сторінка 64-78

Бджола на піску: вірші, поеми /Анатолій Кичинський. –
Херсон: Айлант, 2003. – 123 с.

Вишивання хрестиком

Поема

           Присвячую мамі

Колихання землі.
Колихання води.
Колихання повітря.
Колихання вогню родового в печі.
Колихання душі.
Входить вечір в село.
Як вечірня зоря,
сходить пісня нехитра.
Сходить жито в степу.
Сходить сіль в Сиваші.
Сходить тісто в діжі.
Опускається ніч.
Підіймається дух кізякового диму.
Комин гудом гуде.
Роєм іскри летять
і зірками стають.
Важко ноги гудуть
про далеку дорогу свою несходиму.
Павуки-віщуни
у халявах чобіт
павутиння снують.

В сінях коник сюрчить.
В шибку б’ється мотиль.
В ночвах світиться льоля.
Вогник лампи цвіте.
Жовтим світлом на стіл
осідає перга.
В серці голка стримить.
В пальцях нитка тремтить.
Чорну заполоч доля
засиляє всліпу,
і на білий рушник
чорний хрестик ляга.

Наче в тишу луна,
повертається час.
Навертаються сльози.
На глибокій стіні
спогадання висять,
мов картини без рам.
До загоєних ран
повертається біль,
наче після наркозу.
Натерпівшись, душа
відриває бинти,
що присохли до ран.

Колихання душі.
Колихання руки.
Колихання колиски.
Колихання двох тіней на стінах –
колиски і маятника.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе –
розлітаються бризки.
Це, напевне, від них
така вогка земля,
така мокра щока.

Крапля камінь довбе
і видовбує в ньому
глибокі дві дати.
Найгордіші слова
перед каменем цим
на коліна стають
від безсилля йому той тягар,
що на серці лежить,
передати,
на коліна стають
і надовго мовчанню себе віддають.

Крапля камінь довбе –
обліта зайвина,
залишаються жорна.
Прибуває вода.
Вічне колесо
крутить і крутить ріка,
кожна крапля в якій,
наче кожна хвилина в житті,
неповторна.
Обертаються жорна,
і сіється, білячи скроні, мука.

Сходить тісто в діжі.
Сходить жар у печі.
Сходить ряст біля хати.
Зелен-нитка тече –
під хрещатим зелом
тане сніг полотна.
Голуба протіка –
розцвітає услід їй
барвінок хрещатий
та ще біла стіна
розтуляє чотири пелюстки вікна.

Перехрестя віконної рами.
Стежок і доріг перехрестя.
Тоне в мареві даль
і, за пруг зовучи,
краєм світу страшить.
Страх у кров проника.
Але кровна земля
відливає перестрах.
Сірий тягнеться шлях.
І, як пам’ять його,
сіра тягнеться нить.

Сіра дратва доріг.
Сірий пил від чобіт.
Сірий вузлик на згадку.
Сіра грудка землі
вирушає у світ
у хустинці лляній.
І загадує степ
нескладну і непросту,
вже сиву загадку,
сіра грудка в якій
пада в рідну блакить
і щебече у ній.

Пахне димом солодким
дорога додому,
хистка, наче кладка.
І від щастя жбурля
рідну землю у вузлику
в небо рука.
І витає в душі
нескладна і непроста
раптова розгадка,
навіть камінь в якій
в ріднім небі нагадує
жайворонка.

Хрестик жайворонка
все висить і висить
на невидимій нитці.
І не видно очам
провідної зорі,
що додому вела.
Нахилившись, душа
віднаходить її
в незабутій криниці,
без чиєї води
ні зоря не змогла,
ні душа не змогла.

Колихання зорі.
Колихання води.
Колихання коріння
незасохлого дерева,
стовбур якого
по крону в землі.
Колихання круг нього
чорнозему й глини,
піску і каміння.
Колихання душі
на його невидимім для ока
гіллі.

Пригинається отчий поріг.
Замикається коло
дверима.
В синій вузлик вікна
доля в’яже хрест-навхрест
небесний огром.
Доля голку бере,
й голка вушком своїм
слуха нитку незриму
між корінням і листям,
землею і небом,
гніздом і крилом.

Пахне хлібом земля.
Пахне сіллю Сиваш.
Пахне потом робота.
Сходить вечір на степ.
Нахилившись, чоло
шостим потом сплива.
Опускається ніч
і стирає з чола
краплі сьомого поту.
І, цілуючи хліб,
губи кажуть землі
найсвятіші слова.

Пахне мова м’яка
молоком материнським
і димом вітчизни.
Мерехтять небеса.
Налягає туман.
Залягає роса.
Ходить сон в головах.
Пахне сіном трава
і коханням пречистим.
Пахне тілом душа,
прихиливши душі
мерехткі небеса.

Одягає земля
золоту пектораль
опівнічного неба.
Золотими жаринами
тліють в курганах
жертовні вогні
і димлять полином.
І заходить в росу
гіркота полинева.
І – горенить роса.
І сивіє роса
на гіркім полині.

Піють перші півні.
На глибокій стіні
вітер тирсу колише.
Хмара небо вкрива.
Срібний місяць підкови
освітлює степ.
Мертва тиша стоїть.
Гостра голка іржання
прохромлює тишу.
Хилить голову кінь.
Свіжий горбик землі
під курганом росте.

Колихання землі.
Колихання пітьми
і багаття нічного.
Осідає курган.
Присідає вогонь.
Просихає щока.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе
і видовбує з нього
долю жінки, яка
на кургані стоїть
і на когось чека.

Сива нитка чекання
терпінням зоветься:
снується – не рветься.
І ляга на рушник
не подоланий кимось,
посивілий шлях.
Сива нитка чекання
з надії і віри,
з любові снується.
І не менша любов.
І не менша клубок,
що у горлі застряг.

Піють другі півні.
Хліб сіда на черінь.
Розворушеним жаром
піч в обличчя пашить,
втомні очі ятрить,
в ночвах льолю багрить.
Доля голку бере,
й голка, пальця вколовши
незлим своїм жалом,
ціпеніє від згадки
про нитку, чий колір
на пальці горить.

На глибокій стіні
вітер попіл несе,
вітер крутить золою.
Ненажерну іржу
віддира від плугів
обгоріла земля.
Доля сіє себе
й кожне зерня своє
поливає сльозою.
Доля голку бере
й цівку власної крові
у вушко всиля.

Квітне мак у степу
і, кривавлячи даль,
крізь рушник проступає.
Запікається кров.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе –
і видовбує зірку,
якої на жодному небі немає.
Це під нею життя
починає докупи
збирати себе.

Піють треті півні.
Сходить хліб у печі.
Сходить піна у ночвах.
Доля льолю пере,
і колиску гойда,
і співає котка.
І погойдуються
на сорочці нічній
двійко цяток молочних.
І на долин рушник
в білій нитці тече
білизна молока.

Крізь глибоку стіну
білий голуб летить
і тримає у дзьобі
і маслинову віть,
і пожовклий від часу
трикутник листа.
І – долає стіну.
І сіда на рушник.
І мовчить у жалобі.
І мовчанням своїм
він то голку, то нитку
про голубку пита.

Біла тягнеться нить –
і не видно, де сніг,
а де крила голубки,
хоч до голуба їй
вже подати крилом.
І вона – приліта.
І навпроти сіда.
І ніяк не дають
їм зійтися докупки
і маслинова віть,
і пожовклий від часу
трикутник листа.

Час листом шелестить.
Час водою шумить,
і нема йому спину.
В ночвах льоля росте.
І слова на вустах.
І сліди в спориші.
Час летить, аж свистить.
І глядить йому доля
то в очі, то в спину,
знай розплутуючи
всі нитки, що у вузол
сплелися в душі.

Розплітайтесь, нитки,
вам ще треба схреститися
на рушникові.
Сповідайтесь, нитки.
Буде чесним рушник
саме вам завдяки.
Хай не вплутаються
вам у сповідь хрещату
нитки випадкові.
Хай минають роки -
не линяйте, нитки,
не порвіться, нитки.

Пісня про зубра*

Поема

Якось у Римі при стовпотворінні людському
Спостерігав я за боєм биків на арені.
Люд потішався, трибуни гули, наче борті,
Стріли ж та піки безжально жалили скотину.
Поки дивились ми, як від нестерпного болю
Лютість кривава у вирлах бичачих палає,
Хтось зауважив: «Неначе облава на зубра».
«Справді», - подумав. І там, у своїм товаристві,
Я розповів про змагання затяте, в якому
Дужого звіра у пущі так само долають.
Приказку мудру згадав я запізно – язик мій
Був моїм ворогом. Тільки замовк я, відразу ж
Взятись мені загадали за віршописання –
Пісню негайно створити про нашого зубра.
Я, між поетів таки випадковий обранець,
Мушу повісти про того, хто дивом зберігся
Тільки ще в пущі під сяйвом Полярної зірки.
Вкритий недоброю славою дикого вбивці,
Він і на мене наводив і страх, і перестрах.
Сором признатися – часом пускався навтьоки.
Тож і не дивно, що люди з презирством плювались
Та глузували: у нас боягузів не люблять.
Дане завдання – почесне, але й небезпечне:
Оволодіти незвичною зброєю мушу
Й тою рукою, що звикла до лука тугого,
Спритність свою проявити в писанні пригожім.
Страх оселився в душі, признаюсь, коли вперше
Взяв я перо і відчув, що від ноші такої,
Хай невагомої, ниць упаду, безталанний.
Сумнівів повен, молю я криницю натхнення:
О, пробудися водою живою з-під ряски,
Благослови мої перші зернята на прорість!
Тут, на землі апенінській, якою ніколи
Навіть не снив, аж допоки до вічного міста
З нашим посольством не втрапив, молю – пробудися!
Вдома як вдома, а ми ж у гостях на чужбині,
Тож і повинні віддячувати за гостинність.
Воля великого мужа – закон для підлеглих,
Так що я всівся до столу не з власної волі.
Без сподівання, що вийде мій твір досконалим,
Я починаю і намір один лише маю:
Те на письмі передати, що пам’ять підкаже.
Як же ми з вами умовимось, пера легенькі?
Ніжний ваш голос я міг ще малим наслухати
В мові стріли, на якій ви були оперінням.
Нині ж повинні вести ми розмову, в якій би
Рикали звірі, смертельні точилися бійки,
Стріли роїлися… З ними я впорався б якось,
З вами ж мені, мої пера легенькі, - нелегко.
Лучче б ти взявся, читачу мій, сам за писання,
Я ж би займався знайомою справою – луком.
Так ми зрівнялися б, мабуть, в нерівних мистецтвах.
Право твоє за тобою: коли моя пісня
Не до смаку припаде тобі – викинь на смітник
Вправи писаки-аматора з краю чужого.
Все-таки дивну подібність мають окремі предмети,
Різні за суттю своєю, - пера і стріли, наприклад.
Їхнім нагостреним жалам, змоченим ядом смертельним,
Варто лишень зачепити – і всяке живе погибає!
* * *
Очі примружиш – і вже ти на стійбищі їхнім:
Ліс віковічний, і він причаївся в ялинах –
Велет рогатий, понурий, могутній і грізний.
Хай лише рикне – відразу ж луною прорветься
Рик його дикий в мелодію пісні моєї.
Рогом зачепить рядок мій – і серце відчує,
Що то за диво існує в Литовськім князівстві.
Він величезний настільки, що троє мисливців
Сяде між роги йому, коли рана смертельна
Кине його на коліна… Скажімо, якби я
Писку та карку його підбирав порівняння,
З того заняття у мене б нічого не вийшло.
В гострому позирку – пильність, ненависть і лютість,
Стирчма стирчить помело бороди пелехате,
Грива кудлата вкриває до самих лопаток
Шию могучу, звисаючи аж по коліна.
Весь сухоребрий, ставний, чорно-мурої масті, -
Видно, сам час добирав йому колір похмурий
І гартував у горнилах сторіч його тіло.
Дивно, що в книгах описаний він невиразно.
Я ж без причини псувати не хочу й не стану
Те, що у спадок йому перейшло від природи.
Де вони бачили зубра такого, щоб роги
В нього на писку росли? Ну хіба ж не дурниця?
От і виходить у них, що небачена сила
Морді властива. Тож варто було б уточнити:
Роги ростуть не на писку і сила не в морді
В нашого звіра, що праліси наші прославив.

* * *
Давність вивчаючи, мав я спромогу читати
В’яззю кирилиці писані грамоти руські.
Грецьке письмо запозичивши, з ладом якого
Вдало узгодивши звуки місцевих говірок,
Предки мої неабияку вигоду мали.
Кожен народ не без роду і плоду і має
Карби історії на сторінках літописних.
Мати-природа своє велетенське створіння –
Диво предивне прадавніх часів – заховала
Тільки ще в нас, під Полярною зіркою, в пущі.
«Тур та бізон (по-місцевому – зубр) залишились
Тільки в первісних лісах», - на таке я натрапив,
Якось читаючи Плінія . Вчені говорять, -
Пише історик, - що рівного зуброві звіра
Жодна людина ще не зустрічала у світі,
Звірі ж і досі на землях і ляхів, і росів
Зубра неспроста царем визнають над собою.
Плінію, отже, про зубрів було вже відомо.
В нашому ж краї вважають, що світ їх не знає.
«Зубри бізонам подібні, але у бізонів
Грива, звичайно, коротша», - закінчує Пліній.
Сказано мало, та правильно. Тим, хто захоче,
Книги охоче могли б розповісти і більше.
Знаю напевне, що тут заперечення будуть:
Ет, витребеньки, - мовляв, і читали, і чули…
Той, хто на відстані навіть ніколи не бачив
Нашого звіра, не дуже повірить на слово.
Справа не в цьому. Важливо тут, як ти розкажеш.
Сумніви телепня тільки розумний розвіє.
Кожен мисливець – лишень запитайте про зубра –
Вам пробалака до вранішніх півнів про нього.

Як не крути, а твої відловилися лови,
Відполював ти своє полювання. Єдина
Втіха твоя – спогадання. Несе тебе думка
Вдень і вночі на твою батьківщину, а пам’ять
Ставить тенета на час незабутній, що в нетрях
Рідних лісів розгубився: гукай – не почує…
Що ті тенета? Його неможливо піймати.
Смертний, женешся за втраченим часом, пристанеш –
Не наздогнати, бо що проминуло – не вернеш.
Все, як пісок-пливунець, висипається в вічність.

Що ж я маруджусь! Пора б уже й зубра за роги
Взяти хоча б на папері, якщо не на ловах.
Боязко все-таки: чим я отих подивую,
Хто фоліанти щоденно гортає і знає
Світ не лише в описаннях ученого люду?
Хочуть – нехай перевірять, який він на вигляд.
Прошу їх тільки звернути увагу на те, що
Пуща – загадка, яку розгадати непросто.
Я заведу вас у нетрі її непролазні,
Де покажу вам такі таємниці, яких ви
Не віднайдете ні в книгах, ні в грамотах давніх.
Взяти, приміром, трактат «Лангобардські події».
Що він там пише про зубра, той Павлюс Диякон ?
Вельми замало, хоча і таке є, між іншим:
Буцім п’ятнадцять мисливців колись на ночівлі
Спали на шкурі забитого велета-зубра.
Я ж ані зубром, ні шкурою не милувався –
Ніколи просто було, бо на кожній облаві
Їх, неживих, одночасно кількох білували.
Що не кажіть, а мені ще з дитинства знайомі
Лови, і праця, і хліб мій, зароблений потом.

* * *
Край свій (тепер уже власність Корони )
Вздовж та упоперек пішки сходив-переміряв.
Змалку від батька в щоденних обходах навчався
Кроком звіриним, легким і нечутним, ступати,
Лігвище звіра знаходити враз непомильно
Оком, і вухом, і нюхом. У лісі без цього
Не наполюєш, бо звір – полохливий і пильний.
Скільки вмивався я потом гарячим у скипень,
Піки метаючи в нього в гонитві заклятій!
Скільки я крові та смерті набачився, поки
Розуму вчив мене, сина свого, полісовщик!
Мудру науку сумлінно засвоївши, знав я
Всі ті місця, де ведмеді малину смакують,
Вепри пасуться, і як непомітні тенета
В лузі розставити на обережного лося.
Чув стрілянину, що глуш лісову оглушала,
Бачив, як падала здобич незграбно і важко,
Як із поранених вершників кров цебеніла
І на снігу замерзала, мов грона калини.
Згодом же гідним своїх лісових побратимів
Був неоднораз і я у подібних бувальцях.
Ріки поліські, Дніпра течію повноводу
Перепливав я з конем у гонитві за звіром.
Часом від страху кортіло назад повернути.
Гнав тую думку. На людях і вмерти не страшно.
Скільки зазнав я знегод на отих полюваннях! –
Був я одважним, а де й нерозважним… Ніколи
Школи-Миколи своєї мені не забути.
Слухай цю пісню – далекої пущі відлуння,
Слухай душею, читачу, і, начебто з дички
Плід недозрілий, зірви, і смакуй, і не плюйся.
Я відведу тебе в царство дрімочого лісу,
В найпотаємніші схови моєї вітчизни.

* * *
Найнебезпечніший за найхижішого звіра,
Зубр не страшний для людей: не займай – то не займе.
Буде стояти, немов чередар, непорушно,
Буде на випасі пасти очима зіркими
І череду, і сім’ю в череді, і загрозу
Власній безпеці – усе, що здалось підозрілим.
Стрінеш, траплялось, такого дозорця в діброві,
Стихнеш у хмизі і дякуєш Богу – не вгледів.
Де там не вгледів! Ти оком зморгнув – зауважив.
Ну а коли ще на ламань невмисно наступиш, -
Наче протятий стрілою, здригнеться – і в наступ.
Щастя, якщо при такій несподіваній стрічі
Меч твій на сонці не блиснув чи спис не засяяв.
Не озирайся і ляку свого не показуй,
Мужньо на спині неси насторожений погляд,
Поки від нього тебе гущина заховає.
Часто буває, що ти – з-за кущів, а назустріч –
Він як напасть. Не сахайся, візьми себе в руки.
Звір як ішов, так і йтиме, сповільнивши кроки,
Лиш до кісток пропече палахкими очима.
Гірш, коли часом на матку з приплодом натрапиш
Та з переляку мушкета направиш на неї.
Риком оглушить нечуваним: ну ж, начувайся,
Той, хто її супокій потривожити здумав!
Тут не роздумуй, а драла давай, ніби заєць.
Знай, що зубриха за зайцем гонитись не стане.

Зуброве стадо… Присядеш, було, недалечко –
Саме коли однолітні бички і телички
Гулі влаштовують: то бешкетують, мов діти, –
Любо глядіти – а то, мов покусані ґедзем,
Шумно гарцюють, тим самим лякаючи маток.
Звір цей тямкий від природи. Скажімо, телятко
З першого ж дня переймає повадки зубрихи:
Ледве ще диба за нею слідком, а на паші
Щось уже писком вишукує. Трохи змужніє –
Стане вибрикувать, ріжками звірів лякати.
(Перше, звичайно, замшілим пенькам дістається.)
Так, непомітно для ока, з бичка-зубреняти
В частих змаганнях за свіжий пучок іван-чаю
Велет зростає, присадкуватий і могутній.
Диву даєшся: ні сну, ні спочинку не знає.
Де тільки сила береться! А скільки терпіння
Треба, щоб інколи стримати живчиків руху!
То він чвалає повільно, то кинеться бігти –
І, мов рисак, пролітає чимдужки галяву.
Віри не ймеш навіть власним очам, коли бачиш,
Як володіє він тілом потужним. Буває,
З місця рвонеться і раптом дугою зігнеться –
Так, що рогами свої ж ліпахи перехопить
І розтрясе, щоб і сліду від них не лишилось.
Та незрівнянне видовище в зубровім стаді –
Бійки биків-третяків, що ніяк не поділять
Самок тоді, як пора парувань наступає,
Що співпадає з листопадом. Святом Венери
Звуть оцю пору, коли тільки й чути, як пуща
Мукає звабно і ніжно в солодкім тремтінні,
Наче в ознобі, і стелить постелю із листя.
Той, хто це бачив і чув, недаремно говорить:
Музика нашої пущі закличніша сурем
І милозвучніша ліри. В такому хоралі
Найголосніший – це голос гарячої крові.

Скільки живуть вони, зубри, - мені невідомо.
Хто це відлічує роки несвійським тваринам!
Чув я в дитинстві, що десь іще прадіди наші
В стаді одному помітили зубра, що вельми
Пишною гривою чорною, аж вороною,
Із сивиною над лобом від інших різнився.
Він зустрічався ще трьом поколінням мисливців
І, якщо вірити людям, то мав щонайменше
Років із двісті. А ще говорили про нього,
Начебто він в поєдинку за вожакування
Ока позбувся. Малою ціною і в лісі
Не дістається володарювання. Не знаю,
Прагнення влади дало йому право сумнівне
Стати до герцю чи інша причина, можливо.
Все могло бути. Тож фантазувати не буду.
Ми забарились – і нас зачекалася пуща.
В зубровім стаді порядок панує, щоб решті
Можна було супокійно себе почувати.
Сильний слабкому не дасть верховодити в стаді.
Влада на силі тримається. В герці запеклім
Владу одержує у нагороду сильніший.
А переможений, не переживши неслави,
Стадо лишає і бродить, відбившись від гурту,
Навіть мисливця за птахом сахаючись, доти,
Доки, нарешті, до іншого стада пристане.
Рідне лишаючи стадо, він може з собою
Взяти й зубриху. А вірність подружня у зубрів
Смерті одній лиш підвладна: якщо погибає
Самовигнанець наш у поєдинку якомусь,
Самка додому тоді лиш вернутися може.
* * *
Княжим указом під страхом суворої кари
Матір-зубриху, тим паче зубрят полювати
Забороняється в наших лісах, слава Богу.
Ця заборона збагачує нашу скарбівню –
Нашого краю криницю безодню, з якої
Ми наповняємо струги купців чужоземних
Скарбами, гідними їхніх товарів, - скажімо,
Деревом цінним. Ті сплави, що ріками плинуть,
Наче мости між князівствами. Тлустий чорнозем
Не потребує великих зусиль, щоб рясніли
Ниви плодючі в годину жнив’яну женцями.
Коні на луках аж тонуть у хвилях зелених,
Зубри стадами в дібровах тінистих пасуться,
Майже купаючись у травині запахущій.
Маємо що на торгах показати, до того ж
Власні товари цінуєм дорожче заморських.
Край лісовий наш багатий не тільки красою.
Наші ліси – це комора живиці і дьогтю,
Меду, і воску, і хутра… Купцям чужоземним
Є перед чим потрусити калитками. Все тут –
Брусся дубове, сосна щоглова, будівельний
Тес для безлісного краю – плати і будуйся.
Кожне деревце у лісі неначе з води йде,
Всяка ростина у ньому аж тягнеться вгору.
Пахощем квітів напоєні гали, узлісся –
Дивні місця для проведення молоддю гульбин.
Медом наповнені борті гудуть на деревах.
Бортники наші, буває, щоб менше мороки,
Дупла видовблюють прямо в старих стовбурищах.
Сила силенна усякого звіра у пущі,
Птаства тьма-тьмуща. Охоче полюють мисливці
Диких тих півнів, що їх описав іще Пліній.
Їх називають у нас глухарями. Ці птахи,
Пишні і важні, гусей переважити можуть.
Запах і смак глухарятини – просто чудесні!
Наші повір’я говорять, що страви із неї
Навіть для мозку напрочуд корисні: людина,
Кажуть, мудрішає від глухариного м’яса.
Ходять за ним переважно озброївшись луком,
Рідше – мушкетом. І радість, і смуток відчує
Наш полювач, коли влучно поцілена птаха,
Крильми змахнувши, на землю впаде бездиханно.
Де б не пішов ти – лаштують то пастки, то сіті:
Здобич не в пастку, то в сіті напевне потрапить.
Перед законом і правом на здобич у пущі
Всі одинаково рівні, бо мати-природа
Край наш таким надарила достатком, що кожен
Може надлишком його користатися вільно.
Правда, стрічаються в нас бережливі занадто:
Птаство і звірі в таких погибають нізащо.
Бачив я часто, як на нерестилищах їхніх
Риба сама від тісноти просилася в нерет,
Та, не діждавшись його, викидалась на берег.
Там, де недогляд, садові дерева дичіють,
Поле нескошене пусткою робиться. Край наш
Повен загадок непростих: і досі неясно,
З Божої волі росте все і гине, чи, може,
З волі чаклунської гибіє все передчасно.
Часто, буває, задумуюсь: чим пояснити
Силу, властиву чар-зіллю, словам-замовлянням?
Часом догадка приходить: у світі хрещених
Ми ще, як діти, і віримо в чари Медеї.
Може, й не варто – подумати все-таки слід би.
Нам же відомо, що церква карає нещадно
Всіх нечестивих, що водяться тайно з нечистим.
Тим, хто мовчить, хоч і знає про їхні чаклунства,
Теж катувань не минути. У нас поголоску
Досить для того, щоби запідозрить людину
У чародійствах і, руки і ноги зв’язавши,
Кинути в річку: якщо вона тоне відразу,
Значить, невинна, якщо не потоне – провинна.
Свідком таких покарань неоднораз бував я.
Зв’язана жертва сторчма намагається стати,
Щоб з головою поринути в воду. А натовп
З берега свище, вола, посилає прокляття.
Серце мертвіло, коли таке бачив. Здавалось,
В річці вода відмовлялася бути собою:
Хвилі давно вже накрити б могли бідолаху,
Та і вони відреклися, напевне, від нього.
Полум’я ж не відрікається: відьму і мага
З’їсть, ненажерливе, як і злочинців мерзенних.
Дехто подума, що все це на вигадку схоже.
Все це, повірте, в Литві саме так і буває.
Я тільки правду оспівую, хоч, як відомо,
Вигадом можна і вченого подивувати.

Поки що змінимо тему розмови, адже я
Бір обіцяв показати вам, де ви знайдете
Серцю - відраду, очам – насолоду, бо в ньому
Трави нетоптані, древа нерубані, звірі –
Все викликає захоплення. Пуща осіння
Вабить до себе неспроста мужів благородних,
Що, повернувшись додому з походів, шукають
Втіх і розваг і знаходять їх у полюванні.
Це мов цілющий бальзам для утомного духу.
Це як гартівня для тіла, чиє гартування
Всяку недужість вигонить із нього, тим самим
Смертним в житті обіцяючи многії літа.
Це вже доведено: в старості, навіть глибокій,
Ноги міцними бувають іще і прудкими,
Вуха ще вловлюють шелести майже нечутні,
Зір іще ціль помічає найменшу. Отож-бо
Ліків гойніших для зору і слуху немає,
Ніж полювання, а зіркість і чуткість у ньому –
Друзі, що першими виручать вас, коли раптом
Звір, причаївшись, тямущий і хитрий, напасти
Здума. Прогавиш – ніщо тоді не допоможе.
Зрослий у лісі, багато чого в нім зазнав я
І, воскрешаючи дещо у пам’яті, знаю,
Що для одних моє слово звучатиме чесно,
Другі ж навряд чи повірять моїй писанині.
Хай же цю пісню оцінять судом справедливим
Ті, хто здобув таке право на ниві письменства,
Творчість для кого – це праця. Мені ж – відпочинок.

* * *
Вітер повіяв, заливистий гавкіт собачий
Виповнив нетрі. Пташиною серце тріпоче,
Вчувши мисливський ріжок, наслухаючи вишум,
Що з верховіть то спадає, то в небо злітає.
Рикання звіра, вищання почулися. Що це?
Схоже, ведмедю встромили рогатину в груди.
Схоже, поранили вепра стрілою чи списом.
Той, хто не бачив, не зможе собі уявити,
Зубра, котрого поранив мисливець. Від рику
Пуща здригається, аж осипається іній.
Звір, скаженіючи, вирлами іскри метає,
З ревом до кривдника відстань долає стрибками,
Розпотрошити готовий його, розчавити…
Кров крижаніє. Не бачити б краще такого!

Доле мисливця, я звідав тяжку твою ношу,
Та не зрівняти тягар її з горем вітчизни.
Чим їй зарадити? Важко шукати ті ліки,
Рани вітчизни якими б загоїти можна.
Легше для себе знайти їх… Та в нашому краї
Лови щоденні – цілющіші будь-яких ліків.

* * *
Зими в нас довгі, похмурні й суворі, а настрій
І від погоди залежить; його звеселити
Кожен, як правило, прагне в занятті мисливством.
Може, тому і полює в нас кожен з маленьства.
Всупереч пересторогам усіх ескулапів
Наші мисливці здоров’ям доточують юність
І не старіють завчасно. До речі, мікстурам
Немічне тіло збадьорити рідко вдається.
П’єш оте пійло до млості – аж лячно буває:
Тільки і думаєш, як би від нього не луснуть.
Сильного духом знегодами не залякаєш.
Звиклий до всього і неперебірливий в їжі,
Завжди і ситим бува полювач, і здоровим.
Інколи думка приходить: а що як займатись
Нашому люду лиш промислом звіра, а землю
Не відбирати шматками в лісів під посіви?
Час підганяє, тому я свої міркування
З приводу цього облишу, а краще торкнуся,
Перше ніж вам змалювати облаву на зубра,
Деяких давніх повір’їв північного краю.
* * *
Зубр, хоч і звір, але в герцях затятих він ратник,
Бо визнає перемогу лише справедливу –
Дужість на дужість і мужність на мужність. Недарма
Звіку-справіку живе у народі повір’я –
Начебто зубр біловежський піде на край світу
З тих заповітних урочищ, де з ним в поєдинках
Часто не сила ворожа стрічалась, а хитрість –
Всякі там пастки, засади чи стріли з мушкетів.
Мабуть, усі забобони мають подібну властивість
Явища незрозумілі пояснювать тим, що існує
Сила якась надприродна і все їй підвладне, тій силі.
Правду наосліп шукають, а в наших повір’ях
Темінь така, що від неї і зрячий осліпне.
Навіть помітивши в ній щось подібне до правди,
Висновки з домислу все ж небезпечно робити.
Випадок, вчені говорять, - ключик до всякої тайни:
Мить – і загадка уже не загадка – догадка.
Я ж не прихильник догадок і всяких фантазій,
Те лиш перу довіряю, що сам неоднораз
Бачив, пізнав, пережив – на собі перевірив.
Може, когось і дивують трофеї Діани
В ловах казкових, та в роки свої молодечі
Я здобував – не хвалюся – ще більші трофеї.
Може б, і лук Аполлона припав до вподоби
Певному колу моїх читачів, та і стріли,
Що багряніють від крові забитого звіра?
Все-таки прикро, що моду взяли прославляти
Безум Юпітера та блазнювання Юнони.
Вірячи тільки в Ісуса та в Господа Бога,
Істину з байкою вмисно мішати не стану.
Гріх то великий. Тож дай мені, Отче Всевишній,
Сили та вміння малесеньким вогником правди
Істину тим просвітити, хто прагне збагнути
Дивні дива, що творяться на білому світі,
Хто заблудився у потемках помилок людських.
Істина часто насподі, і пан мій протектор,
Плоцький єпископ Еразм , не дозволить нізащо
Всю її, сховану, як на долоню покласти.
Щирий слуга його, мушу свойого Пегаса
Міцно за повід тримати і в виборі слова
Бути обачним, щоб слово і те, що у слові,
Богу та пану моєму змогло догодити.
Може, тому і звучатимуть часто в поемі
І релігійні мотиви, а в них не шукайте
Ні насолоди, ні втіхи, ні ласки, ні сміху.
В полі релігії нашої квітів немає.
Та і джерела, які напувають поему,
Глибоко-глибоко попід снігами нуртують.
* * *
Ратники наші, літуючи в кровопролиттях
Війн міжусобних, яким ні кінця, ані краю,
Мають з пилипівки аж по самісіньке вшестя
Справжній спочинок в лісах – полювання на звіра.
Видно, і Марс перейняв од литвинів цей звичай –
В час відпочинку мечі гартувать на морозах.

Війни прокляті! Від них мої сльози та гнів мій…
Як же, братове, од ворога нам вборонити
Братній союз християнства, коли між собою
Згоди дійти ми не можем?! А лютий загарбник
Ріже під корінь і рід наш, і вчення Христове
В душах народів на всіх заневолених землях.
Ще й на весь світ заявляє, що війни веде він
Не за нові володіння, а проти безладдя.
З іменем Бога приходить та іменем Бога
Лад свій мечем і вогнем установлює в землях
Інших порядків та іншого віровизнання.
Там, де Орда проповзла сараною, лишились
Круки хіба що та тічки собак здичавілих,
Попіл, кістки, та руїни, та більше нічого.
Боже боронь, якщо нас переможе татарин.
Краще померти, як жити в кормизі у нього.
Божою карою нехриста не залякаєш:
Все тут для нього чуже – і наш побут, і віра.
Хто ж, як не ми, на переднім краю християнства
Орди татаро-турецькі грудьми зустрічає!
Кров’ю спливаючи, ми обезлюдніли в битвах.
Кров наша ріками ллється. Потоки ж криваві
Перепиняють чужинцям дорогу на захід.
Скільки смертей! Ми давно перестали лічити
Жертви, принесені нами для спільної справи:
Виграти час та нарешті отямитись, браття,
З духом зібратись та сили свої возз’єднати.
В наших сусідів година лиха не настала.
Півні червоні на їхніх дахах гостроверхих
Не лопотіли ще крилами. Наших сусідів
Наша біда лише радує. Хижий германець
Жар на пожарищах наших собі уявляє
Злитками золота. Цей вовкулака тевтонський
Всякій сволоті зарадить, лише б відхопити
З нашого столу й собі неабиякий кусень
Іклом, до речі, колись перебитим вже нами.
Тільки й вичікує, як би гризнути сусіда.
Потім ще й ліки пропише. Ми знаєм ті ліки!
Блискавка блискає, гримає грім з небозводу.
Ой, то не хмари важкі заслонили нам сонце!
То не гроза наступає, а сила ворожа
Висне над нами. А що як вона, лиховісна,
Нас омине та на голови нашим сусідам
Градом паде? Хоч тоді схаменуться, можливо?
Не схаменуться – нехай же надовго їм стане
Того ярма, що загарбник несе в подарунок!
Хай не мине віроломця покара Господня!
Грім ще далеко гримить, але хмарище суне,
І не спинити нашестя того заклинанням.
Смерті подібну загрозу його уявити
Розумом, певне, сусід наш безсилий сьогодні.
Власними вухами хоче він, мабуть, почути
Стогін, що села його і міста переповнить.
Що він тоді заспіває, кусаючи лікті?
Може, тоді хоч себе запитає, навіщо
Він ворогам потурав і тим самим розчистив
Шлях їм до себе і як він дивитися буде
В очі нащадкам, яким доведеться ще довго
Ярма ординські носити на зігнутих шиях?
Каятись можна, та чашу гірку солодити
Марно сльозами – до дна вона буде гіркою.
Ліс під сокирою мовчки стоїть – то почуйте
Хоч би мій голос про нашого велета-зубра.
* * *
Шлях наш веде нас, як ми домовлялися, в нетрі.
Там вже стоїть із товстих стовбурин загорожа,
Схожа на тин довжиною із десять-дванадцять
Миль італійських, що має чимало відсіків.
Це такі пастки, що зразу беруться на засув,
Тільки-но звір потрапляє до них. А мисливці
Саме такого сигналу і ждуть у засаді.
І – закрутилося! Ніколи навіть злякатись
Хоч би частини того, що загрожує смертю.
В цій коловерті і друг найвірніший не встигне
Допомогти, хоч і буде знаходитись поруч;
Вірний слуга не зарадить господарю; батька
Син не почує, коли той покличе на поміч.
Тут необхідно своїми руками тримати
Зброю і долю: не втримаєш – не відшукаєш.
До перемоги, відомо, приводить лиш наступ,
Та передбачити все в поєдинку такому
Жоден мисливий не може і я не беруся.
Кінь бистроногий, сахнувшись рогатої смерті,
Кинеться вбік – на оце і надія в комонних.
Першим на зубра хоробрий наш князь нападає,
Прикладом цим підіймаючи дух у дружини.
Як у двобої з татарином меч богатирський
Звагою рать надихає, отак і відвага
Нашого князя хоробрості на полюванні
Нам додає, не принижуючи його слави,
В ратних походах здобутої. Щось мене знову
Так і кортить проспівати хвалу Сигізмунду -
Князю великому і королю одночасно, -
Справи, що творить він вдома й не вдома успішно,
Варті поеми окремої, тільки ж боюся:
Духу не стане прославити всю його доблесть.
Може, колись і попробую. Люди ж говорять:
Буде спокійно у світі, то буде і пісня.

* * *
Зуброве стадо у віршах описують часто.
Я ж тут займуся одним лише зубром, тому що
Стисло і швидко про всіх розповісти несила.
Мова про того піде, що потрапив до пастки.
Досі в очах та картина: як тільки сторожа
Засувом вихід йому перекрила, відразу ж
Роєм у нього списи уп’ялися та стріли.
Він же, оперений ними, крутнувся на місці,
Рикнув од люті; підстрибнувши, вихрем зірвався;
Мчить напролом, а комонні услід, навперейми.
Галас і тупіт до самих зірок долітають!
Раптом неначе з землі вироста загорожа.
Мить – і втікач у стрибку пронесеться над нею.
Та, наче вкопаний, став. Не здолати бар’єру…
Де ж порятунок? А стріли впиваються в тіло,
І наливаються лютістю вирла, і кров’ю
Шерсть набрякає, і піняться рани глибокі.
Позирк палючий комонних знаходить і гончих.
Сила могутня при ньому, і він ще готовий
Всіх їх на роги собі нанизати. Рвонувся
Перше на псів; розметавши їх, ринув на коней;
Коні урозтіч; іржання, і гавкіт, і крики
Пущу наповнили. Марно тікати. Рятунок
Тільки в одному – метнутися вбік, і, можливо,
Смерть пронесеться хоч поруч, та все-таки мимо:
Масі такій розвернутися притьма – нелегко.
Вершників коло замкнулося. Звір заметався.
Грива розпатлана, пара клубами із ніздрів.
Часто і тяжко сопе, то в один бік, то в інший
Кидає позирки ярі, де гнів аж клекоче.
Що то за позирки, можна судити з такого
Давнього випадку, свідком якого судилось
Буть і мені. Пам’ятаю, один із мисливців
Знатного роду, мушкетом хизуючись, мабуть,
Вистрілив зубру вдогонь і, звичайно ж, поранив.
Схований глицею, він, бідолаха, подумав,
Що непоміченим так і простоїть у сховку.
Гавкіт наблизився, тупіт і хрускіт ломаччя.
Наст увсебіч розкидаючи, оскаженілий,
Псами оточений, зубр показався і раптом,
Гончого геть віджбурнувши, завмер, на ялину
Втупивши вирла, де наш полювач із мушкетом,
Хоч і втекти міг, та навіть не зрушив із місця –
Так, як стояв, і пустився з перестраху духу.
Всі дивувалися потім. А дива тут мало:
Страх боягуза ж убив, а для всіх боязливих
Погляд смертельним бува не лише в василіска.
Хоч би зітхнув хто. А молодь іще й глузувала.
Хтось, пам’ятаю, ще й напис лишив на могилі:
«Тут поховали забитого страхом Лавріна,
Погляд котрого із поглядом зубра зустрівся».
* * *
Дивного в лісі набачився я, та найбільшим
Дивом для мене був зубр, особливо, коли він
Жертву стрибками могутніми прагне догнати.
Ні за ким гнатись – роздутими ніздрями водить,
Запахи ловить підозрені: жертву нюшкує,
Ладен у помсті кривавій колоти, топтати
Все, що ознаки життя подаватиме, все, що
Трапить на очі, засліплені помсти жагою.
Жертву свою наздогнати – йому ніпочому.
Рогом протне ще й підкине… Жахлива картина:
Здибився кінь з розпанаханим черевом, вершник
На стремені зависає, забризканий кров’ю.
Звалить обох, перемісить рогами й ногами
Так, що під ним аж зачавкає каша кривава.
Вепра зустріне у гніві такім чи ведмеже
Трапиться лігвище – вмить розметає на шмаття.
В пущі не раз натрапляв я на оленів мертвих,
Зубром забитих. Неважко було уявити,
Що то за сила у нього, з якою він може
Оленям нутрощі лобом крутим відбивати,
Щоб навсебіч розметати їх потім рогами
Хижим птахам на поживу. Пригадую, вершник
Вниз головою висить на гілляці, а далі
Корчиться кінь його у передсмертних судомах,
Рогом протятий… Було ж і таке, пам’ятаю:
Зубр, налетівши, підкинув коня із верхівцем
Так, що останній, умить опинившись на дубі,
Дякував долі за те, що в сідлі не утримавсь.
Мабуть, надміру я прикладами захопився.
Дехто вже, може, й не вірить моїм оповідкам.
Тим, хто не бачив у лютості зубра, нелегко
З валом дев’ятим його порівняти, коли він
Пре напролом, підминаючи з риком під себе
Все, що на очі потрапить, а пуща навколо
Вся аж тремтить від його божевільного рику.
Враз зупинився, - можливо, з утоми, а може,
Помстою гнів погамовано, - дихає важко,
Голову низько понурив, і кров його жертви
З рогів нещадних стікає і скрапує густо.
Слів не стачає натуру його передати.
Він – то як вітер поривчастий, то наче буря,
То наче смерч, від якого немає рятунку.
Сніг аж димить від гарячої крові, на гіллі
М’яса та потроху тепле парує ошмаття,
Зграя птахів кровожерних все нижче витає,
З годівником круторогим своїм нерозлучна.
Ось він, постоявши, знову до жертви підходить,
Перевертає рогами розтерзану тушу,
Знов потрошити її починає і знову
Помстою гніву свого наситити не може.
* * *
Вигнутим цепом верхівці беруть його в кліщі.
Звуки ріжків, улюлюкання, гавкіт собачий,
Кінське іржання, дражливі й погрозливі крики –
Все це дратує, та він іще має терпіння.
Тільки ж на всякий терпець є кінець, і ось-ось він
Може урватись йому. Отоді стережися
Кожен, від кого в цю мить одвернулась фортуна.
Тут лиш везучому зможе зарадити спритність.
Це вам не поле. Це пуща. А в пущі усяке
Трапитись може: там пень, там колода зогнила,
Нори, заметені снігом, калюжі замерзлі.
Кінь спотикнеться – не встигнеш і оком змигнути,
Як шугонеш понад гривою сторч головою.
Тут і каюк тобі. Зубр – не надійсь! – не маруда:
Вмить розтерзає на шмаття тебе ще й рогами
Позакидає те шмаття на ближні дерева.
Встиг ухилитися – це іще не порятунок.
Вдруге собі промахнутися він не дозволить.
Навіть коли б я, відкинувши всякі дрібниці,
Лиш головне розповів про оце страховидло,
То і тоді б розтяглась неабияк поема.
Досить того, що повідав я, щоб зрозуміти:
Втіху шукати собі у такім полюванні
З людськими жертвами – примха занадто безглузда,
І не відмиє призвідець такої розваги
Крові невинної з лаврів, добутих у битвах.
* * *
Це почалось не знічев’я колись і не з примхи.
Вітовту , князю великолитовському, в пущі
Вигідно мати було табори, у яких би
Рекрути справі військовій могли б научатись.
Подвигів прагнучи, передчуваючи війни,
Він гартував їх у довгих облавах на зубрів,
Де їм доводилось різні незгоди терпіти.
Князь, як відомо з переказів, був двоєдиним:
І миротворцем він, і смолоскипником воєн
Був одночасно і, меч оголивши двосічний,
Міг багатьом ворогам на заваді стояти.
Навіть татарин, покірно схилившись поштиво,
Зламаний лук йому свій оддавав і при цьому
В тім признававсь на догоду йому, що нерідко,
В землі литовські по здобич приходячи, сам він
Здобиччю мужніх литвинів ставав. Над Ордою
Влада у Вітовта малась таки чималенька.
Землі Московії, сила яких та багатство
Славились вельми, - і ті у посланнях до князя
Волю свою виявляли сусідити в мирі.
Турок – і той надсилав усілякі дарунки,
Маючи клопіт хоч ними його задобрити.
Ті, що у трепет і жах повергали півсвіту,
Вітовта гнівати все ж таки остерігались.

* * *
Доблесть така виростала не тільки у пущі.
Слави сестра, вона мала повсюдну підтримку.
Всюди знаходилось місце військовим навчанням.
Мирна година сприймалася кожним литвином
Як передишка між війнами. Де б не пішов ти –
Луки тугі аж гудуть у руках молодечих,
Стріли виспівують у поєдинках на влучність.
Вершник на піку під гуки і регіт присутніх
Шапку підкинуту ловить, стрілою протяту.
Лучник, прицілившись, міг в журавлиному клині
Зрізати прямо в крило вожака, ні пір’їни
Не зачепивши стрілою на тулубі птаха.
В небі, на дереві чи на воді не знайдеться
Кращої цілі, ніж птах боровий чи болотний,
І не вважалося чимось негожим на стрільбах
Здобич таку в подарунок підносити князю.
З першим сніжком вирушали князівські мисливці
В пущу на звіра і там, наповняючи нетрі
Гуком і свистом, робили на нього облави.
Вепра по сліду знайти, запопасти ведмедя
Сонного в лігві вважалося ділом нехитрим.
Звір не встигав на нападників кинутись навіть,
Як у пахвину рогатина гостра влучала.
Забавки всякі були, але гонки на конях
Князь полюбляв особливо. Призначену відстань
Першим покрити було неабияк почесно.
Коні слухняно галопом зриваються з місця,
Звично верхівці до грив припадають, і кожен
Вийти вперед норовить, і жага перемоги
Притьмом од вершника передається коневі.
Гонки такі затівалися навіть ночами:
В пітьмі видніше, хто мужній, а хто несміливець.
Всі переможці одержували нагороди,
Тих, що лишались позаду, здіймали на кпини.
Був і заїзд, у якому доводилось плавом
Річку глибоку долати, швидку й водокрутну.
Зброю та вузол із одягом, щоб не намокли,
Вершник мостив між сідлом і загривком, потому
Кидався разом з конем у розбурхані хвилі
І, ухопившись правицею міцно за гриву,
Плив, загрібаючи лівою воду під себе.
Кожен учасник таких перегонів додому
Без нагороди, малої хоча б, не вертався.
В мирну годину пройшовши таке гартування,
Воїни Вітовта в пору воєнну, ні бродів,
Ані мостів не шукаючи, водні бар’єри
Плавом долали, при цьому одежу та зброю
Завжди сухими вдавалось їм переправляти.
* * *
Князь, відчуваючи те, що війна неминуча,
Знав: головне в готуваннях до неї – навчити
Кожного воїна всякі терпіти незгоди
Й допомогти йому страх у душі побороти.
Сам загартований, Вітовт не міг уявити
Більшого щастя, аніж загартоване військо.
Доблесть при ньому стояла на першому місці,
Тож на оглядинах раті своєї відважність
Кожного ратника зважував, наче на вагах,
І найприхильніше до найвідважніших ставивсь,
До боягузів же був нетерпимим: для нього
Ролі не грало – із бідних ти чи із заможних.
Несправедливості князь не любив і суворо
Будь-кого міг покарати за несправедливість.
З першого погляду Вітовт умів одрізнити
Правду від кривди, і кожному, хто провинився,
Ліпше було у провині відразу признатись,
Ніж намагатись лукавити. Часто бувало,
Вирок почувши із князевих уст, винуватець
Сам над собою старався вчинити розправу,
Знаючи те, що йому не діждатись пощади.
Вітовт найдужче лжесвідків ненавидів, тим-то
І віддавав їх безжально катам на тортури,
Щоб начувалися й інші, якщо заманеться
Декому з них перед князем кривити душею:
Лжесамовидці, у вовчі закутані шкури,
Здобиччю злих вовкодавів ставали. Нещадно
Вітовт і суддів підкупних карав. Одного з них,
Ласого до хабарів, прив’язали за руки
Двом рисакам до хвостів, ну а коней погнали
В різні боки… Завдяки покаранню такому
Протягом довгого часу на землях литовських
Жодного випадку підкупу суддів не знали.
В цьому вбачали заслугу великого князя.
Ця та чимало ще більших заслуг його будуть
Жити по праву у пам’яті вдячних нащадків.
* * *
В мирну годину, попоравши ниву, оратай
З волі князівської мав гартуватись на ловах.
Звіра по-всякому можна було вполювати,
Ну а якщо хто живцем доставляв свою здобич,
Той заслуговував і нагороди, і шани.
Треба сказати, що всі землероби охоче
Йшли у мисливці – уволити волю владики –
І притягали живцем навіть зубра в дарунок
Князю великому. Сам я, признатись по правді,
В те, що могло таке бути, не дуже-то й вірю.
Люди ж похилого віку говорять: «Було – і нерідко».
Так це робилося, кажуть: спочатку мисливці
Пастку ладнали. Для цього заввишки в людину
Зводились довгі два зруби, які поступово
Сходились клином, а з іншого боку ця пастка,
Тільки-но втрапить до неї сподівана здобич,
Вмить замикалась на засув з дебелого бруса,
Що перед тим маскувався ретельно гілляччям.
Зубр підозріливий дуже. Його заманити
В пастку непросто. Для цього один із мисливих
Мав у червоній накидці пробігтись по клину.
Блиском меча та вогнистою барвою зубра
Слід було так роздразнити, щоб він за сміливцем,
Люттю засліплений, кинувся в пастку підступну.
З неї мисливий тікав через отвір у зрубі.
Зубра ж у ній настигали і зашморг, і пута:
Зашморг на шию, а пута на ноги, а в писок –
Гостре фатальне кільце… О іроніє долі!
Велет безстрашний, не скорений силою зброї,
Мусить віднині коритись якомусь мотуззю…
Жахом охоплений, оскаженілий від люті,
Пнеться назад, упирається – марні зусилля! –
Як не крути, а доводиться йти, куди тягнуть.
Ось його в табір приводять, розпутують пута.
Ось вона, воля! Та радість його – передчасна.
В чистому полі вготовила доля для нього
Роль найжахливішу – бути живою мішенню
В герцях на влучність, і той, хто стрілою чи списом
У найвразливіше місце влучав і при цьому
Ранив найглибше тварину, отримував славу
І нагороду найвищу – почесну та цінну.

За князювання великого Вітовта край наш,
Як зазначають літописи, пишно розквітнув,
І пояснити цей розквіт, повірте, не складно:
З вірою в Господа князь, християнство прийнявши,
З-поміж багатств якнайвище підносив духовні.
Ідолів знищивши, Вітовт повсюдно позводив
Храми Господні, і щедро нарізав узгіддя,
І передав їх навічно служителям Бога.
Славити князя я міг би ще довго, та бачу:
Дещо я все-таки збочив із стежки, якою
Ми повертались на північ – до рідного лісу.
Чи ж не пора доспівати і пісню про зубра?
Тож-бо вернімось туди, де іде полювання!
* * *
Загнаний, втомлений, зубр знемагає нарешті.
Лютість не та вже у позирках, сила не та вже.
Мокрий від поту, поривчасто дихає з хрипом.
Ледве бреде, відчуваючи дихання смерті.
Ще один крок – і, здається, впаде бездиханно.
Вершники спішились. Коней одвівши подалі,
Кроком твердим підступають до зубра, готові
Влучним ударом меча повалити на землю
Здобич, знеможену в цьому нерівному герці.
Раптом, зібравшись на рештках колишньої сили,
Зубр на одного з мисливих рвонув, але притьма
Той за сосною сховався. А зубр із розгону
Лобом об стовбур як гепне, аж крона схитнулась
Так, що гілляччя сухе позривалось додолу.
Слава Ісусу, що стовбур не луснув. Такої
Схованки я не бажав би нікому. До речі,
Був самовидцем такого я випадку: якось
Дужий та мужній мисливець один ненароком
Саме тоді, коли зубр наближався до нього,
Випустив меч із руки, але, дякувать долі,
Наш необачний стояв під сосною, з якої,
Тільки-но зубр зачепив її рогом, зірвалась
Хмара сипучого снігу й на хвилю сховала
Горе-героя, котрий, схаменувшись нарешті,
Так дременув, що від реготу решта мисливих
Ледь не попадала, начебто втеча від смерті –
Це щось ганебне й тікати від неї потрібно,
Голову гордо задерши, - ото було б смішно!
Ну а тим часом, лютуючи, зубр нападає
Знову і знову на стовбур, що став на дорозі,
Хоче на роги підняти його, але марно:
Міцно вчепилось коріння в суглинисту землю.
Був би цей стовбур сухим чи трухлявим – повірте! –
З першим ударом на друзки дрібні розлетівся б.
* * *
Дивне видовище! Впершись рогами у стовбур,
Сліпнучи від божевільної лютості, прагне
Знищити дерево, начебто вся небезпека
Саме у ньому ховається, а не в людині.
Видно з усього: для нього нема вже різниці,
Хто тут калікою стане – сосна чи мисливець.
Зубрам не всім затуманює очі ненависть –
Більшість із них не втрача гостроти свого зору.
В пору згадати одну із оказій, що сталась
За короля Олександра. В сльозах потонуло б
Все королівство, аби не Всевишнього милість.
Напередодні облави на зубра у пущі
Зведений був трисажневий поміст, на якому
В день пам’ятний той у колі придворної знаті
Спостерігала за дійством сама королева .
Мов на перегляд вистави, зібралося панство,
Розташувавшись обабіч помосту. А молодь
Перед помостом, уся в обладунках мисливських,
Від нетерпіння згорала. Воно й зрозуміло:
Хто б не бажав привселюдно себе показати
Спритним сміливцем таємній обраниці серця?
Стріли Амура під час полювання на зубра
Тим небезпечні, що можуть смертельними стати.
Юний мисливець в бажанні сподобатись дамі
Часто не думає, що його лицарські жести
Можуть раптово скінчитися глупою смертю.

Гавкіт собачий почувся – і зуброве стадо
Поміж дерев завиднілося. Всі заніміли.
З місць попідводились ті, що сиділи. А сонце
Аж вигравало на золототканих узорах,
Райдужним сяйвом горіло коштовне каміння,
Шати розкішні вилискували оксамитом.
Вся ця яскравість, напевне, ще більш розлютила
Зубра, що першим з’явивсь на галяві. Такого
Він ще не бачив! Раптово спинивсь, наїжачивсь,
Глянув з-під лоба на досі не бачені барви –
Аж пронизав своїм позирком свиту придворну.
Гавкіт наблизився, і на галявину вибіг
Велет рогатий, заюшений кров’ю: в загривок
Кількоро стріл уп’ялися, котрі він намарно
Все намагався із себе струсити, аж раптом
Вгледів барвисту юрбу на помості і тупо
Поглядом вперся у неї, неначе помітив
Лиця знайомі, а де він їх бачив, згадати
Так і не зміг. І чого це ви тут позбирались?
Смертю моєю пришли милуватися? Я вам
Зараз влаштую таке, що віки не забудуть!
І, сколихнувши довкілля нечуваним риком,
Що означає тривогу для стада, підскоком
З місця рвонув на поміст і рогами з-під нього
Вибив одну із підпор. Від удару такого
Той, струсонувшись, хилитись почав, але решта
Паль товстелезних таки не дала йому впасти.
Лемент розпачливий виповнив пущу, і хто-зна,
Чим би скінчилося все це. Подумати страшно,
Що б то за каша кривава лишилася в пущі,
Другу підпору коли б завалила тварюка.

* * *
Та повернімось до того, що в пастку потрапив,
Лютість якого не та вже і сила не та вже.
Хвисько хвостом розтинає зі свистом повітря.
Пара із ніздрів клубочиться, висне із пащі
Довгий язик, вигинаючись, наче гадюка.
Рани раз-по-раз зализує. Зимні морози
Досі для нього були, наче ліки цілющі.
Нині ж вони добивають його, бо все менше
Крові гарячої в жилах його зостається.
Дихає, стогнучи тяжко. А дрижі по шкурі
Хвилями ходять, немовби під нею шаленство
Вихід на волю шукає, але не знаходить.
Кров’ю і потом стіка, і, якщо придивитись, -
Видно, що певності в рухах його вже немає.
Пасмо у гриві зметнулось від видиху – тут же
Вирвав зубами. Лигнув себе рогом у брюхо.
Потім – ногою, немов одганяючи ґедзя.
Жухлий листок ворухнувся на гілці – відразу ж
На деревце налетів і скалічив рогами.
Тінь на снігу промайнула пташина – в тім місці
Сніг із землею змішав у ненависті лютій.

Спогад за спогадом – наче за хвилею хвиля –
Знову і знову мене повертають у юність,
В рідні краї, до початку початків, тож пісня,
Мабуть, задовгою в мене виходить, немовби
Від читача я зумисне ховаю розв’язку.
Що тут сказати? Повірте: вона недалечко.
* * *
Ловчий за дубом сховався. А зубр – уже поруч.
Хлопче, тримайся! Убік – ні півкроку! Будь пильним!
Виткнешся трохи – і рогом під ребра підхопить.
Ось вони вже у смертельній мазурці кружляють.
Цілить мисливець мечем під лопатку. Тварина ж
Руку його норовить язиком захопити.
Я вже казав, що у зубра язик – мов гадюка:
Довгий, рухливий, захопить ним руку, підтягне
Жертву до себе – і тут же прикінчить рогами.
Ловчий не дурень: йому ця підступна гадюка
Досить знайома, щоб не пильнувати за нею.
Спритним ударом, зненацьким для зубра, нарешті
Наш полювач поціляє-таки під лопатку
І помічає, що з кожною хвилею слабнуть
Зуброві ноги. Та це іще не перемога.
Другий удар! – і противник на сніг осідає,
Ніби вклоняючись тим, хто сильніший за нього.
Тут же підскакують двоє мисливих і в серце
Гострі мечі устромляють, і радісний лемент
В пущі здіймається. От і завершено справу.
В ріг засурмили. І честь, і хвала переможцю!
Жарти, обійми, щасливі обличчя. А велет –
Наче приліг відпочити – лежить непорушно.
Нетрі ж тим часом ховають від ока мисливця
Брата його, що зализує рану від списа.
Хай хоч йому пощастить врятуватись від смерті!
Гнатись за ним – ні бажання не маю, ні часу.
* * *
Опам’ятаймося, браття! Сумління та розум
Владно велять віршувальнику бити на сполох.
Час піднімати народи супроти безладдя,
Поки ще Марс не втопив у кривавих купелях
Світ християнства, що й так розколовся давно вже.
Рвуться стосунки братерські, руйнуються храми.
Стали хиткими підвалини нашої віри!
Ворог – ми скажемо – винен, признатися ж треба:
Й наші усобиці нас не сильнішими роблять,
Вчення Христове і наші мечі підтинають.
Віру батьків на знущання невірним віддавши,
Зрадивши батька, і діда, і Господа Бога,
Ми ще намірені Божої милості ждати.
Грішні у вірі, злочинні у справах житейських,
Ми ще надіємось на милосердя Господнє.
Так і владики земні свою совість приспали
Людям – на горе, державі – на шкоду. Одвіку
Їх над усе непокоїла влади сверблячка.
Гострять мечі. А на кого? Сусід на сусіда –
Ти або я пануватиму, двом же нам – тісно!..
Братоубивства – те саме для них, що розваги.
Що для них сльози та кров простолюдина? Їм би
Влади лише не позбутись. А ти хоч залийся
В горі сльозами. Отож-бо і роблять, що хочуть.
Їм би про паству свою піклуватися. Де там! –
Наче вовки, норовлять її пошматувати.
От що зробила із ними нестримна жадоба
Влади, багатства та слави. Здоровому глузду
Не піддаються ні наміри їхні, ні вчинки.
Бачачи це, вороги наші тільки радіють.
Чом не радіти, якщо їм розв’язано руки
Й ними тепер вони можуть вхопити побільше.
Турок жорстокий винищує наші посіви,
Храми руйнує, впивається нашою кров’ю,
Ріже під корінь народ непокірний, ґвалтує
Наших дружин та сестер і кривим ятаганом
Лона вагітним розпорює ради розваги,
Не боячись безоружних рабів, що наосліп
Кращої долі шукають. Жахливі знущання
Терпить народ наш, у темряві схожий на натовп.
Князь та бояри могли б заступитись, та де там! –
Часто бувають жорстокішими за чужинців:
Зашморгом душать обурливий голос народу,
Стратити будь-кого ладні на пласі, якщо він
Скаже хоч слово про несправедливість закону.
Як Тобі, Господи, бачачи все це, вдається
В цьому потопі кривавім знаходити вірних
Слову Твоєму?
* * *
Пречистая діво Маріє,
Все Тобі чутно і видно, тож бачиш напевне,
Як затремтіла від страху рука віршописця.
Раб Твій покірливий слізну молитву до Тебе
Шле і боїться, що, може, її ти не приймеш.
Краще б терпів собі мовчки. Душа відчуває:
Ти не молитви моєї достойна – хоралу
Всього живого на нашому грішному світі,
І величання, і слави так само Ти варта.
Як же знайти мені слово-звертання врочисте?
Як же тим словом Твою не принизити гідність?
Все ти прощаєш мені, Богородице наша, –
Ти ж милосердна, і я з восковою свічею
Перед Тобою, святою, стою на колінах.
Кволий, ґнітимий гріхами своїми тяжкими,
Все ще надіюсь, хробак я нікчемний, на те, що
Вимолю рідному краю Твоє співчування.
Батько Всевишній з любові до роду людського
Саме ж Тебе засвітив, наче зірку, над нами.
Роду людського заступнице, о, заступися!
Як пташенята в негоду під неньчині крила,
Ми від біди спішимо прихиститися в Тебе.
Хто б не зобидив невинну дитину, а мати
Ніжно пригорне кровиночку рідну і втішить.
Ти – наша мати-заступниця, ми – твої діти,
Кривдять, цькують нас, паплюжать нас – витри нам сльози.
О милосердна розраднице, діво Маріє!
Не покидай нас, прийми оцю скаргу-молитву.
Кинь спочутливий свій погляд на наші наділи –
Гони та зруби, що їх столочили і збили
Коні чужинські, довженні обози татарські.
Дикі безчинства, як бачиш, дозволила доля
Вражині нашій, а та неймовірні знущання
Чинить над нами – над тими, хто миру жадає,
Хто з Твоїм сином єдиного віровизнання.
Нашим князям, що в усобицях нашою ж кров’ю
Розум собі замутили, подай на похмілля
Чару тверезості мислей та вчинків державних
І нагадай про обов’язки їхні священні.
Хто ж не згадає – тому нагадай покаранням!
Хто ж, як не Ти, до кінця розвінчати зуміє
Вовче нутро під овечим руном красномовства?
Їм невтямки без напучень Твоїх, що давно вже,
Не зволікаючи, взятися треба за розум.
Де їм з хоромів добачити, як із халупок
Гоном женуть канчуками голоту в неволю!
Стань загородою на путівцях та гостинцях,
Вартою стань на кордоні свободи і рабства.
Тут, як ніде, зволікання до смерті подібне –
Гинуть-бо душі невинні від рук супостатів.
Папський престол Адріана і світ християнства
Закликом Божим згуртуй, ополчи проти турків,
Їхніх кривавих кривих ятаганів супроти.
Хай же цей світ, що під небом Господньої волі,
Очі протре і сліпим, і дурним і покаже,
Де небезпека і смерть. І нехай винуватих
Так покарає всевладний закон невмолимий,
Щоб і нащадок виходив на прю з ворогами
Тільки за правду і, відданий справі безмежно,
В ролі державного мужа, неначе стерничий,
Не упускаючи влади, крізь безлад і грози
Вів каравелу держави у світі хисткому!
 

<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>