Життєвий шлях

Життєвий шлях О.Т. Гончара

ГОНЧАР Олесь (Олександр) Терентійович (3.IV 1918, с. Суха, тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл.) — український радянський письменник, громадський діяч, академік АН УРСР з 1978, Герой Соц. Праці (1978). Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизняної війни (з третього курсу Харків. ун-ту в складі студбату 1941 добровольцем пішов на фронт). Закінчив 1946 Дніпроп. ун-т, навчався в аспірантурі Ін-ту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У довоєнні роки працював у районній і обласній комсомольській газетах на Харківщині. З 1976 - кандидат у члени ЦК КПРС, член ЦК Компартії України. Депутат Верх. Ради СРСР 6 - 11-го скликань, обирався депутатом Верховної Ради УРСР. З 1973 - голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. В 1959-71 - голова правління Спілки письменників України, 1959-86 - секретар правління Спілки письменників СРСР.

Перші новели («Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля»), повість «Стокозове поле» надруковані 1938-41 у журналах «Молодий більшовик» і «Радянська література». Вони приваблювали ліризмом, увагою до цільних людських характерів. На фронті писав вірші (публікувалися в дивізійній газеті; 1985 видано окремою зб. «Фронтові поезії»).

Протягом 1946 - 48 створив романи «Альпи» і «Голубий Дунай» (Держ. премія СРСР, 1948) та «Злата Прага» (Держ. премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці» (вперше опубліковані в журналі «Вітчизна»). Широке читацьке визнання твору зумовлене його ідейно-тематичною, образно-стильовою оригінальністю, новаторським підходом до теми Великої Вітчизняної війни. «Прапороносці» сприймаються як щира й правдива розповідь, написана безпосереднім учасником війни. Уперше в радянській літературі у великому епічному творі Гончар звернувся до теми визвольної місії Радянської Армії. З глибокою життєвою і художньою переконливістю він показав організуючу роль партії комуністів, дружбу радянських народів, високу мораль і духовну красу солдата, його любов до Батьківщини. У трилогії масштабне відтворення буднів воїнського колективу, його походу через Європу поєднується з реалістичним змалюванням багатьох індивідуально неповторних характерів, за якими постає узагальнений образ народу. Прикметні риси трилогії - яскраво зображені позитивні постаті (комроти Брянський, медсестра Шура Ясногорська, лейтенант Черниш, солдат-подоляк Хома Хаєцький, замполіт Воронцов), майстерна символізація багатьох реалістичних деталей, наскрізний романтичний пафос, особлива стилетворча роль ліризму, сплавленого з епічністю, орієнтованого на поетику «Слова о полку Ігоревім». Гончар натхненно розповів про джерела Перемоги, створив величний образ воїнів-прапороносців, що обстоюють ідеї соціалізму, миру і дружби, показав гуманізм народу-переможця, якого «любов рухає вперед», його протистояння війні, ненависті й руйнуванню.

Тематично близькі до трилогії повість «Земля гуде» (1947) — про підпільну боротьбу полтавських комсомольців проти фашистських окупантів, оповідання «Модри Камень», «Весна за Моравою» та ін., зібрані в книзі «Новели» (1949). Протягом 50-х pp. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Південь», 1951; «Новели», 1954; «Чари-комиші», 1958; «Маша з Верховини», 1959) і повістями «Микита Братусь» (1951) та «Щоб світився вогник» (1955), розкриваючи важливі морально-етичні теми. У повісті «Микита Братусь», побудованій як розповідь від першої особи, письменник змальовує образ колгоспника, колоритний народний характер. У другій повісті Гончар порушує питання емоційної розвиненості людини, виступає проти егоїзму, морального браконьєрства, байдужості до краси, до природи.

О.Т. Гончар. Прапороносці. Перша сторінка рукопису.

Зображуючи в своїх тодішніх творах (зокрема, в оповіданнях «Соняшники», «Жайворонок», «Людина в степу» тощо) скромних трудівників, Гончар пише про значущість їхньої праці у житті, суспільну вагу чуйності й довір'я до людини. Основним творчим здобутком Гончара в 50-і pp. стала історично-революційна дилогія - романи «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), в яких показано визрівання ідеї соціалістичної революції в свідомості трудящих, революційні події і вир громадянської війни на Україні. В романах діють історичні особи, зокрема В. І. Ленін, М. В. Фрунзе.

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962). Розповідь про студенський батальйон, який після кровопролитних боїв 1941 вийшов з оточення, переросла в схвильовану авторську сповідь. Герої твору звертаються в майбутнє, застерігають світ від нових воєн, шукають відповіді на питання про суть життя і смерті, про безсмертя, любов до Вітчизни. В романі глибоко розкриваються духовні основи героїзму радянських людей, які спізнають тяжкі трагедії, зазнають непоправних втрат. У романі стверджується правдивий погляд на драматичні події 1941.

У центрі роману «Тронка» (1963; Ленінська премія, 1964) — радгосп, через землі якого пролягає траса споруджуваного каналу, а також розташований поряд воєнний полігон. Письменник показує, як у повсякденні цього степового регіону України відбивається загальнонародне буття і весь світ середини 20 ст. з його глобальними проблемами й контрастами. Актуальні морально-етичні питання, які осмислюють автор і герої твору, включені в загальнофілософське річище роману, де вирізняються вічні теми миру, праці, обов'язку, доброти, кохання, відповідальності людини перед суспільством та історією, перед рідною землею, родом, національною пам'яттю. Гончар розвінчує антигуманність догматичних, культівських поглядів на життя. «Тронка» — це 12 художньо викінчених новел, кожна з яких, маючи головного героя, є невід'ємною ланкою основного сюжету роману. У романі застосовані діахронний і синхронний типи розповіді.

У синтезі історії та сучасності, утвердженні людинотворчої суті пам'яті й полягає одна з істотних рис роману, його основна тенденція, що набуде дальшого розвитку як у наступних творах Гончара, так і в українській прозі другої половини 60-х pp. Ця тенденція особливо проявилася в романі «Собор» (К., 1968). Після перших позитивних відгуків у пресі роман та його автор були піддані вульгарно-суб'єктивістській критиці, і твір з'явився вдруге тільки через двадцять років. У «Соборі» Гончар одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістично-творче розуміння історії народу, бережливе патріотичне сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам'яток минулого. Події розгортаються в робітничому селищі довкола старовинного козацького собору, над яким нависла загроза зруйнування. Образ зірко поміченого письменником ще в 60-і pp. руйнівника і кон'юнктурника — людини без пам'яті Володьки Лободи — став значним художнім досягненням Гончара, прикладом соціальної проникливості письменника.

Проблематика, освоювана автором у романах 60-х pp., розширювалась, здобувала нове філософсько-естетичне трактування в творах 70-х pp.— романах «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976) і повісті «Бригантина» (1973).

У «Циклоні» конструктивною художньою ідеєю став зв'язок часів. Перший план роману — підпільна боротьба радянських військовополонених, другий — створення сучасними кіномитцями фільму про цю боротьбу. Автор художньо осмислює свої спостереження над психологією творчості, проблемою народного характеру, вічного й нового в ньому, пише про значення національного коріння, небезпеку утилітарного підходу до прекрасного, до мистецтва.

Активність авторської думки, гострота реакції на істотні проблеми часу виразно помітні в повісті-роздумі «Бригантина», головний герой якої — важкий підліток із спецшколи для неповнолітніх правопорушників. Твір є своєрідним морально-філософським диспутом про довір'я до людини, виховну і творчу роль доброти і краси, про свободу та анархічну розхристаність, про гармонію в стосунках індивіда зі світом, природою. Мотиви рідного берега як високої внутрішньої мети, місії людини на землі, спадкоємності поколінь, пафос антибайдужості, викриття бюрократизму, бездуховності, цинізму визначають зміст «Берега любові».

Починаючи з «Собору», лірико-поетичний стиль Гончара зазнає певної трансформації: посилюється полемічність, публіцистичність художньої думки, поглиблюється філософська основа образного мислення. Письменник частіше звертається до трагічних колізій, драматичного розвитку подій. Філософським романом, насиченим актуальними моральними і політичними роздумами про сучасну людину і планету, мир і війну, є «Твоя зоря» (1980; Держ. премія СРСР, 1982). Людина розглядається автором у контексті сьогоднішніх глобальних проблем, ще виразніше проступають тут характерні для письменника планетарний погляд на нинішній світ, оцінка його з точки зору віків минулих і віків прийдешніх.

Змістова багатомірність авторського задуму, морально-філософська позиція художньо реалізуються через постать головного героя твору — колишнього робітфаківця, льотчика під час війни, а тепер дипломата Кирила Заболотного. Основна ідейно-художня антиномія, що пронизує образну систему «Твоєї зорі»,— творення і руйнування. Розкриваючи протистояння двох різних суспільних систем, загрозливий конфлікт між природою і техносферою, інші прояви, з одного боку — будівничого, з другого — деструктивного розуміння й ставлення до життя, його першооснов, Гончар створює багатоскладний і діалектично суперечливий, тривожний образ сучасного світу. Письменник пильно придивляється до психології руїнництва, розпізнаючи її і в таких явищах, як прагматизм, культ речей, споживацький принцип «після нас — хоч потоп», байдужість, національний нігілізм тощо.

Після того, як у 60-х pp. Гончар опублікував новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя» та ін., він знову звернувся до цього жанру лише в 80-х pp. Серед нових творів — «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida» та ін.; найбільшу увагу привернуло драматичне в своїй сюжетній основі і гостро актуальне за проблемою соціальної відповідальності людини оповідання «Чорний Яр» (1986).

У доробку Гончара — літературознавчі, літтературно-критичні і публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980). Глибиною думки, проникливим осягненням таємниць творчості, високим громадянським чуттям позначені розвідки Гончара про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, О. Довженка, А. Головка, А. Малишка, В. Симоненка, статті «Цвіт слова народного» (про українську мову), «Гоголівськими шляхами» (1981), «Рабіндранат Тагор українською мовою» (1982), «На землі Камоенса» (1985), «То звідки ж взялася „звізда полин"?» (1987) та ін.

Гончар — автор сценаріїв худож. фільмів «Партизанська іскра» (1958), «Таврія» (1959), «Тронка» (1971), «Абітурієнтка» (1973), «Все перемагає любов» (1987) та ін., знятих на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. За творами Гончара поставлено спектакль «Прапороносці» (1975, Львів. укр.-драм. театр ім. М. Заньковецької), балет В. Нахабіна «Таврія» (1959; Харків, театр опери та балету ім. М. В. Лисенка), оперу О. Білаша «Прапороносці» (1986, Київ., Харків., Дніпроп. театри опери та балету).

Творчість Гончара належить до загальновизнаних досягнень багатонаціональної радянської літератури. Його твори широко перекладаються у нашій країні, за кордоном, видані майже 40 мовами народів світу.