Я читаю і перечитую батькові записи, варіанти рукопису книги його життя. Намагаюся уявити тогочасну дійсність. Співвідношу її з історичними подіями, про які маю уявлення (на цей момент доволі протилежні). А головне, намагаюся зрозуміти чому?, як?, заради чого? І підсвідомо приходжу до висновку – це батькова сповідь.
В моїй дитячій уяві постає його фізична сутність, в якій не було помилок. Суцільно мудра та вольова людина – це мій батько. Але... Оце “але”, яке не всі люди можуть, та й, згодом, не бажають сприймати! Бо воно не співпадає з уставленими уявленнями, однобічністю сприйняття життєвих колізій і, врешті решт, це незбагненне, хвилююче незрозуміле і безкінечно різнопланове, як міжзоряний простір життя.
Людмила Видриган
Буремне ХХ століття. Україна. Людські долі.
В уяві виникає величезний пісочний годинник, який двічі перевертали – в 1917 і 1991 роках. Тоненька цівочка піску просочується крізь вузький отвір скляного монстра. Вдивляюся пильніше і... О, Боже! Це не пісок – це люди! Вони спочатку більш-менш однорідна уставлена спільнота, а потім, під впливом “сили тяжіння”, повертаючись, штовхаючи один одного, а іноді і перевертаючись до гори ногами, мчать до прірви... Потім омріяна мить “вільного лету” і ... короткочасне, з виміру часу, стале положення – хто вище, хто нижче.
“Коли у вересні 1914 року Німеччина й Австро-Угорщина оголосили Росії війну, я не міг і на хвилину уявити собі, що ця подія пройде повз мене. “Моє місце – там”, - штовхала мене на фронт дитяча уява. “Тільки там, а не серед мордобою та наруги і напівголодного існування я зможу проявити себе, зробити якийсь великий подвиг”, - гадав я в п`ятнадцять років.
Війна захопила всю мою хлопчачу уяву, яка прагнула неймовірних звитяг та пригод. Іноді під час обідньої перерви, я збирав на подвір`ї майстерні своїх товаришів, які працювали разом зі мною, озброював їх дрючками замість рушниць та сабель і починав “війну”. З дикими криками носилися ми по величезному подвір`ї. Заховавшись де небудь під дахом за купою дощок чи сільськогосподарським реманентом, уявляли собі справжню “засідку”. Вигуки “ура” прорізали повітря, “битви” з кожним днем ставали все масштабнішими та відчайдушнішими. Ночами я погано спав: все уявляв собі сміливі наступи та кавалеристські атаки. А засинаючи, керував військами та підкорював ворожі фортеці.
Великою мірою роздмухували мої романтичні мрії тогочасні патріотичні видання. В журналі “Нива” були розміщені фото світлини
чеських добровольців. І навіть на різдвяній листівці був зображений червонощокий хлопчина у військовому вбранні з гвинтівкою, а знизу опуклими золотистими літерами було написано:
“Зимний холод, летний зной -
Всё снесёт наш часовой.”
Потай від батьків наскладав я кілька копійок і купив на базарі стару солдатську форму. Підмовив тікати на фронт своїх друзів – учня ковальського цеху Дениса Молчанова та учня слюсаря Василя Єндоренка. Утрьох почали готуватися на фронт: шили торби, крали сало, приховували копійки. Нарешті, коли за нашими розрахунками всього було досить, холодного січневого ранку 1915 року вирушили в дорогу.
По засніженій, але знайомій нам стежці прийшли в Берислав. Того ж дня на криголамі “Николай” дісталися до Херсона, який справив на нас велике враження: адже вперше ми побачили велике місто, паровози і залізницю. Біля каси з`ясувалось, що грошей нам не те що до фронту – до ближньої станції не стане, ледве домовилися з провідником вагона, що він довезе нас за два карбованці до Знам`янки. Десь недалеко від неї, за нашими уявленнями, і мав бути фронт. Позалазили ми під лави, і поїзд невдовзі рушив. Лежимо отак, кожний нарізно, прислухаємось до розмов.
- Артилерія в германця – сила! Як гахне – що тобі грім! – каже хтось. –А прожектори? Сліпить так, що по три дні темно в очах. З ночі роблять день! А як бабахне один снаряд – нашої цілої роти як і не було! В яму після вибуху заїздить похідна кухня, а по краях ями сідають наші солдати до ста душ і обідають...
У Знам`янку приїхали вранці, але лише вдвох: Василь Єндоренко, мабуть, злякався нічних розмов і втік. А на станції Бірзула втік і Денис Молчанов, та ще при цьому не посоромився прихопити з собою наш спільний вузлик з хлібом!
Образився я мало не до сліз на своїх друзів. Сам-самісінький, без грошей, без хліба, а головне – без товаришів, стояв я поміж незнайомими людьми на далекій від дому станції. “Що ж робити далі?” “Ні, додому не поїду, краще помру!”
Повернувся до вагона голодний, знову сховався під лаву...”
Вражень доволі, але це тільки початок!
Що ж то було? Підліткова нестриманість, жага нових вражень та почуттів. - Можливо.
А як би зараз оцінили таку поведінку? Чому тоді це був “героїзм”, а зараз “отклоняющееся поведение”? – Не те положення скляного монстра.
