сторінка 26-50
Пролітаючи над листопадом: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. С. Курак; фотогр. В. Цюзь. –
Херсон, Айлант, 2004. – 128 с. : портр., мал.
Народжений в сорочці
Зайшовши до хати,
якої давно вже нема,
шукаєш сорочку,
в якій народився,
з якої
не зовсім ще виріс,
адже після поклику:
— Ма!.. —
ще маєш можливість
не пустки торкнутись рукою.
Наповнивши вуха
куванням зозулі в гаю
і раптом збагнувши,
що нікуди більше спішити,
ти бачиш,
як мама
родиму сорочку твою
доточує днями,
які їй лишилося жити…
Розкаяння блудного сина
О легковажні перелітні птиці,
чи вам дано збагнути до пуття,
що вороття нема без каяття,
як не буває грому без грімниці?
Така гірка розгадка таємниці
облудного солодкого пиття
жде всіх, у кого віра в вороття
висить останнім ґудзиком на нитці.
Засилена у голку патериці,
ця нить дороги — довга, як життя:
все тягнеться, мов кара за шиття —
шиття у дурні. Більшої дурниці
життя не зна. Мої вам співчуття,
о нерозумні перелітні птиці!
Погляд вечірній
Погляди,
кинуті в день,
що от-от промине, —
довші за тіні вечірні
на день, що минає.
Погляд вечірній,
торкни хоч краєчком мене —
вранішнього,
у якого тебе ще немає.
Вранішній я
тільки поперед себе дивлюсь.
Вранішній я
сам собі говорю:
«Ще не вечір».
Вранішній я
забуваю спішити чомусь.
Вранішній я
іще всюди встигаю, до речі.
Погляд вечірній, —
на те ж ти вечірній, —
простеж
шлях мій уденішній
до найкоротшого кроку.
Вірю, що ти, як і досвід мій куций,
ростеш,
роблячись гострим,
і пильним,
і мудрим нівроку.
Все тобі видно:
і як я спіткнувся,
і як
переступив через камінь,
і як я потому
грому злякався,
і як переміг я той ляк,
рупорне «ер» вимовляти навчившись
у грому.
В цьому навчанні я перестарався, мабуть.
Вуха рятуючи,
дехто вже вдався до вати.
Ставши трибунними,
слів моїх форма і суть
змусили декого
вчитися недочувати.
Погляд вечірній,
я вірю тобі, як собі.
Фарби рожеві
береш ти, я певен, під сумнів.
Не пощади ж мене кольором цим
при лічбі
тих моїх кроків,
що справді були нерозумні.
Все нагадай мені:
де я злукавив і де
гострі кути намагався було обминати.
Хай же до ночі
твій суд наді мною іде.
Хай він присудить мені
хоч би ніч
для розплати.
* * *
Так голосно кує
зозуля ковалю.
Так голосно кує
коваль коню підкову.
Так голосно мовчать
уста устам: «Люблю».
Так голосно кричать
сичі у ніч бузкову.
Так голосно цвіте
під зорями бузок.
Так голосно під ним
об серце серце гупа.
Так голосно в росі
до нитки плащ промок.
Так голосно в ріці
об камінь хвиля хлюпа.
Так голосно шумить
ріка бережини.
Так голосно свистить
коса в зеленій плоті.
Так голосно земля
повторює: «Живи!»
Так голосно живеш
на неймовірній ноті.
Так голосно дзвенить
підкова на шляху.
Так голосно іржать
в моторі кінські сили.
Так голосно скрипить
антена на даху.
Так голосно гримлять
далекі небосхили.
Так голосно в печі
гудуть вогонь і дим.
Так голосно на ній
столітній дід бухика.
Так голосно дітей
бажають молодим.
Так голосно для них
у бубон б’є музика.
Так голосно не спить
колиска в головах.
Так голосно дитя
у мами плаче моні.
Так голосно сльоза
вбива у віко цвях.
Та так, що давній біль
пригадують долоні.
Дим
Варить юшку на березі дід Никодим.
В бороді його сивій заплутався дим.
Дим у вічі заходить, нехай йому грець.
Дим пливе, як пливе до Дніпра Інгулець.
Дід стоїть над водою — в диму голова.
Наче спомин за спомином, дим наплива.
Наплива, мов туман, і над світом пливе
в те село, у якому ніхто не живе.
Схлипне хвіртка на вітрі, і скаже їй дим,
що живий і здоровий ще дід Никодим…
Схлипнуть двері на вітрі, і збреше їм дим,
що додому ще вернеться дід Никодим…
То сичить у вогні, то потріскує хмиз.
Дим то вгору злітає, то падає вниз.
Хвиля в березі човен дірявий гойда.
Та все ближче підходить підземна вода.
Непомітно підходить, бо застує дим,
між оцим пропливаючи світом і тим…
Ніч надходить і зяє, мов чорна діра.
Дим пливе, наче Прип’ять пливе до Дніпра.
Світ стоїть у задумі — в диму голова.
Знав він… знав він, що диму без вогню не бува…
* * *
Вовче сонце над світом горить.
Мертве сяйво на вітрі земному,
як полова, у вічі курить.
Не розгледіти зерен у ньому.
Це — люстерко в незримій руці,
помутніле від часу, в котре ми
заглядаємо, зрячі сліпці,
після довгої денної дреми.
Це — мідяк, чий орел випада,
щоб надію на решку вмертвити.
Це — Полин, не трава, а звізда,
на яку так і хочеться вити.
Це — на щит переплавлений серп,
що із свистом пройшовся по жилах.
Це — вовками оспіваний герб,
де брат брата тримає на вилах.
* * *
Світло в кінці тунелю,
ріж мені очі, ріж!
Хай буде завжди гострим
твій застережний ніж.
Болем в очах нагадуй:
«Вийшовши з темноти,
хоч би на мить замружся,
щоб не осліпнути».
* * *
Щаблі,
якими повільно,
але все-таки ти підіймаєшся,
з яких ти зриваєшся
у прірву раз-по-раз, —
не що інше, як ребра того,
кого ти тримаєшся,
на кого молишся
і чий образ
на тебе з тривогою і надією
дивиться звідусіль,
і щоразу, коли ти падаєш,
ти —
його міжреберний біль.
Слава
І одягає, і взуває,
і ласий кусень підсуває,
і… вириває під шумок.
І знову пальцем підзиває,
немов натискує курок…
Коло
Обертається круг серцевини кора,
і повторює крона собою коріння.
Листя то підіймає себе на-гора,
то просочується крізь пісок та каміння.
Як у всякого кола, в річного кільця
ні початку знайти, ні кінця неможливо.
Як не є, починається коло з кінця.
Замикається коло, а де — не важливо.
Замикаючись, коло в собі замика
все, що в нього вписалося чітко і строго.
Навіть отвір в замку. Навіть ключ від замка.
Навіть зліпок його. Навіть право на нього.
Йдуть у землю дощі. Йдуть у землю сніги.
Небо в землю рікою впада голубою.
І беруться за руки усі береги —
і утворюють коло незриме собою.
І вривається в нього підземна вода,
і спливає уже у наземному світі.
За піщинами в осад ікра випада,
та беруть її в коло плотини і сіті.
У степах і лісах звір заплутує слід,
та капканом на лапі змикається коло...
О, як солодко пахне свободою світ,
коли в ньому залізо смердить, як ніколи!
І ні крові не жаль, ані лапи не жаль,
тільки б коло оце перегризти погане!
О, як тяжко нести на трьох лапах печаль
і загострений досвідом нюх на капкани...
Переймаючи досвід оцей, розірви
хоч би коло, в якому ти вічно в опалі.
Розірви і скрути у спіраль — і живи!
По спіралі живи. І вмирай по спіралі.
Хтось, по колу йдучи, тобі гляне услід —
і в словах твоїх більш не помітить крамоли.
А казав ти про те, що зловив тебе світ
і що все-таки вирвешся ти з його кола.
Гублячись у здогадах
Ти все це бачив на власні очі тоді ще,
коли зір твій був гострим і ти міг розгледіти
кожну пилинку на крильцях нічного метелика,
яких він уже соромився,
падаючи до підніжжя свічки.
Ти бачив, як чорним окисом
покривалися маятники і стрілки годинників
і як під вагою останніх
стіни давали тріщини.
Ти бачив, як люди з дерев здирали
рештки вогню, аби ним відлякати
вовків, що сплутали фреску
на стіні зруйнованого собору
з місяцем.
Ти бачив, як найнетерплячіші
перебігали життя на червоне світло.
Ти бачив, як на шаленій швидкості
дороговкази не вписувалися в повороти
і як на сірій шкірі асфальту
кров’ю скипався час.
Ти бачив, як час особливо жорстоко
поводився із своїми убивцями,
спочатку не даючи їм спати,
а згодом — і жити,
з цією метою дозволивши їхнім дітям
вирости неабияк швидко.
Ти бачив пацюків, що панічно тікали
з твого паперового кораблика.
Ти бачив кожну соломинку,
за яку можна було вхопитися.
І якщо ти помітив, що зір твій слабне,
то це означає тільки одне:
на світі є речі, які ти хотів би розгледіти,
аби не губитись у здогадах,
як зараз, наприклад,
помітивши осторонь натовпу
чоловіка, якого раніше десь бачив,
а де і коли — згадати не можеш.
Здається, тоді він стояв так само —
з широко розпростертими руками.
От і доводиться думати надвоє:
чи він обійняти кого збирається,
тоді як ніхто в обійми до нього не поспішає,
а чи скло величезне тримає,
з яким не ввійдеш ані в який транспорт.
Більше всього, що скло тримає.
Он і кров на долонях.
Таки порізався.
Політ
Володимирові Гапоненку
Балансуємо руками, щоб не впасти, а здається,
що на бриючім польоті, ледь торкаючись трави,
летимо, і твердь повітря мирно в руки нам дається,
набиваючи собою лопотливі рукави.
Летимо, а наші тіні нас хапають за підошви.
Летимо, дарма що ноги міцно в’яже нам трава.
Вже когось лише бажання протриматися подовше —
лиш бажання бути з нами — над землею ще трима.
На підйомі на крутому забуваючи про втому,
пам’ятаючи притому про ліміт коротких літ,
поспішаємо летіти, переконані у тому,
що усіх нас від падіння зарятує лиш політ.
* * *
Життя — прекрасне.
А окремими моментами
було б іще прекраснішим,
аби,
літаючи над нами,
голуби
на нас не... як його?..
ну, словом, екскрементами...
* * *
...А з’явитись на білий світ
було варто хоча б задля того,
аби хоч би на мить осліпнути
від усмішки щастя земного.
Життя неможливо продовжити
розповіддю про нього.
Тож, коли хто й цікавиться, як я живу,
єдине кажу: “Слава Богу!”
Бо ж не тільки пісок шелестів між пальцями,
а й коса твоя шелестіла.
Час не ждав, але ж ластівка,
та, що першою прилетіла,
останньою відлетіла.
А душа моя серед осені
так хотіла весни,
так за нею тремтіла,
неначе долоня підлітка
від дотику до дівочого тіла.
Заклинання
Нехай травинка наді мною,
пробивши камінь наді мною,
зелений пальчик свій тримає
на цій сторінці,
щоб недовго
її шукати довелося
усім, хто хоче повторити
услід за мною заклинання:
«Нехай же камінь наді мною
відкриті двері підпирає,
що в Дім Життя ведуть,
щоб вітер
ні перед ким не зачинив їх».
* * *
Тихше, музико, — грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, —
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
а бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам’ятає сльозу,
спом’янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
За течією
— Куди нас ці води несуть?
— До суті.
— А де вона, суть?
— На березі вічності, друже,
де наша продовжиться путь.
— Чи скоро той берег?
— Авжеж.
— Цікаво, який він?
— Без меж.
— А суть його можна збагнути?
— Ступивши на нього,
збагнеш...
