сторінка 76-100
Пролітаючи над листопадом: поезії /Анатолій Кичинський;
худож. С. Курак; фотогр. В. Цюзь. –
Херсон, Айлант, 2004. – 128 с. : портр., мал.
Художник
Від хвилювання горло пересихає,
тому він його і полоще.
Найефективніший засіб від сухості в горлі, —
звичайно ж, півлітра.
А хвилюється він,
бо відобразити,
здається, вдалось найдорожче —
втрачений час.
А те, що на полотні
така божевільна палітра,
говорить про те, що між порами року
гармонію шукати намарне,
а квіти і сніг поєднані
з метою привнесення трагізму у драму.
Втрачений час,
віднайдений з допомогою пензля, —
явище неординарне.
Прикро, що доведеться
його у стандартну втиснути раму.
Ось він ділиться творчими планами
з представниками преси.
А ось він у колі дружини і діток,
страшенно гордих за тата.
А причина їхньої гордості
в тім, що він поруч
і абсолютно тверезий
і що, як нікому, йому пасують
костюм від Кардена і значок депутата.
І причому тут ця напівтемна майстерня,
чи пляшка оця порожня,
чи колишня оця натурниця,
що нині схожа на швабру,
чи оця прогалина в часі,
яку заповнити можна
з таким же успіхом, як і тюбик,
з якого вичавлено
всю фарбу?
* * *
Твори, художнику, твори
святе жіноче грішне тіло —
та так, щоби воно летіло
на тихім килимі трави
над сірим побутом
туди,
де ні каструль, ні черг за м’ясом,
ні зморшок, виморщених часом,
ні сліз, ні горя, ні біди,
де світло матове тече,
немовби виткане із лілій,
між берегами ніжних ліній:
обличчя, шию і плече
воно заповнює,
затим
наллються перса ним, потому
у їхнім лоні золотому
те світло стане золотим,
затим рожевим,
і тоді
рожеве золото із білим
зіллється, мов душа із тілом,
і стегна матово-бліді
під ним засяють…
...Боже мій,
здолай в собі свою гординю!
Зроби з натурниці богиню
і помолися,
грішний,
їй.
Катерина Білокур
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.
Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.
Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.
Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі,
мов листок, на твоєму золотому вогні.
Келих
Випий мене до дна,
на щастя мене розбий,
скалки мої збери,
жодної не залиш,
навіть тієї, котра
губ твоїх теплоту
довго ще берегти
буде в землі, куди
ти і її зарий,
щоб не поранило ніг
щастя, яке прийде..
* * *
Ти в пам’яті моїй —
немов іржавий цвях,
що вимучить мене,
допоки вирву з дошки.
Ти — наче прах земний,
котрий покрив мій шлях:
це знов його в мій дім
несуть мої підошви.
Ти — гостра і гірка
сльози моєї сіль,
не підсолоджена
жіночими дарами.
Ти — незатихлий біль,
моєї рани біль.
Ти — бинт, що кров спинив
і прикипів до рани.
* * *
Накинь на плечі плащ —
надворі дощ іде.
Прощаючись, не плач —
ніколи і ніде.
Замолено гріхи.
Замовлено таксі.
Розходяться шляхи.
Прощайся, як усі.
Болить? Переболить.
Пора іти? Іди.
Прощайся — не на мить.
Прощайся — назавжди.
Йдучи, дверей не муч.
Ступивши за поріг,
сховай подалі ключ,
щоб він знайтись не міг.
В сирий пісок зарий
і не шкодуй за ним.
Все 'дно замок старий
заміниться новим.
Іржа той ключ найде —
не кайсь і не карайсь.
Іди — як дощ іде.
Як дощ — не озирайсь.
Попіл
— Я тікала.
Я місточки і мости
попалила за собою,
але біль
не вщухає, а гострішає...
— Бо ти
замість попелу
на рану сиплеш сіль.
Що з тобою?
Ти ж така ще молода,
завжди вільна,
а тепер — і поготів.
Але що це в тебе в косах осіда?..
— Та це ж попіл від місточків і мостів...
Свічка
А жінка сидить, як свічка горить...
Народна пісня
Спіткнись, і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, —
ти світло забув погасити у нім.
Спіткнись, і спинись, і вернись хоч на мить —
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.
Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти одній.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.
Білішим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме ґніт.
Спіткнись, і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.
Постіль
Вже моя постіль пилом припала...
Народна пісня
Як я без тебе
довго не спала!
Вже моя постіль
пилом припала.
Пилом припала —
геть посіріла.
Я ж біля неї
геть постаріла.
Щастя, якого
мала замало,
теж, як та постіль,
пилом припало.
Ласки у долі
пізно молити.
Щастя — не постіль:
не відбілити.
Як я чекала тебе
хоч у гості!
Як я не спала,
знає лиш постіль.
Як я для тебе
м’яко стелила!
Зціпивши зуби,
губи стулила.
Очі стулила —
не розтулити.
Час мені постіль
іншу стелити.
Ляжу і вкриюся в ній
з головою —
і припаде моя постіль
травою...
* * *
З якої такої причини,
з якої такої печалі,
під голову томик Тичини
підклавши, він спить на вокзалі?
Невже це любов злотоцінна
йому переповнила груди?
І панна, так-так, саме Інна,
до нього на ранок прибуде?
Та правда — безжально сувора.
Для нього в нічному тумані
червона зоря семафора —
мов крапка остання в романі.
А це хіба краща прикмета —
почути крізь сон свій смиренний:
де сонячні грали кларнети,
звучать міліцейські сирени?
Ця зала чекання, ця лава,
холодна, мов лава підсудних, —
хисткий, мов поетова слава,
останній притулок для блудних.
Душа, находившись по колу,
нарешті летить по спіралі —
подалі від суму та болю,
від пекла земного подалі.
Все далі вокзал із привітом
від пана міліціонера.
Душа пролітає над світом,
немов над Парижем фанера.
Кухонна елегія
Ті вірші писались на кухні
під брязкіт каструль і мисок.
І пінилось пиво у кухлі.
І пінивсь у вазі бузок.
І серце тобі не давало
варитись у власнім соку.
І друзів у тебе чимало
збиралось, мов на толоку.
І не заїдав тебе побут.
І ти не боявсь недостач.
І мав на поезію попит
духовно голодний читач.
І кухня твоя поетична
була наче перша любов.
І муза твоя симпатична
ще не диктувала умов.
Ти мав лише творчий неспокій.
І муза в сорочці нічній
ходила навшпиньках, допоки
ти не одружився на ній.
Мисливець
Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.
Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.
Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.
Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.
Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.
Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований. Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він — герой, але з префіксом «анти».
Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».
Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною?
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.
Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.
Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.
Літо в Літині
Літо в Літині літує,
літо в Літині летить,
непомітно пролітає,
наче мить.
Літин в літі. Віття, квіття..
На твоєму платті — квіт.
Скільки Літинів між нами!
Скільки літ!
Літо в леті за літами.
Літо, літепло, тепло.
Відлетіло — і немає.
А було.
Так давно і так недавно.
Мабуть, все-таки давно,
бо вернутися в той Літин
не дано.
І не літо, а латина
вже приховує від нас,
що найгірші в цьому світі
ліки — час...
Відлуння уздовж ріки
червень червінь чара чар
чом не човне чалиш чаль
чорен човен чалий кінь
креше кришить крушить рінь
червінь чирви черви чвар
чар не я а я-ни-чар
жар чи рінь жарінь черінь
кинь-но коню тінь на рінь
дінь ділінь дзілінь дзелень
дзінь дзелень дзень зелен день
линь луни латунь відлунь
дід і лунь іюнь і юнь
Наприкінці літа
наприкінці літнього дня
потоки зеленого світла трави і дерев
по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі адамів та єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев
і сад над рікою і яблук натрушених рінь
на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п’є свою тінь
збурунене тіло ріки до камінного дна
прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня
на слухання звуків гортанних що в тишу хистку
летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску
