Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Частина 5.

Даішник

Міцної статури, середнього зросту автоінспектор сержант Максим Копайгора стояв на узбіччі широкої автомагістралі. За його спиною, на віддалі кількох метрів, у високих кущових заростях дерев ховався патрульний автомобіль, у ньому сидів старшина ДАІ і слухав радіо.
Максимові саме цей пост на магістралі подобався більше других.
Перед ним аж до обрію лежить відкрите очам, вимите дощем і вилизане до блиску шинами автомашин шосе, яке збігає по схилу пагорба в розлогу долину. Різних марок автомашини («Ягуари», «Самари», «Лексуси», «Камази», «Крази», «Запорожці»…) шалено мчать по асфальтівці, обганяючи один одного, мов сполохані пострілом дикі тарпани, які колись водилися в безмежних ковилових степах Херсонщини. І він ось тут, і над усією кавалькадою автомашин має королівську владу. Варто лише захотіти - і помахом жезла, як чарівною паличкою, зупинить увесь шалений потік роз’ярених тарпанів, варто лише захотіти.
На схилі пагорба появилася колона білих іномарок, почала обганяти «Камази», які фиркаючи димним чадом, мов динозаври, плазували трасою. Тепер пильнуй за рухом! Неодмінно якийсь неуважний водій порушить Правила дорожнього руху: виїде на зустрічну смугу магістралі або зробить заборонений подвійний обгін, або перевищить установлену швидкість руху… Ага! «Самара» зробила подвійний обгін. Стій! Максим ступив крок з узбіччя на асфальт траси, підняв жезл:
- Добрий день! Автоінспектор Копайгора. Прошу документи.
- Які?
- Посвідчення водія.
- Будь ласка. А чим я провинився?
- Зробили подвійний заборонений обгін.
- Та я… Та я… - видушує із себе водій. - Пробачте, більше не порушуватиму. Ось візьміть…
- Що це?
- Двадцять гривень…
Максим міниться в обличчі, відчуває, як його ошпарює щось бридке . «Ось вона, багатоголова гідра на дорогах…- подумалося Максимові. - Лише на дорогах? А на чиновницьких поверхах її немає? Учора на лінійці полковник казав: «Пам’ятайте, корупція створює національну небезпеку Державі, і з нею треба боротися постійно. Не забувайте, Україна у нас одна, а ми її діти». Казати легко, а як боротися, коли люди з колишніх років вражені бацилою корупції?
Максим довгим пронизливим поглядом дивиться на водія, і той, ніяковіючи, нервово кліпає очима.
- Ні, чоловіче, так не буде, хабарів я не беру, за порушення Дорожніх правил вам доведеться відповідати по закону. Так буде і вірно, і справедливо.- Копайгора замовк, і за хвилину, не відводячи погляду від водія, незлобиво проказав, - грішми можна відкупитися, а від совісті, якщо вона є, не відкупишся. Совість гризтиме душу. То краще не випробувати її.
- Та я… Та я теє… Усі так роблять.
- А ви не робіть. Ви не зробите, я не зроблю, а за нами ще хтось не зробить, а пізніше приєднаються інші… Так утвориться великий діючий фронт антихабарників.
- Та я що… Я теє…
- Бачу, мене зрозуміли. От і добре, - з нотою іронії мовив Максим. - От і гаразд. Будемо писати протокола.
Умите ранковою свіжістю сонце високо підбилося вгору, розквітло білою, осяйною трояндою у прозорому, як скло, небі. Максим роззирнувся, подивився на захід. Там, крайнеба, таборилися темно-шоколадні густі хмари, і він швидше уявив, ніж побачив, білі спалахи грози і благодатний липневий дощ, якого давно вже очікують і люди, і виснажені тривалим бездощів’ям рослини. За годину - дві вони можуть принести сюди літній дощ, і тоді Максим, пригинаючись, побіжить під зливою ховатися до патрульного авто. Але час минав, а грозові тучі, ніби кимсь припнуті міцним, масивним ланцюгом до обрію, не залишали його. «Доведеться і сьогодні паритися в спекоті, - подумав Максим. - Небові не накажеш: дай мені дощу сьогодні, а завтра - снігу. Воно має свій план і чітко бачить, і добре знає, що і коли в інтересах самого життя найбільше тепер потрібно». Така філософія задовольнила його і він пройнявся оптимізмом, «усе, що робиться, робиться на краще».
Протягом години чергування на трасі він склав два акти на водіїв, порушників дорожніх правил. Водії з розумінням ставилися до його зауважень, і це була також підстава доброму настрою.
Максим скинув кашкета, блакитним носовичком витер спітніле чоло, на голові пригладив чорний йоржик, коли почув голос старшини:
- Копайгора, бігом до мене!
- Що сталося?
- Бігом!
Максим одягнув кашкета, пішов швидким кроком.
- Чого кликав? - запитав, зазираючи в салон автомобіля.
- Сідай у машину і слухай радіо.
- Що там таке? Верховна Рада знову стільці ламає?
- Сідай, почуєш.
Максим почув лише останні слова диктора: «Ви слухали українську службу БІ – БІ – Сі».
- Англія? - запитав.
- Англія. Довго чухався. Прогавив цікаву передачу.
- Про що?
- Про дорожню поліцію та порядок на дорогах Великобританії.
Старшина виключив радіо, відкинувся на спинку сидіння.
- Уявляєш, дорожній поліцай затримав водія, який за кермом «Фольксвагена» розмовляв по мобільному телефону, не врахував безпечної дистанції і зіткнувся з «Мерседес – Бенцем», що рухався у попутному напрямку.
- Ну і що? У нас таких порушників хоч греблю гати..
- А знаєш хто був водієм? Не догадаєшся.
- Його коханка.
- Е-е-е… ні. Водієм був лорд, член королівської родини. А це все одно, що наш недоторканний нардеп. Розумієш, затримав лорда і склав на нього акта.
- Ну і що? Склав і порвав.
- Е-е-е… ні. Суд засудив лорда на два місяці буцегарні, і лорд відсидів там від дзвінка до дзвінка, - повільно промовив старшина і замовк. Мовчав і Копайгора. Першим заговорив старшина. – Ну чого мовчиш? Як ти гадаєш, у нас таке можливе?
- Думаю, що оскільки ми ще не вийшли з євроазії, нам до такого ще далеко. Нашим людям потрібний лікнеп нової моралі, щоби усвідомили себе цивілізованими європейцями і зрозуміли, що закон - не дишло, його не можна повертати на свій розсуд. Повинна бути справедливість.
- Максиме, ти маєш рацію, - промовив старшина - Але у справедливого завжди шапка дірява. Усі люди - рівні, але є… рівніші. І таких на наших трасах також хоч греблю гати.
- Рівніших треба виправляти..
- Ось і виправляй. Починай із себе. На ловця і звір побіжить.
- А ти?
- Я зачекаю. Мені спішити немає куди. Я наперед прогнозую хід важливих подій, намагаюся побачити майбутній день, яким він буде, і що йому вготовано. Завтрашній день бачу таким, якого маємо сьогодні. Переважна більшість людей забомбована колишньою совковою мораллю. Пальцем, Максиме, муру не проб’єш.
Обличчя Максима побуряковіло.
- За всіх людей не розписуйся. Не всі такі, як ти, - з обуренням сказав Копайгора, вийшов із автомашини, хряпнув дверцями.
- Алло, Максиме! Ти що, друже, образився? Зачекай! - навздогін йому загукав старшина. - Я також за твердий демократичний закон і порядок. Чуєш? Не гнівайся!.. Ти мене неправильно зрозумів.
Перегодом сержант, отримавши виклик з Управління міліції, виїхав на трасу, посигналив Максимові і поїхав у напрямку міста, висотні будівлі якого мерехтіли на обрії в зливі сонячної перги..
… Спекота посилювалася, міцніше запахло бензиновим чадом, і Максим відійшов з гарячого осоння у затінок високих дерев. Угорі появилися поодинокі купчасті хмари, наввимашки попливли по небу. З дитинства, коли вперше побачив легкове авто, він мріяв стати водієм автомашини, і тоді запах бензину навіював йому казку: він сидить за кермом чорного, лискучого легковика, а перед ним рівна , широка траса, і веде вона у чарівну далекість, обабіч якої, мов зеленопері птахи, пролітають придорожні кучеряві липи і дубова памолодь, розлогі акації і стрункі тополі. За якийсь час вони відступають і появляється плаский, як святковий стіл, широкий аж до обрію степ у тремтливому мареві. Він покраяний зеленими лісосмугами і ланами, на яких вистигає важким колосом пшениця, а в красі із сонцем змагаються соняхи, а під густою гудиною випинаються смугасті херсонські кавуни, оранжеві дині, бовваніють плантації виноградників - і всюди чарівний спокій, тиша, і ласкаве, благодатне сонце… Коли виріс і став водієм, зрозумів, що машина - не ідилія, вона сувора дійсність, вимагає внутрішньої моральної зібраності і почуття відповідальності.
Максим вийшов із затінку дерев і очам своїм не повірив. Де траса роздвоювалася заячою губою, появилося авто «Тойота» і на великій швидкості запетлювало вліво - вправо по трасі, виїжджаючи на зустрічну смугу. Максим високо перед себе підняв інспекторського жезла: стій! Авто різко звернуло на узбіччя, ледве не наїхало на високий бігборд з написом «Приймаємо металевий брухт! Дорого!», передніми колесами втрапило у придорожню траншею, звідти із гуркотом, надриваючись, виїхало на трасу і зупинилося. У салоні кругловидий, з роздутими, масними щоками водій. Вибалушивши брунатні очі, незмигно дивиться на Максима, у правій руці тримає задіяний мобільний телефон. Максим представився:
- Інспектор ДАІ Копайгора. Будь ласка, ваші документи.
- Які?
- Посвідчення водія.
Водій завагався, на обличчі майнула розгубленість.. За хвилину неквапливо із внутрішньої кишені дорогого піджака дістав книжечку, розкрив її і, тримаючи в руці, наблизив до Максимових очей.
- Що це? - запитав Максим.
- Читати вмієте? Читайте, - швидко оговтавшись від несподіванки, і прищуривши з хитринкою очі, повільно тягучим голосом проговорив водій.
- Пробачте, але що це? - знову запитав Максим, дивуючись. - Це посвідчення депутата Верховної Ради, а я прошу водійського. За кермом ви говорили по мобільному телефону…
- Не перечу. Говорив. Вимагали невідкладні державні справи. І що? Ви упевнилися в моїй особі? Цього мало?
- Без водійського посвідчення я зобов’язаний вас затримати. Прошу вийти з автомашини.
Водій побагровів, прикусив губу, зловісно усміхнувся:
- Якщо тобі мало депутатського посвідчення, то ось - сто гривень, більше не маю. Бери.
- Я хабарів не беру.
Водій здивовано уперся поглядом у Максима.
- Ти що, клепки розгубив? Тобі мало депутатського посвідчення? Знаєш що… - Він нервово пересмикнувся. - Знаєш що?.. Хто тебе тут поставив? Ти вперше на трасі? Новак? Не подобається робота автоінспектора?... Знаєш що… Пішов би ти…
Авто раптово загарчало, рвонулося з місця і, набравши велику швидкість, зникло з очей.
Максим розгубився, якусь хвилину остовпіло стояв, не знав, що діяти, потім швидко схопив «мобілку» і викликав чергового поста ДАІ, яке розташовувалося за три кілометри по трасі:
- Алло!.. Алло!. Пост? Хто? Слухай уважно: по трасі у твій бік поїхав водій без водійського посвідчення. Яка машина? «Тойота». Затримай. Чого я не затримав? Розкажу, коли зустрінемося. Питаєш номер? Верховна Рада. Зрозумів? Ось і добре. Обов’язково затримай, не пропусти.
Максим знову ступив у затінок, повними грудьми вдихнув раз і два гострого запаху квітучої липи з надією поліпшити зіпсований пригодою настрій, але поліпшення не сталося, і він уже дивився на трасу з душевною гіркотою: це тобі, Максиме, не англійський лорд, а новоспечений український… Йому не зрозуміти, що є закон, існують дорожні правила і їх треба строго дотримуватися. Можливо, що забув узяти посвідчення чи загубив, то зізнайся, покорися закону, осмисли свою відповідальність перед ним, не ухиляйся, не подавай приклад іншим, бо лихий приклад заразливий, він, як курячий грип, поширюється швидко… А ти, Максиме, стій на трасі, дихай гадючим чадом автомашин, пильнуй за рухом транспорту, застерігай водіїв про небезпеку, говори, навчай… І все твоє повчання коту під хвіст, і так буде доти, допоки не щезнуть ось такі «українські лорди», як оцей, що втік, і якому закон - не закон. І звідки вони? З яких печер? Адже ж переважна більшість народних обранців - це чесні, порядні люди, справжні патріоти України. Звідки отакі, як оцей, що втік? Хоч і кажуть, що не буває отари без білої вівці, але ж то вівці, а тут Парламент!.. Політичний Олімп Держави!.. Елітний прошарок суспільства!.. Максим дивиться на трасу і не бачить її, в очах стоїть банькате обличчя нахабного водія. «Ти що, клепки розгубив?.. Знаєш що… пішов би ти…». Від напливу нової хвилі образи Копайгора скривився, ніби проковтнув жабу, з кишені дістав «мобілку»:
- Алло!.. Пост? Це ти, Петров? Чого мовчиш? Питаю, це ти? Порушника затримав? Що?.. Відпустив? Знаю, що він депутат, але як ти міг дозволити людині без посвідчення сідати за кермо? Що?.. Знаю, що має недоторканність. То і що? Йому закон не писаний? Що?.. Не лякай мене. Я не з лякливих. За прикладом англійського лорда відповість по всіх статтях. Питаєш, якого лорда? Англійського, члена королівської родини. Смієшся? Смійся, а я робитиму те, що зобов’язаний робити.
У кількох метрах від нього зупинилося «ДЕУ», за кермом білява, молода, з приємною, щасливою усмішкою жінка. Вона визирнула з віконця авто, радісно помахала рукою:
- Інспекторе, салют!
Максим примружив очі, зосередився, - хто така?, - підійшов до авто, і раптом упізнав:
- Олю, це ти?! Скільки літ, скільки зим!
- Як бачиш - я. Чого насуплений? Чергова автодорожня катастрофа зіпсувала настрій? Не переймайся. Доріг без автомобільних пригод ніде у світі немає. Люди приречені вбивати одне одного, якщо не на війнах, то на автотрасах.
- Казали, ти працюєш в Іспанії…
- Працювала, тепер повернулася.
- І багато привезла «зелених»?
- Багато, - жінка обернулася назад себе, кивнула на смугляву з білявими кісочками і голубими великими очима дівчинку років шести, яка сиділа на задньому пасажирському сидінні. - Оце моє усе безцінне багатство, мої «зелені».
- Бачу, розбагатіла багато. Вона українка?
Жінка ласкаво запитала дівчинку:
- Донечко, дядечко запитує: ти українка?
Дівчинка насупилася, з-під лоба подивилася на Максима:
- Він - поліцай. Не скажу.
- Він, доню, чародійний, добрий автоінспектор, і хоче знати чи ти українка.
Дівчинка мовчала.
- Ну чого мовчиш? Скажи дяді.
- Татко казє півкрьовка, - мовила ламаною українською мовою. Жінка весело розсміялася:
- Чуєш? Це так мій чоловік її називає, жартуючи. Я навчаю її української, а він – іспанської. Вона у нас двомовна. Розумничка.
- А чоловік де?
- Там.
- Ясно. Повернулася назавжди чи на якийсь час?
- У неділю мій день народження. Ти вже, мабуть, забув.
- Олю, ображаєш. Не забув.
- Якщо не забув, то з Катриною приходьте до мене. Тоді усе й розкажу. Надіюся, вона вже не ревнуватиме?
- Думаю, що не ревнуватиме. - Максим замовк, перегодом запитав, - Машина чия?
- Моя.
- Маєш документи?
- Максиме, бійся Бога, мені не віриш? - здивовано запитала Оля, подаючи водійське посвідчення.
- Вірю. Але мій обов’язок… Сама знаєш.

Максим знає Ольгу з шкільної парти, були друзями. У дорослому віці навіть зав’язувалося на одруження, але не вийшло. Негадано він зустрівся з Катериною… і влип. Оля вродлива, струнка з припухлими, мов від затяжних, гарячих поцілунків, губами, заміж не виходила, хоча і були гарні кавалери, надіялася, що Максим повернеться до неї, кликала його серцем. У кінці дев’яностих років виїхала в Іспанію на заробітки. Тепер ось тут.
Коли після чергування він повернувся додому, дружина дивилася телевізійну програму новин.
- Катю, що там? - запитав з передпокою.
- Депутати чубляться, стільці ламають.
Максим швидко скинув взуття, зайшов до кімнати, втупився в екран телевізора:
- О-о-о!.. Це ж мені знайомий депутат! Український «лорд»!.. Ти диви, як цупко схопив за горло свого опонента… Ти диви!.. Нападає, як бугай на червону ганчірку. Оце - дуб!.. Оце біла вівця!.. А інші стоять і мовчать… - Максим закрокував по кімнаті з кутка в куток, вгамовуючи своє обурення, голосно вимовляє: - О, нікчеми!.. О, безголові!.. І це показують людям, щоби брали з них приклад? Чуєш, Катю, не розумію. Не розумію!.. Яким чином отакі недоторканні потрапили до Ради? Ти часом не знаєш? Це ми за них голосували?
- Хто голосував?! Ти чи я? Ні я, ні ти. Депутатами їх ставлять лідери партій, які мають синків і пасинків, відданих, як цуциків, водіїв своїх автомашин і охоронців. Ось їх і ставлять. А в них яка культура? Сам знаєш.
- Знаю, але не можу зрозуміти… Як же так? Ми - державна нація і, здається, не дурні, маємо школи, академії, армію, міліцію, багато мудрих політиків, вчених… І ось такі білі овечки. Не розумію!..
- Сідай уже. Чого кипиш? Люди до такого вже давно привикли, тільки ти ще обурюєшся.
- Не привикну! - вигукнув Максим. - Не можу!
Катерина не суперечила, добре знала: погнівається, посвариться, покричить - і затихне, як океан після торнадо.
Так і сталося. Максим швидко утихомирився і за вечерею розповів дружині про народного депутата, який утік від нього, не пред’явивши водійського посвідчення, і про Олю, яка із «хвостиком» повернулася з Іспанії і запрошує до себе на день народження. Катя насупилася, довго мовчала:
- Знову очима кидатиме на тебе. Знаю її, лисицю. Сам іди, якщо кличе і я тобі уже не жінка.

Щоб не дратувати дружину, він, маючи кілька днів відгулу за понаднормову працю, поїхав до сестри у село. Марина, як завжди, зустріла його з піснею, обіймаючи:
Зеленеє жито, зелене,
Дорогії гості у мене…
З дитинства вона дуже любила брата.
- Чого довго не приїжджав? Загордився, чи що? Чи, може, розбагатів? Уласе, іди сюди! Дорогий гість у нас.
- Саме враз! - зайшовши до хати, вигукнув Улас. - Петрів піст відкладається, буде сита, смачна вечеря. Завтра свято Купала. Пам’ятаєш, Максиме, як ми парубками, уникаючи очей Мусія Рибочки, який у святі вбачав поганство, стрибали через багаття, щоб очиститися від парубоцьких гріхів, і співали з дівчатами купальських пісень? Я пам’ятаю. Завтра можемо оте повторити на вигоні. Там буде купальське багаття, ворожіння дівчат і співи. Організовує теперішня молодь, яка не боїться звинувачень у язичестві.
Тиждень гостин у сестри майнув, як один день. Збадьорений, з добрим гумором повернувся додому.
- Тобі двічі дзвонили з управління. Викликає підполковник, - сказала стривожено Катерина, - і трохи помовчавши, додала, - Серцем чую, це через твого «лорда». Не мала баба клопоту, так купила порося. Але ти не переймайся. З часом усе обійдеться, обітреться та й минеться.
Не обійшлося. Підполковник, пошарудів паперами на столі, знайшов якогось аркуша, глухо сказав:
- На ваш рапорт, Копайгора, маємо відповідь, ось він у мене, читаю: «… автоінспектор грубо, непристойно поводився з шанованим народним депутатом, обзивав нецензурними словами…», - підполковник звів очі на Максима, - Чуєте, що пишуть?
- Товаришу підполковнику, це наклеп!.. - вирвалося у Максима. - Було все навпаки.
- Не знаю, навпаки чи ні, але я змушений накласти дисциплінарне стягнення.
- Товаришу підполковнику, як же так!..
- А ось так. Вірять йому, а не вам. Знаю, охочих «насолити автоінспекторові» ще є багато капосних людей, але, зрозумійте і мій обов’язок… Наді мною також сидить начальник…