сторінка 101-124
Пролітаючи над листопадом: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. С. Курак; фотогр. В. Цюзь. –
Херсон, Айлант, 2004. – 128 с. : портр., мал.
* * *
В росі купається любисток.
Метелик жити поспіша.
Співає тріо бандуристок.
Летить за піснею душа.
Тремтить зелений холод м’яти.
Летять у вирій голоси.
А три вікна старої хати —
мов на долоні три сльози.
Небесна тягнеться дорога.
Все далі стежка в спориші.
І триєдиний голос Бога
переливається в душі.
Подорожник
Із Стасіса Йонаускаса
Лізе через підвалини, пальці ніг і колодязні цямри.
На подвір’ї здірявлює стежку, забуту сокиру чи пилку.
Тротуари і строфи класичного вірша руйнує
і лагідніє у затінку — хоч прикладай до рани.
Сонця бракує усім, а корінню його — тим паче.
Роси на нім випадають, і паморозь голову білить.
Довшають ночі і тіні від коминів і журавлів.
Гояться рани, коли розумієш: так і повинно бути.
Камінь холоне побіля комори. Сіра травинко дворів,
діти в машинах роз’їхались, рани — і ті в них залізні.
Куди ж це тонкий твій листочок наприкінці літа
лізе через підвалини, пальці ніг і колодязні цямри?
* * *
якщо довго-довго дивитися
на встелену опалим листям
стежку до батьківської хати
можна побачити мерехтливе
кам’янисте дно гірського струмка
вода в якому збігає
із швидкістю вільного падіння
Осінь. Гравюра на дереві
Здійнявши до неба
порожні очниці гнізд,
одне за одного тримаючись,
дерева
бредуть наосліп
уздовж дороги.
* * *
Безвітряний вечір. Дорога осіння.
Небесна замріяність праху земного.
Прекрасна пора для збирання каміння
опісля пори спотикань через нього.
* * *
і знову легкий листочок
нестиме важкий твій погляд
туди де зібгавшись калачиком
і зігрівшись на хвильку спогадом
про гарячий пісок арабатки
схожий на тебе хлопчик
засинає на килимі з листя
щоб прокинутись під ковдрою снігу
* * *
Загримить електричка за лісом —
і здригнеться від гуркоту ліс,
і повітря просякне залізом,
й, наче вихоплена з-під коліс,
за стіною дитина заплаче
і немислимим стане твій сон,
і вся ніч гуркотітиме, наче
на квадратних колесах вагон.
* * *
із непам'яті прийшло
щоб нічого не забути
точку відліку знайшло
і годинник завело
а могло інакше бути
чашу мудрості спило
щоб себе в собі збагнути
золоте своє чоло
білим світом понесло
а могло інакше бути
не помітило як зло
намішало в мед цикути
випадково повезло
що до дна не допило
а могло інакше бути
нараділось як могло
не сховалось від осмути
відгоріло відпекло
віддало своє тепло
а могло інакше бути
* * *
Миколі Вінграновському
По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня
копитцем золотим ступаючи, вітрець
нестиме в Нестеров колишню назву Жовква,
якої не зведе непам’ять нанівець.
І дихатиме час. І кожен його подих
студитиме чоло, палитиме вуста.
Спливатиме вода в Дніпрі і Жовтих Водах,
для спраглої душі до краплі золота.
І жовту, наче віск, рука замісить глину.
І все-таки душа вкладе у форму зміст
і вічність проміня на золоту хвилину,
що витвором своїм народить благовіст.
Жовтітиме пісок, як вигоріле фото,
що тата з мамою спинило край воріт.
Білітиме цей світ, і Золоті ворота
стоятимуть у нім, неначе заповіт.
Від жовтого дощу не вимокне дорога,
де обід золотий котитиме луна:
то кликатиме нас
майбутній час
у спогад,
відгукуючись сам на наші імена.
* * *
Коли на увесь твій простір
поширюється епідемія часу,
коли зі швидкістю миті
за тобою женуться години,
ти себе відчуваєш псом,
що перебігає(гав) автотрасу,
не надіючись добігти
навіть до середини.
* * *
Відчиняються двері — мов підошви риплять.
Зачиняються двері — мов зубами скриплять.
Як не вітер, то протяг до хати заносить
дим, і попіл, і холод осінніх багать.
Застигає листочок — сургучева печать —
на зачинених дверях, що все ’дно не мовчать.
Прищемивши до болю твій погляд у небо,
голосами гусей тобі двері ячать.
* * *
Усмішки загнано в кутики губ.
У садоводи іде лісоруб.
За листопадом іде снігопад.
В тому, що холодно, винен — не сад.
Падає погляд у сад — і на пні
сумно розходяться кільця річні.
Сіверкий вітер гуде в димарі.
Дрова не винні у тім, що сирі.
* * *
З вікна лікарні видно так далеко.
За містом — поле, а за полем — ліс.
Ставок. Село. На комині лелека.
Пил на шляху. Сліди від ніг, коліс.
Піти б — і не вернутися...
Нечутно
пройшовся містом дощ.
Асфальт підсох.
З минулого вертається в майбутнє
в піщаному годиннику пісок.
* * *
Ніч
сича виймає із дупла,
наче стогін з рота лісника.
Листя років, спалене дотла,
ледь ворушить пам’яті рука.
Скиглить пес, нанюхавши біду.
З пальців лист останній вислиза.
На долоню всохлу та бліду
жолудева падає сльоза.
Наступа на вогнище пітьма.
Ламань димом очі напува,
полум’ям рушницю обійма,
попелом патрони набива.
Вуха, прислухаючись до губ,
мов крізь вату вчують через мить,
як собака виє і як дуб
моторошно дошками скрипить.
* * *
Хисткий димок хитається над хатою.
Вечері дух доходить до воріт.
За довгий день зігрітий сонцем
світ
холодною остуджується м’ятою.
Холоне шлях. І стежка в спориші.
Чоло холоне, піт на нім холоне.
Вже на шляху не видно ні душі.
От-от він сам у сутінках потоне.
З ціпком дідусь виходить на поріг,
на голові
виносить з хати сніг...
Холоне кров
із старістю віч-на-віч.
Куди б ото нам поспішати на ніч?
Просімося, мій коню, на нічліг.
На ранок знов легкими стануть ноги,
по жилах знову потече вогонь...
Не озирайся, коню, на дорогу.
Не гарячись, мій коню.
Охолонь.
* * *
Космічний пил і пил земний.
Гуде між ними джміль сумний,
в густих туманностях пилку
шукає ношу негірку.
Липкий пилок липневих лип
на крила спогадів налип.
Це — ще пилок, а пил уже
тобі дорогу стереже,
як пес на довгому цепу.
Курить дорога у степу.
Течуть меди у дуплах лип.
І чується далекий скрип:
то, повен висушених сліз,
скрипить старий Чумацький Віз.
Курить дорога у степу,
і ти вже майже усліпу
ідеш, ідеш, ідеш, ідеш
струсити прах земний з одеж.
А думка в серці — мов жало:
усе, що буде, вже було.
І пил гірчить, мов дикий мед.
І все відомо наперед.
* * *
Срібна голка і нить золота.
Там, де тонко, — вже рветься...
Суєта ця — зшивати літа —
уже болем зоветься.
Що не пучка — до крові сколов,
зіпсувавши відбитки.
Все грубішим виходить мій шов,
хоч і тоншає нитка.
Хто застане мене за шиттям,
усміхнеться і скаже:
«Це заняття зоветься життям», —
скаже, мовби зав’яже.
Срібну голку і нить золоту
взявши,
пальці поколе,
та знайому мені суєту
не розлюбить ніколи.
Всі до одного зшиє літа
і згадає начало.
«Срібна голка і нить золота», —
непогано звучало.
* * *
Цокають коні підковами. Цугом годинники йдуть.
Не перейняти мені їх і не завернути назад.
Ноги натужно гудуть. Наближаючись, бджоли гудуть
і, мов луна, даленіють, минувши одквітлий мій сад.
Гірко під древом пізнання, ковтаючи слину терпку,
знати, що вже не солодкий його заборонений плід.
Все неможливіше вдруге ступити в ту саму ріку,
надто коли вже не тільки при березі тягнеться лід.
Світиться над головою лелечого колеса німб,
і розгортається в небо земної дороги сувій.
Тягнеться погляд у небо, дарма що залишиться в нім
він непоміченим, як і пророк у вітчизні своїй.
* * *
Пролітаючи над листопадом,
вітер задмухує тополині свічі.
З висоти польоту відносно солодкого
вітчизняного диму
йому видно, як на долоні,
всі дороги на світі,
99 відсотків яких,
виявляється,
ведуть не до Риму.
У всякого своя швидкість.
Народжений повзати равлик
далеко позаду залишив зайця,
котрого шматують круки.
Шукаючи воду,
котра іще пам’ятає
риб, що ненавиділи рибалок,
доводиться бовтатися у тій,
котрою Пілат
умив руки.
Голівками цвяхів
з долонь визирають
кісточки розчавлених ягід калини.
Слово боїться застрягти у горлі,
наче клаустрофоб — у ліфті.
Осінь вітчизни —
кольору, вологості і температури глини,
видлублюючи яку з-під нігтів,
гризеш собі лікті.
Про автора
Анатолій Кичинський народився 4 квітня 1950 року в селі Преображенці Чаплинського району на Херсонщині. Закінчив філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту (1972) та Вищі літературні курси при Літінституті ім.О.М.Горького (1981). Член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат літературних премій ім. Павла Усенка та Бориса Нечерди. Широко представлений в часописах та антологіях не лише українському читачеві, а й зарубіжним шанувальникам поезії у перекладах багатьма мовами світу.
Автор поетичних книг:
“Вулиця закоханих дерев” (1976),
“Світло трави” (1979),
“Средь белого дня” (1980, в перекладі російською мовою),
“Землі зелена кров” (1982),
“Листоноша – Земля” (1985),
“Дорога завдовжки в любов” (1988),
“Сотвори свет” (1988, в перекладі російською мовою),
“Повторення непройденого” (1990),
“В гості до мами” (1991),
“Жива і скошена тече в мені трава” (1999),
“Бджола на піску” (2003).
<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>
