сторінка 60-75
Танець вогню: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. оформ. К. Стеценко. – Херсон: Айлант, 2005. – 88 с.: іл.
Дует
— Бачити не хочу тебе я, тому що,
тільки-но побачу тебе я, заплачу.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
кинуся до тебе, як тільки побачу.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
знову поміж нами постане розлука.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
знати, що комусь ти належиш, — це мука.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
вже мені несила на тебе чекати.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
в натовпі тебе я втомився шукати.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
зустрічі з тобою собі не пробачу.
— Бачити не хочу тебе я, тому що
все тобі пробачу, як тільки побачу.
Вагонний романс
Пропливає перон у вагоннім вікні,
відпливає з тобою на хвилях печалі.
Ти так близько була, а тепер — вдалині
і від мене — все далі, все далі, все далі.
Вже мій потяг летить через поле і ліс,
а над ним — журавлі, а за ними — лелеки.
Все, що поруч було, все, що рідне до сліз,
стане дуже далеким, далеким, далеким.
Пролітатиме ніч край вагонних вікон,
і осудять мене повні сліз твої очі.
Я схоплюсь — і не зразу збагну, що то сон.
І так буде щоночі, щоночі, щоночі.
Підпис під фотознімком блискавки
Сліпуча тріщина у небі грозовому —
мов соломинка ламана.
...Солому
ми в полі скиртували.
Я купавсь
в солом’яному морі золотому,
я плив до тебе й, тонучи у ньому,
за кожну соломиночку хапавсь.
То був потоп, який іще нікому
не снився навіть.
Що було потому?
Був наш ковчег, і в ньому — я і ти.
Це ми вже поверталися додому,
коли вогонь з небесного огрому,
сліпучіший твоєї наготи,
на нього впав...
А що було потому?
Всього було до знімка, на якому
засліплений мій погляд занімів,
не блискавку у небі грозовому,
а соломинку бачачи на ньому.
Все решта — лиш очікування грому,
який давно над нами прогримів.
* * *
Бікфордів шнур у восковім полоні
і воском уповільнений вогонь.
Доплаче свічка в затишку долонь —
і вибухнуть заплакані долоні,
і, в пітьмі розлетівшись удвобіч,
злетяться на вогонь твойого тіла,
що розпече до болю їх, добіла —
так, що від них осліпне наша ніч.
Осліпне і навпомацки до ранку
шукатиме вікно, щоб утекти
від несподіваної сліпоти.
І ти їй допоможеш. Ти фіранку
відсунеш, наче риску підведеш,
вогонь, і жар, і попіл підсумуєш,
пилок нічних метеликів з одеж
струхнеш, і над останками свічі
нахилишся, і хвильку посумуєш.
Зітхнеш злегенька в мене на плечі.
І спалахнеш — так само, як вночі.
* * *
Вышел месяц из тумана,
вынул ножик из кармана...
Лічилка
Дитяча лічилка, де місяць виходив з туману
і ножик виймав із кишені, згадалась мені
під час написання найтоншого в світі роману —
роману з тобою під назвою «Рай в курені».
Банальний трикутник накреслила в сутінках доля.
І, загнане в кут мій із бозна-чиєї вини,
щось схоже на щастя прокралось в курінь серед поля,
а згодом тікало, спіткаючись об кавуни.
І стиснулось серце, й затіпалось в ролі мішені,
коли після тебе з’явився непроханий гість.
Він вийшов з туману — і вихопив ніж із кишені,
і по рукоятку в кавун увігнав свою злість.
Заплющеними очима
Бачити в тобі те,
чого не бачать інші.
Бачити тебе так,
як бачив у ніч безсонну
Мону Лізу Леонардо да Вінчі
або Рафаель Сикстинську Мадонну.
Друге життя тобі дати
і, зоставивши на мольберті
вдалу копію з тебе,
мати єдину потребу —
широко заплющеними очима
до самої смерті
дивитися на твій образ
і мучитися без тебе.
* * *
Тепер ти молодий, а був іще молодшим.
І мед тобі тоді здавався ще солодшим.
І молодість лилась недограним вином.
І роль коханця грав ти під її вікном.
Й вона через вікно, як стрімголов у воду,
вистрибувала в ніч, в оту нічну свободу.
І в жилах кров текла, не знаючи плотин.
І юна її плоть зі всіх своїх клітин
таких дзвінких пташок на волю випускала,
що ними ніч тобі співала, мов «Ла Скала».
І мокнув у росі зім’ятий твій піджак.
Й годинник твій ішов, здавалося, навспак.
І де вона тепер, ота роса, яку ти
з гіркого полину, з солодкої цикути,
з любистку, з лободи, зі всяких інших трав
зім’ятим піджаком, як мед бджола, збирав?
* * *
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум’я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним —
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
* * *
По залізних дахах
в голубім перегоні
продзвеніли дощі,
мов підковами коні.
Блискавиці шабель
оголив ескадрон —
кров річок та озер
затопила ґудрон.
Грім іржання стиха —
даленіє кіннота.
На електродроти
сіли сохнути ноти.
Вітер з горел півнів
мідні звуки вийма.
Та ще ринва співа,
мов похідна сурма.
І стоїть у сльозах
біля нашої хати
яблуневий садок,
мов лоша яблукате.
Кількоро миттєвостей дитинства
1.Весняна пригода
Як заграла в небі галь,
затремтіла дальня даль.
А зима — візьми та в сльози:
стало дуже себе жаль.
Понаплакала калюж —
і світ за очі чимдуж.
А горобчик горобчисі
каже: «Стріха — наче душ!»
Каже кіт собі: «Мур-мур,
красота без кучугур!»
Коли бачить: перед носом
на кущі сидить снігур.
Перейшов калюжу вбрід,
у якій ще плава лід.
Підкрадається як слід,
придивляється як слід.
«Здрастуй, — каже, — рукавичко!
А я думав: ти — обід...»
2.Небилиця
Йшла корова по струні...
Вибачайте, по стерні.
Йшла корова до води...
Вибачайте, не туди.
А туди, де татко
припинав телятко.
Татко шворінь забивав
молоком,
а я бублик запивав
молотком.
А було це в череду...
Вибачайте, в середу.
3. Ну ж і море!
З-за Дніпра такий вітрисько віє,
аж вода в калюжі дніпровіє.
Хвилями здіймаючись, вода
кораблі на берег викида.
Не на жарт розбурхалась калюжа,
мов питає: «Хто мене подужа?!»
Ну ж і море я собі знайшов!
Стрибнув через нього — і пішов.
4. Кому було смачно?
З далекої далини
котилися кавуни,
а їм навперейми
бігли барани.
Кавуни — пузаті,
барани — рогаті.
Кавуни — бокасті,
барани — лобасті.
Буц! Буц! Буц!
Гам! Гам! Гам!
Кому було смачно?
Здогадайся сам.
5. Скоросорокомовка
Сорок сорок у куховарки Варки
сорок окороків украли, чотири шкварки,
сорок сирників, сорок коробок сірників,
сорок сокир і всі сорокавідерні
соковарки, сироварки та сироповарки.
6. Про вовка промовка
Як почув про нього кіт,
вмить гайнув через пліт.
Як почув про нього пес,
дремонув аж у овес.
Чули дзвін, чули дзвін,
та не знали, звідки він.
Бо насправді про вовка
була тільки промовка.
— Тоді хто ж то, як не він,
між дерев?
— Та то ж лев!
— То тікаймо хто-куди,
щоб не трапилось біди!
— Чур, мов кіт,
я за пліт!
— Чур, мов пес,
я в овес!
— А я лева приручу,
бути свійським навчу.
7. Хто навлобки, а хто навдзьобки
Де скакали гопки
двійко горобців,
билися навлобки
двійко баранців.
Бились вони, бились,
доки не втомились.
А як помирились —
наче й не сварились.
Заскакали гопки
наші баранці
там, де вже навдзьобки
бились горобці.
Бились вони, бились,
доки не втомились.
А як помирились —
наче й не сварились.
Заскакали гопки
наші горобці
там, де знов навлобки
бились баранці.
Бились вони, бились,
доки не втомились.
А як помирились —
наче й не сварились.
(І так без кінця.)
