сторінка 4-21

Танець вогню: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. оформ. К. Стеценко. – Херсон: Айлант, 2005. – 88 с.: іл.

Свідок

Мій горішку міцненький, колись!
Все, що бачив і чув ти колись
випадково і не випадково,
з перевтоми напруживши зір,
виливай, наче кров, на папір.
Перетворюй мовчання у Слово.

Ти був свідком страшних потрясінь.
Час мости спопелив ще й осін-
ній листочок спалив напослідок.
Час не любить тебе не тому,
що ти завжди перечив йому,
а тому, що небажаний свідок

у тобі заговорить от-от.
Ось чому, щоб закрити твій рот,
час пантрує тебе без упину.
Хлібороб ти, а чи віршороб,
він, узявши на мушку твій лоб,
жде нагоди для пострілу в спину.
 

* * *
За стонадцять земель від столиці
кинув погляд на клаптик землиці,
важко видихнув: “Доброго дня!”

Ні одвіту нема, ні привіту.
Розкотилась по білому світу
вся моя гарбузова рідня.

На початку нової епохи
дні минають повільніше трохи.
Особливо у ріднім селі.

Віддаюся гіркій насолоді:
вириваю бур’ян на городі —
мовби жили тягну із землі.
 

Провінційні вісті

світло дадуть під ранок
воду під вечір і то на годину
радіохрипи нагадують
що десь відбувається щось

пошта зачинена
крамниця напівпорожня
медсестра у декреті
нічим дістатися до райцентру

глибина провінції
як і глибина болю
вимірюється терпінням
 

В очікуванні добробуту

Світло в кінці тунелю
                                           зблисне золотом Полуботка,
за яке ані свічки не виміняти,
                                                        ані лампочки Ілліча.
А латати кишеню в темряві —
                                                        то голка тупа,
                                                        то нитка коротка,
то дірка занадто велика,
                                                 то нервів не вистача.
 

* * *
такі широкі вітри
такі широкі дощі
такі широкі сніги
у моєму степу

а стежка додому
така вузенька
немовби шпаринка
у скриньці поштовій
 

* * *
Зібгалася калачиком душа
і спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша
тим,
        що до зір
                         подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри,
тече Дніпро,
                        стоїть гора Чернеча,
і вся земля навкруг тії гори
згори —
                  неначе колесо лелече,
що все кудись котилося колись,
котилося,
                  крутилося у возі,
і вихоплена пісня з-під коліс
про чаєчку-небогу при дорозі
над ним летіла,
                              мов чиясь душа,
мов сива хмарка пилу степового,
що так змішався
                               з сіллю Сиваша,
що й досі в роті солоно від нього...

Світлий сон легкий

...Все минає,
Як блиск роси, як вітру шум...
Володимир Свідзинський

Як блиск роси, як вітру шум,
як дим багаття — все минає.
Вже доля твій вечірній сум
на світлий сон легкий міняє,
де переблискує роса,
і вітер шум несе на крилах,
і дим багаття в небеса
увесь піднятися — не в силах,
і все потріскують дрівця,
і світ в долонях жар тримає,
і без початку і кінця
життя триває і триває.
 

Надвечір

Пропісоченою сонцем дорогою
зі степу завширшки в море
корови обережно несуть морські міни,
що ладні от-от вибухнути молоком.

Вода річкова парує
і стікає в пісок із мовби свинцевих весел,
і, мов кавунові скибки,
лежать на піску човни.

Бджоли висмоктують рештки нектару
із сонячних плям на дірявій тіні винограду,
і трава під пташиними тінями
прогинається в напрямку гнізд.

Соняшники витягують шиї на захід,
а кручені паничі тим часом,
звивистими шляхами добравшись до телеантен,
намотують на вуса останні новини.

В розріджене шпаками повітря вишневого саду
проникає прохолода випраної білизни,
і скручене листя в передчутті роси
розкривається догори долонями.

Чорно-червоні перлини
знемагають у мушлях вареників.
Іще один день збирається вислизнути
вишневою кісточкою із пальців.
 

Вечірній етюд

Ні гомону, ні гамору, ні галасу.
Німотна тиша сутінки пройма.
Налякана ліхтариком фізаліса,
в гущавині ховається пітьма.
 

* * *
Квіти — слова.
Бджола — мелодія.
Мед — пісня,
тягуча й солодка.
 

* * *
Темним кроком конокрада
підкрадається пітьма.
Наче камінь, погляд пада
в день, якого вже нема.

Тліє слово потаємне
у засліпленій глуші.
Заляга минуле темне
на подвійне дно душі.

Що було — на тому крапка.
Хай Суддя за всім зорить!..
Мов на злодієві шапка,
місяць, вийшовши, горить.
 

Сам собі ворог

Тобі ще невтямки,
що твій найперший ворог
тебе вже переміг,
що ти — уже не ти,
що твій завжди сухий
в порохівницях порох
за вітром відлетів
у чортові світи!

Отямся хоч тепер!
Збери останні сили,
щоб кинути себе,
мов камінь, у прорив.
Лиш так і тільки так
ти вирвешся з могили,
в яку собі на зло
ти сам себе зарив.
 

Пошитий у дурні

пошитий у дурні
стріляним горобцем
до того ж білими нитками
аж пальці знати
курям на сміх
пришиєш кобилі хвіст
і як дурень з балалайкою
не знаючи броду полізеш у воду
наче поперед батька в пекло
туди де Макар телят не ганяв
де Сидір козам роги править
де смаленого вовка побачивши
до нових віників його пам’ятатимеш
сядеш у калюжу
сьорбнеш тієї солоної водички
накрутишся в ній наче муха в окропі
вхопишся за соломинку
вискочиш на сухе
наче Пилип з конопель
і мов горохом сипнеш
намелеш сім мішків гречаної вовни
на здогах буряків щоб дали капусти
почнеш притуляти горбатого до стіни
і як по писаному вилами по воді
сон рябої кобили розповідати
про чудеса в решеті
про те що на городі бузина а в Києві дядько
наколотивши гороху з капустою
завариш такої каші
що і в ступі її не втовчеш
зіпсуєш її маслом масляним
передаси куті меду
зуби на ній з’їси
у Бога теля з’їси
невинним ягням прикинешся
очей у сірка позичиш
шила в мішку не втаївши
ухопиш ним патоки
проміняєш його на швайку
заправиш вола за неї
віддаси її за масляні вишкварки
почувши як вітер в кишенях свище
копійку з коліна вилупиш
купиш кота у торбі
за що купиш за те й продаси
закривши цю лавочку
сядеш на улюбленого коника
з піску мотузок насукаєш
наловиш риби у каламутній воді
вхопиш бика за роги
насиплеш на хвіст йому солі
в баранячий ріг його скрутиш
три шкури із нього злупиш
глянеш на все крізь пальці
за деревами лісу не побачиш
почнеш валити через пень колоду
наламавши дров
станеш у ліс їх возити
потому в собачу ристь
гайнувши за двома зайцями
наче за вітром у полі
облизня вхопиш
як собака обметиці
ждаників не наївшись
підеш за сім верст киселю їсти
не одну пару підметок стопчеш
заблукаєш межи хатою й коморою
за словом до кишені полізеш
підлиєш масла у вогонь
напечеш раків
проковтнеш пілюлю
макогона оближеш
забажаєш пташиного молока
попадеш пальцем у небо
наловиш ґав
сядеш на пташиних правах
білою вороною між ними
намотаєш на вуса
те що сорока на хвості принесе
солов’єм заспіваєш
пустиш півня
лаври пожнеш де не сіяв
ляжеш на них спочити
заснеш без задніх ніг
і прокинешся у свинячий голос

<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>