сторінка 3-25
Бджола на піску: вірші, поеми /Анатолій Кичинський. –
Херсон: Айлант, 2003. – 123 с.
* * *
Котиться камінь наріжний
схилами тисячоліть.
Начебто час зупинився –
слово у горлі стоїть.
Начебто стиснувся простір
й каменем на терези,
мовби на душу, звалився –
й не переважив сльози.
Тягнеться шлях несходимий
серед проклять та розп’ять.
Вічні, як пошуки слова,
душі над світом летять.
Вітер, прискорений часом,
котить сльозу по щоці.
Слово було на початку.
Буде воно і в кінці.
* * *
Божі персти
зліплять блакить
з кисню та водню.
Вкраплений в дощ
час прошумить
з неба – в безодню.
Струмом грімниць
випалить ряст.
З попелу встане.
Брата уб’є.
Друга продасть.
Вкраде останнє.
В кров увійде.
Горлом піде.
Слово вкоротить.
Вивітрить плоть
і поведе
душу на допит.
* * *
І було слово. І було сотворіння. І було диво.
І були явища. І не було предметів.
І був рай. І був гріх. І не було покаяння.
І був суд. І була кара. І не було раю.
І була праця в поті чола. І було пекло.
І було ремесло. І були предмети. І кожен мав назву.
І називалися речі своїми іменами.
І була прірва між ремеслом і сотворінням.
І було осяяння. І був політ над прірвою.
І називалися речі не своїми іменами.
І то була мова Поезії. І той, хто звертався до неї,
багатьом здавався білою вороною,
подразнюючи в них інстинкт мисливця.
Ми - не поети
Ми - не поети. Поети - в землі.
Ігор Римарук
І Крим, і Рим, і Римарук,
і рима «рук» до слова «крук»,
і творчих мук офсетний друк,
і чорний ринок ранку,
де ми за сонце з-під поли
останню свічку віддали,
а за мелодію бджоли -
шарманку-шарлатанку.
І - побрели. І забрели
у сиву пам’ять ковили,
і сиву пісню завели
про чаєчку-небогу.
І слухав нас, набравши в рот
води із Прип’яті, народ,
котрий, здавалося, от-от
знайде свою дорогу.
Та, як сказав один мудрець,
хто звик іти лиш навпростець,
того зведе на манівець
і поведе по колу...
Була весна. Цвіли сади.
І в стільники лились меди.
І кров’ю кашляли діди.
І діти йшли у школу.
Життя продовжувало йти,
як світло серед темноти.
І ми несли свої хрести
завзято і затято.
І в ногу з нами йшов сексот
на прізвисько Іскаріот
пліч-о-пліч з тим, кого от-от
він мав поцілувати.
І відмивалась від хули
опальна слава, і пекли
пісням крамольної бджоли
осині гострі жала.
І вірші тихі і незлі
писались нам. А взагалі -
ми не поети. Ми в землі
лиш подумки лежали.
* * *
Непомітні в кривавій заграві,
наче білі тільця у крові,
білі гуси в неримській державі
Рим рятують в твоїй голові.
І висвистують стріли лукаві,
і вібрують віки в тятиві,
і замінюють на переправі
мертвих коней ледь-ледве живі.
І виносить знамена плюгаві
сучий син на дороги криві,
і лежить в придорожній канаві
твоя смерть, наче ніж в рукаві.
І збиваються в натовп цікаві
і вітають ґолґоти нові,
і не знають ні ліві, ні праві,
де шукати дороги праві.
І життя крізь долоні діряві
витікає і кане в драгві,
і трухлявіють коси іржаві
в непідвладній залізу траві.
І згинається раб у неславі,
і брати продаються братві,
і царює в неримській державі
лжепророк без царя в голові.
Годинник
леґендарний герой загадки
без ніг а ходить
безногий герой ходіння вперед
якого можна зупинити
але неможливо примусити
іти навспак
впертий осел очевидного факту
і податливий ґвинтик у машині часу
при переведенні стрілок
і підкручуванні пружини
зброєносець переможця у війні з вітряками
союзник того хто приходить вчасно
і ворог тому хто запізнюється
глухий від народження
він навіть не здогадується
що від його цокцокання
іноді можна збожеволіти
вимогливий учитель арифметики
на чиїх уроках
рахують лише до дванадцяти
ретельний обліковець апостолів
та зодіакальних знаків
недремне око Всевишнього
в яке іноді страшно глянути
* * *
Стелиться лис по стерні
димом рудим.
Так підкрадається смерть,
хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
полум’я – в дим,
видих останній – в туман…
Кайсь і молись!
Стелиться лист по ріллі.
В колір вогню
перефарбовано ліс.
Птаства над ним! –
як добровольців, котрі
йдуть на війну,-
наче у небо ідуть, -
легко, як дим.
Лівою! Лівою! Лі…
Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі…
Виє сурма.
Ворог – запеклий, мов час.
Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому –
в жилах зима.
Куля бере на снігу
лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж –
вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
риба об лід,
б’ється об небо чиясь
грішна душа.
* * *
Ранок недільний. Хрестик натільний
Дзвін великодній.
Сяє крізь хмару з сонцем на пару
погляд Господній.
Гнана та бита, кровію вмита,
віра – жива ще.
Правда – далеко. Слову – нелегко.
Вірі – ще важче.
Свічка у жмені. Дуля в кишені.
Очі – порожні.
Мрії – міражні. Душі – продажні.
Ціни – безбожні.
Храм – не крамниця. Кров – не водиця.
Серце – не камінь.
Після хрещення просить прощення
в Авеля Каїн.
* * *
Віконце в Європу мале іще.
На заході день догора.
За «Чорним квадратом» Малевича
ховається чорна діра.
Все решта – Європа і Азія –
як щось неподільне в душі, –
немов у кирилиці Аз і Я,
мов сіль і вода в Сиваші.
* * *
І ступнеш ти за отчий поріг,
і наб’ється по зав’язки сніг
в черевики діряві.
Вітер виб’є дорогу з-під ніг
і ґарантію дасть на нічліг
в придорожній канаві.
І заснеш ти, і довгий твій сон
не вкоротять ні зграя ворон,
ні кремлівські куранти,
ні колгоспники, ні ґеґемон,
ні вітчизна твоя, ні ООН,
ні всі інші ґаранти.
Пустеля
1. Пісок
Навіщо вбивати час на пошуки вітряків,
коли стільки навколо піску?
Воюй із ним хоч до самого скону -
і нікому навіть на думку не спаде,
що у тебе не всі вдома.
А вдома ж у тебе і справді не всі.
Та й де їм усім там узятися,
якщо ти ніколи туди не повернешся?
Що з тобою і де ти тепер,
тільки тобі відомо.
Ти - в пустелі.
Ти - на війні з піском.
А все почалося з тієї піщинки,
що зненацька тобі залетіла до ока
і випливла з нього лише із сльозою.
Друга невдовзі влетіла до рота,
і перед тим, як виплюнути її,
ти піймав себе на думці,
що так на зубах може тріщати тільки пісок.
Третій вдалося лишити подряпину
на віконному склі твоєї домівки,
зведеної, як виявилось, на піску.
А потім ти збився з рахунку, адже піщинки
підстерігали тебе на кожному кроці
і вже нападали на тебе не поодинці.
Все частіше ти їх виявляв то в кишенях, то в їжі.
Все настирливіше вони проникали
в черевики, за комір.
Все відвертіше зазіхали на твою територію.
Одне слово, пісок знахабнів,
і ти йому вирішив дати
належну відсіч.
Наївно розраховуючи на вітер,
проти якого піском не посиплеш,
ти пішов необачно за ним
і, засліплений першою ж перемогою
над кількома жменьками піску,
не помітив, як ворог тебе заманив у пастку,
єдиний вихід з якої ти бачив лише у нагоді
скористатися ворожою силою з вигодою для себе.
Тож навіть піщана буря,
послана пустелею зламати твій опір,
послужила тобі піскодувним пристроєм
в очищенні залізної витримки від іржі,
а тіла твого - від бруду.
Війна з піском починалася
з лютої ненависті до нього
та з оманливої надії на перемогу.
Але з часом ненависть,
як не дивно, ставала все меншою
і, як вода у піщаному ситі пустелі,
щезла невдовзі назавжди.
Натомість у душу просилося почуття,
надзвичайно схоже на те, що колись у дитинстві
підхопило тебе разом із сусідськими дітлахами
і в отакому верескливому оберемку
кинуло на купу золотого піску,
привезеного татом із піщаного кар’єру
і висипаного посеред споришевого двору.
І так довго іще по тому
щоразу, як чулося слово «щастя»,
виникала перед очима твоєї пам’яті
і танула, зрівнюючись із землею,
ота давня купа твого золотого часу.
Війна з піском продовжувалась,
і ти вже майже любив свого ворога.
Без нього ти вже не уявляв свого існування,
і перемога над ним була вже тобі не потрібна,
бо, навіть коли б ти його переміг, то не знав би,
що робити з тією перемогою.
Тепер головним для тебе
була боротьба не заради перемоги,
а заради можливості якнайдовше її продовжувати.
Твій ворог пісок, тебе поглинаючи,
водночас поглинався тобою.
І його вже в тобі було стільки,
що під його тиском твоя свідомість
змушувала тебе дивитися на себе
не інакше, як на піщинку
в піщаному годиннику долі,
що якби колись не підхопила тебе
й не пожбурила в цю пустелю,
ти так би ніколи і не збагнув,
що не стільки пісок на зубах тріщить,
скільки зуби тріщать на ньому.
2. Спрага
Вода розминеться з губами,
неначе свобода з рабами, -
і спрага примусить тебе
до відчаю, до отупіння
шукати у чаші терпіння
ту краплю, що камінь довбе.
І буде та чаша гіркою,
як марево перед рікою,
як правда про мертву ріку,
як сповідь на смертній постелі,
як щастя, якого в пустелі
не вичавити із піску.
3. Міраж
Риби мигтять, мов уламки дзеркал,
в сивій сухій воді.
Виє, піску наковтавшись, шакал
з пеклом у животі.
Хвилі – круті, як верблюжі горби, -
хлюпають біля губ.
Стогнуть, свободи напившись, раби.
Скиглить свободолюб.
Виє шакал каравану услід,
а караван – іде!
Віра в новий, ще горбатіший світ
вперто його веде.
Світ неможливий без фата-морґан.
Мріється в нім рабу
воля, з якою несе караван
кожному – по горбу.
Привид пророка пісками убрід
спраглий веде народ
у протилежному напрямку від
обітованих вод.
* * *
Поезія без слів - як вогнище без диму,
як те життя, яким живуть глухонімі,
де, що б хто не сказав, усе виходить в риму,
де ледь помітний жест - як вогник у пітьмі.
Німих кінострічок суцільний телепоказ.
Довічний серіал щоденних пантомім,
де спалахи грімниць - лише яскравий доказ
того, що в це життя не проникає грім.
Ні шелесту листви, ні свисту завірюхи,
ні щебету птахів, ні гавкоту собак.
Забитий кляпом рот. Залиті воском вуха.
Німа свобода слів, затиснутих в кулак.
Надривний крик очей. Вслухатися у нього -
те саме, що сліпцю вдивлятись у пітьму.
Безмовний світ надій, в тривожних снах якого,
рятуючись, пливе до берега Муму.
Історія хвороби,
або Шерше ля фам
Шерше таку ля фам,
щоб хата і садок…
Тарас Федюк
На вулиці без назви
в будинку номер N
лежу на розкладайці,
читаю Федюка,
тим часом як народ мій
у затінку знамен
прошкує до будинку
колишнього ЦК.
Дивується народ мій,
чому це я не з ним.
Народ мій ще не знає,
що нині в мене грип
і всенародні гасла
я словом голосним
підтримати сьогодні
не зможу, бо охрип.
Якою ж може бути
одна з кількох свобод,
оця свобода слова,
коли болить гортань,
коли, не розігнувшись,
за звичкою народ
згина окличні знаки
у знаки запитань?
Питань таки чимало,
а відповідь – одна:
«Дурні, тому що бідні,
а бідні – бо дурні».
Живу, дурний та бідний,
і гріш мені ціна.
І гріш ціна тій смерті,
де буду я в ціні.
Летять з дерев червінці,
не варті ні гроша,
як марні сподівання
у вірші Федюка.
Похрипує у грудях
простуджена душа.
Знайти б хоч ту, в якої
ні хати, ні садка.
Лише б не пропустити
останню із нагод
утішитись ну хоч би
синицею в руці,
читаючи їй на ніч,
мов казку про народ,
історію хвороби
з одужанням в кінці.
<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>
