сторінка 51-75
Пролітаючи над листопадом: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. С. Курак; фотогр. В. Цюзь. –
Херсон, Айлант, 2004. – 128 с. : портр., мал.
В гості до мами
Даремно осінні дощі
стіною стоять перед нами.
Так легко стає на душі —
ми їдемо в гості до мами.
Позаду міська суєта,
надій поруйновані храми...
Позаду — літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.
Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.
Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя — знайоме.
Нам двічі в житті повезло:
ми їдемо з дому — додому.
І знову отам, де райцентр
ледь-ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце,
посаджене в юності нами.
І знову останнім листком
воно затріпоче над нами
і стане останнім містком
в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо — і
ніяк не доїдем до мами?
* * *
На тиху воду, на звізду,
ясніш якої не буває,
на ніжний вітер, що гойдає
на кожній гілці по гнізду,
ти прилетиш і припадеш
крилом до рідного порога,
та лиш гукне тебе дорога —
ти знов світ за очі підеш.
Балада врятованого вікна
Зустрічний рух душі,
зустрічний рух вікна
з похиленим хрестом
надламаної рами…
Вгинається від сліз
дорога рятівна.
Хитається душа,
розхитана вітрами.
Розхитані стоять
ворота і тини,
і глеки на тинах —
мов голови на плахах.
Пощо душі вікно,
якщо нема стіни
і затишку за ним —
неначе кіт наплакав?
Підпалений бузком,
горить бузково світ,
за всі свої гріхи
розіп’ятий на рамі.
І наче цвях стримить —
поштар біля воріт,
що всі слова забув,
крім тих, що в телеграмі.
Пощо душі цей шлях,
оцей зворотний шлях,
якщо уже нема
зворотної адреси?
Є тільки ці слова,
і кожне — теж, як цвях.
І все єство стає
п’ятою Ахіллеса.
І сипляться шибки
гострющим битим склом,
немов на рани сіль,
на грані незітерті
між містом і селом,
котре пішло на злом,
де лиш вікно іще
рятується від смерті.
Зустрічний рух вікна,
зустрічний рух душі
із вузликом, в якім
лежить земля нетлінна.
І ріже бите скло
в густому спориші
долоні,
і вуста,
і лікті,
і коліна.
Крізь вибиті шибки
у спину лупить дощ,
і мулить, і пече
у плечі хрестовина.
Пощо душі цей хрест?
І на яку із прощ,
згинаючись під ним,
вона іти повинна?
Пощо він їй, цей хрест,
що так її зігнув,
якщо вже розгорнув
бульдозер перед нею
ґолґоту саману,
й до гнилища згорнув,
й до грудочки зрівняв
із рідною землею?..
Троянда вітрів
неісходимі шляхи вітрів
немислимі траєкторії
рухів повітряних мас
разом з перелітним пилом
з листям і хмарами
із зірваними дахами тощо
зухвалі задирання спідниць і хвиль
з оголенням то солодкого
то солоного лона
шмагання піском по обличчю
настирливі поштовхи у спину
часом такі що опиняєшся
у чужому житті
прозора троянда в петлиці у Того
від чиїх подихів одна із пелюсток
пролітає в незмінному напрямку
лише над перекидним календарем
Ворон
Злітаю. З матір'ю на пару.
Гніздо під нами кружеля.
І віддзеркалює рілля
і чорних нас, і чорну хмару.
Я чорним буду триста літ.
Я відтінятиму цей світ,
який чомусь назвали білим.
Я вчусь літати. Ще невмілим
назвати можна мій політ.
Я весь від радості тріпочу.
Тугий повітряний потік
мене жбурляє з боку в бік.
Та я не збочу, я не збочу.
Я вчусь дивитися. Мій зір
уже гостріший мого дзьоба.
Мені вже видно, як спідлоба
з кущів за мною стежить звір.
Даремно стежить. Час поволі,
але усе-таки мине,
і звір, здихаючи у полі,
заплющить очі свої кволі,
аби не бачити мене.
Живому зла не заподію,
а мертвому... У тім-то й суть,
що мертві болю не імуть.
І я цій істині радію.
Я вчуся нюхати. На лапах
біда крадеться до гнізда
чи на ногах бреде біда,
мені підкаже її запах.
Мій погляд вихопить з туману
старого лиса. В бур’яні,
аби ввести мене в оману,
аби сподобатись мені,
він буде ладен день при дні
приймати позу бездиханну.
Але мій нюх мені підкаже:
«Не жди від ризику добра.
Не наближайся. Не пора.
Ця гра — смертельна. Час покаже,
хто виграє, а хто програ».
Мої широкі в небі кола,
де кожне коло — рятівне, —
не гра у піжмурки. Ця школа
навча вичікувать мене.
Я зачекаю. Я в запасі
ще маю довгих триста літ.
Я ворон, отже мій політ
не так у просторі, як в часі,
залишить кар-р-коломний слід.
Я каркаю, і звуки срібні
голублять слух мій. Слово «кар-р-р»
всесильне. Інші не потрібні.
Я не поет. Я — санітар.
Я хоч малий ще, але ж ворон.
І пір’я в мене — вороне!
Я ворон, отже маю ґонор.
Не раджу дзьобнути мене.
Я ж воронований, бо ворон!
Лечу — немов хто кинув ніж.
Здоровий ворон, юний ворон!
Чи буду я старим і хворим?
Про це ми потім поговорим.
Літ через триста. Не раніш.
* * *
Тиша.
Не крони — корони.
Свято зими в сосняку.
Чорні, аж сині, ворони
грають на білім снігу.
Світить незайманий іній.
Мов чорно-біле кіно,
світиться чіткістю ліній
пам’ять, а в ній — лиш одно:
начебто гільза патронна,
важко і глухо
до ніг
падає
біла
ворона
в чорний від пострілу
сніг.
* * *
Кінь під кутом то складається, то розкривається,
наче складаний, з тугою пружиною ніж,
і, замикаючись, коло в ту ж мить розривається,
і завертає під грифелем синім крива оця
на крейдяному папері до лісу, що між
небом та полем засніженим
жирною рискою
в ледве помітних прожилках беріз відтіня
даль, короновану хмаркою полум’янистою
над призахідною міддю, що нею вилискує
сталь воронована в кованих формах коня.
* * *
Січень. Хрещенські морози.
Віршам Святого Письма
холодно. В душах — зима.
Вимерзло все. Навіть сльози.
Авеля більше нема.
Каїнів, Боже, кишма!
Надто невтішні прогнози.
Свічка померла. Пітьма.
Слово, прийшовши сліпма,
тягне до прози.
Зимові гнізда
1
чорні зорі
в порожньому небі вітчизни
заручники вітру і тих
у кого скінчилися дрова
оберемки сухого гілляччя
сплетеного так між собою
ніби воно коріння
і все ще у нього попереду
так нитки
сплітаються у полотнище
з якого пошиється прапор
так сплітаються погляди
у пошуках провідної зірки
так сплітаються пальці
аби втримати свічку на грудях
2
чорне ластовиння
на блідому обличчі простору
чорні діри в кишенях долі
як докази наших втрат
у яких так багато імен
почорнілі долоні жебраків
складені пригоршнями
в очікуванні щедрот
ґангренозні плями
на ампутованій батьківщині
крапки над «і»
в історії холодного краю
де сніг висиджує сніг
* * *
Розтривоживши струни спокійні,
у шпачині вбігаючи сни,
на зимовій гітарі шпаківні
підбираю мотив до весни.
А в гітару набилося снігу,
наче в душу — сирої землі...
Задихаюсь від довгого бігу
до зеленої крові в зелі,
хлорофілові тільця якої, —
мов червоні тільця — у моїй, —
не збагнувши себе в супокої,
вже не знатимуть спокою в ній.
І тікатиме сніг з-перед мене.
І впаду я грудьми на моріг.
І шумітиме крівця зелена,
мов червона — у жилах моїх.
Вона бризне мені на коліна,
коли ними, з любові хмільний,
цілуватиму ряст України,
ще не топтаний ряст весняний.
А чорноземля маревом бризне,
наче хвилею скресла ріка.
І розвіється в небі вітчизни
ностальгія старого шпака.
Він, зрадівши за мене й за себе,
прощебече свої позивні.
Перший пролісок рідного неба
принесе він у дзьобі мені.
* * *
Малесенька, малюсінька, манюнька,
одним одна, самісінька-сама,
на яблуньці розкрила дзьобик брунька,
а навкруги — куди не глянь — зима.
Така стоїть у світі холоднеча!
Такі сніги! А брунька — за своє:
лишень розкрила дзьобик — і щебече,
витьохкує, цвірінькає, кує.
Та все про те, що літо — недалечко.
Про те, що дзьобик — це іще не все:
крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,
в якому вона яблучко знесе.
* * *
Мов кісточка у вишні,
сьогоднішнє — в колишнім.
Мов кісточка в черешні,
сьогоднішнє — в прийдешнім.
Всихає моя вишня.
Прощай, моє колишнє!
Цвіте моя черешня.
Чолом тобі, прийдешнє!
Написи на книзі
1
Шукайте між рядками
не знайдене в рядках.
2
Закрита книга – камінь.
Відкрита книга – птах.
* * *
на тлі нічного яблуневого дощу
на тлі переможного падіння білого наливу
чорний кажан метається
наче на вітрі шматок парасолі
* * *
З Валєха Рзаєва
Час, наче звір, несеться напролом,
безжально береги свої змиває.
Нічний метелик розбива крилом
вікно і вогник свічки обіймає.
Ворота крильми б’ються об літа,
мов птах об землю, на льоту підбитий.
Вовки від страху починають вити
і відчаєм оточують міста.
Виходить з берегів земної тверді
безсонних доль окрадена ріка.
Спокійним сяйвом місяць заклика
до спокою живих, до милосердя.
Нічні дощі змивають жовтий слід
листви, якій не бути вже на вітті, –
воно зімкнулось, наче пруття кліті,
де голуби дзьобають рештки бід.
Час, наче звір, несеться напролом...
Забуті зором, доторком і слухом,
махають двері втомленим крилом,
відчинені останнім рухом...
Мушля
далеко від сонячних пляжів
на дні повітряного океану
розгойданого радіохвилями усіх частот
в коралових заростях житломасивів
у водоростях антен і дротів для білизни
я спіткнувся об мушлю
мало не оглухнувши від шелесту газет
від сигналів sos
від сирен швидкої допомоги
від реву надзвукових літаків
від металевого року
від пліток про відому співачку
від розмов про нло
бермудський трикутник та снід
затуливши одне вухо стерильною ватою
котру висмикнув з-під дерматину
неприступних дверей бюрократа
другим вухом припав я до мушлі
послухати море де вічно панує штиль
я чув його шепіт рахманний і заколисуючий
заплющивши очі дививсь як воно
голубило берег безлюдного піщаного острова
схожого на нижню наповнену чашу
піщаного годинника якого нікому перевернути
солоним язиком лизало спроквола
леденці прибережної ріні
між якими траплялися бурштинові камінці
то з допотопними забальзамованими комахами
то з бульбашками повітря
сьогодні
підіймаючись ліфтом на своє комунальне небо
я раптом подумав а що як цей ліфт
вже давно поминув усі поверхи
і тепер не захоче мене відпустити
квартира
куди я потрапив у пошуках затишку
мені нагадала примхливий наш ліфт
який має звичку іноді відключатися
над вхідними дверима весь вечір мовчала
електрична зозуля мовчав телефон
мовчали стіни меблі мовчали мовчали книги
мовчала вода в акваріумі риби мовчали
сіамський кіт рожевими очима
жував найжирнішу золоту рибку
перламутрова куля світильника
зверхньо дивилася на лаковану мушлю
чия господиня варила на кухні каву
отже приклавши цю мушлю до вуха
я слухав як море знайомим жіночим голосом
нашіптувало мені про безлюдний піщаний острів
схожий на нижню наповнену чашу
піщаного годинника якого нікому перевернути
про леденці прибережної ріні
що навіть не чула про демосфена
я слухав цей голос рахманний і заколисуючий
тож мало було не заснув та раптом
до слуху мого подолавши витки спіралі
по якій розвивалася мушля донісся
наповнений болем стогін котрий повідав
про давню глибоку рану на тілі молюска
заподіяну гострою морською піщинкою
піщинкою що обростаючи перламутром
стала нарешті перлиною і забула
якою ціною дісталася вона мушлі
першим було не слово
сказав я собі і вибіг
на людну вулицю де кожна піщинка часу
летіла в пошуках болючого місця
і знайшовши його обростала на ньому
кров’ю нервами потом сльозами
глиною фарбами звуками словами
біль продовжувався
