сторінка 5-25
Пролітаючи над листопадом: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. С. Курак; фотогр. В. Цюзь. –
Херсон, Айлант, 2004. – 128 с. : портр., мал.
* * *
Розгорни цей жорстокий папір
з ніжним текстом, написаним кров’ю,
про знамено, протерте до дір,
на якому займались любов’ю, —
і прокотиться ним, як сльоза,
гріх товариша, друга і брата,
змитий кров’ю, пролитою за
це життя, на святині зачате.
* * *
Там, де степ
хвилями ковили
перехлюпується у море,
там, де море
собою підсинює
сивий степ,
будь-який слід на піску
читається,
як memento more.
Так читаються
назви ліків,
нерозбірливо вписані у рецепт.
Там серце твоє вразливе
і невиліковно хворе
на щастя між морем і степом
розриватися пополам
втішається тим, що степ —
не такий вже і сивий,
а море —
не таке вже й гірко-солоне
у порівнянні з життям.
* * *
Це небо чи ріка?
Це хмарка а чи волок?
Це слід від літака
а чи небесний сволок?
Це води, чи літа,
чи плин твоєї крові?
Це серце калата
чи дзвони вечорові?
Це обрій чи рубіж?
Це ти ще йдеш до нього
чи вже на нім стоїш,
загоюючи ноги?
Це поле чи безмеж
землі, повік твоєї?
Це ти іще живеш
чи вже помер за неї?..
Голосом скіфа
Стоїть у степу скам’янілий мій час,
мов ідол камінний, стоїть.
І тягнеться в ньому грабіжницький лаз,
завалений прахом століть.
Розвіявся попіл жертовних багать,
мов курява, збита конем...
Останнього разу від мене вже тать
цим лазом вертавсь порожнем.
Пощо ж йому, справді, руків’я мечів,
та глина, руда від іржі,
та чаша, в котрій я вуста омочив
на гострій — що меч мій — межі?..
Щоб міг я в сідлі її спити до дна,
я сонцю і степу моливсь.
Я думав чомусь, що солодка вона.
Жорстоко ж я в ній помиливсь!
Це в ній запеклася по вінця іржа
неначе в землі — моя кров.
І вже не болить мені гостра межа,
котру я колись перейшов.
Я переступив не для того її,
щоб нині у надрах земних
про те лиш повідали кості мої,
що хтось потоптався по них...
Пересохле річище
Де ріка протікала,
тече борозна.
В пересохлому річищі,
темний від мулу,
час тече,
мов глибока вода прибутна,
і виорює плуг з його темного дна
дно ріки,
світлу назву її затонулу.
Плуг виорює з темряви корені слів,
крила стріл і надій і на глині гончарній
від дитячої ніжки невпевнений слід,
круг якого нанесено знаки солярні.
Стих між пальцями
сріберний голос води,
лиш луна,
як вінок на Івана Купала,
ще пливе,
ще не тоне,
ще кличе туди,
де нога не ступала...
ступала...
ступала...
Початок балади
Впала ніч на землю круком,
крикнув сич за Базавлуком,
прокотилася луна —
і прогнулась далина.
І повищала могила,
та, що з вітром говорила.
І понижчала трава
там, де кралась татарва.
Кінь прибіг, не став іржати,
а сказав: «Не час лежати —
в Дикім полі коней чуть:
не по-нашому іржуть».
Батько шарпа за чуприну,
каже: «Ворог близько, сину!»
Мати шарпа за рукав,
каже: «Смерті не проґав!»
А жона: «Біжи щодуху,
клич негайно повитуху!
Син на поміч нам іде,
аж земля під ним гуде».
Стара азбука
З Юстинаса Марцинкявічуса
Так сина бавлять.
Так сіно косять.
Так тісто місять.
Так воду носять.
Так сніп молотять.
Так стіни зводять.
Так глину місять.
Так тин городять.
Так рани гоять.
Так мед спивають.
А так голосять.
А так співають.
Так меч гартують
заради волі.
Так вершник скаче
назустріч долі.
Так мати з битви
чекає сина.
Так на могилі
шумить калина.
Вість
Кінь трави не їсть, кінь води не п’є...
Народна пісня
Кінь трави не їсть,
кінь води не п’є —
кінь копитами
шлях додому б’є.
Кінь вудила рве,
кінь сльозу ковта,
кінь без вершника
битий шлях верста.
Кінь води не п’є,
кінь трави не їсть —
кінь про смерть мою
має чорну вість.
Білий в яблуках,
почорнів мій кінь,
серед білих хат
ронить чорну тінь.
Вже і сам на тінь
перевівся він.
На подвір’ї став —
не встає з колін.
І води не п’є,
і трави не їсть.
Всі питаються:
«Що за дивний гість?»
Всі дивуються,
а моя рідня,
гірко плачучи,
обійма коня.
* * *
Пам’ять іде. А дороги спіраль —
начебто вуж на трипільській посудині.
Пам’яті важко — їй застують даль
випиті чаші і ледве пригублені.
По черепочку та по черепку
поміж кістками і воїв, і ратаїв, —
не поспішаючи, не нашвидку —
ой як нелегко докупи зібрати їх.
Гори лежать їх, розбитих на прах.
Чим вони повнились? Медом чи трутою?..
Пам’яті страшно, і весь її страх
в тім, що, можливо, я все переплутаю.
Коло за колом, виток за витком —
до серцевини, до суті, до істини.
Пам’яті важко — нерідко повзком
довгі долати доводиться відстані.
Хто ми і звідки ми? Де ми взялись?
Де наші корені? Де наші витоки?
В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись, а ми таки.
Все затопила вода, що спливла:
цеглу, що стала первісною глиною,
кров, що згоріла у жилах дотла,
попіл, що став сивиною полинною...
Пам’яті гірко. Не від полину —
від мілини і набридлого спокою.
Пам’ять нарешті іде в глибину,
щоб називатись віднині — глибокою.
Глибше і глибше — до самого дна, —
так, щоб аж мулу його наковтатися!..
Пам’яті легко — нарешті вона
знає, куди і до кого вертатися.
Шлях
Володимиру Забаштанському
Птах летить,
звір біжить,
гад повзе
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А мене
в Крим по сіль
віз везе.
Цим вікам
я уже
втратив лік.
Віз як віз:
рип та рип,
скрип та скрип
день у день,
рік у рік,
вік у вік,
мов питає,
чи я
не охрип
від пісень,
котрим теж
втратив лік.
Віз як віз,
та й воли
як воли:
ремигаючи,
йдуть
спроквола.
Сивина
полину
й ковили
вже давно
і на них
перейшла.
То вона
а чи сіль
Сиваша —
не відразу
збагнеш
оддалік.
То від неї
сивіє
душа
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А міраж
Сиваша
не щеза.
І стоїть,
як міраж,
білий світ,
де без солі
сльоза —
не сльоза,
кров без солі —
не кров,
піт — не піт.
Хто ж мені
скаже правду
в одвіт
в час, коли
світом править
олжа,
то Сиваш
мені застує
світ
а чи дуже
велика
сльоза?
Гей, воли,
не мовчіть,
я ж бо ваш
друг і брат
споконвік
і повік.
Ну скажіть ви,
чи скоро
Сиваш.
Снам про нього
вже втратив я
лік.
Та мовчать,
ох, мовчать же
воли.
День у день,
рік у рік,
вік у вік
тягнуть віз,
як і досі
тягли,
тільки, мабуть,
уже
в інший бік.
Степ як степ:
ліг собі
і лежить.
І сліди
від коліс
поглина.
Ну а віз —
хить та хить,
хить та хить.
Він
колиска моя
і труна.
* * *
Наполохана ґалич
за курганом з очей пропада.
Розвидняється далеч.
Гоїть рани цілюща вода.
Для печальної казки
так потрібні щасливі слова.
Та пробитої каски
не наповнить вода дощова.
— Прокидайся, Іване,
поки зовсім землею не став!..
— Твій Іван вже не встане
і не скаже: “Як довго я спав!..”
Мемуари
Піниться в березі Буг,
темний від крови.
Тягнуть заржавлений плуг
діти і вдови.
Вітер ворушить золу.
Холод і голод.
Крильми волочать ріллю
ворон і голуб.
Небо — як віко труни.
Поле жалоби
всіяне дітьми війни
й культу особи.
...Пам’ять сидить за столом
в хаті над Бугом.
Слово іде за пером,
наче за плугом.
* * *
— Як ці дерева називаються?
— Просто дерева...
З розмови
Чолом вам, дерева без імені-назви,
за ваше благеньке злиняле зело,
за те, що сховали у затінок нас ви,
коли просто неба нестерпно було.
Чолом вам, дерева, за вашу невроду,
за долю, яка завела вас сюди,
за ваше невміння ходити по воду,
за ваше терпіння рости без води.
Чолом вам, дерева, за мужність, котрої
вчите і мене ви.
Чолом вам за те,
що ви, як війни безіменні герої, —
ні кроку назад — на землі стоїте.
Чолом вам за те, що ви лісові рівня.
Чолом вам за шепіт, почутий в зелі:
“Що менше вологи,
то глибше коріння,
то більша любов до своєї землі”.
Сини
Відхилила мати
з-перед вікна акацію
та все виглядає.
Забарилися діти.
Вже пора і вечеряти,
а з обіду і досі
жде борщ прохололий.
Проклинає дощі.
Це ж дороги усі розгрузли.
Ще промокнуть до нитки
та зляжуть синочки...
Не дай боже!
Молока на плиту поставлю.
Раптом рипнули двері.
А у дверях —
два хлопці до стелі.
(Молока на плиту поставлю...)
Ой лишенько!
І руками сплеснула.
А вони:
— Не хвилюйтеся, мамо, —
ми шинелями сіно прикрили,
а чоботи — в сінях...
<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>
