сторінка 50-63
Бджола на піску: вірші, поеми /Анатолій Кичинський. –
Херсон: Айлант, 2003. – 123 с.
* * *
гола-голісінька
нічим не прикрита
вся як на долоні
стоїш переді мною
в чім мати народила
готова на все
аби лиш тобі я повірив
і ніде тебе подіти
і ніде тебе сховати
голу-голісіньку
нічим не прикриту
святу і чисту
гірку і жорстоку
правду про мене
* * *
Краєм вуха почулося.
Краєм ока побачилось.
Що минуло – забулося.
Що згадалось – пробачилось.
Сон минув, а заснулому
просинатись – невесело,
коли в жертву минулому
все майбутнє принесено.
Посміялись. Поплакали.
Походили. Постояли.
Ні про що побалакали.
Отака-то історія.
Оксамитовий сезон
Теплий теперішній час.
Жовтогарячий листок
в крону зелену проник,
ніби супутник-шпигун.
Пальці музичні твої
перебирають пісок,
наче присипані ним
срібло і золото струн.
Небо лежить на воді
легко, як ми на піску.
Хвиля гойдає блакить.
Берег погойдує нас.
Наші засмаглі тіла
знову нестимуть в ріку
густо налиплий на них
теплий теперішній час.
* * *
Я тебе роздягаю.
Я тебе визволяю з полону
елеґантної сукні,
тонкої роботи прикрас…
Я від зерен дорідних
відвіюю пил та полову.
Я з-під попелу пломінь вивільнюю,
аби він не погас.
Я тебе роздягаю.
Я із мушлі виймаю перлину.
Я викопую скарб.
Я здираю полуду з очей, а відтак
я із скіфського золота
курганну зішкрябую глину.
Я віднині, о Боже! –
найбагатший у світі жебрак.
Я тебе роздягаю.
Я колюче гілля продираю.
Я виймаю з куща солов’їху,
що на тьохкіт мене надиха.
Я крізь пекло тернове
долаю дорогу до раю.
Я вилущую зерня солодке
з горіха гріха.
Заплющеними очима
Бачити в тобі те,
чого не бачать інші.
Бачити тебе так,
як бачив у ніч безсонну
Мону Лізу Леонардо да Вінчі
або Рафаель Сикстинську Мадонну.
Друге життя тобі дати
і, зоставивши на мольберті
вдалу копію з тебе,
мати єдину потребу –
широко заплющеними очима
до самої смерті
дивитися на твій образ
і мучитися без тебе.
* * *
Кипить у жилах кров. Бурлять жадані води.
Виходить з берегів нестримна течія.
Вихлюпує весна із горла солов’я
солодку гіркоту гіркої насолоди.
Так солодко гуде гірка соборна мідь,
немов по дикий мед злетілися до вуха
бджола, оса і джміль! Так гірко вухо слуха
солодку лжу твоїх оголених суцвіть!
Ти солодко-гірка, бо не лише для мене
розквітла і цвітеш, мов наркотичний мак.
Вуста говорять: «Ні!». Вся решта плоті: «Так!».
Ще мить – і вже ти вся – як полум’я шалене.
Я в тебе увійшов, мов кисень у вогонь,
немов у землю плуг, неначе гріх у душу,
без пам’яті про те, що вивільнити мушу
твою весняну цвіть з-під снігу моїх скронь.
Така в мені печаль. Такі в мені незгоди.
В один бік тягне глузд, у інший – почуття.
Й таке в мені чуття, що все моє життя –
солодка гіркота гіркої насолоди.
* * *
Тепер ти молодий, а був іще молодшим.
І мед тобі тоді здавався ще солодшим.
І молодість лилась недограним вином.
І роль коханця грав ти під її вікном.
Й вона через вікно, як стрімголов у воду,
вистрибувала в ніч, в оту нічну свободу.
І в жилах кров текла, не знаючи плотин.
І юна її плоть зі всіх своїх клітин
таких дзвінких пташок на волю випускала,
що ними ніч тобі співала, мов «Ла Скала».
І мокнув у росі зім’ятий твій піджак.
Й годинник твій ішов, здавалося, навспак.
І де вона тепер, ота роса, яку ти
з гіркого полину, з солодкої цикути,
з любистку, з лободи, зі всяких інших трав
зім’ятим піджаком, як мед бджола, збирав?
Вікно
Художник малює вікно,
якого немає давно.
Пожовкле і звіяне вітром,
в пітьму відлетіло воно.
А світло розклалося на
ті барви, що видно з вікна,
в якому з’являється жінка.
Якась невесела вона.
Небесніє в шибці блакить.
Пір’їнка у вирій летить.
Лиш Богу відомо, де вічність
торкнулася пензля, де мить.
Під пензлем розколеться скло.
Художник нахмурить чоло,
зішкрябуючи із палітри
останнє осіннє тепло.
Приблудиться до полотна
наївна оса мандрівна.
А кинутий критиком камінь
зависне навпроти вікна.
Якими ж очима мені
шукати у цьому вікні
того, хто на мене чекає
в далекій своїй далині?
* * *
Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ,
доторкнутися до останнього журавлиного клину,
після чого за мить осліпнути
від білого-білого зимового сонця,
аби лиш не бачити чорної смуги,
що тягнеться упродовж та уздовж
сірого розбитого асфальту,
сірих облич у сірому натовпі,
сірих провінційних буднів –
усієї цієї сірості, породженої
змішуванням білого і чорного кольорів,
що лізе, і лізе, і лізе
навіть через заплющені очі в мозок,
в оцю речовину сірого кольору,
яка ладна вже вибухнути,
аби лиш не мати нічого спільного
зі всією цією сірістю, сірятиною, сіризною,
дивитися на яку нестерпно боляче,
а тому краще осліпнути,
аби вдруге прозріти
перед сірою грудочкою землі,
перед сірим горобчиком над сірою стріхою,
перед сірою татовою шинелькою,
перед сірою маминою фуфаєчкою
і довгим, як дорога додому, поглядом
шукати себе
у сірих зіницях попелу.
Чорні черешні
В’ячеславу Білоусову
Надламана гілка у шибку скребе.
Дорога додому позаду нарешті.
Таки дочекались мене і тебе
за білою хатою чорні черешні.
Сльозяться на вітрі шибки голубі.
І сумно порипують двері сінешні.
І дивляться в душу мені і тобі
за білою хатою чорні черешні.
І видно півсвіту у ріднім вікні.
І наче й не глибшали рани сердечні.
Так рясно вродили тобі і мені
за білою хатою чорні черешні.
Минатиме літо. І осінь мине.
Студитимуть душу морози прийдешні.
Та все ж відігріють тебе і мене
за білою хатою чорні черешні.
Українська пісня
1
Корені слів,
розгалужені в давній мелодії,
переплелися,
мов корені трав і дерев.
В памяті мови,
в чорноземі етимології
кожен корінчик –
неначе оголений нерв.
2
Ниточка голосу
тягнеться, тягнеться, тягнеться.
Котиться в небочко
вийнятий з горла клубок.
Дива не сталось,
а серце ніяк не отямиться:
плаче від щастя,
якого не дав йому Бог.
