сторінка 26-49

Бджола на піску: вірші, поеми /Анатолій Кичинський. –
Херсон: Айлант, 2003. – 123 с.

 * * *
Ночь. Улица. Фонарь. Аптека.
                           Олександр Блок

Вулиця Блока. Аптека. Ліхтар.
Ночі без світла.
В ліки гіркі підливає нектар
липа розквітла.

Тліють в рецептах на купі сміття
рештки латині.
Наче у дзеркалі – хворе життя
в чорній вітрині.

Богом увімкнене світло душі
меркне з розпуки.
Дивна хвороба, - додому йдучи,
падати в люки.

Місяць на хвилю зловтішно з-за хмар
зиркне впівока.
Сліпне, розбивши останній ліхтар,
вулиця Блока.

Вікна у ґратах. Замок на замку.
Двері залізні.
У найтемнішім зібрались кутку
гості запізні.

Дзенькає ключ об залізо. За ним
брязкає фомка.
Мужньо назустріч пригодам нічним
йде незнайомка.

З Арсенія Тарковського

1
От і літо спливло,
збігло – як не бувало.
На осонні – тепло.
Та цього іще мало.

Все, що збутись могло,
ніби лист п’ятипалий,
прямо в руки лягло.
Та цього іще мало.

Надаремно ні зло,
ні добро не пропало.
Все, як пломінь, цвіло.
Та цього іще мало.

Доля мала крило,
що мене прикривало.
Мені справді везло.
Та цього іще мало.

Листя не обпекло,
віття не обламало…
День промитий, мов скло.
Та цього іще мало.

2
Меркне зір – мій алмаз, моя міч,
два незримі списи моїх віч;
глухне слух, повен давнього грому
та ще дихання отчого дому;
пружних м’язів ослабли вузли,
мов посивілі в ярмах воли;
і не світяться вже, бо несила,
за плечима вночі мої крила.

Я свіча, я згорів на пиру.
Свого воску я сам не зберу.
Це вже вам доведеться трудитись,
щоб дізнатися, чим вам гордитись,
як журитись і решту розваг
в дар віддати, і не на словах
легко вмерти, і не випадково
спалахнути посмертно, як слово.

* * *
І світлий шлях, і темний манівець
примхлива доля зводить нанівець,
розбавивши комедією драму,
де часто-густо зрячого сліпець
вести береться. Начебто до храму.

Кіно і німці! Борони Господь
занапастити душу, коли плоть
в човні напівзатопленому хвилі
штовхають на блаженну тиховодь.
(Дивись картину Рєпіна «Пріплилі».)

Із написом «Спориш завжди спориш!»
фанера курс тримає на Париж.
А ти і в провінційному болоті
з таким художнім свистом пролетиш,
що ахнуть ті, хто вічно у прольоті.

Глибока осінь вже не золота.
Залітна пташка вже не заліта.
В солодкій чарі з осадом насподі
дає про себе знати гіркота.
Фініта ля комедія та й годі!

Що довший спокій, то коротший страх.
Відлопотіли крила на вітрах.
Тримаючись подалі від спокуси,
кімнатні капці дивляться на шлях,
як дивляться у небо свійські гуси.

Застільна балада

Рівно триста, як скло,
Товариство лягло...
                         Народна пісня

Хто ти? Звідки ти? Куди ти?
Годі колами ходити!
Сядь посидь ногам на зло.
Нас далеко ще не триста,
але наше товариство
гідне теж лягти, мов скло.

Друг ти нам чи наш ти ворог?
Чи хоч раз ти нюхав порох?
Братом нашим хочеш буть?
Осуши цей повний келих
за братів своїх веселих,
у яких печальна путь.

Що печальніша дорога,
то сильніша віра в Бога,
без якої нам – хана.
Ти наш відчай чи надія?
За Георгія чи змія
щойно випив ти до дна?

Всі ми тут – як на долоні.
Знають навіть наші коні,
хто за що й за кого п’є.
Не мовчи! Скажи хоч слово!
Та не дуже загадково
говори. Кажи як є.

І сказав я їм: – Панове,
в цьому світі загадкове
все, крім смерті. Головне,
щоб ніхто з сідла не випав.
Ну а хто за кого випив
і кого хто пом’яне,

мені теж цікаво знати.
Та на часі виясняти
нам не це, а те, чому
в нашім небі сонце ясне,
ще не вечір, а вже гасне,
в чорну канучи пітьму.

Ворон кряче надто низько –
знак, що ворог надто близько.
Вже, можливо, опостінь.
Час вилазити з-за столу
та на битву йти посполу.
Бог на поміч нам! Амінь.

* * *
Оце – мій меч. А це – мій плуг.
Он – ворог мій. А ось – мій друг.
А вся моя тривога –
в тім, що ніяк я не збагну,
чи це дорога на війну,
чи це з війни дорога.

* * *
Червоним – по чорному.
Інакше не можна.
Тільки так:
червоним – по чорному.
На решту кольорів
ні часу більше, ні нервів.
Остання надія – на вени.
Дарма що боляче.
Дарма що пальці знати.
Червоним – по чорному!
Любов’ю – по відчаю!
І кому вона буде потрібна,
ця дактилоскопія,
коли вже і так ясно,
що криваві сліди від пучок
на чорних петриківських тарелях
ведуть до калини,
посадженої на твоїй могилі.

Останні новини

Луплять по горобцях гармати газетних шпальт.
Депутати оголошують вітрякам війну.
Шахтарі гамселять касками об асфальт.
Решта електорату – лобами в стіну.

А тим часом дитинство чиєсь – не мед.
Замість меду у нього – клей «Момент».
Схоже на те, що слово «менталітет»
в натурі походить від слова «мент».

Філологи прогнозують суцільний мат,
сейсмологи – землетрус, а синоптики – смерч.
Цікавих на авіашоу зібралося, як на парад.
Військові демонстрували в дії дамоклів меч.
 

11 вересня 2001-го

небо судомно звузилося
і стало тісним як ніколи
першими це помітили
душі померлих

аби уникнути зіткнень
повітряні лайнери і паперові змії
у терміновім порядку
повертались на землю

тоді як приречені літаки
захоплені терористами
на грані життя і смерті
таранили наші ілюзії

* * *
Дні западають, мов клавіші,
і життя починає нагадувати
бездарну гру на роялі,
з якого виривається
фальшива мелодія пісні
«Котилася торба з високого горба».

Грати чи не грати? –
ось де питання.

Карти роздано, ролі вивчено,
і на сцену виходить козирна шістка
і, побивши туза,
поринає в закулісні ігри,
сподіваючись прорватися в дамки.

А тим часом на сцені
валет лягає під даму,
дама ж – під короля.
(Голий король блефує.)

І як наслідок такого злягання
у фіналі з’являється
дурень у масці дурня
і на запитання «Хто ти, маско?»
під бурхливі оплески
починає носитися
з писаною торбою.

Чорний гумор

Ти питаєш мене:
«Що таке чорний гумор?»
Уяви ситуацію,
коли в день нашого весілля
ти в білому платті нареченої
виходиш перед ЗАГСом
із чорного лімузина
і, як ми й домовилися,
чекаєш на мене з неба.
А я в уніформі десантника
з автоматом Калашникова
і гранатою за ременем
вистрибую з літака
і за кілька секунд усвідомлюю,
що з якоїсь причини
основний парашут не розкрився,
і, геть забувши про те,
що кільце запасного
я замість обручки
подарував тобі на заручини,
машинально смикаю
за кільце гранати.
Можеш тепер сміятися.

Гера Квіт

Володимирові Чуприні

Напхом напханий тролейбус –
бочка, повна оселедців.
За зупинкою – зупинка,
мов за жовтнем – листопад.
В парку золото сусальне,
мов «Перлина степу», ллється.
Якось дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні –
друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
золоту «Перлину степу»,
Гера мружиться від сонця,
що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
ту із істин, що на дні?

Це не я кажу. Це Гера.
А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
двічі спити не дано,
що болить йому вітчизна,
мов ґалернику ґалера,
до якої той прикутий
і яка іде на дно…

З парку золото сусальне,
мов скрізь пальці, витікає.
Блудним сином сновигає
по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
та не всі – до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
а хотілось би – весь світ.
На одну і ту ж дорогу
двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
Квітне Гера і не в’яне.
А йому вже, слава Богу,
з добрим гаком шістдесят.
Це життя, - говорить Гера, -
не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

То ковтнеш «Перлини степу»,
то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе – літо,
а за осінню – зима.
Це нагадує собою
рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
просто-напросто нема.

Той виходить, той заходить,
сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, - говорить Гера, -
нашкребемо на таксі.

* * *
стоїш наче вкопаний
перед лежачим каменем
і ловиш себе на думці
що ні вкопаний стовп
ані вбитий цвях
ані камінь оцей
ані ти перед ним
ніщо і ніхто не стоїть на місці

Все ніколи

Все ніколи, говоримо, все ніколи.
Навіть ніколи, кажемо, вгору глянути.
Отож-бо листя на деревах
помічаємо лиш тоді,
коли воно починає падати.
І що більше його лягає на землю,
то густіше у небі птахів,
наполоханих кольором вогню,
то частіше в поле нашого зору
потрапляють порожні гнізда,
забиті дошками навхрест вікна
та стемнілі світлини
з рідними до болю обличчями.
А листя падає, падає, падає.
І що швидше одне відлітає за вітром,
то повільніше інше пливе за водою.
Все повільніше і повільніше.
Адже під його тягарем
ріка смертельно втомлюється
і якоїсь миті зупиняється перепочити,
даруючи нам рідкісну нагоду
ввійти у неї, в одну й ту саму,
як мінімум – двічі.
Але ж нам усе ніколи.
То ніколи вгору глянути,
то ніколи під ноги подивитися.
Йдемо, спіткаючись на рівному місці,
і раптом опиняємося
по коліна в березневих калюжах,
і дивуємось, як ми могли не помітити
ні снігу зокрема, ні зими взагалі.
Стоїмо серед талого снігу,
а замерзлі іще наприкінці осені
і нарешті відталі сльози горобців
лікують ринвам наших домівок
простуджені гортані з їхніми
напіватрофованими голосовими зв’язками
і в супроводі всепереможного цвірінькання,
імітуючи звуки друкарських машинок,
видзьобують на асфальті тексти
обвинувального акту і смертного вироку
холоду й голоду.
Пора б і нам відігрітися, але ж ніколи,
бо глина, яку ми під нігтями
несемо із цвинтаря,
ніколи не буває теплою.
Ковтаємо на голодний шлунок
чорну каву безсонних ночей,
оскільки вже і спати ніколи,
тоді як можна було б, але ж ніколи,
посидіти біля нічного вогнища над рікою,
пересипаючи з долоні в долоню
мікроскопічні ґвинтики піщаного годинника,
діждатись останнього подиху
вмираючого полум’я
і деякий час відчувати різницю
між шипінням гадюк у траві
і шипінням сліз на жаринах.
А потім, діждавшись ранку,
дивитись на сад над рікою
і пересвідчуватись на власні очі,
що солов’їне тьохкання у ньому
такого ж мінливого кольору, як і він.
І нікуди більше не поспішати.

Ярославу Стельмаху – на прощання

Там, у далекім колись,
ще наші душі – мов храми,
хоч увіходь і молись
дружній любові між нами.

Там, тамадуючи, ти,
чару пустивши по колу,
згладжуєш гострі кути
нашого круглого столу.

Там твоя правда – права.
Там, нас цілуючи в губи,
ще не гірчить кругова
чара, солодка до згуби.

Ще наші біди – малі.
Ще наша кров – не пролита.
Ще не стоїть на столі
чарочка, хлібом накрита…

Ходить по колу печаль.
Свічечка блимає кволо.
Скручується у спіраль
наше розірване коло.

Йти нам по ній та іти
й, чару пустивши по колу,
битись об гострі кути
нашого круглого столу.

* * *
Боже праведний, Боже всевишній!
Із чиїх кісточок навесні
Твої сливи, черешні та вишні
проростуть, ніби з горла пісні?

Над чиєю німою золою
у Твоїм пелюстковім диму
відбринить золотою бджолою
моє сонце, що кане в пітьму?

Між чиїми хрестами важкими
не намружусь до болю в очах
від сліпучих снігів, під якими
відгуде за бджолою мій шлях?

У чиї голоси дивовижні
я вслухатися буду, коли
Твої сливи, черешні та вишні
не діждуться моєї бджоли?

<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>