сторінка 22-39
Танець вогню: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. оформ. К. Стеценко. – Херсон: Айлант, 2005. – 88 с.: іл.
Ворота
приїхали гості
на язики гострі
задля годиться питаю хто там
затим відчиняю ворота
а гостей видимо-невидимо
не бійся кажуть не битимемо
а ворота важкі як до раю
та все норовлять зачинитися
тож я їх плечем підпираю
ще й руками притримую
а гості все їдуть та їдуть
не когось а мене провідать
заодно за вечерею і поснідать
хоч вір хоч не вір
вже наїхало повен двір
вже й за столи посідали
вже й чого не було на столах поз’їдали
вже і мене кличуть
а мені все ніяк та ніколи
бо іще ж не усі приїхали
та може ж іще хто приїде
оно ще немає ні баби ні діда
а ворота важкі як до раю
та все норовлять зачинитися
тож я їх плечем підпираю
ще й руками притримую
а гості додому уже збираються
підійти попрощатися не цураються
а мені ця морока з ворітьми
наче з малими дітьми
ні руки не подати ні обійняти
ні на коня налляти
і навіщо мені ці ворота кляті
а гості уже поганяють з двору
співають не розберу котору
наче з бублика дірку пхають до рота
та все хвалять мої ворота
аж язиками прицмокують
наче копита підковами цокають
класні кажуть ворота шикарні
а ворота і справді гарні
з дуба тесані міддю ковані
наче писанка розмальовані
що й казати ручна робота
повезло ж мені на ворота
* * *
І ступнеш ти за отчий поріг,
і наб’ється по зав’язки сніг
в черевики діряві.
Вітер виб’є дорогу з-під ніг
і ґарантію дасть на нічліг
в придорожній канаві.
І заснеш ти, і довгий твій сон
не вкоротять ні зграя ворон,
ні кремлівські куранти,
ні колгоспники, ні ґеґемон,
ні вітчизна твоя, ні ООН,
ні всі інші ґаранти.
Блудні
...І брели вони всі в нікуди.
І гірчили чужі слова їм.
І не ждали їх дальні люди
і ненавиділи навзаєм.
І блукання таке по світу
дуже схожим було на зраду.
І було їх, як того цвіту,
що за вітром летить із саду.
І сміялися нетямущо
як не москви з них, то стамбули.
І мовчали вони, тому що
всі важливі слова забули.
І шукали вони причину
того болю, що знову й знову
повертав їх на батьківщину,
як забуті слова — у мову.
* * *
Характер війни з вітряками —
загальнонаціональний.
На кого не глянеш — лицар
у донкіхотівських латах,
борець за свободу, чий розмір
прямопропорціональний
розмірам просвітків
не тільки в тюремних ґратах.
Метальники миттєвостей
Загострені ножі оці
метають без оглядки:
майбутній час — межи очі,
минулий — між лопатки.
Проводи
Підводиться з колін
трава непереможна.
А біль,
котрий в душі судилося нести,
вже так закам’янів,
що нині з нього можна
тесати для могил
надгробки і хрести.
Процес
Стогне простір, привалений часом.
І залізом посвистує смерть.
І провалюється під пегасом
ненадійна повітряна твердь.
Божевільне бажання літати
з небосхилу сповзає в ковил.
І надходять нові експонати
у музей ампутованих крил.
Світ під слідством розколеться навпіл,
і до справи долучать знавці
об аорту затуплений скальпель
у сліпого хірурга в руці.
І не стане ні кращим, ні гіршим
це прозове життя, у якім
суд відмовиться вірити віршам —
найчеснішим лжесвідкам твоїм.
Ми не поети
Ми - не поети. Поети - в землі.
Ігор Римарук
І Крим, і Рим, і Римарук,
і рима «рук» до слова «крук»,
і творчих мук офсетний друк,
і чорний ринок ранку,
де ми за сонце з-під поли
останню свічку віддали,
а за мелодію бджоли —
шарманку-шарлатанку.
І — побрели. І забрели
у сиву пам’ять ковили,
і сиву пісню завели
про чаєчку-небогу.
І слухав нас, набравши в рот
води із Прип’яті, народ,
котрий, здавалося, от-от
знайде свою дорогу.
Та, як сказав один мудрець,
хто звик іти лиш навпростець,
того зведе на манівець
і поведе по колу...
Була весна. Цвіли сади.
І в стільники лились меди.
І кров’ю кашляли діди.
І діти йшли у школу.
Життя продовжувало йти,
як світло серед темноти.
І ми несли свої хрести
завзято і затято.
І в ногу з нами йшов сексот
на прізвисько Іскаріот
пліч-о-пліч з тим, кого от-от
він мав поцілувати.
І відмивалась від хули
опальна слава, і пекли
пісням крамольної бджоли
осині гострі жала.
І вірші тихі і незлі
писались нам. А взагалі —
ми не поети. Ми в землі
лиш подумки лежали.
* * *
Божі персти
зліплять блакить
з кисню та водню.
Вкраплений в дощ
час прошумить
з неба — в безодню.
Струмом грімниць
випалить ряст.
З попелу встане.
Брата уб’є.
Друга продасть.
Вкраде останнє.
В кров увійде.
Горлом піде.
Слово вкоротить.
Вивітрить плоть
і поведе
душу на допит.
* * *
Ранок недільний. Хрестик натільний.
Дзвін великодній.
Сяє крізь хмару з сонцем на пару
погляд Господній.
Гнана та бита, кровію вмита,
віра — жива ще.
Правда — далеко. Слову — нелегко.
Вірі — ще важче.
Свічка у жмені. Дуля в кишені.
Очі — порожні.
Мрії — міражні. Душі — продажні.
Ціни — безбожні.
Храм — не крамниця. Кров — не водиця.
Серце — не камінь.
Після хрещення просить прощення
в Авеля Каїн.
* * *
Безлюдне церковне подвір’я.
Ішов. Зупинився. Стоїш.
Ворушиться ангельське пір’я
з воронячим навпереміш.
І зло тебе не пожаліло,
і не обминуло добро.
Стоїш — то поглянеш на біле,
то глянеш на чорне перо.
І раптом червоне побачиш
між ними — і ледь не заплачеш.
Нахилишся, камінь візьмеш,
ворон із паркана зженеш.
І ворон зловіщо закряче.
І в серці поглибшає щем.
І ангел у небі заплаче,
і сльози, пролившись дощем,
пір’їну від крові сполощуть
на тихій долоні твоїй.
І грішники матимуть прощу
за муки в юдолі земній.
І скупане золото бризне
із купола церкви на світ.
І над видноколом повисне
веселка, мов арка воріт.
Це в рай, а чи в пекло ворота?
...Стоїш — а тонка позолота
стікає і кане в пісок.
Стоїш — а в паркані навпроти
рожевою піною з рота
іде крізь штахети бузок.
Стоїш і спиваєш очима
беззахисний промінь, що блима
між листям на мокрім вікні,
немовби то неопалима
горить купина вдалині.
Хронікальні кадри
Мураха солдатик червоного кольору лізе
в червону від крові траву і маскується в ній.
Над шляхом до храму із свистом літає залізо.
Чорноземля. Суглинок. Попіл. Іржа. Перегній.
* * *
Душа, вогню торкнувшись, обпеклась.
Замерзла, доторкнувшись до льодини.
Оговталась і вкотре подалась
на пошук золотої середини.
* * *
Стелиться лис по стерні
димом рудим.
Так підкрадається смерть,
хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
полум’я — в дим,
видих останній — в туман…
Кайсь і молись!
Стелиться лист по ріллі.
В колір вогню
перефарбовано ліс.
Птаства над ним! –
як добровольців, котрі
йдуть на війну, —
наче у небо ідуть, —
легко, як дим.
Лівою! Лівою! Лі…
Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі…
Виє сурма.
Ворог — запеклий, мов час.
Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому —
в жилах зима.
Куля бере на снігу
лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж —
вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
риба об лід,
б’ється об небо чиясь
грішна душа.
