частина працювала в орендарів. Ферми, тракторну бригаду розібрали. Життя у селі згасало. Не потрібні стали меха­нізатори, яких колись було багато. Майже не розвивалося підприємництво. Покоління, що виросло за радянських часів, до життя в ринкових умовах не готове.[12] Так і зали­шилося до кінця не дослідженим пізньо­скіфське Саблуківське городище І ст.до н.е. – ІІ ст.н.е., що знаходиться за 0,8 км від північно – східної околиці села та три лінії укріплень на південь від села. [ 14 ] Стоять непорушно у північній частині села степові піраміди –12 скіфських курганів.[ 14]

Історія заснування села Саблуківки така: у ІІІ – ІІ тис. до н. е. тут жили нащадки індоєвропейських племен. [13] Тут були козацькі зимівники. Це підтверджує велика кількість козацьких хрестів на кладовищі. Згідно документів Державного архіву Херсонської області, село заснував 17.01.1779 р. Дійсний статський радник і кавалер Олександр Олександрович Саблуков в часи Катерини ІІ. [2 ] А от старожил села Саблуківки Лукія Омелянівна Ліщук 1896 р. народження розповіла колишньому директору Качкарівської школи (з 1983 по 2005 рр.) краєзнавцю З. Я. Будько іншу інформацію: згідно переказів, один пан, який сюди приїздив на полювання і вподобав цей гарний, степовий край з чудовою річкою Дніпро та багатими плавневими лісами, вирішив зі своїм батьком заснувати тут собі маєток. (Очевидно, це і був Олександр Саблуков). Вони виміняли за породистих собак на Волині молодих українських селян – кріпаків, хлопців і дівчат. А оскільки трохи не сходилися по ціні, то взяли ще й дівчинку восьми років Оксану. Саме із Оксани і пішла сім’я Ліщуків та прадід баби Лукії Степан Ліщук. Пани побудували собі кам’яні будинки високо над кручами. Кріпаки поселилися понад берегом Дніпра попід великими кручами в хатах-мазанках. Одружилися, а кого й насильно поженили, та й стали жити. Саджали овочі на городі, ловили рибу, якої тоді у Дніпрі та в його притоці Конці водилося сила - силенна. Сам пан не жив тут, тільки приїздив на полювання. Усім управляв молодий управитель Мостовий: будував господарські приміщення, збирав податки, карав селян за непослух та провини. У центрі села була «розправа», де карали за непослух селян. Одного разу пан при полюванні у плавнях поранив собі пальця, розхворівся та й помер. А невдовзі, у 1861 р., скасували кріпосне право. Володіли селом на той час уже онуки Мостового. Селяни стали викуплятися, купували землю. Кому не вистачило землі біля села, купували в степу над кручами – так засновувалися хутори, які носили назви прізвищ засновників: Білецькі, Новаки, Дибиха, Чорні, Кряжова тощо.[12 ] Люди не називали село Саблуківкою. – Я з Затону, – говорили. Або: «Пішла я додому, в Затін». – Ми – затінці. Я часто думала, чому нас затінцями називають? А згодом у Афанасія Чужбинського у його «Поездке в Южную Россию» прочитала: «…Неподалік від кургана лежить маленьке поміщицьке сільце Саблуківка, вище якого наближається Дніпро до правого боку долини, а біля самого берега тече річка Затон – продовження тієї ж Підпільної. За Саблуківкою, досягаючи доволі глибини (біля 5 сажнів) Дніпро підходить упритул до правого берега, на якому розкинулося дуже гарне село Качкарівка…» А щодо пана засновника села, то все сходиться. Назви хуторів збереглися і при радянській владі. На їх територіях та у їх приміщеннях знаходилися колгоспні, а потім і радгоспні бригади. Довгі роки люди користувалися і панськими садами.[12]

 У період колективізації почали безжально переслідувати заможних працелюбних людей з великим досвідом землеробів. Особливо постраждали селяни-одноосібники та хуторяни. У них відбирали будівлі, все майно і знущалися із сімей. До акції розкуркулення залучали молодь села Саблуківка: Ворошило Палажку, Бабенко Онисіма, Колісніченко Євдокію та ін. Вони ходили по хатах заможних селян із зброєю і спеціальними щупами шукали зерно, забирали сільгоспінвентар, збіжжя, одяг – взагалі, що бачили і що їм сподобалося. Були вислані на Урал сім’ї Чорних, Мостових Тимофія та Христини, Ємельянов Гершко, Ворошило Мотря. [12]

Куди їх точно повезуть, Мостові поки що не знали. Коли вони грузилися на підводу, до них підійшли, злорадно посміхаючись, деякі односельці. Одна жінка підскочила, люто вчепилася у красиву шаль Христини Михайлівни і здерла її з плечей зі зловісними словами: «Вона тобі вже буде непотрібна!» [10]. В останню хвилину, перед від’їздом, до них підійшла Ксенія Іванівна Неклеса, чоловік якої (Самсон Михайлович) був рідним братом Христини Михайлівни і хресним батьком Клави. Вона вирішила попрохати у неї одненького з п’яти дітей. (Її власні діти рано всі померли).[3]

– Кумушка, ради Бога, віддайте мені крихітну Клаву. Загине вона у вашій важкій невідомій дорозі у цьому жорстокому світі. У Вас ще є маленький Олексійчик, та Васю, Ваню і Наталю треба ще буде рятувати від голоду й берегти від зла людського. А я все своє життя покладу на Клавочку. Я виховаю її хорошою людиною, і вона, коли виросте, знайде вас. Вони, обнявшись, ридали, бо відчували тяжке майбутнє репресованої сім’ї.

Плакала й ридала Христина Михайлівна, хоча вона знала, що залишає своє дитя в хороших руках, а все одно материнському серцю було дуже боляче її віддавати. Таки віддала, бо не знала, куди їх повезуть і як складеться їхня доля у засланні. І добре зробила, бо її маленький син Олексій таки помер у дорозі. Ксенія Іванівна Неклеса (Колєнєц) була малограмотною, бо була з бідної сім’ї, з юності служила у польських панів, там і навчилася і їсти варити, і пекти хлібні вироби, і прати, шити, вишивати і усього, що потрібне жінці для життя. Вона була глибоко віруючою людиною і знала, що треба просити Бога, щоб дав можливість допомогати іншим, бо тільки через допомогу іншим людям можна пізнати себе, тільки через спасіння інших можна врятувати себе. У селі спочатку було створено артіль, потім колгосп «Пам’ять Ілліча» Привезли інвентар: два трактори «Універсал» та « ХТЗ». Згодом колгоспу дали комбайн, косарки. Молоді хлопці Феодосій Мостовий, Олександр Бараболя, Андрій Неклеса, Володимир Кучеренко, Юхим Ліварчук, Яків Машко, Іван Будько стали механізаторами.[ 9 ]; [12]. Самсон Михайлович працював у конторі колгоспу, Ксенія Іванівна на різних роботах у колгоспі «Пам’ять Ілліча» і ростили доньку Клаву.

Про долю репресованих її рідних батьків ми дізналися із листа онуки Тимофія Мартиновича Валентини Іванівни: «Дедушку Тимофея с семьей сослали в Верхний Тыпыл (Территория нынешнего Пермского края) Там было много колоний для «врагов народа». По воспоминанию отца, первый класс он закончил на Украине в украинской школе. В Тыпыле пошел сразу в 3-ий класс русской школы, и ему было очень тяжело. На Тыпыле Тимофей Мартынович крепил плоты, подвозил бревна к реке и сплавлял их по реке Косьве. Где-то в 1937 - 1938 гг. они переехали в Губаху. Там он работал конюхом. В конце 50-х годов переехали жить в Донецк, где Тимофей Мартынович сторожил поля с подсолнухами и кукурузой. В 1960 году переехали в Пермь. После хрущевской оттепели нашу семью реабилитировали».[11] Під час Вітчизняної війни добровольцем на фронт пішов їх син Іван. Мужньо воював, отримав ордена і медалі. Доля його закинула на Україну в район В. Лепетихи. Від своїх батьків він знав, що на Херсонщині в селі Саблуківка живе його сестра Клавдія. Коли йому дали 2 дні відпустки, він поїхав її шукати. Він знайшов Саблуківку і обійняв рідну сестру. Клава через 16 років дізналася, що виростили її чужі люди. Довго не могла прийти до тями. Не знала, чи їй радіти, що в неї є рідні мама й тато, чи ображатися. Рідна мати стала писати листи доньці, кликати додому.

Сім'я Мостових. 1-й ряд зліва направо: Тимофій Мартинович з онуком Володею, Христина Михайлівна, Василь Тимофієвич з сином. 2-й ряд: Мостова Ганна, Іван Тимофієвич, Клавдія Самсонівна, Павло, Наталя Тимофіївна

Коли Клаві виповнилося 18 років, поїхала до рідних батьків. На вокзалі її пізнавав Іван, бо вже бачив, та зустрічала вся рідня. А мама Христина швидше серцем відчула, що ця висока, чорноброва, кароока дівчина з кучерявим чорним волоссям – її донька. Мати й батько були щасливі бачити живу, здорову і красиву донечку. Вона напрочуд була схожа на свою матір Христину. Поступово радість зустрічі для Клави стала тускнути. Вона знала, що там, на Україні, в Саблуківці, за нею плаче мати Ксенія, яка її виростила. Через днів десять Клава стала нудьгувати у гамірливому місті, дуже сумувати за батьками, за просторим рідним степом та за своєю берегинею Саблуківкою. Вона ховалася в туалеті і там ридала. Не могла вона жити без ласкавої і турботливої мами Ксенії, без чистого степового повітря із запахом полину, без своїх рідних стежок дитинства... І як мати рідна не просила, вона все ж повернулася у рідне село на превелику радість Ксенії Іванівни, яка плакала і переживала, що її єдина радість – Клавочка залишиться у рідних батьків: звісно, у місті краще. По крові Клавдія Тимофіївна Мостова залишилася Клавдією Самсонівною Неклесою. [10] Виросла красивою, працелюбною, порядною, успішно закінчила школу, працювала на різних роботах, вважалася кращим виробничником і за високі успіхи у 1950 р. була послана на Всесоюзну державну сільськогосподарську виставку у Москву, мала медаль ВДНХ. Головою колгоспу тоді був Климентенко Іван Онисимович. В колгоспі вирощували хліб, займалися тваринництвом, овочівництвом, вирощували перед війною і після війни бавовну. [12]

Леонід Вікторович Панасенко після закінчення інституту. 1978 р.

Клава вийшла заміж за сусіда Панасенка Віктора, який працював у колгоспі теслею, потім оператором насосної станції. Народилися у них білявий, з блакитними очима син Леонід та темноруса, сіроока красуня Зоя. Льоня на молитвах матері та бабусі Ксенії виріс гарним, розумним та кмітливим. Зовні він був схожий на батька, але характер і склад розуму, волю мав материні, Мостовівські. Віктор Васильович Пана­сенко рано потрапив в залежність від алкоголю, перетворив своє життя і своєї дружини в пекло на землі і тільки дякуючи великому терпінню і смиренню Клавдії Самсонівни мав сім’ю. Клаву ростили і виховували двоє батьків: Самсон Михайлович та Ксенія Іванівна. А хоронити великодушній Клавдії Самсонівні прийшлося шестеро стариків. Хоча мав Тимофій Мартинович троє рідних дітей, яких він виростив, та помирати поїхав на батьківщину у Саблуківку. Я бачила їх: Тимофій Мартинович та Кристина Михайлівна були благородними і приємними людьми, бабуся Христя була завжди спокійна і дуже привітна. Коли  вона стала хворіти, то приїхала до Клави і Христина Михайлівна, тут і померла. Поховала вона і Ксенію Іванівну, і Самсона Михайловича, і батьків свого чоловіка Василя та Уляну Панасенків. На всіх їх хватило у неї доброти, турботи і ласки, коли доглядала перед смертю. Льоня з дитинства бачив це все і робив мудрі висновки – ріс думаючим, серйозним і відповідальним. Закінчивши Качкарівську середню школу, поїхав до своїх родичів Мостових в Росію. Закінчив Пермський політехнічний інститут. Але жити нащадок Мостових повернувся на Україну, у свою рідну оселю. Одного разу побачив у сусідньому селі Качкарівці милу, симпатичну, скромну дівчину Валентину з веселими ямочками на круглих щічках –  закохався. Побралися. Справили Клавдія Самсонівна та Віктор Васильович своєму сину багате, згідно всіх південноукраїнських традицій весілля: були перейми молодого, посад, частування, дарування, розплітання коси, розподіл короваю, винесення посагу, обряд з’єднання молодих. Дві доби гості їли, пили, співали й танцювали. А на третю добу ряджені цигани бродили по селу, похмелялися, смішили людей. [3] Працьовитий і талановитий Леонід Вікторович Панасенко багато років трудився у радгоспі «Дружба», не гребував різною роботою, бо треба було і свій дім збудувати у Качкарівці, і дітям освіту дати. Коли зібрав грошей, то збудував гарний двоповерховий будинок, обзавівся господарством. Щасливе життя вони прожили з Валентиною. Виховали доньку Тетяну та сина Миколу, дали їм освіту. Мають славних онуків: Поліну, Марка та Назара. Діти живуть окремо. Коли вже не було батька, а його мама стала хворіти по старості літ, забрав жити досебе. І Клавдія Самсонівна не могла нахвалитися моторною невісточкою Валентиною. У 2004 році генетичний код роду Мостових виявився у ньому активним, і він зайнявся власною справою. Вирощують вони з Валентиною Василівною чарівні, рідкісні квіти і продають їх на радість людям. Він, Леонід Панасенко (Мостовий,) свято зберігає і продовжує корінь свого родоводу. [10]

Його менша сестра Зоя в юності була красуня – очей не відвести. Степова мавка була невеликого зросту, тендітна, ніжна і привітна, мала засмаглий колір тіла і русяве волосся. Її грудний, красивий голос нагадував дзюрчання чистого джерела. Великі сірі, з веселими іскорками очі і припухлі, яскраво-червоні губи, мов магніт, притягували до неї сільських парубків. Та, як кажуть у народі, «Не родись красивою, а родись щасливою». Не пощастило їй ні з першим, ні з другим чоловіком, бо обоє вели себе непристойно, ображали її. Сила волі, народна мудрість, витримка і любов до життя допомогли їй самій виховати доньку Тетяну, синів Євгена та Віктора. Живе у селі Райське Новокаховської міської ради. Щаслива Зоя Вікторівна онуками: має Андрійка, Євгена, Артема, Анатолія, Машу та Софійку. Дай їм Бог щастя.

Сім'я Федора Мостового. Справа Клавдія Самсонівна
 Панасенко з маленьким Льонею на руках

Змахнувши з пам’яті спогади про Льоню й Зою, пішла на те місце, де була моя вулиця, на якій жили Ліщук Іван Милентієвич, Неклеса Самсон Михайлович та Ксенія Іванівна, Панасенки Василь та Уляна, Макаруки ( моя сім’я), баба Параска Неклесиха. Під нами - сама нижча хата над високим берегом була Охтиза Адаменко. Жив він сам, його називали відьмаком. Люди говорили, що він вмів перетворюватися у хорта, доїв людських корів вночі. І хата його стояла одна, на відшибі. Далі йшла велика розмита круча аж до Дніпра, де ми збирали гриби печериці та ягоди дерези, а внизу балки збирали шипшину, глід та інші ягоди. На вищій вулиці від нас справа наліво жили Мостовий Борис, Махиня Віктор. Над їх городами знаходився відділок колгоспу, така бригада, де стояли гарби, бідарки, короби та коні. Понад центральною вулицею і понад провулком, що вів до нашого ряду хат, стояли криті різні майстерні для тракторів, комбайнів та конюшні для коней. Коли мені було років 7–-9, часто ходила туди і мене підсажували на спокійного коня – я їздила з гордістю по території бригади. Дуже цікаво і радісно було сидіти на теплій спині коня так високо над землею.

1-й ряд: Самсон Михайлович Неклеса, Льоня Панасенко, Ксенія Іванівна.
2-й ряд: Клавдія Самсонівна та її свекруха Улляна Климівна Панасенко

Лівіше від бригади жили Колісники, потім Ліварчуки, потім Машко. Мимо Машків йшов провулок згори аж до берега. Над Машками стояв великий, історичний панський кам’яний будинок задньою стіною до вулиці. А з двору був вхід у комору. І на подвір’ї панського будинку стояла контора відділку колгоспу. Справа від контори жили Мостовий Федір, Мостовий Феодосій (двоюрідні брати розкуркуленого Мостового Тимофія). Далі жили Адаменки (родичі Щербакова Д.Г.) Поруч з ними стояла підстанція, яка гнала електричний струм для села. Справа проходив провулок. За ним жили Лазаренки, Чорноокі, Бараболі. Над ними жили (Справа наліво) Щербак Ілько, Шкуріни, Шорники. З лівої сторони провулка стояло приміщення , де сушили бавовну (Сушарка). Далі жили Орєхові, Ліщук Парася, а далі був магазин, де торгували Адаменки, і в цьому ж приміщенні був старий сільський клуб, де ми, підлітки, під гармошку вечорами танцювали вальс у довгих кльошованих спідницях. Ще вище крайня хата була Панасенко Віктора та Клавдії, потім Демчук, Віктор Бараболя, дід Сакій, Валька Ліщучка. Потім йшов провулок аж вниз до Дніпра, понад яким жили Гришини Костя та Шура, нижче Чешиха (згодом її хату купила моя мама), нижче нас жив дід Сисой Запорожець, зліва жила Саня Курочка (прозвали за те, що курей крала). Оце мій край села, який я добре пам’ятаю. Хати всі були біленькі, чепурні і потопали у кущах чорної смороди, бузку та в садах. У всіх були городи по 6 соток, обнесених масивними кам’яними мурами, на яких, окрім різних овочів, росли вишні, абрикоси та груші, і за ними не було видно Дніпра.

Наша рідня на присьбі біля хати бабусі Ксенії Іванівни. 1-й ряд зліва направо: Ксенія Іванівна, Діна Кожухар, Анна Кабанова із Зоєю Панасенко на руках.   2-й ряд: Ксенія Григорівна Макарук , Марія Валько,..., Людмила Макарук, Алла Кабанова, Віктор Васильович Панасенко, Микола Валько, Самсон Михайлович Неклеса. 3-й ряд: Галя Валько і Льоня Панасенко.

Я зупинилися на місці нашої першої хати, яка завалилася, і мама її залишила, а купила у Чешихи другу. Пустота. Жодного каменю, жодного деревця чи кущика такої багатої колись чорної смородини. Навкруги – густий, як ліс, полин. Я стояла серед гіркого полину, у голові дзвеніло, я ніби оглухла. По щоках щемно котилися гарячі сльози. Я гірко відчувала якусь безповоротну втрату, душа боліла, а я нічого не розуміла. Одна думка безпомічно билася в голові: «Чому немає мого села? Як це могло статися ?»

На цьому місці стояла моя рідна хата...

– То як же це, після нас, людей, нічого не залишається? Одна пустота? То навіщо ж тоді оця така виснажлива праця, страждання, боротьба за виживання, прагнення до вдосконалення? Раптом у моїй голові блискавкою промайнула думка. Чекай, згадай випадок із життя своєї мами Ксенії Григорівни. Коли вона вже жила у мене, у Каховці, у неї було темно-зелене зимове пальто з каракульовим коміром. Йому було років 15, але вона його носила ще, воно скрізь було ціле. У 88 років вона пішла у вічність. Після її смерті десь через два тижні я вирішила її пальто по традиції віддати комусь із стареньких бабусь. Коли я взяла його в руки, я з подивом побачила, що воно геть розлізлося, розпалося, як порохно. І я зрозуміла, що трималося воно силою її біополя. Коли її життєвої енергії не стало, її речі теж «вмерли». Отак сталося і з нашим селом. Коли люди покинули свої рідні оселі, село «померло».

Тепер, коли не було дерев, стало видно широке, штучне Каховське море. Я встала, підійшла до хати Коваленко Раї, яка тут стояла, як острів серед мертвого села, і сіла на лаві біля воріт. Закрила очі – і знову попливли переді мною спогади, як у стрічці кіно: обидві мої бабусі Олена та Ксенія були гарними, хорошими, працьовитими людьми, обоє любили мене та мою сестричку Анну (по-сільському – Нюсю.) Але по характеру і здібностям вони були не схожими. Моя рідна бабуся Олена Іванівна – висока, статна, сіроока красуня, завжди була весела, любила співати, жартувати. В Бога вона вірила, але в церкву в сусіднє село Качкарівку ходила лише по великих святах і брала з собою мене на Великдень.

Біля Качкарівського храму Покров Святої Богородиці рідня Д.Г.Щербакова

А церква ж яка гарна там! Про цей Свято-Покровський храм ходять легенди. Храм стоїть на особливому місці, де акумулюється позитивна енергетика Землі та Неба. Після революції люди не дозволили знести її і закрити. Дехто говорить, що цю церкву охороняють Богородиця з Ангелами. Храм уцілів навіть після попадання в роки війни снаряда у дзвіницю – це незаперечний факт. Ще й зараз видно тріщину всередині дзвіниці. За своєю довершеністю і красою храм не поступається столичним. Коли дивишся на цей храм, то розумієш: життя йде, змінюються цінності і орієнтації, держава і влада, а храм стоїть, нагадуючи нам про те, що треба дбати про душу, бо вона вічна. А життя Олени Іванівни Макарук, як і всіх селян у ті часи, було дуже тяжке. В 1914 році, під час Першої світової війни, їх виселили з ополяченої землі і направили жити на Південь, у таврійські степи. На станції Хотилів під час страшного бомбардування у муках родила вона мою маму Ксенію. З тих пір страждала від ревматизму та хвороби серця. Часто втрачала свідомість, падала, розбивала голову. У Саблуківці в 30-ті роки голодомору померли від голоду її чоловік Григорій Макарук та двоє синів. Живими лишилося двоє дітей – син Семен та донька Ксенія, з якою вона і прожила все життя у Саблуківці.

Дав їй Бог дар зцілювати людей від таких тяжких хвороб як рожа, переляк та інших. Дуже талановито кидала на карти, її пророкування виконувалися точно. Їхали до нас люди з усіх кінців. Хто стакан крупи дасть, хто торбинку муки привезе, так і жили ми.

Її менша сестра Ксенія Іванівна Неклеса була менша ростом, з великими карими очима. Дуже проворна, запальна, талановита, як домогосподарка, майстер на всі руки. Все вміла, все в неї горіло. Ніхто не міг пекти такі смачні паляниці, пироги, пиріжки, запашні здобні кренделі, великі смачні бублики з маком, як вона.

Сім'я Григорія та Олени Іванівни Макарук, яка тримає на руках маленьку Ксенію Григорівну. 1915 р.

Окрім цього була фанатично набожною. В хаті був великий іконостас з 5 великих ікон, біля якого лежали Біблія, Закон Божий, Молитвослов та інша ре­лігійна література. Вона щове­чо­ра молилася з поклонами і до церкви кожної неділі ходила у сусіднє село, в Качкарівку. Жили сестри на одній вулиці, через одну хату. Тільки Олена Іванівна з донькою та онуками жила дуже бідно, а у Ксенії Іванівни завжди було що їсти. Тому що у нас працювала одна мама, а було чотири рота. А у них троє було дорослих, і всі працювали. Нашого батька (мами­ного чоловіка) Миколу Юхимовича було вбито в Білорусії у Біло­везській пущі в 1944 р. (Коли я виросла, то з першої зарплати поїхала в Білорусію і знайшла татову могилу. Коли прочитала на меморіальній дошці його ім’я, то ніби доторкнулася душею до нього: дуже стало боляче, і з очей полилися гарячі сльози.) Мама працювала в колгоспі, де не платили зарплату, а писали «палички», трудодні. Довгі роки ми голодували. Коли я вже була дорослою, то бабуня Ксенія мені розпо­відала, як я маленькою бігала до них їсточки. Коли мені було вже 3-4 рочки, то частенько в обід босячком дибала «в гості» до баби Ксенії Неклесихи. Тихе-енько, боязко захожу на кухню, де так смачно пахне борщем та пирогами. Стану на порозі, постою почекаю, чи не буде бабуня лаятися. Далі вся увага на стіл, де вже розставлені миски та лежать ложки. Тихенько наближаюся до столу. Ксенія Іванівна мовчки спостерігає за мною. В її очах світиться жалість і доброта. Я встаю навшпиньки і дістаю ложки на столі. Розкладаю їх по одній зі словами: «Це – дедіна лозя, це – бабина, це – Кавина, а це – мія». І поглядаю на бабуню. Та мовчить, продовжуючи готувати їсти. Згодом питає:

– А ти залишишся жить у нас? – Мала Аллочка киває голівкою і не зводить очей з каструлі з борщем та шматків хліба, щедро нарізаного бабусиною рукою. Ось уже повна тарілка запашного борщу на столі. Аллу садовлять на стілець, дають їй шматочок хліба, і дитина з жадібністю їсть. Наїлася і злякано поглядає на гостинну бабуню. Потім тихенько сповзає зі стільця і сунеться до дверей, не зводячи винуватих очей з бабуні. Ксенія Іванівна всміхається: « Ти ж казала будеш у нас жить?» Мала, опустивши очі, продовжує по стіні сунутися до дверей, а за мить вибігає з хати і вже лупотить босими ногами по пильній вулиці додому. Так їй вдавалося інколи наїстися борщику. Але бабуся Олена не завжди пускала малу Аллочку до сестри. Жили вони не дуже мирно між собою. Бо сестра Ксенія Іванівна заставляла її ставати на коліна і бити поклони перед іконами, а Олена Іванівна цього не могла по причині хворих ніг (Від ревматизму у неї боліли суглоби колін).

Мамі Ксенії Григорівні, хоч і працювала вона агротехніком після курсів у Миколаєві, і свинаркою, і на різних роботах, та все одно нічим було годувати свою стару матір і двох дітей. У 1946 р. був страшний неврожай. Почався голод. Аллі – 4 , а Анні – 2 рочки. Хліба не було. Щодня крутили ручку на дертушці у конюшні, мололи кукурудзу. Потім варили з крупної крупи кашу, а з мілкої – мелай. Все це було без масла, дуже давлюче, і від цієї їжі тяжко було шлунку. Що таке сахар, молоко та цукерки, ми не знали. Після того, як загинув на фронті наш батько Микола Юхимович Кабанов, до мами щовечора став навідуватись із сусіднього села Качкарівки його менший рідний брат Олексій. Мама була молода, вродлива.

– Тобі важко одній з дітьми. Переходь жити до мене. У мене великий добротний дім, я зароблятиму гроші, у мене господарство, город. Діти – братові, а значить, і моя кров, буду за батька їм, – говорив. Наважилася. Одного дня поскладала деякі речі та дітей на повозку, мама Олена підпихає, та й гайнули до Олексія Юхимовича. Та коли переїхали всі жити у його хату, то рудий дядько Олексій виявився безсердечним, жорстоким. Він зненавидів дітей і матір своєї молодої дружини. Щодня говорив їй: «Відвези, здай своїх дівчат у приют, а бабу до свого брата Семена». Крупу і муку він тримав під замком. Ключ носив із собою. Щоранку він видавав мамі одну склянку крупи на дві порції каші, тобто, йому і їй, і склянку муки на два коржі. Але цю їжу мали їсти лише вони вдвох і тільки при ньому, щоб він бачив, що дітям не дає.

– Скільки я тобі буду говорити: дітей здай у приют, а матір відвези до брата Семена? – Щоранку кричав, добавляючи нецензурні слова. Мама обіцяла йому, що скоро відвезе, а сама плакала і думала: «Ні, нізащо я цього не зроблю. Мої діти будуть зі мною. І маму не віддам, бо я людина». Вона варила суп нам із щириці та лободи. Нюся їла це зелене несмачне варево і була така худенька, на ній були лише кості та шкіра. Але трималася. А я не хотіла їсти траву – хлібця просила. Згодом я опухла з голоду, як і багато інших дітей у селі. Я ледве переставляла ніжки з розтопиреними, налитими водою пальчиками на ногах і руках. Мала б померти, але якось мене в такому стані побачила рідна сестра нашої бабусі Ксенія Іванівна Неклеса. Вона йшла до церкви в село Качкарівку повз нашого нового двору. Коли вона побачила, що я в предсмертному стані, вона розплакалася. А коли поверталася із церкви, то зайшла в хату і попросила маму, щоб вона віддала мене їй на місяць. У неї була коза, то бабуня недоливала молочка собі, діду і своїй донечці Клаві, щоб назбирати склянку молока і мені. Поступово набряки стали спадати, а я видужувати. Хоча ревматизм встиг мені зруйнувати серце на все життя. У 1947 році мама завагітніла. Дядько Олексій щодня лаяв її за те, що нас не здає у притулок. Мама плакала і мовчала. Люди в кінці березня садили в землю лушпайки від картоплі, а в кінці травня вже підривали молоду картоплю, варили і їли. Рудий дядько Олексій забороняв мамі підривати картоплю. Він коли приходив з роботи, то ходив по городі і перевіряв кожен кущ, чи ціла земля, погрожував її бити, якщо побаче, що підривала картоплю. Але мама якось таки вирила нам по дві картоплини і сказала, щоб ми тихенько йшли до сусідки і попросили її, щоб вона нам її зварила. Сусідка зварила ці картоплини у мундирі і винесла нам. Ми з сестричкою сиділи на призьбі сусідкиної хати і тримали гарячу бульбу в руках як велику дорогоцінність. Її запах лоскотав голодні носенята, очі не відривались від овочів, поки вони не прохолонули. Обережно обчистили від шкірки і почали з величезним задоволенням відкушувати по малесенькому шматочку. Ми повільно жували і насолоджувалися смакотою вареної картоплі. Здається, що нічого такого смачного ми вже потім не їли.

Не знаю, можливо, дядько додивився, що мама підривала кущі і, можливо, її лаяв, а, можливо, і побив. Бо на другий день, коли він пішов на роботу, мама зварила ту крупу, яку він їй одміряв для себе, вперше нагодувала пісною кашею дітей та матір. Потім взяла свого візка на двох колесах, поскладала туди свій та дитячий одяг, домашній посуд. Посадила зверху легеньку, як пір’їнку, Анну, сама запряглася в оглоблі, а бабуся Олена та мала Аллочка позаду підпихали тачку. Ми поспішали додому, у рідний Затон, у стару хату з драною покрівлею, де хоч і голодно, зате вільно. Мама тяжко працювала. Зранку до вечора в полі на роботі, а вечером копала погріб, підіймала наверх повні відра сирої, дуже тяжкої глини з ями. Тому скоро несвоєчасно народила маленького хлопчика. Бабуся жила на кухні і спала на дерев’яній канапі, а ми жили в «залі». Там стояв стіл, стілець і одне велике ліжко із залізною сіткою. Взимку ми в ньому спали всі: мама, я з сестрою, а в ногах маленький хлопчик. Ковдра була одна на всіх, вночі кожен натягував її на себе, і ми всі мерзли. Грубу топили кураєм, він швидко перегорав, і в хаті до ранку було холодно. Коли заходило сонце, то було темно читати. Була одна керосинова лампа на всіх. Скоро той хлопчик помер. І ми знову стали жити, як жили і раніше. В кінці літа ми ходили за посадку та на виноградники, де росло багато пасльону. Їли солодкі ягоди за повні щоки і рвали відрами додому. А ще там росла колгоспна морква. То ми повзли по - пластунськи у високих бур’янах і крали моркву у торбинку та несли додому. Приходили додому всі геть у реп’яхах, зате з трофеями і дуже замурзані, бо і кругом рота, і руки були фіолетового кольору від пасльонових ягід. Темними зимовими вечорами при каганці ми сиділи з сестричкою, обнявшись, і фантазували.

Наш тато Микола Юхимович Кабанов

Нюся було каже: «Алло, а може, наш папка живий? Може, він колись таки прийде. Візьме мене на руки і підкине високо – високо. А я буду щасливо сміятися». І, обнявшись подумки з рідним татком, ми засинали на теплій печі. У липні 1947 році вродила пшениця, людям стали виписувати по 2 кг. муки, вони стали пекти коржі, і голод відступив. Хоча, крім коржів, у нас нічого не було. Овочі з городу рятували нас від голоду мало, бо коли не було дощу, то все «горіло». Жили ми високо над кручами, і води у нас на горі не було. Носили із Дніпра на коромислі. Ой, як це було важко худеньким підліткам. Та ще вся крута гора була із червоної клейкої глини. Особливо тяжко було після дощу. Глина налипала на ноги по 5 кг. Тут відра важ­кі, та ще й на ногах, як кайдани, висить глина. А бувало, що і падала, бо глина була слизька і вода виливалася. Сиділа, плакала, вимазана черво­ною глиною, а потім поверталася знову до Дніпра, бо з пустими відра­ми показуватися на очі бабусі Олені не можна було: вона лаялася поль­ською. Вода була необхідна для їжі, для пиття, для прання білизни.

Сестрички Анна і Алла в новеньких сукнах, пошитих маминими руками, 1949 р.

Біля хати був город, де ми вирощували різні овочі, але найбільше картоплі. На подвір’ї ріс бузок . Серед городу росла одна велика вишня шпанка, на якій у червні були великі солодкі ягоди. Ми з Анною лазили по них швидко, легко і м’яко, по-кошачому. Щодня сиділи на гілках, відшукуючи під зеленим листям соковиті, солодкі ягоди. А на межі з сусідкою тіткою Уляною, з її боку, росла груша дуля. Одна її гілка схилялася над землею нашого городу. Ми з Нюсею кожного дня влітку підходили, піднімали русяві голівки і з надією дивилися, чи не достигли ще груші. І вже у червні і липні щодня ходили заглядали під круглі і шерсткі вуха широколистних гарбузів, які росли під загорожею, чи не впали туди стиглі ароматні солодкі груші. І якщо вже знаходили, то це була величезна радість, бо жовті груші ті були неймовірно солодкі і духмяні. Далі понад загорожею росла чорна шовковиця. То коли вона достигала, ми теж її об’їдали. Ми обіцяли бабусі, що нарвемо на вареники, але у нас нічого не виходило. Все йшло до рота. Після шовковиці аж до кінця городу понад загорожею росла чорна смородина. Там ми паслися аж до пізньої осені.

Згадалось, як одного разу пішла на балку, звично вилізла на знайому яблуню, зручно вмостилася посеред дерева на перетині гілок, спиною обперлась на стовбур і стала доставати рукою невеликі кисло - солодкі яблука то зліва, то справа, то попереду, і складати їх в пелену. Раптом відчула якийсь незрозумілий шипучий звук, ніби щось тихенько чи засичало, чи засвистіло. Я злякалася, подивилася навкруги – нічого. Потім підсвідомо підняла очі догори і заклякла! Над моєю головою висіла велика темно-сіра гадюка. Вона хвостом була закручена за вершину яблуні , а голова її звисала над моєю головою см за 10. Декілька секунд ми дивилися одна одній в очі. Від її погляду я як закам’яніла, не могла поворухнутись і відірвати погляду від двох крапок її чорних, блискучих, непорушних очей. Та через хвилину-дві я отямилась і спробувала поворушити ногами. Повільно стала спускатись вниз по дереву. Гадюка уважно, осмислено дивилася на мене і, на моє щастя, не рухалась. Я розгубила усі яблука, спустившись, кинулась бігти додому і більше ніколи не влізала на ту яблуню. (Коли я сьогодні згадую ті магічні очі, то й зараз мороз по шкірі обіймає). А взагалі, ми, дітвора, не дуже боялися гадюк. Бувало, коли ходила я по буграх, шукаючи в балках фрукти та ягоди, то великі сірі і чорні гадюки ганялися за мною. Але я знала, що треба бігти напроти сонця, тоді гадюка сліпне і відстане.

 У 1949 році ми розбагатіли: мама купила козу Бєлку. У нас стала на квартиру дівка із Західної України, Ганька. Висока, кремезна була, чорнява така. Спала на сіні на вулиці, бо до неї туди хлопці ходили. То вона одного разу вирішила подоїти козу та й сіла не збоку, а позаду і почала тягати за дійки. Козі це не сподобалося, і вона врізала копитом її по лобі. Ганька від несподіванки впала на землю. Ми довго сміялися, а потім показали їй, як треба доїти козу. Яке це було щастя: ми щодня стали пити молочко, перестали хворіти, Анна стала набиратися тіла.

Юність Анни, як і моя, пробігла серед оксамитових, багатющих плавневих лісів з могутніми осокорами, вербами та осиками. Також там були широчезні лани чагарників, лози, шелюгу, верболозу, лучні та болотяні сіножаті, густі, недоступні зарості очерету, лози та осоки – одним словом, Великий Козачий Луг. Ми з сестрою любили кататися на човні там, де росло латаття.
Плавні були нашими годувальницями. Щовесни ми брали човен у маминого брата дядька Миколи Валька, що жив внизу, і їхали у плавні, вибирали собі місце для городу. Яке було добро! Можна було брати собі ділянку землі де хочеш і скільки хочеш. Вірніше, скільки зможеш прочистити від дерев, кущів, осоки. Важливо, що все це було безкоштовно. Ми з бабусею Оленою та малою Анною виривали руками осоку, очищали землю граблями. Земля була така чорна - чорна, жирна і дуже волога. Все на ній чудово росло: і картопля, і буряки, і морква, і огірки, болгарський перець, сині баклажани, навіть гарбузи, кавуни та дині. А які були помідори – як мої дві долоні! Бувало, рожевий помідор розломиш – а він прямо крупинками, як цукровий. І це все не потрібно було поливати, бо вода підходила близько до поверхні. А в період повені і покривала на деякий час посаджене. То ми старалися брати собі городи де повище. Бабуся Олена у нас була смілива і мудра. У плавнях ходити не так просто. Коли шукаєш, де садити город, то йдеш навмання через зарослі високої і густої осоки по воді. Перед собою руками розводиш комиш та осоку, а що там під ногами – не видно. Стаєш невідомо куди, часом провалюєшся у болото, часом наступаєш на жабу чи гадюку, і тоді вона кусає. Ходили тоді ми всі босими. Бабуня Олена йшла попереду, а ми з сестрою гуськом, нога в ногу – позаду. Оскільки вона йшла перша, то її не один раз кусала змія. Вона спокійно повертається на піщаний берег, змиває у Дніпрі кров з ноги, сідає на пісок, піднімає ногу до рота і висосує там, де ранка. Висосе – виплюне, висосе – виплюне, і далі бредемо по осоці, бо треба було поспішати: човен дядьку Миколі Вальку треба було повернути до вечора. Дядько Микола на цьому човні на ніч їздив рибалити. Понад берегом попід кручами, люди набудували, як ластівки, десь біля 50 хат. До будівництва Каховської ГЕС біля води жили Охтиз Адаменко, Купріян і Мавра Загреби, Порфир і Мотря Запорожець, Андрій Цвірінько, Василь і Палажка Ворошило, Сергій Неклеса, Андрій Дробний, Домна Жигулін, Максим Ковальчук, Володимир Оксамитний, Харитон Мамай, Остап Запорожець тощо.[ 9 ]

 Жив там і Валько Микола, мамин двоюрідний брат. У кожному дворі стояли дерев’яні ночви, де солилася різноманітна риба. А через двір протягнутий нержавіючий дріт у три яруси, на якому кореняться уже висолені і вимочені здоровенні лящі та таранька сухого посолу. Коли нема дощу, то через дві-три доби риба вже готова. Коли лящі і тарань вже готові, то стають кольору янтаря і світяться наскрізь, а жир з них аж капає.. і зовсім несолоні. Я могла два штуки вмолоти. Коли риба готова, знімають і везуть на ринок до Берислава, у Каховку. А запах у в’ялених лящів який смачний!! Зараз таких нема. А щуки які здоровенні, а соми! Це треба було тільки бачити. Чорноока тітка Марія Вальчиха була скупувата, але інколи таки пригощала фаршированою щукою – смакота! Сільська дітвора ловила раків у Дніпрі, дома варили і їли від пуза. А восени човни, повні овочів, по десять разів пливли з плавнів на берег. Ми з Анною знали, де ростуть кущі ожини. Я прохала у дядька Миколи човна, садовила малу Нюсю, і ми плили у плавні. Там збирали по відру ожини.

Бабуся Олена сушила її у варистій печі на зиму, а потім компот варили. Люди примудрялися на плоту перевозити у плавні весною своїх гусей, качок, телят, і навіть свиней на свої ділянки. Вони там з весни до осені годувалися травою, а восени на зиму все забирали додому. І ніхто не крав, уявіть собі. У нас після війни у селі взагалі не було замків не тільки на погрібах та в конюшнях, а навіть на хатах. Влітку, у спеку, спали з відкритими дверима. Не було ні крадіжок, ніякого злодійства, не було пияцтва. Тоді ми не знали, що таке алкоголізм, наркоманія, повії. Але, на жаль, так було недовго. У 1963 році, коли я вже вчилася у Бериславському педучилищі, то, приїхавши додому на канікули, побігла на балки помалювати з натури фіалки. Коли я присіла біля куща шипшини, то почула, що з іншого боку куща розмовляють чоловіки, лаються нецензурно. Чула дзвін склянок, з яких вони вживали алкоголь. Більше я не ходила малювати. А через років три у селі вперше вбили молодого солдата, що прийшов з армії. Висновок: матеріальне життя стало покращуватись, а духовне погіршуватися. Від ситого життя замулюються джерела душ. Закон природи?

Жителі села на похоронах Машко Параскеви с. Саблуківка. 1958 рік

Невже для того, щоб у людей стали чисті і добрі душі, вони повинні перестраждати, пережити війну чи якусь іншу катастрофу? Після Другої світової війни в 40-50-ті роки ХХ ст. хати сільчанам будували всім селом – толокою. Домовлялися 4 - 6 вдів (у нас в селі 37 вдів самі ростили дітей) і разом будували хату. Чоловіки будували дах, вікна, ставили фундамент, а жінки місили вальки та допомагали класти стіни. Все робилося безкоштовно. (А сьогодні люди погодяться безкоштовно будувати своїм односельцям будинки?) Тільки господарка повинна була в обід погодувати усіх помічників борщем та смаженою рибою. Побудували одній вдові, переходили на інше подвір’я. І так за літо, дивись, з’являлоcя 5-7 нових хатинок під соломою або комишом. Дякуючи плавням та Дніпру, це все коштувало дешево. Ліс, комиш – все із плавнів. Камінь міняли на рибу, яку безкоштовно ловили ятерами у Дніпрі. Заможніми були всі, хто жив на самому березі Дніпра під кручами. А от ми мали хату високо над кручами, і та така була миршава. Покрівля була під старою гнилою соломою, тому весь час протікала. А хата була без фундамента, і тому щовесни задня стіна зі сторони городу падала. Влітку бабуся Олена копала у дворі круглу неглибоку яму, насипала туди глину, поливала це водою, посипала половою та мілкою соломою, знову поливала, а ми з Ганною повинні були місити все це ногами. Потім бабуся робила з того місива вальки і клала нову стіну. А ми підносили. Потім місили глину з кізяком і мазали ту стіну. А коли висохне, то спочатку сірували, а потім ще й білували. Така стіна стояла до слідуючої весни і знову падала. Так було щороку. Така у нас була сирітська доля. У 60-ті роки у селі провели воду і встановили колонки: одну на всю вулицю. Ми дуже зраділи, думали, що більше не будемо носити відрами з Дніпра воду на гору. Але вода із скважини була солона, жорстка і була придатна лише для побуту. Страва з неї була несмачна. То все одно бабуня ганяла нас з Нюсею на Дніпро по воду.

Рая Коваленко біля колонки

Коли ми були малі, то дитсадків ще не було. Діти були без догляду. Весною, коли круті схили берега покривалися травою, ми з Нюсею лягали на запашну траву і, вдихаючи її запах, з радістю скочувалися аж вниз до берега! Діти росли на лоні природи. Мала Алла з дитинства була закохана у природу, яка наділила її різносто­рон­німи здібностями, невичерпною енер­гією творити добро на землі. Після того як повчила уроки, босоніж дівча бігло на круті правобережні червоноглиняні кручі, по схилах яких росли дикі яблуні, груші, терен та глід, шипшина, збирала і їла ягоди, малювала дерева та кущі. Увечері поверталася голодна, але щаслива. Вдома сідала на призьбу та витягувала якірці із підошви ніг. Кожної весни юна Алла сідала під кущ шипшини і малювала з натури ніжні фіалки та перші білосніжні проліски. Коли несла на коромислі з Дніпра по крутому підйому додому воду, то нахилялася, брала шматок червоної глини і потім вдома, розмочивши її водою, ліпила з неї статуетки, людей, тварин. Всі стіни її хати були покриті її малюнками, а на вікнах стояли статуетки тварин. Мріяла стати художницею. Та дарма. Природні здібності так і залишилися нерозвиненими, невдоско­наленими, бо, щоб поїхати вчитися, потрібні були гроші та родичі або мамині друзі у місті. Єдиним другом у нас була мама, яка зранку до ночі працювала у колгоспі, і ми, діти, її майже ніколи не бачили. Вона рідко була вдома у неділю. Тоді ми її просили показати останній лист з фронту нашого тата Миколи Юхимовича. Мама обережно виймала лист, на якому, крім тексту, було намальовано мене і мою сестру дорослими – такі красиві. Це він малював перед смертю, коли лежав у шпиталі пора­нений. Вона плакала і розповідала, що коли отримала похоронку на нашого татка, то від горя втратила свідомість. А потім прийшов оцей лист. Похоронка випередила лист. Йому було всього 25 років, він дуже мріяв бачити своїх донечок красивими і щасливими, такими їх і малював у листі. Мав дар малювання. Ми з Нюсею цілували татин лист, і мама його знову ховала. Так ми з моєю меншою сестричкою його десь і зацілували. Коли вже мама пішла на пенсію і я її забрала жити до себе у Каховку, то вона лист той так і не знайшла.

Щодня після школи ми чули команду бабусі Олени: «Алка, Нюська, беріть мішки та йдіть в поле по траву. (Нею годували і корову, і свиню) Берізка стелиться по землі, і щоб нарвати мішок, то треба було годин шість ходити з похиленою вниз головою. Але найтяжче було, коли мама змушена була брати нас, підлітків, з собою зимою, серед ночі, по силос. Замерзлий силос треба було видирати руками, (ми ключку з собою не брали, бо вона важка) часто нігті і пальці роздирали до крові. А саме найстрашніше було те, що той мокрий кукурудзяний силос був дуже тяжкий. Покладе мама на спину мішок з силосом – так і присядеш від його ваги, і ніби все всередині повідривалося. І ставиш ноги широко, щоб не впасти, постоїш, похитаєшся, а потім йдеш. А йти треба було швидко, щоб ніхто не побачив, бо силос цей крали в колгоспі. Всі селяни так робили, інакше корову взимку було кормити нічим. А якщо сторож побачив, то штрафували. Нелегка справа була і носити воду двома відрами на таку високу гору. Підйом гори був високий, а відра такі тяжкі. Коли піднімаєш було одразу два відра води, то дуже напружується все тіло. Тоді вже як покладеш коромисло на плечі – трохи легше.

Моя хата, з маминою вишнею під вікном. Біля мене Валько Павло. с.Саблуківка. 1958 р.

Як не важко було носити воду підлітку на коромислі, але я так глибоко замислювалася про сенс життя, що забувала, де я і що я роблю. В задумі проходила з відрами на коромислі мимо своєї хати і йшла ген, аж за село. Так і йшла, йшла в глибокій задумі поки хтось із односельців, що йшов із Качкарівки із іронією не зауважував: «Ти що це, дівко, у сусіднє село воду несеш?».

Що б я не робила, весь час думала: «Ну чому ми живемо так бідно, чому голодуємо? Адже люди працюють у колгоспі не розгинаючи спину з ранку до вечору? Чула, що є міста, а в них будинки високі на декілька поверхів, що там і вода у хаті, і навіть туалет – прямо чудо якесь. Мріяла кинути оцю хату, у якій протікала покрівля, підмокала і щороку падала задня стіна. В хаті завжди було вогко, тому повзали по глиняній підлозі і сороконіжки, і капустянки. Та дарма, не боялися. А скільки в нас мух було? Все літо дзижчали – не давали заснути, повзали по руках, ногах, обличчі. (Цікаво, куди сьогодні щезли мухи? Їх ніде немає.) А ще у нас прямо в сінях на стелі було гніздо ластівочок. Двері з сіней на вулицю майже весь час відкриті – от вони і зліпили собі гніздечко. Ми любили їх, берегли. Бо вони були такі красиві і розумні. Потім ми чекали малесеньких ластів’ят. Так ми разом з ними і жили.

Незважаючи на злидні, юна степовичка Алла росла життєрадісною, допитливою, енергійною і романтичною. Саблуківську початкову школу закінчила на відмінно і стала щодня ходити пішки за 3 км у село Качкарівку в середню школу. Далі вчилася посеред­ньо. Де предмети вели молоді, красиві і привітні вчителі (астро­номія, література, істо­рія) – були відмінні оцінки. Там де були вчителі – «вимог­ливі крикуни», появилися трій­ки (математика, хімія). Не лю­била зневаги та грубощів і не любить. Любила усаміт­нення та філософські роздуми. Коли йшла до школи та зі школи, думала, замислювалась про сенс життя. Її юну голівку вже турбували думки про причини існування війн, про тяжке життя вдів та сиріт, чи справедливо це з боку Бога? Мріяла вирости і побудувати собі цікаве та щасливе життя. Вирішила не зустрічатися з хлопцями, не закохуватися, поки не закінчу ВУЗ і отримаю спеціальність. В житті керувалася розумом, а не емоціями. Зразком вдосконаленої людини для неї був перший учитель Харитон Максимович Ковальчук. Тому мріяла стати педагогом.

З дитинства ми з сестричкою були звичні до тяжкої фізичної праці, до турботи про свою родину. Маму ми ніколи не бачили, вона зранку, коли ми ще спали, йшла на роботу, а приходила вечором втомлена, замучена, тому зразу лягала спочивати. До господарювання нас привчала бабуся. Ми з Ганнусею не тільки носили воду з Дніпра на круту гору відрами. Мамі, як вдові, колгосп привозив на зиму і скидав на подвір’я погано обрубані довгі і товсті стовбури дерев. Вони на кучі лежали під лісою, (паркан, сплетений руками бабусі з плавневої лози), яка була огорожею від вулиці. Раз на тиждень звучала бабусина команда: «Алка, Нюська, напиляйте й нарубайте мені дров. Хліба треба напекти». І ми покірно йшли до кучі товстих стовбурів. Покректавши, скочували один стовбур з кучі на землю. Потім один кінець стовбура піднімали на товсте поліно. Я приносила з конюшні велику і гостру пилку і ми починали пиляти. Дерево було дуже міцне. У нас не було потрібної сили, щоб добряче притиснути пилку до нього. Тому пилка зіскакувала, вона вібрувала, гарно дзвеніла і водила за собою нас то в вправо, то вліво. Важко було зробити першу пропиляну боріздку на стовбурі. Потім уже пилка не зіскакувала, а повільно занурювалася в дерево. Я розпилювала стовбур на 5 – 6 коротких полін. Я командувала Анні: « А тепер відійди подалі, щоб не вдарило !» Йшла знову у конюшню і приносила звідти важку сокиру. Ставила поліно на поліно, з усієї сили розмахувалась і розрубувала верхнє поліно навпіл. Коли сокира застрягала, я знову піднімала поліно разом із сокирою і ще з більшою силою била головою сокири. Поліно розліталося. А я гордо оглядалася на всі боки, пишалася: яка я сильна. Мені хотілося, щоб це бачили мої однокласники: Толя Червоноокий, Толя Кравченко, Толя Дробний, Толя Запорожець, Вілька Ліщук, Іван Ліщук і т.д. У селі роботі немає краю.

 Ми не тільки носили тяжкі відра з водою на коромислі нагору з Дніпра, пиляли та рубали дрова, збирали по полях у мішки курай, а потім ним топили грубу, але й з весни до пізньої осені вкладали великий труд у свій город. Копали землю, потім її волочили, розбивали на грядки. Садили окремо цибулю, часник, квасолю, горох, помідори, огірки, буряк. Попід кам’яним муром, який був понад довгою вулицею, традиційно садили гарбузи. А весь город засаджували картоплею. Це був для нас другий хліб.

А потім починалася просапка, проривання, окучування і знову просапка. І з’являлися перші водянки на долонях, які потім перетворювалися на тверді жовті мозолі. Весь час боліла, пекла спина. Треба було уважно придивлятися, щоб не понівечити сапою ніжні корінці та пагони. На городі все літо до осені багато роботи. Бабуся сама не встигала, то ж ганяла нас, щоб допомагали. А восени копали картоплю, перебирали та зносили у льох, викопаний колись руками мами. Коли ми місили босими ногами коров’ячий гній з половою та соломою, то вже не пустували, а з острахом прислухалися до ніг, бо там ширяли кусючі сороконіжки та жирні капустянки. Але треба було місити, бо з цього місива бабуся робила такі прямокутні цеглинки. Ставила їх понад лісою, а коли просохнуть трішки, складала посеред двору цілі фортеці. Все це висихало , а взимку використовувалось замість кам’яного вугілля. Ми топили цим торфом і грубу, і варисту піч. За ласощі були зварені цілі зерна пшениці, куди добавляли дрібку сахару. Найсмачнішими ласощами була макуха, яку ми із задоволенням гризли, хоча нас нею і рідко пригощали. Я макухою зламала зуб у 14 років. Тому ще у школі у мене появилася в роті фікса. А коли боліло горло чи вухо, то лікарем у нас була наша талановита цілителька, рідна бабуся Олена Іванівна.

Я посміхнулася. Згадала, як Ксенія Іванівна часто муштрувала свого діда Самсона, який працював писарем у Качкарівській волосній управі і тому нічого не вмів робити у побуті. Щодня весною, восени і влітку голос бабусі лунав на все село: «Турок! Я тобі казала лісу сплети нову, бо стара вже впала! А ти що зробив? Нещастя на мою голову! Ну хто ж так плете?! Щоб тобі добра не було!» Так вона кричала, кричала, а потім бралася та сама плела лісу. Потім все село чуло, як вона його примушувала на подвір’ї змурувати літню піч, щоб хліб не пекти в хаті, коли спека. Цілий тиждень вона його лаяла: «Турок, ну хто ж так робить, руки в тебе в ср…ці поросли!» Так лементувала вона над ним днів 5, а потім ставала і сама мурувала з каменю піч. Гарна в неї була піч, не чаділа. Біля печі вона сама збудувала і плиту з залізними кружками.

У липні та в серпні дід привозив додому кавунів, бабця варила на вулиці на плиті у довгих залізних ночвах з їх соку мед. Вона доби дві на маленькому вогні помішувала у залізній жаровні дерев’яною великою ложкою, поки сік не перетворювався у червону, запашну густу масу, яку вона зливала у пляшки та горщики, зав’язувала їх ганчірковим папером і ставила у погріб. А для нас з Ганнусею наставав щасливий час: нам дозволялося вилизувати мед із великої жаровні. То ми вже його лизали, лизали, що й голова і пузо були в медові. Тоді вдома бабуся Олена нас і купала, і прала. Бабуся Ксенія була дуже метка, працьовита та здібна. Всю свою жіночу роботу вміла з хистом зробити, і чоловічу теж. Дід Самсон, навпаки, був дуже повільний і весь час сидів куняв або спав і по господарству не вмів нічого робити. А може, щось і вмів, але робив все повільно, а у бабці не вистачало терпіння, поки він доробить, виривала з рук лопату чи сокиру і продовжувала сама. А дід зі словами «Тю, навіжена!» відходив, йшов десь у тихе місце та й сідав куняти. Діда щодня лаяла, проте годувала завжди вчасно. Коли кликала обідати чи вечеряти, то йшов швиденько, хоча був згорблений. Він завжди додавав у запашний червоний борщ з куркою і з сметаною, часником ще й червоний пекучий перець. Клав дві перчини, а коли борщ уже був пекучий, то брав перчину з борщу, жував її і заїдав борщем та аж крякав від задоволення. Любив щоки свинячі. Поїсть борщ, візьме щоку, намаже її жирно гірчицею та й наминає. Сам після гарячого борщу стає червоний, а його чорні очі аж світяться задоволенням. Наїсться борщу, печені, нап’ється узвару з домашніми великими солодкими калачами, витре піт з обличчя, погладить бороду, скине з неї крихти хліба, шматочки капусти, ляже та й спить солодко. Коли було не піду до бабусі, то бачу, що вона порпається на городі, а дід Самсон сидить на призьбі і куняє. Голова схиляється нижче, нижче, потім як захропить – прокидається, оглядається: чи ніхто не бачить – і знову куняє. Він весь такий спокійний, завжди сонний, хоча чорні очі його блищали якимось особливим бісівським вогнем, коли дивився на молодих дівчат чи жінок. Бабуся часто кричала: «Кобель нещасний, все життя пропив, проволочився за спідницями, а тепер він сидить куняє. Ні на що не здатний. Іди допоможи, тетеря глуха!». Так вони й прожили все життя: зовні бува сперечалися, а взагалі жити один без одного не могли. Дуже любила вона свою єдину донечку Клавдію, пишалася нею, а коли народився онук Леонід, то з любов’ю ростила і виховувала і його.

Коли я вже ходила у 8-й клас, то побачила, що у моєї бабусі Олени очі стали тьмяними, щез блиск очей.

– Що це означає, – думала я. – Невже життєва енергія залишає її? А ще я чула, що в нас у грубі цокає годинник, а на городі одуд віщує: «оховав, оховав, оховав». Я запитувала у неї, що це значить? А вона так спокійно відповідала:

– Це я скоро помру.

Вона була мудрою і сміливою. У нас у ті часи були сильні грози. Було, грім гримить, блискавка креше вогнем із неба в землю, а вона йде на подвір’я, щоб у конюшні набрати дров.

– Бабушко, не ходіть, а то блискавка вб’є!

– Е, двох смертей не буває. Все одно колись треба помирати.

Бабуся Олена померла у 73 роки від хвороби серця. Хоронити її допомагав мій хрещений батько Микола Запорожець. Я дуже плакала за нею. Стояла біля неї і думала: «Чому все залишилось як є, всі живі, а бабуля мертва?» Плакала за нею і мама, і її сестра Ксенія. Проводжали її в останню путь з традицією люди майже всього села.

 Коли я вже була студенткою Бериславського педучилища і приїздила на канікули до мами, то ходила до бабусі Ксенії і малювала з натури сина Клавдії білявого синьоокого, Льоню. Вся кімната бабусі була у моїх малюнках та у фотографіях з Клави, Алли, Нюсі, Валі та Люди Макаруків (доньки брата моєї мами Семена). Коли я від’їздила у Берислав, то бабуся Ксенія обов’язково мене проводжала, давши мені обсмалену курку або качку, а ще вона вслід завжди хрестила мене і казала: «Ангела тебе хранителя» або «Храни тебя Господь». Поки була бабуся Ксенія Іванівна жива і молилася за мене, доти все в моєму житті було благополучно: і в навчанні, і в особистому житті. Коли її не стало, мене почали переслідувати різні негаразди. Вона дуже страждала від астматичної задухи, від неї і померла у 73 роки, схилившись на плече своєму другу життя Самсону Михайловичу. Не зміг він довго жити без своєї Ксенії Іванівни, невдовзі теж помер.

Додому ми їхали через Качкарівку, і я вирішила заїхати, сказати спасибі Зінаїді Яківні Будько – ветерану педагогічної праці, колишньому директору Качкарівської школи, краєзнавцю - ентузіасту, яка багато років на громадських засадах невтомно займалася дослідженням історії рідного краю, сіл Качкарівка і Саблуківка. Багатий матеріал зібрала вона. Як жаль, що не знайшлося на Бериславщині спонсора, щоб видати таку потрібну нащадкам книгу. На гавкання собаки вийшла чомусь змарніла З. Я. Будько. Побачивши мене, вона рапом заплакала:

– Ой, Алло, біда в мене.

– Що трапилося?

– Син мій Роман воює в АТО. Поранило його декількома осколками в голову. Уявляешь, не встиг вилікуватися як слід , знову повернувся у свою частину. Такий же патріот, як і я. Не сплю ночами, все чекаю дзвінка від нього - чи живий?

Мовчки обійняла я її за плечі.

– Спасибі тобі за все, Зінаїдо Яківно. Дай Бог тобі Добра і Щастя. Твій син повернеться живим. Цього ти заслужила у Бога. Тримайся, Зіночко. Молись Богу, він милосердний.

Хіба є слова, які могли б зменшити біль материнського серця. Мовчки попрощалися. Машина вийшла на трасу Нікополь - Херсон (історична Поштова дорога). За склом машини мигтіли пусті поля. Я думала: «Чому ж так повільно розвивається людська свідомість. Ми живемо уже в ХХІ століті та до сих пір все вирішує не мудрість людська, а підступність та насилля, навіть серед слов’янських православних народів. Як душа болить за те, що сьогодні гинуть кращі сини України».

Вечоріло. В машині панувала гнітюча тиша. Не знаю, про що думав Дем’ян Григорович, а переді мною встала найдорожча в світі людина – мама. В пам’яті висвітлилася картина: Спекотний день. Неділя - мама не на роботі. Ми з мамочкою заготовляємо корм корові на зиму. Вона ходить по лісосмузі і косить зелену траву косою, а я, школярка, згрібаю її граблями на край посадки валочками. Почувся далекий грім. Небо затягувалося важкими чорними хмарами. Скоро закрутив стовпи пилюки такий сильний степовий вихор, що не було нічого видно. Почалася злива. Ми з мамою побігли і сховалися під довгу, величезну скирду соломи. Грім і блискавка швидко наближались. Все потемніло. На цьому фоні страшно було дивитися, як вогненими зміями з неба в землю били блискавки. Від сильного грому здригалася земля. Напевно, за нас молилася моя бабуся Олена Іванівна, тому що раптом із-за скирди по дорозі викотився віз. Мама схопила мене за руку, і ми побігли на дорогу. Добрі люди зупинили коней і взяли нас. Тільки-но ми сіли на воза, як вдарив страшний грім, і ми побачили, що величезна стрімка блискавка вдарила прямо в ту скирду, під якою ми стояли мить тому… Миттєво вогонь охопив скирду з усіх сторін. Коли вдарив грім, мама рвучко міцно притиснула мене до своїх грудей, ніби хотіла захистити від цієї страшної стихії. Ми їхали і ще довго бачили, як горить скирда соломи, під якою ми мали загинути, якби милостивий Господь так вчасно не послав нам бричку з кіньми. В ту хвилину, коли мама мене притиснула до себе, я зрозуміла, як вона любить мене. А взагалі вона була зовні по відношенню до нас з Нюсею дуже стримана і вимоглива. Ми не чули від неї ніжних, ласкавих слів, бо бачили її тільки у вихідні, коли вона нас брала з собою заготовляти корм на зиму. Свою любов вона ховала за зовнішньою суворістю. Говорила:

– Вчись, Алло, вчись. Самостійно вчись. Наполегливо вчись, якщо не хочеш долі такої, як у нас з бабусею Оленою. Ми прожили своє життя у великій бідності самотніми вдовами, тяжко працюючи і не отримуючи грошей, як раби.

Моя мама - Ксенія Григорівна. Їй 85 років.м.Каховка

І я тягнулася до знань. Я дуже любила читати книги. Добре вчилася у школі. А коли закінчила 10 класів, поїхала у великий, незнаний мною світ. Закінчила торгово-кооперативне училище в Херсоні, потім Бериславське педучилище, потім Херсонський педінститут заочно. Все життя працюю і вчуся. А коли отримала в Каховці квартиру, а мама пішла на пенсію, забрала її жити до себе, щоб руки її відпочили від тяжкої праці. Вона була витривала тілом і духом. Дуже рідко легко хворіла і ніколи не зверталася до аптек та лікарів. Ніколи не лежала в лікарні. Володіла силою думки. Вірила у свої сили. Коли болів поперек чи голова казала:

– Нічого, треба рухатися, не сидіти склавши руки. Воно саме пройде. Терпіла, ніколи не стогнала, не просила допомоги. Все мовчки. І проходило. Завжди була спокійною і виваженою. Так було до 80- ти років. Я в неї навчилася працелюбству, доброті, терпінню, всепрощенню і відповідальності. У неї був красивий почерк, бо мала середню освіту. (На той час це було – 7 класів. ) Я вчилася в Бериславі, а потім у Херсоні, то вона писала мені дуже гарні, романтичні листи.

Коли вже жила у мене, то до 80‑ти років мама щодня варила мені борщі, вареники з сиром та з капустою, капусняки, смачні смажила оладки, сирники, пиріжки з сиром та ізюмом, з гарбузом та сухофруктами. І щодня чекала мене з роботи на лавці біля під’їзду. А потім, на превеликий жаль, почала хворіти сечокам’яною хворобою. Одного разу зателефонувала мені на роботу, що їй дуже зле. Я швидко прибігла додомуі побачила, що в неї почався черговий приступ. У мами був гострий біль, піднялася температура. Я запропонувала викликати «швидку допомогу», і вона погодилася. Швидка приїхала за 10 хвилин. Ввійшли два зовсім молоді медики у білому. Вони, порадившись між собою і з’єднавши три різні розчини в один великий шприц, зробили їй укол у вену. Це була груба помилка. Людині похилого віку не можна було вводити велику кількість сильних ліків у вену. Тим більше, що мама ніколи до цього не приймала ніяких синтетичних ліків взагалі. Мама зразу ж після уколу здригнулася, витяглася, посіріла, ніс її загострився. Дихання майже не було чути.

– Що ви наробили! Вона ж помирає! – Плакала я.

Хлопці злякано мовчали. Потім взяли з ліжка ковдру і винесли маму у машину. Коли ми привезли її у лікарню і її подивилася лікарка, то сказала: «Дела плохи. Готовьтесь…»

– Ні! Ні! Вона не помре! Ще рано! – Закричала я. Лікарка сердито глянула на мене, криво посміхнулася і пішла. Прийшли санітари і понесли маму на ношах в окрему палату, де стояло одне ліжко. Зрозуміла. Це була палата для вмираючих. Я не хотіла, щоб вона вмирала. Не хотіла. Я хотіла, щоб вона прийшла до тями і щоб ми втекли від цих бездушних медиків, які приносять смерть. Я попросила, щоб мені біля мами поставили якесь ліжко чи канапу. Мені відмовили. Тоді я побігла додому і принесла бавовняну тоненьку ковдру, яку постелила прямо на підлозі біля маминого ліжка. Я сиділа на підлозі і весь час плакала та молилася. Господи, Великий Боже! Прости нас грішних, помилуй. Змилуйся над нами, зроби так, щоб мама отямилася та стала здоровою. Мама лежала нерухомо, майже без ознак життя. Об одинадцятій вечора заглянула чергова лікарка.

– Вы бы пошли домой, отдохнули. Медсестры посмотрят.

– Ні, я не вірю вам. Я буду біля мами.

– Как хотите.

Я сиділа і плакала, плакала та молилась. Так і пройшла ніч. Настав другий день. Все було без зміни. Мама не приходила до тями. Я забула, що треба їсти і пити. Та мені і не хотілося. У мене було одне дуже сильне прагнення: мама повинна прийти в себе, я її заберу додому і сама вилікую. Весь час бесперервно вголос про це молила Всевишнього, нашого Всемилостивого Господа. Весь день зверталася до мами: « Мамулічка моя дорога, не вмирай, моя голубонько, не покидай мене одну, самотню. Я хочу, щоб ти і далі зустрічала мене кожного дня біля дому». Без змін пройшов і другий день. На третій день, вранці, я продовжувала сидіти на підлозі біля маминого ліжка, вголос плакати і уже хриплим голосом кликати маму:

– Мамочко рідненька, голубко моя, не помирай! Що ж я буду без тебе робити? Мамулічка, не покидай мене. Прости мене, якщо я колись тебе несвідомо образила. І раптом почула її стурбований голос: «Алло, а чого це ти так сильно плачеш? Що трапилося?» Я кинулася до неї, стала цілувати її обличчя та руки, обливаючи їх слізьми тепер від радості.

– Де це я?

– Мамо, ти в лікарні. Ти полежи. А я збігаю додому за одягом твоїм і ми втечемо звідси. Я побігла додому, взяла одяг, потім домовилася з машиною і відвезла маму додому. Я її викупала у ванні, погодувала. Які ми були щасливі! Я покликала Каховського психотерапевта Жана Валентиновича Чайкіна, і він допоміг мамі звільнитися від каменю. Мама ніколи не пила сиру воду, а тільки компоти, молоко та чай. Ми просто не знали, що для хорошого здоров’я сиру воду пити просто необхідно щодня.Тому, на превеликий жаль, у 85 років знову заворушилися у її нирках камені. Все повторилося. Тепер вона сама вимагала швидку допомогу. Я боялася «швидкої», але мама дуже страждала від сильних болей, і я визвала. І знову трапилося те ж саме: складний сильнодіючий укол у вену. Мама втратила свідомість і почала хропіти. ЇЇ швидко віднесли у «Швидку» і відвезли у реанімацію. Мене до неї не пускали. Я невідступно сиділа під дверима реанімації та плакала. Відчувала душею, що їй там дуже погано. Плакала і молилась до Господа, щоб вона не померла у лікарні. Не знаю, як її там лікували, але через тиждень, при виписці, сказали мені: «Мы все сделали, чтобы она жила, но она у вас неадекватная и такой и останется». Мама дуже рада була бачити мене і просила, щоб я її якнайшвидше забрала додому. Вигляд у неї був поганий, зляканий. Вона була бліда, виснажена, тяжко дихала, не могла ходити. Я визвала таксі і відвезла її додому. Дуже важко було мені самій підіймати її на четвертий поверх. Яка вона була рада і щаслива вдома! Мислила вона і вела себе повністю, як завжди, адекватно. У неї все було добре - пам’ять, логіка, зір – сама нитку затягувала в голку. Вона була тяжка для мене, щоб перенести її у ванну, і я налила у велику миску теплої води і обмила її біля ліжка, погодувала її куриним бульйоном, і вона заснула. Проте тяжко дихала. Я відчувала щось погане і щохвилини просила Господа, щоб дав їй ще хоча три роки життя. Я молилася і вдень, і вночі. Бо мама в церкву ніколи не ходила і не молилася, смерті боялася. Не вірила, що душа її буде продовжувати жити в іншому вимірі. Я хотіла, щоб вона зрозуміла, що Наш Всевишній Творець є, і щоб вона готувалася з радістю до зустрічі з ним, коли прийде її час. Довго я молилася в сльозах. І почув Господь мої молитви: мама одужала. І знову ми жили з нею в мирі та злагоді щасливо. А через три роки, коли їй виповнилося 88, знову їй стало зле. Злягла моя голубка. Я біля неї трималася, а коли вийду на вулицю, то заливалася сльозами.

–Господи Всемилостивий, коли прийде час мамі йти до тебе, то забери її душу уві сні. Дуже вона боїться смерті. Відчувала вона, що прийшов її час, і боялася сама лишатися дома. Не пускала мене, щоб я виходила з квартири, навіть по хліб в магазин. А я, її обіймаючи, просила:

– Мамочко, ти прожила велике життя. Всього було. Можливо, колись довелося і грішити. На Землі лише Господь безгрішний. Попроси у милостивого Бога прощення, попроси, моя ластівко. Ти ж ніколи у храм не ходила, ні разу не сповідалася. Вона мовчала. А я і на на другий, і на третій день знову і знову її прошу:

– Мамо, попроси у Господа прощення. І одного разу вона настроїлася, сіла, вся випрямилася і, дивлячись у Вічність, раптом голосно крикнула: « Господи, прости мене!» І зразу ж порозовіла, посміхнулась. Вона стала рівно дихати. Потім встала (після того, як декілька тижнів не вставала!) і пішла. Це було чудо.

– Мамо, не вставай, упадеш!

– Не впаду. Піду подивлюся, як ти тут нахазяйнувала без мене.

Пішла по кімнатах.

– Молодець. Чистенько в тебе.

Пішла і лягла на ліжко на лівий бік, руку, як завжди, під щічку поклала і заснула. Заснула і пішла на небо. Уві сні Бог і забрав її душу.

 Я все думала, що, напевно, я була не кращою донькою. Напевно, не все зробила для мами. Пізно я зрозуміла, яка цінність для мене свята – мати. Останні вісім років її життя я дивувалася її терпінню, відданості, смиренню, всепрощенню і безмежній любові до мене та до своєї молодшої доньки Анни, до онуки Альони, праонуків Віталія та Маші.

 Особливо вона любила онуків своїх. Яка вона була рада, коли вони приходили в гостини. Завжди діставала із шухляди вузлик з дешевими цукерками «подушечками», які вона купувала на свою мізерну колгоспну пенсію, і пригощала їх. Жили ми завжди дуже скромно, але вже ніколи більше не голодували. Мама не вміла сидіти без діла і ще 10 років після пенсії працювала у міському музеї історії прибиральницею. Про її працелюбство і добросовістність до сих пір з вдячністю згадують працівники музею. Не було кращої, вірнішої подруги, ніж мама. Вона завжди покривала прощенням всі наші негаразди і чвари. Коли матуся жива, ми часто недооцінюємо її поради, стіною відгорожуємося від її мудрих навчань. Часом необдумано, в пориві емоцій, можемо дорікнути. І тільки коли втрачаємо цю незбагненно терплячу, добру, милу серцю святиню, то прокидаємося, ніби від кошмарного сну. Починаємо розуміти, що ми втратили скарбницю і хранительку нашої оселі, корінь нашого роду. Перед очима встає любий образ мами, яка назавжди забрала у потойбічне життя всі свої болі і жалі, переживання і образи. Хочеться звернутися до тих дітей, у яких ще живі матері:

– Дорогі діти, маленькі і дорослі, бережіть, цінуйте і поважайте цю святиню, берегиню родинного тепла і затишку. Ніколи не соромтеся поцілувати в знак подяки натруджені руки матері. Обійміть, зігрійте її душу своїм теплом, якого так не вистачає у цьому жорстокому світі.

Коли я приїхала додому і, замучена побаченим, заснула, мені приснився дивний сон. Ніби я йду пішки в рідне село, доходжу, а села немає. Я піднімаю очі і бачу уверху, над селом, на тонкому плані  чарівне кришталеве місто з багаоповерховими будинками.Там живуть молоді, красиві, спортивні  люди – колишні саблуківці. Всі вони такі радісні  і щасливі. Напевно, воно так і є.

Сестри виросли і пішли у незнаний світ будувати розумом, руками і вогнем серця свою долю

 

Типова сільська хата з муром. Село Саблуківка. Друга половина ХХ ст.

Біля муру без догляду лежить сільсьгосподарське знаряддя праці, яке нема кому забрати у музей. Село Саблуківка. 2011 р.