сторінка 40-59
Танець вогню: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. оформ. К. Стеценко. – Херсон: Айлант, 2005. – 88 с.: іл.
* * *
І світлий шлях, і темний манівець
примхлива доля зводить нанівець,
розбавивши комедією драму,
де часто-густо зрячого сліпець
вести береться. Начебто до храму.
Кіно і німці! Борони Господь
занапастити душу, коли плоть
в човні напівзатопленому хвилі
штовхають на блаженну тиховодь.
(Дивись картину Рєпіна «Пріплилі».)
Із написом «Спориш завжди спориш!»
фанера курс тримає на Париж.
А ти і в провінційному болоті
з таким художнім свистом пролетиш,
що ахнуть ті, хто вічно у прольоті.
Глибока осінь вже не золота.
Залітна пташка вже не заліта.
В солодкій чарі з осадом насподі
дає про себе знати гіркота.
Фініта ля комедія та й годі!
Що довший спокій, то коротший страх.
Відлопотіли крила на вітрах.
Тримаючись подалі від спокуси,
кімнатні капці дивляться на шлях,
як дивляться у небо свійські гуси.
* * *
Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не... — Господи!.. — не — не було!..
Микола Вінграновський
Не натішуся. Не нарадіюсь.
Не наплачуся. Не насміюсь.
Не навірюся. Не нанадіюсь.
Не накаюся. Не намолюсь.
Вже у всі сподівання змією
заповзає і жалить мене,
ставши другою тінню моєю,
частка НЕ, заперечення НЕ.
* * *
Ляжу в траву лугову,
землю відчую живлющу,
очі від щастя заплющу,
видихну тихе: “Живу...”
Очі заплющу — і знов
змішане з кров’ю побачу
сонце
і жовтогарячу,
сонцем розбавлену
кров.
* * *
Стояв у лісі дощ,
як спомин про дощі,
які пішли, а я —
прощатися лишився.
Горнулися до рук
дерева і кущі,
з якими я колись
і жив, і не нажився.
Стояв у лісі дощ,
стояв у лісі я.
Текла вода зелом,
немов сльоза щокою.
Я жив і схожий був
на того солов’я,
що горло полоскав
дощинкою терпкою.
Він нею захлинавсь,
і то була не смерть.
Живіше за життя
було те захлинання.
Він нею заклинав
земну й небесну твердь
повірити в його
магічне заклинання.
Ну от, мабуть, і все.
Відсиріли слова
про те, як соловей
несмертніє в ліщині.
Стоїть у лісі дощ.
Стоїть і не сплива.
На кожного із нас
у нього по дощині.
* * *
Вогонь, танцюючи, перескакує
з мосту на міст,
з мосту на міст,
з літніх стерень
на купи осіннього листя.
О, цей танець вогню,
що все більше мене спокушає
не стільки його підтримувати,
скільки підсилювати —
то бадиллям, то хмизом,
то щоденниками, то рукописами.
Останні горять, виявляється,
не гірше рецептів лікарських,
а чи сторінок календарних,
а чи іншого паперового мотлоху.
Вогонь поглинає відбитки слів,
затягує погляд
у вир своїх гіпнотичних рухів,
навіює думку про необхідність
приносити йому в жертву
все, що рано чи пізно піде за димом.
Вже скільки в його обіймах
згоріло нічних метеликів
та наївних облич, котрі сподівалися
хоча б на світлинах
лишитись незмінними!
Вогонь то підскакує, то присідає,
то уповільнює рухи, то шаленіє,
і все, що здатне горіти,
себе відчуває приреченим.
Сиджу біля вогнища,
і кому яке діло,
що і навіщо я кидаю в нього
і чим я тепер запасаюся:
терпінням чи попелом.
На відстані сльози
На відстані сльози осінній сад стоїть,
одним один листок шумить мені у ньому.
Шумить мені листок, погойдується віть,
вітаючи мене з поверненням додому.
На відстані сльози над полум’ям рудим
стоїть холодний дим до самого до неба.
Холодний і гіркий іде у небо дим.
Теплішого мені й солодшого не треба.
На відстані сльози ідуть за днями дні,
одним одне вікно горить мені між ними.
Горить мені вікно у рідній стороні,
щоб я не заблукав між вікнами чужими.
На відстані сльози, ковтаючи слова,
кладу своє лице у мамині долоні.
І хай мені у них життя моє сплива.
Не сплинули б вони, від сліз моїх солоні.
На осінньо-зимовій межі
За птаством листя димом відлетіло.
В зимову далеч сонце вируша.
З останніх сил тримається за тіло,
побоюючись вічності, душа.
Зима
Біле поле, білий ліс,
біла тиша від беріз,
а в тій тиші хата біла —
ніби жінка білотіла,
біла-біла, аж до сліз.
Сиве поле, сивий ліс,
сива тиша від беріз,
а в тій тиші сива хата,
а в тій хаті сива мати —
сива-сива, аж до сліз...
Казка про зозулю
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене — так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині. Собаці. Коту.
І мені.
Холод тієї зими
Ми той холод назвали собачим,
бо на ньому хотілося гавкати.
Але нас рятувала мова.
Складалося враження,
що всі на світі морози,
скориставшись безвізовим режимом
на наших північних кордонах,
нахлинули до нас
у пошуках політичного притулку.
Наша вітчизна тієї зими
була настільки холодною,
що нам нічого не залишалося,
як до неї примерзнути.
Остання відлига
Низький,
непевний лет
заблудлої сніжини.
Хмеліють від води голодні горобці.
На щось іще надіючись,
крижини
пліч-о-пліч відступають по ріці.
Бліда, як смерть, зима
склада холодну зброю.
Веселий брате мій горобчику,
щебеч!
То вже не над твоєю головою
висить бурулька,
мов дамоклів меч.
* * *
Біла зірка на лобі вороного коня,
що мене засліпила серед білого дня,
над тривожним іржанням навшпиньки стає,
виглядає-шукає сузір’я своє.
Виглядає-шукає і не може знайти.
І жене її в ніч дикий страх самоти.
І цілісіньку ніч її погляд блука
серед зір та сигнальних вогнів літака.
Наче метеорити, по дорогах нічних
пролітають машини, і знову на них
у стременах педалей життя обганя
білу зірку на лобі вороного коня.
Тож позаду в життя залишається луг,
де у небі трави мій товариш і друг
білу зірку на лобі узбіччям шосе,
наче краєм безодні, в майбутнє несе —
наче крапку над «і» між минулим і тим,
чиє полум’я теж перетвориться в дим.
І розтане той дим, і в сузір’ї Коня,
чимсь до болю знайоме, спалахне зореня.
І загляне воно в опівнічне вікно,
тільки вже не мені нагадає воно,
як мене засліпила серед білого дня
біла зірка на лобі вороного коня.
Я лечу. Я горю. Я на попіл згорю.
Я хотів би комусь нагадати зорю.
І нехай я впаду, і нехай мене тьма
непроглядними крильми відтак обійма —
та, коли покладуть в темну землю мій прах,
хай у мене, як сон, стане кінь в головах
і нехай наді мною білий світ розвидня
біла зірка на лобі вороного коня.
Дощ
Хода його — легка, і кожен його крок
нагадує про те, що одяг мій промок.
Про що він гомонить новим дороговказам,
блакитний мандрівник у золотий пісок?
* * *
З рідного неба накрапує дощик.
Степ шелестить, мов лавровий вінок.
Толя Кичинський, поет і художник,
любить вітчизну і гарних жінок.
Просяться фарба і слово на волю.
Щастя всміхається звіддалеки.
Жаль, що вітчизна Кичинського Толю
все-таки любить не так, як жінки.
Вікно
Художник малює вікно,
якого немає давно.
Пожовкле і звіяне вітром,
в пітьму відлетіло воно.
А світло розклалося на
ті барви, що видно з вікна,
в якому з’являється жінка.
Якась невесела вона.
Небесніє в шибці блакить.
Пір’їнка у вирій летить.
Лиш Богу відомо, де вічність
торкнулася пензля, де мить.
Під пензлем розколеться скло.
Художник нахмурить чоло,
зішкрябуючи із палітри
останнє осіннє тепло.
Приблудиться до полотна
наївна оса мандрівна.
А кинутий критиком камінь
зависне навпроти вікна.
Якими ж очима мені
шукати у цьому вікні
того, хто на мене чекає
в далекій своїй далині?
