Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Частина 3.

Штрафбат

Бориса Коханецького вантажівкою під конвоєм везли в штрафний батальйон на фронт спокутувати свою провину. Він лежав боком на купі старих армійських шинелей біля кабіни, а навпроти, у кінці кузова, сидів молодий червонопогонник, тримаючи на колінах автомата. Між ними стояли високі ящики з якимсь провіантом. Вантажівка рухалася швидко сухою польовою дорогою і на глибоких вибоїнах стрибала, як навіжена, а разом з нею підстрибували і ящики, пересувалися з одного місця на інше. Борис (підніматися було заборонено) відштовхував їх ногами, коли ті наближалися до нього. Те саме робив і червонопогонник, але з однією різницею: він міг звестися на ноги і переставити ящики руками.
За війну Борис уже встиг побувати на Кавказі, переганяв із Ірану за ленд-лізом по гірських ущелинах та Воєнно-Грузинській дорозі в Союз американські автомашини «студбеккери», супроводжував арсенали важкої зброї, різну амуніцію і вже понюхав фронтового пороху, не раз ходив у вогненну атаку, мав шрапнельні подряпини на тілі і досконало усвідомив, що війна - це масове божевілля людей. Його товариші по інституту, з якими був мобілізований до армії, давно вже стоять перед ворітьми на небі: хто до раю, а хто до пекла, а він і досі воює і має медалі за безстрашність.. Яка безстрашність? Немає такого солдата чи офіцера, який би перед боєм не відчував страху. То вже пізніше, коли наступаєш і навколо тьохкають навіжено кулі, вибухають міни, гримлять гармати, гудуть літаки і чуєш розпачливий крик і голосіння тяжко поранених солдатів, страх сам відступає, мовби його і не було. Ти біжиш пекельним полем, стріляєш по живій рухливій мішені, яка по тобі стріляє, і щиро радієш, коли потрапляєш у ціль. Так по-дурному збудований світ. Замість того, щоб людям брататися, насолоджуватися життям, творити спільну благодать, вони затівають війни, вбивають один одного.
Вантажівка зупинилася на пласкому пагорбі, з якого було видно сизу смугу далекого лісу і вузький, як гадюка, звивистий яр, що підкрадався до нього. Із кабіни вийшов дебелий у кашкеті енкаведиста офіцер і помочився на заднє колесо автомашини.
- Що там? Порядок? - звернувся до конвоїра.
- Так точно, товаришу старший лейтенанте! Порядок.
- Добре. Поїхали далі.
Переїхали голе поле і виїхали на рівну, мов стріла, асфальтовану дорогу, яка далеко попереду губилася у хвилюючому мареві, неначе у воді глибокого озера. Вантажівка уже не «стрибала» і пилюги не було. Конвоїр, дрімаючи, клював носом. «Цікаво, - подумав Борис. - Чий він синок? Мабуть, якогось помітного татка, бо воює в тилу і дивиться спідлоба».
- Слухай, братику, - звернувся до конвоїра. - мені треба до вітру.
Конвоїр стрепенувся, ніби прокинувся від сну, підняв автомата, наїжачився:
- Який я тобі «братик»? Твій «братик» у лісі бігає.
- Добре, добре… - поспішив заспокоїти солдата Борис. - Нехай бігає. Але мені треба до вітру.
- Не положено. Коли приїдемо, тоді сходиш…
- Одразу видно, що фронтового пороху не нюхав. Коли понюхаєш, іншим станеш. Але, знаю, не понюхаєш. Синки великих шишок на передовій не бувають.
- Мовчи! - крикнув пискливим голосом конвоїр, нахмуривши брови, але якось по-дитячому, злякано.
Уся його поведінка показувала, що він дійсно новачок енкаведешник і вишколений за неписаним законом: «Скажут солги - солжет, скажут убей - убъет!». Рідного батька не пошкодує.
Погода була сонячна, безвітряна і приваблива своєю чистотою. Тільки б радіти такій погоді, коли б не війна. До передової - рукою подати, а довкруж ні пострілів, ні літаків, ні бомбових вибухів. «Тиша перед бурею, - подумалося Борисові. - І такою буде, допоки його не привезуть на передову , а там вибухне, як Везувій, і він буде у самому центрі того вогненного пекла, кров’ю спокутуватиме провину. Яку провину!? Яке дезертирство? Нагло пришили».

… А було так. Після тривалих тяжких боїв з німецькою піхотою батальйон, у якому служив Борис, командування розквартирувало у великому селі на кількаденний відпочинок.
Командир батальйону за відвагу у бою дозволив Борисові з’їздити до своїх родичів у сусіднє село. Але не так сталося, як гадалося. Випадково на вулиці біля школи зустрівся з молодою, вродливою, давно знайомою Катериною, яка сказала, що всі його родичі в селі згоріли у хаті при наступу військ, і села немає - згоріло. Така пекуча вістка ошелешила Бориса, в очах потемніло від несподіваної прикрої звістки..
- Ти не помилилася?
- Не помилилася.
- А живеш у цьому селі?
- Так. У бабусі на околиці села біля озера.
- Із чоловіком?
Катерина змовчала. На молодому смаглявому обличчі промайнула тінь скорботи, волошкові очі наповнилися слізьми.
- Чоловік загинув на кордоні у перший день війни. Мама живе у свого брата у Києві, батько на фронті, а я у бабусі. Ось так. А ти воюєш?
- Воюю. Командир дав відпустку, щоб з’їздити до своїх родичів. Тепер, виходить, їхати немає куди і до кого.
- Приходь до нас, якщо хочеш.
На тому і розійшлися. Борис повернувся до своєї військової частини, яка розташовувалася в приміщенні школи, і до полудня не знаходив собі місця: нудьга томила душу, із голови не виходила Катерина. І треба ж було зустрітися! До війни бачив її у родичів лише кілька разів. Тоді вона закінчувала десятий клас, а він уже був на першому курсі інституту. Запам’яталася пухкенькою школяркою з веселими світлими очима і хвилястим смолянистим волоссям, із блакитною стрічкою у косах. За два місяці до війни, коли знову приїхав до родичів, йому сказали, що Катя вийшла заміж за молоденького офіцера, який служить на західному кордоні, то десь там і живе. «То нехай і живе, - тоді сказав Борис тіточці Галині з підробленою байдужістю.- Мені що?». Тіточка, хитренько усміхнулася, мовила: «Хома гнався за двома зайцями і облизня зловив». Вона любила, жартуючи, підколоти: «Борисе, наші дівчата на тебе очі кидають, не прозівай ярмарок». Який ярмарок? Нехай ярмаркують, йому що? Правда, дівчата подобалися йому, він спілкувався з ними, але одружуватися і не думав. Спершу треба отримати вищу освіту, а тоді вже думати і про шлюб. І ось Катя знову на його дорозі. Іти чи не йти? Іти! Сержантові свого взводу сказав, що оскільки має відпустку, то і хоче нею скористатися: провідає родичку в цьому селі, її хата край села, на випадок чого, нехай повідомить.
Присадкувату під очеретом хату біля озера знайшов без особливих труднощів. Правда, прошкувати довелося довго, село тягнулося кілометрів на п’ять.
На подвір’ї біля хати з невисокою господарською прибудовою стояла щупленька молодиця у синьому простому платті і брунатній косинці, з-під якої випадали пасма сивого волосся. Борис гукнув через низький плетений із лози тин:
- Добрий день, тіточко! Можна вас запитати?
Молодиця підійшла до дощатої невисокої хвіртки, прочинила її, вийшла на вулицю. Лице її було в густих зморшках.
- Вам чого? - запитала.
- Катя тут живе?
- Яка Катя? Прізвище знаєте?
Прізвища не знав. Знітився. Стоїть, переминається з ноги на ногу.
- Така чорнява, пухкенька, середнього зросту…
- У нашому селі чорнявих і пухкеньких дівчат багато. Тут такої немає. Шукайте в іншому місці, - невдоволено мовила жінка.
Запала тягуча неприємна пауза, коли здавалося, що є про що говорити і немає що сказати. Стояли мовчки, ніби посварилися, і тепер очікують хто першим заговорить. Першим заговорив Борис:
- Жаль. А я хотів, було, розказати про її чоловіка.
- Про чоловіка? Якого чоловіка? - стрепенулася жінка, і зморшки на її обличчі вирівнялися, брови зрушилися.
- Катиного. Служив із ним на кордоні, - збрехав Борис.
Жінка з допитливою цікавістю подивилася на солдата.
- Зачекайте. Зараз піду запитаю.
Чекати не було потреби. Катя, побачивши Бориса у вікно, вийшла з хати і простоволоса поспішно йшла до них, усміхаючись.
- Бабуню, це той солдат, про якого вам розказувала. Він родич Бойчуків.
- Бойчуків? Отих, що згоріли?
- Отих.
- То чого стоїмо? Ходімо до хати.
У хаті прибрано, чисто, на стінах у рамцях фотопортрети родичів, традиційні українські вишивані рушники, на вікнах занавіски, у кутку біля божниці висить лампадка.
Борис бабусі сподобався («Гарний був би зять»), а Каті тим більше. Частували самогоном, а Борис – сухарями та тушонкою, одержаною від старшини як солдатський сухий пайок. Швидко знайшли спільну мову, розповідали про жахливу трагедію Бойчуків, жорстокість кривавої війни, ділилися душевними болями і надіями, як давно знайомі люди. Найбільше говорили про побутові труднощі, тривогу за державу і майбуття: яким воно буде? Вечір майнув, як і не було. Коли поночіло, над дахом хати лунко тріснув грім.
- Фріци палять з гармати, - сказав підпилий Борис.
- Які «фріци»! Грім гримить. Чуєте? За вікном злива, - промовила бабуся. - Краще хай би щодня ішов дощ і гриміло в небі, ніж іде війна і гримлять гармати. За молодих солдатів серце болить. Господи, і який тільки гаспид придумав війну!
- Придумали рогаті. Оті, хто прагне світом правити. - мовив Борис. - Але мені треба повертатися до своєї роти.
- Ти ж казав, що маєш відпустку, - з докором сказала Катя.
- Маю. Але треба йти. Війна.
- Надворі глупа ніч, дощ. Залишайся до ранку. Переночуєш у нас, а вранці підеш.
І він залишився. Спав під легкою бавовняною вкривачкою на засланому білим простирадлом ліжку у затишній окремій кімнаті міцно і спокійно, як у себе вдома. Коли прокинувся, до нього у вікно з цікавістю зазирало багрове, велике око сонця. Він аж зніяковів, що так довго спав. Швидко одягнувся і вийшов надвір.
Катя поралася біля курей.
- Доброго ранку, Катя!
- Виспався?
- Уже й забув, коли спав так довго і міцно. Мрія солдата на фронті – досхочу виспатися. Таке мені збулося у твоїй хаті.
- Я рада. Умивайся біля криниці, там мило і рушник. Бабуся вже приготувала сніданок.
Борис пильним зором оглянув подвір’я, присадкувату хату.
- Бачу: курятник зруйнувався , а очерет на даху хати осунувся. Я полагоджу.
- Що ти! Самі полагодимо.
Опісля сніданку Борис полагодив замок хатніх дверей, перекрив дах курятника, обрізав сухі пагони малини… І бабуся не могла натішитися («Гарний був би зять»).
Наступного дня Катя повела його до великого озера, береги якого були в густому зеленому ситнику та очереті. На чистих плесах плавали дикі качки, чирята та інші водоплавні птахи. Вони чепурилися, збирали ряску і, пірнаючи, вишукували поживу на дні озера. А сизі закохані качури ганялися за верткими качечками, доганяли і парувалися. Лагідний вітер розчісував зелені коси прибережних верб, і вони віддзеркалювалися у прозорому водному плесі, лякали сріблистих рибинок, що зграйками припливали до берега у пошуках поживи. Навколо панувала довершена гармонія природи, одвічний спокій дерев, у якому про війну не було і натяку. Катя і Борис скупалися в озері і лягли горілиць на прибережній споришевій постілі.
- Дивно в житті буває. Хто думав, що я зустріну тебе? - задумливо сказав Борис, - І де? Майже на передовій лінії фронту.
Він лежав у мокрих трусах поряд Каті, серцем відчував її спрагле близькістю тіло, і говорив, утупивши погляд у чисте, безхмарне літнє небо:
- Катеринко, пам’ятаєш крислату стару яблуню моїх родичів? У її затінку я читав тобі Сосюру.
- Сосюру? Не пам’ятаю.
- А я пам’ятаю:
«І ти прийшла. Я ждав тебе так довго.
Мою любов, як зірку я беріг,
хоч на душі була, як ніч, тривога,
і на годинник глянути не міг».
- Цього вірша пригадую. Але ти тоді казав, що написав сам.
- Тоді я казав неправду, точніше, брехав, бо хотів удатися дуже розумним, щоб тобі сподобатися.
Борис ліг на правий бік, поклав руку на її груди. Вона мовчала, і він почав на вухо Каті шепотом декламувати:
«І вже нема в душі моїй тривоги.
Зі мною ти. Чого ж мені іще?
О аромат волосся молодого
і тишина задуманих очей!».
Розчулена віршем, Катя повернулася повними грудьми до нього, і очі її зволожилися.
- Ти плачеш? – здивовано запитав Борис.
- Плачу, - усміхаючись крізь сльози, промовила Катя.
Сонце дійшло до зеніту і зупинилося. Утомлені гарячою сонячною пергою, вони перейшли у затінок крислатих верб, цілуючись.
Додому поверталися у темряві щасливі й близькі. Він тримав її за руку і попереджав, аби вона зненацька не оступилася на вибоїстій стежині. Коло хвіртки бабусиної хати доцілувалися і тихенько зайшли на подвір’я, поросле споришем.
Бабуся зустріла сердито. Катерину накрила мокрим рядном:
- Де ти була?! Я все вже погане передумала, перемислила.
- Бабуню, не переживайте. Борис завтра від нас піде.
Але він не пішов ні завтра, ні післязавтра. На четвертий день Борис збентежився. Чому сержант не приходить? Повмирали там, чи що? Треба йти самому. І пішов. Батальйону в селі не було, і жодного солдата. На радість побачив автофургона із закритим кузовом, що їхав вулицею, здіймаючи куряву.
- Стій! Стій! – Замахав руками Борис перед автомашиною.
Авто зупинилося, із кабіни визирнув водій в уніформі сержанта.
- Тобі чого?
- Відстав від своєї гвардійської піхоти. Може, бачив? Звідки їдеш?
- Звідти, - відповів, примруживши очі, сержант.
- А куди?
- Туди.
- Розумію: військова таємниця. Слухай, товаришу, підвези. Знаю, вона десь тут, далеко не пішла.
- Піхота завжди ходить своїми ногами. Пішки, солдате, доганяй свою роту, - невдоволено сказала простоволоса молода жінка в офіцерському кітелі без погон, яка сиділа у кабіні.
Сержант вийшов із кабіни, підозріло зміряв поглядом Бориса з ніг до голови:
- Кажеш, шукаєш свою піхоту?
- Шукаю. Вона десь не дуже далеко. Може, день, а може, два як залишила оце село. Підвези. Ми її доженемо.
- Добре. Там, звідки їду, її немає. Значить, вона попереду. Залазь у фургон і сиди спокійно, щоб ніхто не чув.
Водій відчинив дверці фургона і, коли Борис знайшов місце у кузові, щоб сісти серед якогось мотлоху, зачинив дверці і замкнув на замок.
Їхали довго. Борис сидів у темряві і чув як мимо проїжджають автомашини, трактори, а може, танки… Фургон зупинявся, голосно сварилися люди, хтось густим басом кричав: «Кажу, повертай назад, назад!.. Проїжджати заборонено!». Фургон розвертався, і знову Борис чув шум автомашин, що проїжджали по шляху, гуркотіли трактори чи танки, вигукували люди.
Довга їзда стривожила Бориса. Куди сержант їде? Везе як арештованого. Може, забув про нього? І він постукав у кабіну. Водій не чув або не хотів чути: прибавив газу, і машина помчала далі то по асфальту, то по ґрунтовій дорозі.
Нарешті фургон зупинився, але дверці ніхто не відчиняв. І Борис почав кулаком гамселити у стінки фургону: «Відчини! Ти що, мене арештував?! Відчини, йолопе!». За кілька хвилин прогримів засув, дверці відчинилися.
- Вилазь! - хтось твердим голосом сказав зовні.
Біля фургону поряд із сержантом стояв майор - смершівець:
- Ваші документи!
- Які документи! Шукаю свою частину.
- Частина буде. Прошу іти зі мною.
Далі - поспішне слідство, польовий суд і вирок: штрафний батальйон: за «спробу дезертирувати».

… Борис більше не просився до вітру, хоча відчував сильну потребу, сечовий міхур ледь не трісне. Конвоїр сидів на ящику біля заднього борту кузова, не спускав із нього очей. Пил ґрунтових доріг припорошив йому обличчя, і він став схожим до чорношкірого негра з білими зубами і сніжистими більмами очей.
- Далеко ще їхати? - наважився запитати Борис.
- Коли приїдемо, тоді скажу.
- Слухай, солдате, чого приндишся? Дай закурити.
Солдат мовчав, насупився. По якійсь хвилині Борис, мов сам до себе промовив, але навмисно голосно, щоб той почув:
- Не дасть, бо скупий і жадібний, як мій Рябко. Фронтового пороху не нюхав. Коли понюхає, тоді людиною зробиться.
- Мовчать!.. Шпіон! - гнівно викрикнув конвоїр і наставив на Бориса автомата.
- Мовчу, мовчу… - замахав руками Борис. – Тільки мене до страти не присуджували. Якщо застрілиш, хто в атаку піде? Може, ти? Сумніваюся.
- Мовчать! - знову вигукнув конвоїр, але вже благально, розгублено, мовби злякано.
Заходило на грозу. Товстопузі хмари на обрії, одягнувши цигейкові кожухи навиворіт, почали битися вогненними шпагами за свої небесні терени, поливаючи землю рясним дощем, і було чути грім чи, може, артилерійську канонаду. Надвечір приїхали до якогось напівзруйнованого війною містечка, захаращеного військовою технікою.
Вантажівка доїхала до центральної площі міста і зупинилася. Попереду тісно стояли автомашини: хтось із водіїв скоїв автоаварію, і покалічене авто лежало догори колесами поперек вулиці. Вантажівка повернула вправо, оминаючи передні машини. Негадано з’явився воєнний шляховий регулювальник, закричав:
- Куди! Куди, твою мать!.. Назад! Назад!..
Із кабіни вантажівки вийшов офіцер, щось сказав, показуючи посвідку.
- Єсть, товаришу старший лейтенант! Можете їхати.
Вантажівка, проїхавши по пішохідній частині вулиці, звернула у вузенький перевулочок і заїхала на огороджене високим муром подвір’я, на якому диміла польова солдатська кухня.
Із кузова вистрибнув конвоїр.
- Злазь! Можеш сходити до дворового клозету, - сказав Борисові.
Мурований невеликий без даху клозет був поряд і Борис не пішов, а побіг до нього.
…У напівтемній з голими стінами кімнатці, куди його перегодом завели, чорновусий старшина СМЕРШу в алюмінієвих котелках приніс страву з американських консервів: гречану кашу зі свининою, шмат чорного хліба і поставив на хиткий подряпаний стіл.
- Сідай до столу і їж. Годуємо від пуза.
«Мабуть, скоро пошлють у бій, бо каші не шкодують. Голодний солдат перед боєм - не солдат, а півсолдата, - подумав Борис, оглядаючи кімнату. - А кімнатка - для допитів».
Борисові зробилося моторошно, він зіщулився, втягнув голову у плечі. Пригадався допит слідчого: «Признавайся чесно. Ніхто тобі звільнення не давав, ніякої Каті не було, у гречку не стрибав, хотів улизнути з фронту. Не валяй дурочку, підписуй зізнання, і ми з тобою розійдемося, як у морі кораблі».
У кімнату зайшов старшина, приніс чай.
- Чого не їси? Не голодний?
- Голодний.
- То їж. Часу залишилося мало, відпочинку не буде.
Борис швидко поїв усе, що було принесено, вийшов надвір. У кузові вантажівки стояв високорослий кремезний солдат без погонів. Побачивши Бориса. радісно вигукнув:
- Йо-мойо! Мій однополчанин! Студент! Штрафбат?
- Так точно, товаришу старший сержант!
- Чого стоїш, як бичачий прутень? Дерися в кузов. Давай руку… Матьперемать!..
Старший сержант Васюткін не міг сказати і двох слів без матірщини, за що від комроти отримував дисциплінарне стягнення. Коли його забрали до полкової розвідки і він проявив себе відважним і кмітливим розвідником, дорікати за матюки стали менше, але завжди командир полкового СМЕРШу, коли Васюткін повертався з ворожого тилу і приходив доповідати про результат розвідки, просив молоденьку біляву друкарку залишати кабінет. Швидко урядові нагороди прикрасили його гімнастерку. Він пишався своїми орденами і навіть у прохолодну погоду не одягав шинелі, щоб не затуляти їх.
Якось восени з ворожого тилу на собі він приніс напівживого щуплого німецького офіцера. За такий подвиг у СМЕРШі йому подякували і пообіцяли нагородити черговим орденом. А за три дні - арештували. Васюткіна звинуватили в мародерстві: привласнив золотий портсигар офіцера, на якому, як сказали, були помічені коди підпільних антирадянських організацій, що діяли на терені Союзу. Швидко польовий суд, позбавивши його нагород і воєнного звання, засудив на два роки ув’язнення у штрафному батальйоні.
І ось тепер їх везуть на передову для спокути своїх провин.
Обстановка на передовій фронту була складною. Штрафний батальйон формували поспішно і абияк. Кримінальних злочинців (злодіїв, мародерів, дезертирів, саботажників) одягнули в латану воєнну солдатську уніформу і почали навчати як володіти бойовою ручною зброєю. Васюткіна одразу назначили командиром взводу.
- Будеш моїм ординарцем, - сказав Борисові. - У бою від мене ні на крок. Коли поранять, із поля бою мене винесеш на собі. Звалиш на свої плечі… і понесеш. Це допускається. Таким способом виграєш час і, може, збережеш собі життя.
- Зрозумів. Від командира - ні на крок!
- Ні, не зрозумів. Мене поранять, - сказав Васюткін з притиском на слові «поранять», - і ти винесеш мене на собі в тил. Тепер зрозумів?
Борис змовчав. Задумався. Його поранять? Коли? Хто? І нараз гарячий здогад, наче раптовий спалах вогню, обпік його чоло, він догадався: взводний хоче, щоб він його поранив. Борис швидко оговтався, енергійно приклав руку до пілотки, козирнув:
- Єсть, товаришу командире, винести пораненого! Коли?
Вони зустрілися очима, зрозумівши один одного, і Васюткін задоволено потиснув йому руку, промовивши:
- Коли? Скажу пізніше. Знаю, стріляєш по руках влучно, не так, як наша жовторота шантрапа, ціляться в мішень, яка під носом, а попадають у небо.
На тому розмова скінчилася, і вони зайнялися кожен своєю справою.
Вночі штрафникам видали зброю, попередили, що за ними в тилу знаходиться загороджувальний загін енкаведистів, і при першій спробі втечі з поля бою, штрафник буде без попередження розстріляний. Бойова задача штрафникам поставлена одна: вибити фашиста з окопів, що на височині номер десять. Просуватися можна лише вперед. Оправдальним чинником реабілітації штрафника може бути тільки смерть або тяжке поранення в бою.
Рано - вранці, коли туман тільки-тільки зрушився в яругах і почав заливати парним молоком низину, на якій були овочеві ділянки селян, батальйон почав наступ на німецьку оборонну лінію.
Васюткін першим, схопившись на ноги, прокричав громовим голосом:
- Мужики! Вперед за орденами! Матьперемать!.. За Сталіна!.. За Родіну! Ура!..
- Уррра! Уррра! - стоголосо вибухнуло вподовж передової і замовкло.
Німець мовчить - ні пострілів, ні вигуків, ні літаків. Штрафники посміливішали, пішли не пригинаючись, кричать:
- Падли!.. Показуйте свої дохлі задниці! Улю-лю!.. Го-го- го!..
І раптом потужний вибух міни, наче кляпом, заткнув їм рота. Васюткін бачив як штрафник, наступивши на приховану міну, вкупі з полум’ям вогню і диму злетів угору, і звідти посипалися окремі шматки його тіла. За хвилину вибухнула друга, третя…Під ногами захитався світ. І він зрозумів: поле, яким батальйон мусить пройти, густо заміноване ворогом, і його розмінувати командування вирішило життями штрафників. Опісля полем піде в наступ кадрова піхота і техніка. І Васюткін, тримаючи автомата в правій руці, підняв ліву руку догори. Це був знак Борисові, який ішов за ним на віддалі п’яти метрів, що він може стріляти у руку, як було домовлено.
Борис не встиг усвідомити чого той хоче, як гарматним пострілом вибухнуло небо, розкололося на незліченні гримучі частинки і впало на землю, де запалахкотіло пекельним вогнем, загриміло пострілами гармат, взривами танкових і піхотних мін, чергами кулеметів та стрілецьких автоматів. Задвигтіла земля, засичали «катюші» та багатоствольні німецькі міномети.
Батальйон заліг. За півгодини стрілянина затихла, настала тривожна фронтова тиша. Тільки на лівому фланзі ще перелякано строчив кулемет. Незабаром і він замовк. Почулися розпачливі викрики та ридання поранених. На допомогу їм ніхто не йшов. Штрафники, ні мертві, ні живі, боялися поворухнутися, щоб не порушити тишу.
Васюткін лежав у якійсь глибокій борозні і Борисові його не було видно, лише голомоза голова (пілотку загубив) іноді виринала з борозни, неначе з підземелля.
У небі раптом загелготали сполохані дикі гуси, і вони, згубивши орієнтири, летіли навмання, не розуміючи, що сталося із колись привабливим і гостинним краєм землі, якого здавна уподобали, де знаходили бажаний відпочинок, мандруючи на прохолодну Далеку Північ чи звідти на теплий Південь. Летіли услід за сонцем, яке, мов перелякане, втікало від передової фронту на захід, ховалося за хмарами, то погасаючи, то спалахуючи.
Борис лежав ниць, але внутрішнім зором ясно бачив диких гусей, що гелготали над головою, і чомусь не солдатів, що вже впали на полі бою, не себе, а їх стало шкода. У пам’яті зблиснув спогад із дитинства. Батька на виробництві нагородили двома гусенятами. Він приніс їх додому і на балконі посадив у великий фанерний ящик, щоб виросли й набрали ваги. Борис дивився за ними, годував, напував, а одного разу, коли батьків не було вдома, скупав у ванній, за що одержав від матері сувору догану. До осені гусенята виросли, стали великими гусьми, і одну батько зарізав. Тоді Борис довго плакав, просив не різати, так було шкода, і тоді відмовився їсти гусяче м’ясо, і не їв, хоч довго умовляли, казали що людина кимсь так створена, щоб їла м’ясо птиці. Не переконали. Став вегетаріанцем. Лише у солдатах, коли доводилося часто голодувати, порушив свій принцип.
Борис зіперся на лікті, роззирнувся. Десь далеко зліва і справа перегиркувалися між собою гармати. Молодий, майже підліток солдат, колишній злодійчук, який лежав метрів за сорок від Бориса, раптом швидко звівся на ноги і побіг у тил, розпачливо ридаючи, як божевільний. За хвилину за ним побіг другий… третій…
- Куди!? Куди!? Ідіоти! Назад!... - голосно з хрипотою у голосі закричав Васюткін. Солдати не зупинялися, бігли напригінці, наче боялися зачіпити головами небо, наповненого гуркотом артилерійської канонади. – Назад, шмаркачі!.. Йолопи!.. Мать- перемать!.. Назад! Назад!.. У тилу вас повбивають!..
Васюткін, викотився з борозни, зіперся на лікті і почав стріляти вгору автоматною чергою, надіючись зупинити солдатів, але вони не зупинилися, і він знову заховався у борозні. Настало гнітюче чекання. Нараз в тилу із передлісся заторохтів кулемет. Високий, худосилий штрафник, який біг останнім, підстрибнув, ніби хотів подолати якусь невидиму перепону, але не зміг, упав на переорану війною землю, за хвилину звівся на ноги, пробіг ще кілька метрів і знову повалився.
Кулемет ще якийсь час торохтів, а потім замовк. «Все. Хлопцям війна закінчилася, - подумав Борис і гукнув до Васюткіна:
- Командире, довго ще лежатимемо у смердючій блекоті?
Бур’янисту рослину блекоту він на все життя запам’ятав із 1933 року, коли із меншим братом, голодуючи, поїли її насіння, і тоді брат помер, а його відкачали.
Відповіді не почув. І він знову запитав:
- Командире, коли виліземо із блекоти?
Попереду біля низеньких пагорбів вибухнуло кілька авіабомб. Коли дим розвіявся, над головою зависла сигнальна ракета, і Васюткін схопився на ноги , вигукнув:
- Вперед!.. В атаку!.. Бігом!.. Матьперемать!
Борис, не відстаючи, біг за ним, і коли побачив глибоку воронку від вибуху бомби, стрибнув до неї. І в ту мить пролунав гучний вибух чергової бомби. Груддя землі і пилу посипалося на нього, він ще чув чийсь розпачливий крик, а потім провалився, наче у глуху якусь яму, наповнену шумом ярої води. Коли прийшов до тями, розплющив очі, побачив, що по груди засипаний землею. У вухах стояло гучне дзижчання, ніби там поселився бджолиний рій, а в голові хтось строчив із кулемета. Подумав: «Чи не поранений?» Почав поспішно розгрібатися, обмацуючи себе. Ні, не поранений. Став на коліна, щоб звестися на ноги, і тут побачив біля правої ноги вологий круглий предмет. Взяв його обома руками і з жахом випустив. Це була окривавлена, по щелепи відсічена шрапнеллю Васюткіна голомоза голова. Борис не сів, а впав, і вже не піднімався. Умить із вух вилетіли бджоли, а в голові перестало стріляти. Біль у грудях і спині, ніби рукою зняло. І він, усвідомлюючи страхіття пекельної війни, збайдужів до життя і смерті, до минулого і майбутнього: нехай буде що буде. Довго лежав не рухаючись, і навіть тоді, коли бій затих і німці відступили на нові позиції, не піднімався.
Сонце добігло небосхилу і заховалося за хмари. Небо просалютувало тріскучим громом, посипався дощ і скоро вщух.
На дно воронки лягла довга тінь. Борис звів голову і побачив офіцера- енкаведиста з кам’янистим тупим обличчям, гострими очима і пістолетом у руці.
- Вилазь!
Борис звівся на ноги і став перед ним розгублений.
- Підійди ближче! - наказав енкаведист і вистрілив у ноги Бориса.
Борис повалився, схопився руками за стегно, закричав:
- За віщо?
Офіцер мовчки поклав пістолета до кобури і перегодя з якимсь задоволенням сказав:
- Вважай ти народився в сорочці. Мені ще спасибі скажеш. -
І пішов, гукаючи до санітарів:
- Заберіть солдата! Його поранило в бою. Так і запишіть: «Поранено в бою».
Прийшла польова медсестра з очима повними скорботи.
- Ріднесенький, кістка ціла, стегно заживе і тебе реабілітують. Ще воюватимеш і дослужишся до генерала…
Борис дивиться на неї, а в голові стоїть мицастий, із червоним обличчям енкаведист із пістолетом у руці й говорить: «Вважай ти народився в сорочці. Мені ще спасибі скажеш». Ось і зрозумій, що спонукало офіцера-енкаведиста пожаліти штрафника?
Борис звівся на ноги і, опираючись на плече медсестри, пошкутильгав із поля бою до польового шпиталю.

Гітлерові – капут! Сталін – гут!:
(Воєнний епізод)

Молодий із смолянистою чуприною лейтенант Гірський, який з бійцями свого взводу конвоював полонених німецьких солдатів, наказав колоні зупинитися на узліссі для короткого відпочинку. Виснажені голодом і довготривалим переходом полонені всі одразу повалилися на землю, де хто стояв.
Сонце підбилося високо вгору, земля після нічного дощу просохла і невисока густа трава зеленим м’яким килимом лежала перед листяним лісом, від якого віяло тонкими запахами лісових квітів, вологи і грибів. Полонені, роззувшись, почали масажувати литки ніг, задубілих від ходьби, черговий раз переглядати речі в заплічних ранцях та торбинках, якими були обвішані, і викидати зайве, щоб легше було прошкувати.
Лейтенант спішився з добре вгодованого вороного з білою зірочкою на лобі коня, почав з досадою чекати воза з хворими полоненими. «Треба буде замінити візника, - подумалося Гірському. - Завжди Сидорчука очікуй, як короля в короні. Сам, каже, із села, біля коней і виріс, а правити ними не вміє. Мабуть, таки доведеться посадити на козли іншого солдата». Він зняв кашкета, п’ятірнею розчесав свою буйну чуприну і вже хотів, було, наказати ординарцеві, щоб той сів на коня та поїхав розшукувати, як побачив Сидорчука. Великий німецький на гумових колесах віз, запряжений парою ломових коней, також німецьких, повільно й граціозно, ніби казкова чужинська галера, випливав із туману, що ще ховався у чагарниковій крутій балці. Гірський знову подумав: «Не Сидорчук, а болячка. З такою швидкістю, як він їде, за дві доби не дістанемося призначеного пункту». Його охопила злість. Насупився, високе буграсте чоло збрижилося, і він почав гризти нігті правої руки. Таку звичку має з дитинства, за що від батьків отримував неодноразову догану, а в школі навіть слухав персонально лекцію про шкідливість поганих звичок для здоров’я. Але ніщо не допомогало. Коли нервує або з якоїсь причини злиться, сам не знає чому суне пальця до рота і гризе нігті. «Не мучте хлопця, - казала бабуся Марія. - Давно сказано: довгі нігті - малий розум. Нехай гризе, аби був розумним». Не знає чи став він розумним, але в юнацтві багато мав прикрощів. Гризуном називали його однолітки. Спочатку він гнівався, сперечався, а пізніше звик, почав сприймати як друге своє прізвище. Коли вступив до військового училища, про прізвисько нікому не говорив і сам почав забувати, лише згадував тоді, коли палець уже був у роті.
- Сидорчук, чому знову відстав від колони? - суворо запитав візника, коли той поставив воза на обочині дороги і підійшов до нього. - Скільки ще необхідно говорити, що накази командира треба виконувати?
Сидорчук, молодий флегматичний солдат з пушком під носом, тримаючи за плечима автомата, а в руці батіг, винувато говорить:
- Товаришу лейтенанте, я вже вам казав: німецькі коні не розуміють нашої мови. Скільки цвігаєш батогом, стільки і їдеш. А якщо захочуть відпочити, то хоч бий, хоч свисти, стоятимуть і ні з місця, як укопані. А тут ще фріци стогнуть, усе чогось просять. Я їм і те, і те, а вони в одне: найн! А один із них, що в окулярах, давно вже просить вас.
- Мене? Чого хоче?
- Не знаю. Просить. Може, хоче відкрити якусь воєнну таємницю, а може, ще чогось. Не знаю.
Лейтенант не пішов до хворого, а вирішив послати низькорослого, щуплого з гострякуватим вуграстим обличчям єфрейтора Мишкіна, який стояв осторонь біля довготелесого в офіцерському кашкеті без кокарди полоненого. Той, підкотивши штанини, показував свої опухлі ноги, підлабузливо просився, щоби його взяли на воза, бо далі йти не зможе.
- Зможеш, - прищуривши очі, уїдливо говорить Мишкін - Зможеш, якщо хочеш жити. Підеш ногами. Ферштейн? Зрозумів? Фус!.. Фус!.
- Я!.. Я!.. Фус болить, - по- своєму зрозумівши Мишкіна, белькоче полонений. - Кріг… війна… погано. Гітлер - капут… Гітлер - фашист… Смерть.
- Правильно говориш. Ми табе перекуємо. - Мишкін поблажливо заусміхався. - Гітлерові капут!.. А Сталін - гут! Хорошо. Сталін правильний мужик! Він усіх вас під ніготь, як вошву, - Мишкін підняв кисті рук до очей полоненого, притулив великі пальці нігтями один до одного і розвернув. - Ферштейн? Сталін - хорошо! Гут!..
- Я!.. Я! Так!.. Так! Сталін іст хорошо! - догідливо повторив німець.
- Молодець. Зрозумів.
- Мишкін!.. - гукнув Гірський. – Підійди до мене.
- Іду, - озвався Мишкін, але одразу не пішов, продовжував тлумачити полоненому. - Одначе скільки ти, Фріц, не говори, не шпрехай, що Сталін – добрий, а Гітлер - капут, а на воза не візьмемо. Нема куди. Ферштейн? Зрозумів? Бачу, не зрозумів. - Мишкін, ошкірився, викинувши праву руку перед себе, вигукнув, - Гайл Гітлер!
Німець остовпів, перелякано залупав очима. Хотів було щось сказати, але не сказав, стояв, роззявивши рота.
- Мишкін! – знову гукнув Гірський.
Той, прорікши полоненому «ауфідерзеїн!» (До побачення!), швидким кроком підійшов до Гірського:
- Слухаю, товаришу лейтенант.
- Ти трохи калякаєш по-німецьки, сходи до хворого, що лежить на возі, і запитай, чого він хоче.
- Єсть сходити і запитати. Тільки, що їх запитувати, вони наших запитують? Убивати їх треба, а не запитувати - сказав єфрейтор і звернувся до Сидорчука. – Ходімо, покажеш того гада. Якщо його не придушу, то житиме.
Прошкуючи, Мишкін уперто думав як по-німецьки запитати: «Чого ти хочеш від лейтенанта?». Але слова, які знав, як вітром видуло, і підійшовши до воза, на якому горілиць лежало чотири худі, давно неголені хворі полонені, запитав очкастого:
- По - руськи говориш?.. Мовчиш. Значить не говориш. Вас іст дас?
Німець, витріщивши очі, плямкає губами.
- Не ферштейн? Вас іст дас?.. Лейтенанта кликав?
- Васер…- тихо, в’ялим голосом вимовив німець і облизав пересохлі сині губи, - Гіб васер…
- Ясно! Квакаєш про васер, тобто хочеш води. Нема і не буде. Я терплю, і ти терпи. Ферштейн? Не васеру тобі треба, а дев’ять грамів у потилицю. Ферштейн?
Він обійшов воза, підійшов до дебелих тлустих коней, поправив обротьки і посторонки, ласкаво похлопав долонею по крупу буланого коня. Кінь активно зреагував, повернув голову, довірливими очима подивився на Мишкіна і хльоснув його хвостом по обличчю.
- Е, ні!. Так ми не домовлялися, - незлобиво сказав Мишкін і повернувся до хворих. Стягнув з них шинелі, якими були покриті, посмикав за ноги.
- Сидорчук, ти кого возеш? Два фріци уже відкинули ратиці. Ходімо до лейтенанта.
Але до нього йти не довелося, він сам підійшов.
- Ну що тут? Чого німець хоче?
- Хоче не вас, а васеру… води, - мовив Мишкін з почуттям гонору , що йому швидко і легко вдалося зрозуміти німця, дякуючи своїм знанням з німецької мови.
- То дай йому напитися.
- При собі я води не маю. У кишенях не ношу.
- Сидорчук, питну воду маєш?
- Повний бачок.
- То чому не давав хворим?
- А звідки я знав, що «вас!.. вас!..» це по-їхньому вода?
- Мишкін, допоможи Сидорчукові напоїти хворих.
У Мишкіна брови збіглися на передніссі, очі прикрилися білявими віями.
- Не моя це справа, товаришу лейтенант, але хочеться знати: коли це ви полюбили фріців?
- Це вас не стосується, товаришу єфрейтор. Робіть, що кажу, - перейшовши у звертанні на «ви», відповів Гірський.
- Та я що… Мені байдуже. Тільки допоки будемо катати два трупи?
Лейтенант підійшов до воза і переконавшись, що два полонених померли, ні до кого не звертаючись, мов сам собі, сказав:
- Цього ще не вистачало!
- Товаришу лейтенанте, що тут довго думати! Дозвольте мені із Сидорчуком відвезти їх до лісу і там поховати, а на воза візьмемо інших хворих.
Про те, щоб померлих у дорозі полонених ховати, начальство лейтенантові нічого не говорило, але і везти їх не було ніякого сенсу.
- Сидорчук, лопату маєш?
- Маю.
- Поїдеш із єфрейтором.
- Добре, - кивнув головою Сидорчук.
- Поховаєте померлих і зробите зарубки на дереві, біля якого поховаєте.
За кілька хвилин Мишкін, тримаючи віжки і стьобаючи батогом по конях, гоноровисто їхав до лісу.
Полонені здивовано проводжали його допитливими очима: «Куди і чого це він наперед колони поїхав?», і дехто з них жестами показував Мишкіну, щоби той узяв його на воза, бо тяжко занедужав.
- Куди? На возі місця немає , - відповідав Мишкін також жестами, і частіше хльоскав батогом. - Но-о!.. Фашисти! Давай бігом, бігом!.. Ти, буланий, якого хрена косишся на мене Я - не фріц. Шмуляй, шмуляй!...
Але коні бігти не хотіли. Незважаючи на гучні погрози погонича, ішли спроквола, синхронно і впевнено тягли воза.
- Сидорчук, ти мав рацію, коли казав, що коні ні бельмеса по-нашому не розуміють. Вони чортом дихають. Але чому не бояться батога?
- Бо товстошкурі.
- О!.. Правильно сказав. Зняти б з них шкуру і пошити тобі, мені і ще кільком нашим солдатам чоботи. Ми одразу обмотки зняли б і віддали генералам на спогади. Правильно кажу?
Широка лісова галявина, затоплена зеленим морем різнотрав’я, відкрилася одразу за першими високими деревами, на яких зозулі лічили комусь роки. Сонячне проміння, пронизуючи верховіття ясенів і лип, м’якими смугами лягало на жовте квітування безсмертників та на білі дзвіночки лісової конвалії, які своїм нечутним для людини дзвоном скликало бджіл до себе, і ті захоплено кружляли у радісному танку над ними. Пахло сонцем, лісовою вологою і живицею, яку приносив легкий вітер, що появлявся ніби нізвідки, розгойдував дзвіночки конвалії, шарудів листям дерев і, обіймаючи самітну гінку ліщину на галявині, яка ніби впала з неба, гойдав її , як гойдалку.
Мишкін зупинив коней, сказав Сидорчукові:
- Бери лопату і копай біля ліщини.

- Дві ями?
- Одну. Три кроки - довжина і два - ширина. – А помовчавши, додав, - Всіх до д’ної ями…
- Як «до д’ної ями»?!
- Павла Тичину знаєш? Не знаєш? Він писав віршами, щоби ми буржуїв без кадила і музики повкидали в одну яму і закопали. А Горький… Горького знаєш? Не знаєш? Так той казав, що ворогів усіх мастей треба безжально знищувати. – Мишкін допитливо подивився на Сидорчука. – У школі тобі Тичину читали?
- Не знаю.
- А що ти знаєш? Тичину не знаєш, Горького не знаєш, васера не знаєш… Що ти знаєш? Чого стоїш? Я тут старший. Що кажу, те і роби. Іди копай, а я попасу коней і приготую мерців для пересилання на той світ, щоб нам уже ніколи не загрожували.
Коні, відчувши принадливий запах соковитої трави, почали пастися. Мишкін відв’язав від дишла ремінні нашильники, поправив вуздечки і пішов до розлогих, високих дерев, що недалеко стояли. Там на товстому стовбурі липи, побитої блискавицею чи, може, снарядами, ножем вирізав дві глибокі позначки, опісля, з хвилину задумливо постоявши, ще дві.
Сидорчук копав яму без ентузіазму, спроквола.
- Із тебе роботи, як із цапа вовни. - сказав Мишкін, підійшовши, - Давай лопату. Покажу, як треба копати.
Коли викопав яму собі по груди, підійшов до воза, за ноги стягнув трупи полонених.
- Сидорчук, бери їх за ноги і тягни до ями, - наказовим голосом сказав Мишкін і взяв автомата, клацнув затвором, звернувся до живих:
- Фріци, злазьте!.. Гітлеру капут!
… Мишкін і Сидорчук до колони повернулися порожнім возом. Полонені, побачивши їх, злякано принишкли, ніби їх прибило громом. Гірський підійшов до Мишкіна:
- Де полонені?
- Померли. Як тільки заїхали до лісу, так і померли. Поховали на галявині під ліщиною. Зарубки зробив глибокі, за сто років не заростуть.
Лейтенант збентежився:
- Ти що наробив?!
- Те, що потрібно було зробити. Померлих поховав і місце помітив.
Лейтенантові хотілося висварити Мишкіна, пригрозити трибуналом, судом, але стримався: «Не тепер».
- Гаразд… Пізніше поговоримо. А зараз бери нових хворих на воза і будемо рушати, - сказав роззираючись, - Бери отого німця, що скаржився на ноги.
- Йоган!.. – гукнув до німця Мишкін. - Іди сідай на воза.
- Іх? Я? . Найн!.. Ні!.. Ні!.. Іх ногами…Я пішки.
- Як знаєш. Баба з воза – кобилі легше.
Він уже, було, звернувся до іншого полоненого, як вантажівка, що їхала грунтівкою, зупинилася навпроти колони. У кузові сидів білобрисий капітан і чорнява жінка у військовій уніформі з погонами сержанта. Жінка, похитуючись, звелася на ноги і, артистично жестикулюючи, загукала:
- Ей, фашисти!.. До Берліна далеко? Ніхт ферштейн? А до Москви? Дойчлянд, Дойчлянд ібер алєс! Драх нах остен!.. Не Німеччина над усе, а Руслянд!.. Ферштейн?.. Росія над усе!.. Гітлеру капут!... А Сталін - гут! Сталін - вогонь і залізо!.. Ферштейн?..
- Вона, як чіп, п’яна, - здивовано промовив Мишкін.
Жінка - сержант вмить схопила автомата, що лежав на колінах капітана, і стоячи почала стріляти полонених. Німці, які стояли, попадали, ніби хтось підкосив косою. Дехто, не розуміючи, що сталося, схопився на ноги, побіг до лісу. Конвоїри розгубилися, почали короткими чергами стріляти з автоматів, вигукуючи: «Стой!.. Стой!.. Стрілять буду!..»
- Лідо, що робиш! Отямся! - крикнув капітан, схопив її за гнучку талію, повалив на себе.
- Відстань! – істерично кричала збуджена з багровим обличчям Ліда. - Усіх постріляти, повбивати, подушити!... Усіх!.. Усіх!.. Усіх!
- Поїхали! - крикнув до водія капітан, стукаючи у кабіну.
Подія сталася так швидко, що Гірський не встиг і слова вимовити. А Мишкін, витріщивши очі, захоплено вигукував:
- Ого!. Оце жінка!.. Оце сержант!..