Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Частина 6.

Над урвищем
(Повість у новелах)

О десятій ранку

- Слава Ісусу Христу! Пані Стефо, наказано сьогодні всему селу зібратися на пляці біля школи, - сказав посильний сільської ради Йосип, зайшовши до Стефи, коли та поралася біля гусей у загороді.
- А чого це?
- Не знаю. Наказано о десятій ранку зібрати. Сам голова сільради Пилипчук буде, і ще хтось із райцентру. Якусь новину хочуть оголосити.
- Яку ще новину? Я її не потребую. Чого хоче?
- Не знаю. Але, Стефо, приходь і бери із собою Любомира, щоб не мала клопоту, бо кажуть, хто не з’явиться, на налигачі приведуть.
- А чого має йти Любко? Він ще хлопець.
- Хлопець то хлопець, але такі довготелесі батяри, як він, уже, Стефо, воюють.
- Йой!.. Йосипе, ти мене налякав. Його заберуть до совітської армії?
- Сьогодні не заберуть. Це я до прикладу сказав. Заберуть, коли виповниться вісімнадцять.
Посильний Йосип, високий, з чорними вусиками і довгою густою чуприною, що спадала на гострі плечі, як в опришка Довбуша, замовк і стояв перед Стефою, наче соляний стовп, лише водив очима - то вліво, то вправо - оглядаючи подвір’я, хотів ще щось сказати, але не наважувався. З того дня, коли демобілізувався з радянської армії і повернувся до свого села і його призначили посильним сільської ради, відтоді почав часто заходити до Стефи з потребою і без потреби. Прийде і питає: «Як, пані Стефо, живеш?» - «А так, як усі молодиці без чоловіків. На шпацір не ходжу, бо ніц мені часу, цілими днями пораюся на своєму обійсті. Чи не знаєш!». Знає, бо її чоловіка Богдана у сорок четвертому році разом з ним совіти мобілізували до армії і якийсь час вони були на передовій фронту в одному піхотному полку, навіть в одному взводі, але пізніше їх розлучили: Богдана перевели до саперів, а його до команди полкової розвідки, і вони не бачилися. Тоді, у квітні 1945 року Богдан писав: «Стефо, Йосип і досі ходить у німецький тил за язиками, а я розміновую дороги у Німеччині. Війна, Стефо, ось- ось закінчиться. Очікуй мене додому». І вона з надією на мирне багате життя очікувала, і досі очікує. По війні неодноразово запитувала районного військкома: «Де мій чоловік Богдан? Ви його забрали, і він воював, то де він?» Не знає. Писала у Москву. Не відповіли. А якось прийшов один цивільний із текою в руці й почав питати, чи не появився чоловік. Сказала: «Самі бачите: немає і не було. Гарую без чоловіка». Цивільний говорив українською мовою, але густо пересипаною російськими словами «понятно… теперь понятно». Саме ці слова їй чомусь найбільше запам’яталися. Коли той пішов, Стефа зрозуміла, що Богдан живий, позаяк ним цікавляться «цивільні», і він не в Сибіру, і не в тюрмі. А де? Може, за кордоном, а може, у лісі, бо патріотом був, не раз казав: «Дожити б до вільної, незалежної України… і померти». Тоді Стефа йойкала, сплескувала руками: «Чоловіче, чи ти при своєму розумі? Навіщо мені твоя смерть?». То Богдан, очима усміхаючись, говорив: «Не хочеш свободи, ходи в комуністичному наритнику, а мені досить». То так казав у сороковому році, а в «золотий вересень» сам червоних зустрічав як визволителів, стояв на майдані, де проходило віче, тримав кумачевий транспарант із написом «Хай живе радянська вільна Україна!» і виступав перед людьми, тиснув офіцерам руки, ділився своєю радістю. Відтоді почав ходити на зібрання, де комуністичні агітатори вихваляли совітський спосіб життя, обіцяли людям земний рай і національну свободу. До книжкових крамниць та бібліотек, та шкіл, та училищ тоді завезли багато книг совітських авторів і заохочували молодь читати їх, а вірші вивчати напам’ять. За порадою директора школи Богдан виступав на майдані перед своїми людьми і читав строфи з вірша Павла Тичини, які йому найбільше подобалися:

О, скільки на землі беззубих,
бояться сонця і води!
Роди нам, земле, юних серцем,
о земле, велетнів роди!

Народи йдуть, червоно мають:
свободі путь! свободі путь!
І кров’ю землю напувають,
і знов у землю тліть ідуть.

Вставай, хто серцем кучерявий!
Нова республіка гряди!
Хлюпни нам, море, свіжі лави!
О земле, велетнів роди!

Вірив совітській владі і навіть мав намір вступити до партії комуністів. Порадився із сусідом. Так той сказав: «Богдане, не спіши поперед батька у пекло. Зачекай». І він зачекав, послухався мудрої людини. А за кілька місяців, коли влада почала активних українських патріотів арештовувати, розстрілювати, а їхні родини (старих і малих), назвавши «ворогами народу», примусово вивозити до Сибіру, дякував сусідові, казав: «Бодзю, аби не твоя мудра порада, я тепер стояв би по самі вуха у свинячому лайні. Хто міг би подумати, що московські комуністи такі самі, як і німецькі фашисти, або ще й гірші, бо не лише катівники, але й безбожники».
… Йосип мовби прокинувся, із зовнішньої кишені засмальцьованого піджака дістав кисета з тютюном, почав крутити цигарку-самокрутку, і, ніби знічев’я, запитав Стефу:
- Пам’ятається, минулого тижня у тебе було десять старих гусей, чи не так?
- Так. Було. А тобі що? Позавчора дві забігли. Випустила попастися, і дві не повернулися.
- Не шукала?
- А то не знаєш! Ліс близько. У лісі губляться. Там не знайти, хоч би як шукав. Твої, кажуть, також у лісі зникають.
- Хто каже? - швидко запитав Йосип, блимнувши на Стефу настороженим поглядом.
- Та ніхто не каже. Це я так думаю.
- А ти не думай. Із такого думання велике лихо буває. Розв’язаний язик погану послугу робить. Ти так подумаєш, а там ще хтось так саме подумає - і вийде велика брехня. Вам - нічого, а мені - відповідай.
«Злякався, - подумала Стефа.- Боїться, щоб із повстанцями не пов’язали, мовляв, годує лісових хлопців».
Вона вийшла із загороді, синім довгополим фартухом витерла вологі руки, підійшла майже впритул до Йосипа:
- Не дури мене. Кажи, чого прийшов?
Йосип знітився, відступив крок назад.
- Ти що?!
- Кажи, Йосипе, чого прийшов? Гусей не вгледіла. Це правда. Не мала часу пасти. Повстанців не бачила, бо нічого спільного з ними не маю. Чого прийшов?
- Я вже сказав, чи не почула? О десятій із сином повинна бути на зібранні. Буде Пилипчук і люди з райцентру. Почула? - оговтавшись, тягучим голосом мовив Йосип, і попрощавшись, пішов звивистою стежкою поміж високих столітніх дерев до обійстя сусіди.
Хата Стефи стоїть хутором на схилі пологої гори, покраяної ярами. До центру села можна прошкувати кам’янистою дорогою, яка оминає окремі скелі й урвища, а можна й навпростець, через глибокий яр, порослий чагарниками та низькорослими смереками. Так ближче.
Стефа одягнула широку чорного кольору спідницю і білу вишиту узорами батистову блюзку, на голову нап’яла квітасту косинку, зачинила давно розсохлі двері хати, зав’язала мотузкою на вузлик клямку, покликала сина і пішла з ним навпростець. З дитинства навчилася ходити по гірських звіриних стежках, сміливо і безпечно переходити бурхливі гірські річечки, забиратися в лісову гущавину і звідти безпомильно виходити у потрібному напрямку. Сонце високо підбилося вгору, припікало. Вона, як завжди, прошкувала швидко, аж упріла. За нею ледь встигав іти чорноокий, стрункий Любомир, стрибаючи з плаского каменя на камінь. У яру їх зустріла приємна прохолода і вологість. Вони зупинилися передихнути. На похиленій невеликій самітній смереці, яку невідомо коли і яким вітром у яр занесено, висять три рушники, вишиті блакитними і жовтими нитками. Хтось повісив їх того дня, коли ранньої весни група злютованих енкаведистів раптово оточила в яру трьох повстанців. Хлопці відбивалися до останнього набою і, щоб живими не потрапити до рук катів, підірвалися на гранатах. Їх уже мертвих, карателі (для певності, що не оживуть) розстріляли чергами з автоматів і трупи винесли на дорогу. Там покидали на вантажівку і кудись вивезли.
Рушники з часом покрилися сірим порохом, згубили свіжість, але їх ніхто не знімає, висять як пам’ять про національних героїв, імен яких люди не знають, лише кажуть, що легіники були в стрілецьких одностроях, стрункі і файні.
Стефа ближче підійшла до смереки, перехрестилася, прочитала молитву і стояла мовчки: чи то про щось тужливе думала, чи, може, когось із болем згадувала, бо у розширених світло-синіх очах появився глибокий сум, а на опаленому сонцем і вітром обличчі поглибшали зморшки. Любомир стояв поряд.
- Мамо, за що їх постріляли?
- За вільну, соборну Україну… Отак, може, і твій тато… - Вона замовкла, краєм косинки витерла на щоці сльозу. - Отаке воно життя, синку. Кажуть, хоробрі були стрільці. Добровільно взяли кріси і пішли воювати з чужинцями.
Глибокий і широкий підгірський яр добре освітлюється сонцем і продувається запашними вітрами. Довкола панує німотна тиша, і було чути як у заростях смарагдових вільшин монотонно жебонить неглибокий гірський ручай. Стефа легко перейшла його… і остовпіла. Перед нею із розлогого куща ліщини, ніби із надр землі, раптово виринув чоловік з автоматом напоготові:
- Стій! І не руш!..
- Ой! - схопилася Стефа за серце.
- Пані Стефо, не лякайтеся. Це - я.
Стефа ступила вперед, упізнала знайомого повстанця.
- Ромко, хто ж так робить! Від страху можна померти.
- Тому і роблю, щоб не померли, а гартувалися і не боялися страху. Страх великі очі має. Він такий же ворог, як і матюкливі окупанти. Щоб нічого не боятися, треба свій дух вишколювати, бо той, хто боїться, уже мрець, переможений без бою.
- Розумний казати!.. Ви всі такі. Чого прийшов? Сотенний Орлик знову прислав за харчами? Ти сам?
- Чому «сам»? З невидимками. - Він роззирнувся, показуючи поглядом на розлогі кущі ліщини та ялинкову поросль, що зеленіла в яру. Стефа також роззирнулася, але нікого не помітила. Ручай жебонів, як і раніше, а лісові пташки співали, не зважали на присутність людей.
- Маю, пані Стефо, інше доручення.
Вона не стала питати яке саме доручення, знала, сам скаже, якщо на те буде потрібно. А не говорить, то і нехай, їй що? Але цікаво було б знати: чого прийшов до яру?
- Любко, - сказала синові, - іди нагору, я дожену.
Син із досвіду знав, що коли мати зустрічається з повстанцями, він завжди виявляється зайвим, і вона просить його кудись іти, і він мовчки пішов, не оглядаючись, через яр у село.
- Сьогодні у мене був Йосип, гусей не дорахувався, щось хотів сказати важливе, але не сказав, - мовила Стефа.
- То нічого, - розвів руками Роман.
- Тобі «нічого», а мені як? Донесе стрибкам*.
У сорокові роки так мешканці західних областей називали енкаведистів.
- Не донесе. Він жити хоче.
Роман повісив на плече радянського виробу автомат, скинув з чубатої голови широкий кашкет, почав долонею розтирати чоло, на якому ледь виступала рожева смужка від головного убору.
- Йосип казав, сьогодні зібрання буде, якусь новину оголосять.
- У московських опричників одне на умі: якими тортурами знищити повстанський рух. Але ми ще живі і нас не перестріляти, і до Сибіру всіх не вивезти. На великій Україні люди почали підніматися. Днями до нашої сотні ціла чота східняків прибула.
- Ромцю - Ромцю… - журливо похитала головою Стефа. - Що та чота! Москва велику армію має. Її навіть Америка боїться…
- Армію має велику, але правди ні на змиг. Більшовицькій імперії українці, які прагнуть свободи, поперек горла стоять. Імперія, як викопний хижак, усіх поїла б, аби змогла. Трудно бути українцем, але й почесно, бо він має мету: стати вільною людиною у своїй державі, а не рабом агресивного Кремля.
- Недавно у селі, - завважила Стефа, - три школяры малих класів на пляці перед школою співали:
«Ах, лєнта за лєнтою -
набої подавай!
Український повстанче,
в бою не відступай!»
За таку «художню самодіяльність» директора школи одразу арештували і зараз, кажуть, сидить у найстрашнішій львівській тюрмі на Лонцького. Ромцю, москалі вас бандитами називають, буржуазними націоналістами, кримінальниками.
Роман стрепенувся, ніби зненацька його хтось ужалив голкою:
- Що ви кажете! Пані Стефо, запам’ятайте: бандит на смерть за ідею нації не піде. Ми воюємо за ідею. Домагаємося соборної незалежної України, - збудуємо її, або загинемо у боротьбі за неї. Ми - за право нації вільно розбудовувати свою культуру, за збереження рідної мови, за дружбу з усіма народами. То які ми бандити? Бандити - вони. Зараз наша нація над урвищем, і вони зі всіх сил намагаються спихнути її в чорну безодню. Не вийде! - Роман замовк. Від напливу високого патріотичного почуття його обличчя розпашіло, а вся міцно збудована молодеча постать, говорила про готовність іти на смертельний бій задля визвольної ідеї свого народу проти наїзників, закодованих утопічними догмами.
- Ромцю, ти маєш хоробре серце, файно вишколений. Говориш, як читаєш…
- Хіба це погано? Повстанець повинен знати, за які ідеали змагається… Нас ніхто не мобілізовував, ми всі охітники.
Стефа захоплено, зволоженими очима дивиться на духовно піднесеного Романа, наче таким уперше бачить, хоча знає його вже не перший рік. Знає з того дня, коли восени вранці пішла на сіножать, щоби взяти для кози зі стіжка оберемок сіна, і там у кублі побачила простоволосого у шкіряній камізельці парубка.
- Ой!.. Ти хто?
- А ви хто?
- Це моє сіно, - чомусь так сказала, не відводячи погляду з блідого обличчя незнайомця. - Ти звідки?
Незнайомець (а це був Роман) тримаючи в руці пістолета, запитав:
- Стрибки у вас були?
- Ніц. Тоті ще не приходили. А ти поранений?
- Поцілили в ліве передпліччя. Напоровся на заставу окупантів.
Стефа не повела його до хати, боялася, щоб хтось із чужих не побачив і не доніс, лікувала і носила йому їсти до стогу аж допоки той не видужав. Відтоді, коли він приходив до неї, вона приймала як рідного, з цікавістю слухала оповіді про загони лісових стрільців, бойові походи, але ні разу не бачила його таким внутрішньо зібраним і патріотично піднесеним, як сьогодні.
- Пані Стефо, українці мають прометеєвий дух. Їх не зломити!
- Не знаю, який мають дух - мовила Стефа, - але кожна людина має душу..
- Не кожна. Окупанти людської душі ніколи не мали і не мають, бо вони безбожники і родом від отих, що з ріжками.
Стефа боязко озирнулася:
- Не кранкай так про нечисту силу, бо почує і накличе біду.
- Схаменіться!, - засміявся Роман. - Ви що чортів боїтеся? Вони, пані Стефо, проти енкаведистів - забавні котики. Підлості не роблять, безневинних людей не катують, масово не арештовують, не розстрілюють, пачками не вивозять до Сибіру.
Стефа перехрестилася. Так батьки з дитинства її навчили робити: нечиста сила найбільше хреста боїться, під хрестом на погане не спокусить.
- Ромцю, за мого Богдана дізнавався? - Несміливо, з осторогою (чи не скаже чогось поганого?) запитала. - Минулого разу я тебе просила. Забув?
- Чому «забув»? Не забув. Розпитував, але втішного нічого сказати не можу. Повстанці мають псевда. Умови повстанської боротьби диктують свої правила. - Він замовк, довгим поглядом подивився на Стефу: чи не запитає ще чогось? Не запитала. І він знову заговорив. - Пані Стефо, не губіть надію, надія - сестра успіху. Якщо ваш чоловік український патріот, то йому більше ніде не бути як у загонах повстанців.
- То ти також під псевдом?
- Пані Стефо, для вас я Роман. - Він поглянув на ручний срібного кольору годинник. - О!.. Мати Божа!.. Треба вже йти. Слава Україні! - Попрощався, і швидко пішов від неї, розтанув у кущових заростях.
- Най тя Бог благословить і Пречиста діва Марія, - молитовно промовила Стефа.

… Коли прийшла в село, на майдані вже товпилися односельці, очікували начальство. Вона шанобливо привіталася зі знайомими («Слава Йсусу!») і пішла до приземкуватої невеликої будівлі, у якій була школа, сіла на сходинці ганку поряд з сільськими жінками.
- Стефо, і тобі казали прийти? - запитала закутана в грубу сукняну хустку щупла з сухим, поритим глибокими зморшками обличчям бабуся.
- Казали. Тільки чого це ви, бабо, у петрівку закуталися в грубу зимову хустку? Із півночі ще холодний москаль не дує.
- Сьогодні не дує, а доживеш до мого віку - то і тобі в гарячий день подує. То казали? І хто казав?
- Казали. Йосип казав, що Пилипчук на фірі приїде, і ще хтось із райцентру.
- Ади!.. І мені говорив, приїде і батист привезе.
- То він пліткував.
- Ніц, не пліткував. Пилипчук батистову матерію без грошей роздаватиме як подарунок від комуністів. Жінкам: кому на косинку, кому на блюзку, а чоловікам: кому на підштанки, а кому на сорочку.
- Як це: без грошей?! Чи ви, бабо, не помилилися? Може, не так почули? – перепитала огрядна молодичка в очіпку на голові.
- Почула! Чого не почути? Йосип казав, Пилипчук матерію роздаватиме без грошей, бо ми вже в комунізмі, а при комунізмі чого хочеш, оте і бери.
- Бабцю, комунізм, то діточа забавка, його ще тільки будують, - зауважила інша молодиця і засміялася. - Розповідаєте байки. Такого ніде немає, щоб товар роздавали без грошей. Хто даремно працюватиме? Може, ви?
- На мене кота не кидай,- сердито відповіла бабуся. – Я за своє життя доста набідкалася, від теї роботи і досі хребет тріщить, і ходити не годна, але я ніц не жалуюся, і брехати не вмію, най мене Бог боронить.
Жінки говорили голосно, перебивали одна одну, кожна хотіла сказати щось своє із запасу знань про комунізм.
- Про що ви кажете? - втрутилася в розмову худорлява молодиця. - Мій школяр десь вичитав, що до комунізму вже рукою дістати. Комунізм звідсіля, гей-бо, як до Говерли, а може, і ближче, але його ще немає, тільки хочуть дістати.
- Кумцю, чека - чека, про що говориш? Партійні комуністи вже отой комунізм дістали. Колгосп зробили? Зробили. Землю забрали? Забрали. Коней забрали? Забрали. Реманент забрали? Забрали. Борзо свиней і кіз заберуть…
- Баби, припиніть рейвах! - сказав Йосип, підійшовши до жінок. - Їдуть!
Всі одразу притихли, звернули погляд на підгірську дорогу, на якій, підіймаючи куряву, їхали дві автомашини: попереду - легковик, а за ним - вантажівка з критим кузовом.
- Пунктуальні, як німці, - кидаючи погляд то на Стефу, то на дорогу, мовив Йосип, - Сказали о десятій будуть, о десятій і появилися.
Стефа змовчала, відвернулася від нього, і він відійшов.
Коли автомашини прибули на майдан і зупинилися коло школи, із кузова вантажівки зійшов лейтенант, за ним п’ятеро солдатів в уніформах енкаведистів з автоматами, стали біля кабіни. Одночасно з легковика вийшов голова сільської ради Пилипчук і швидко пішов східцями на високий шкільний ганок, за ним - низькорослий у сірому піджаку, фетровому капелюсі й окулярах молодик і майор НКВД у новеньких хромових чоботях, оперезаний навхрест портупеєю. На офіцерському широкому ремені висіла кобура з пістолетом.
Пилипчук скинув шкіряного з маленьким козирком кашкета, підняв праву руку для привітання:
- Громадо, слухайте сюди! Слава Ісусу!
- Люди, які стояли недалеко, відповіли хто як. Коли шум притих, він ще якусь хвилину мовчав, оглядав пронизливим зором присутніх, потім густим тягучим голосом заговорив:
- Мене ви знаєте. Я людина правдива і добра. Шкоди не роблю. Живу скромно і тяжко працюю. Отож про себе не говоритиму. Послухаємо представника райвиконкому, оцього мудрого молодика, - він показав рукою на цивільного. - Прошу, товаришу Вєздєходов.
Молодик протер пальцями скло окулярів, ступив крок наперед:
- Товариші селяни, або, як у вас кажуть, файні газди і газдині, трудівники Совєтського Союза, сини і доньки вольної України!.. Смотрю… Пробачте, я ще не зовсім добре вивчив ваш прекрасний язик… Я люблю ваш соловйовий язик і обов’язково гарно виучу, говоритиму, як професор, бо один язик добре, а два - краще. Так от, дивлюся на ваші возвишенні високі гори, густий ліс і долину, в якій бачу копри шахт, і мислю: жити б людині на цій багатій землі мирно і щасливо, давати странє уголь і деревину, справляти весілля під звуки трембіт, виховувати високої комуністичної моралі совєтську людину, справжнього патріота великої родіни… Але… Але, товариші, так жити перешкоджають буржуазні націоналісти, бандити, що ховаються в лісі, тобто вороги народу… Вони, озброєні американською зброєю і отрутою, орудують у вашому лісі. Недавно убили кількох радянських офіцерів і кількох солдатів. Вони грабують мирних людей, ґвалтують чужих жінок і дочок… - Молодик замовк, зробив довгу паузу, обвів поглядом присутніх селян («Як реагують на виступ? Ніяк. Стоять як сплять. Для них не слова, а гармати потрібні, щоби зрозуміли високу мораль його виступу »). -Товариші, - знову заговорив представник райвиконкому, - бандитів ми одолєєм, але зробимо це швидше, якщо ви допоможете нам. А зараз передаю слово товаришу майору, який реально знає як боротися з ворогами народу. Він успішно знаходить бандерівців і безжально, як вимагають обставини, «кальонним желєзом», як казали наші діди і батьки, винищує їх. Таким образом допомагає вам будувати нове, щасливе комуністичне життя.
Майор почав говорити одразу:
- Я людина військова, умію воювати, але не вмію з трибуни виступати. Скажу коротко. Щоб перемогти ворога, який орудує в горах, треба знати, його прізвище, ім’я, де мешкає родина, з ким підтримує ділові стосунки і так далі. Зараз ми покажемо труп бандита, який наклав на себе рукуи, бо не хотів більше убивати й грабувати вас. Нам треба знати: хто він, звідки? Ви повинні всі подивитися на нього і сказати, чи не знали його… Може, десь бачили або зустрічалися.
У тім часі, коли майор говорив, солдати із вантажівки зволокли труп чоловіка і поклали біля ганку. Чоловік був одягнений у суконний сірий піджак зі слідами засохлої крові на грудях, чорне галіфе, на ногах - кирзові чоботи. Присутні селяни стояли мовчки, з острахом позирали то на озброєних солдатів, то на майора.
- Прошу, товариші, підходьте, підходьте і дивіться. Якщо хто впізнає бандита і скаже його прізвище, командування радянської армії таку людину нагородить орденом і грішми, - закінчив говорити майор і зійшов із ганку, став біля трупа. - Прошу, підходьте, підходьте... Хто не підійде, такого кваліфікуватимемо, як його спільника й однодумця.
Селяни зарухалися, почали підходити до трупа. Прокотився шумок: притишене схлипування, перешіптування («Шляк би їх трафив!.. Чого хочуть?..Дадуть орден і гроші? А впізнаєш - арештують. Було вже таке. Господи прости»).
- Ну що, хтось впізнав?
- Не знаємо, - відповів за всіх, спираючись на кийок, сухолиций дідусь, який стояв поряд з Любомиром. - У нас, пане товаришу, такий чоловік не мешкав. Він не з тутешніх.
Стефа нерухомо, ніби вкопана, стояла біля трупа. Обличчя зблідло, закам’яніло, рот відкрився, очі розширилися, наче від великого здивування. Раптом скинулася, підняла руки догори, звела погляд до неба. Їй видалося, що там легкою ходою по небу іде її Богдан, ось зупинився, підійшов до хмаринки і зник.
- Богдане!.. Любий! – істерично закричала Стефа і впала на коліна перед трупом. Вона стогнала, плакала, корчилася, наче в епілепсії.
- Богда-а-ане!.. Лю-ю-юбий!..
На її голосіння луною озвалися гори, зрушилися з місця і простягнули до неї свої довгі зелені руки, і вона кинулася бігти до них.
- Задержать! - гукнув майор солдатам.
Два солдати схопили її, і вона одного вкусила.
- Вот сука, єщо і кусаєтся!..
Любомир стояв у юрбі стривожений і здивований. Коли почув болячий крик матері, шарпнувся було бігти до неї, але в ту мить дідусь схопив його за руку і твердо сказав:
- Любомире, втікай, бо і тебе арештують.
- Газдо, куди? - вражений подією, розгублено запитав хлопець.
- Втікай!.. Борзо втікай до лісу!
----------------------------
* «Стрибок» - від «истребительный батальйон НКВД»  

Дорога додому

Любомир, наляканий арештом, до свого дому не йшов, а біг через той самий яр і тою стежкою, якою ішов до села. У яру він сподівався зустріти Романа і розповісти про все, що сталося з матір’ю. Перебрів ручай і зупинився, сторожко роззираючись. Навколо німа тиша. Тільки іноді пролетить кимсь сполоханий вітер, прошумить листям високих дерев, розгойдає гілля, на яких чорніють пташині гнізда, і заховається в густих заростях, щоб за якийсь час знову появитися і запевнити жителів яру, що він живий і їх ніколи не залишав, і не залишить.
Любомир не зупинявся, ішов повільно, уважно оглядаючи низькорослі кущі. Біля старої дуплястої вільхи спочатку тихо, а потім голосно гукнув:
- Ро- ма- не!...
- Ро-ма-не!... - відлунилося в яру і затихло.
Удома, коли заходила розмова про бої повстанців із каральними загонами енкаведе чи репресії і розстріли «врагов народа», чи виселення українських родин до Сибіру, підозрюваних у зв’язках із повстанцями, мати обережно казала: «Синку, ти у мене один як палець. Я не хочу, щоб тебе не стало. Батька немає, може, десь загинув, а може, і живе хтозна-де…- і трохи помовчавши продовжувала - А може, у горах з повстанцями, бо, казав, рано чи пізно, а Україна буде вільною. Мусимо, перечекати… - і тут же говорила, - Любко, нікому і ніколи не кажи ні друзям, ні родичам, ні знайомим, ні стороннім, що до нас іноді заходять повстанці, щоб підлікуватися чи попоїсти чогось вареного. Жалій свою маму». І він жалів. Не розпитував, удавав, що не цікавиться клунками, в які вона кладе пшоно, муку, солонину, бринзу, гусяче м’ясо та інші продукти і ховає в стогах сіна на узліссі, а вночі оті клунки хтось забирає. Намагався не брати участь у диспутах дорослих односельців на національні теми, але не можна було уникнути розмов учнів у школі про повстанців. І він час від часу все більше й глибше морально поринав у заборонені владою розмови, романтизувався повстанським рухом, ідеєю Незалежної Соборної України. Визвольний рух поступово заполонював його розум і душу, зваблював на героїзм і бойові подвиги, і він невільно ставав національно свідомим юнаком, але про це не говорив матері, яка вважала його ще дитиною, і якому рано про це знати, бо дуже любить його. І ось тепер, як йому в такій ситуації бути? Куди іти? Хто порадить? Батька убили, маму арештували… До кого подітися? Вуйко Данило, материн рідний брат, мешкає за горою в робітничому виселку біля лісопильного заводу, де з молодості працює тартачником, і від того часу навіть у снах розпилює ліс на дошки, чує монотонне тужливе чахкання пилорамних пил. Можна податися до нього, у притулку не відмовить. А можна і в ліс. Але до кого? Ліс великий, там швидше можна напоротися на засідку енкаведистів, які, як голодні вовки, нишпорять по всіх лісах і яругах, ніж зустрітися з повстанцем. Був би Роман, той дав би пораду, але його немає. І Любомир, не зупиняючись, ішов берегом ручая, обходив поодинокі розсипані природою з прадавніх віків горбаті гранітні валуни, подібні до вологих сірих спин вгодованих кабанів. У яру повіяв легкий вітер, знайшов сухий лист дерева, зрушив його з місця і почав бавитися з ним у кішки-мишки..
- Ро-ма-не! - знову гукнув Любомир.
- Ро-ма-не… - знову відлунилося в яру і затихло.
Попереду стояв голий, вилизаний дощами і сонцем бескид, на вершині якого сидів, ніби вилитий з металу, орел-беркут, а внизу росла струнка яворина, височіли клени та віковічні граби і дуби, на яких знайшли прихисток глухарі, шуліки, пугачі та інші лісові птахи.
Недалеко з травостою вискочив борсук з білою смужкою на лобі і, посопуючи, побіг у густі кущі горобини.
Із тих днів, коли в горах загриміли криваві бої між стрільцями української повстанської армії і каральними загонами енкаведе, коли ліс, яруги та гірські ущелини вщерть наповнилися гуркотом мін, що вибухали, пострілами скорострілів та іншої вбивчої зброї, борсуки, вовки, рисі, дикі коти, ведмеді, вепри та інші звірі Карпатських гір зійшли з верховин на передгір’я, надіючись знайти захист і тишу біля людських поселень. Про це говорили горяни, і Любомир знав, що треба бути обережним, бо в яру можуть знаходитися хижаки, і не помилився. Коли підійшов до бескиду, обходячи крислату вільху, і вийшов на невелику трав’янисту освітлену сонцем галявину, отетерів: на осонні лежав бурий ведмідь. Він спочатку байдуже блимнув прищуреними очима на нього, потім неохоче й повільно звівся, похитав головою і, рикаючи, став на задні ноги. Любомир не утікав. Від бувалих людей, які мешкали високо в горах, знав, що ведмідь ніколи не нападе на людину, яка мирно стоятиме, не махатиме руками, не кидатиме в нього грудками, не кричатиме і не втікатиме. І Любомир стояв, як укопаний, і дивився лише на ведмежі волохаті лапи. Звір, мабуть, зрозумів, що людина, яка перед ним, не його ворог, низько поклонився аж присів, став на всі чотири лапи і повільно потюпав у зарості. Тільки тоді, коли звір зник, Любомира охопив страх. Серце забухкало і чомусь захотілося сісти. І він сів, де стояв, і тільки згодом відчув приємне розслаблення в тілі, і переляк поступово зник. Він довго сидів мовчки без усяких думок, потім звівся і швидко подерся крутим схилом яру нагору. Майже нагорі, вхопившись за оголене коріння якогось дерева, уже було став на ґрунтовий виступ, як коріння обірвалося, і він покотився схилом донизу, хапаючись за віття чагарнику. На дні яру довго лежав пластом. Коли почав зводитися, відчув гострий біль у коліні правої ноги, а під сорочкою, подраною при падінні, пекучі жала подряпин. Промасажувавши коліно, зламав суху гілку ліщини і зробив з неї кийок. Коліно не переставало боліти, і він, опираючись на кийок, пішов, кульгаючи, з надією знайти хоч яку стежку з яру.
Сонця вже не було, і навколо лежала густа смоляна тінь. Коли знайшов вузьку стежку і нею вийшов нагору, роззирнувся. Прямо перед ним за кілька сотень метрів, як на долоні, стояла його хата. Він обережно підійшов до низенького живоплоту і зупинився. На подвір’ї у загороді гелготали гуси і Бровко, наче кимсь стривожений, метався на прив’язі, гавкав на хату. Любомирові подумалося: у хаті хтось чужий. Але хто? Якщо енкаведисти, то йому треба якнайшвидше втікати. А якщо там свій, наприклад, вуйко Данило? Він часто у своїй старій кацапейці й вовняному капелюсі без попередження приходив до них. Зайде, було, до хати і запитує:
- Стефо, чи живі здорові?
- Богу дєкувати, здорові.. А ви як там?
- Та нічого. Живемо та хліб жуємо. Усе, як було. Гарую на тартаку. Тільки на душі дуже тривожно. Гори вогнем дихають. Мудрих людей за доносами плюгавих драбів совітська влада скопом арештовує, багато родин уже вивезли до Сибіру… Всюди облави, москальські матюки… Стріляють. Люди кидаються в різні боки, як загнані вовками вівці, сльоза сльозу доганяє, нація не знаходить відповіді на своє лихо. Від отого всього можна розумом схибити, не сприймаю, сестро, совітської жорстокості й брехні. Вони хочуть геть усіх українців понищити, якщо не Сибіром, то тюрмами… Їм українці кісткою поперек горла стоять. Раніше спав, як камінь, а тепер не можу заснути, перед очима людське горе стоїть, воно бабрається в мені, думку за думкою веде. А тоті московські окупанти людину не жаліють, збиткуються. Не знаю до чого йдеться… Чи буде Україна вільною? Не знаю.
- Аді!..Це ти не знаєш, а той, хто в лісі, ціпко знає.
- Сестро, не вівкай, не супереч. Знаю і я… Але далеко куцому до зайця. Люди мене вже вимоченим дідом називають. Старість спину згинає. І тут болить, і там, як огнем, смажить. Чим допоможу нації? У гори не піду, бо не годен ходити.
- То, то!.. Так би й казав, а то «не знаю чи буде Україна вільною?»… Буде, якщо не тепер, то у четвер, а буде!
Вуйко не гнівався, усміхаючись у настобурчені вівсяні вуса, розв’язував свої сакви, говорив:
- Хоч, сестро, і кажеш, що живеш добре, але знаю чого потребуєш. То приніс ось оцього…
І він виставляв на стіл пакетик грузинського чаю («Оце до нас на тартак привіз командировочний грузин, каже, завари чай і покуштуй - пальчики оближеш»); великий шмат солонини («Оце на днях заколов підсвинка. Дуже прожерливим став. То подумав: допоки ти не з’їв мене, то я тебе заколю»); жменю у кольорових обгортках львівських цукерок («Оце для Любомира, щоб знав, що на світі є і щось солодке»); слоїк смаженої, пахучої олії («Це, Стефо, для тебе від моєї Мотрі»); пляшку смачної настояної на міцному самогоні слив’янки («А це, сестро, від мене, щоб здоровою була і не банувала за Богданом, бо серце моє чує: живий він. Живий і здоровий!»); кільце домашньої ковбаси, («Ага, ось на її запах і ваш Мурко прибіг. Він хоч і кіт, а Боже творіння, їсти також хоче. Чого виліз на стіл? Геть звідси! Ковбаси не дам. Сам їстиму… Ні, мабуть, таки дам. Бери трішечки і борзо втікай, бо відберу»). Мати щиро дякувала, казала, що вона із сином, справді, такого не має.

… Сонце докотилося обрію і зупинилося. Скісне проміння червоно запалахкотіло у шибах вікон батьківської хати.
Любомир вагався: іти чи не іти? А раптом там на нього чекає озброєний із ніг до голови, з очима голодного борсука енкаведист ? Вагання не давало відповіді. Але з часом, подолавши страх, він насторожено пішов тихою ходою в обхід хати, щоб переконатися, що чужої людини на причілку немає. Коли підійшов до старого дуплистого ясена недалеко від клуні, швидше інтуїтивно відчув, ніж побачив людську тінь, що шмигонула за причілок хати. Він сполохано зупинився і хвилину стояв, безвільно опустивши руки по швах темно-синіх бавовняних порваних на коліні штанів, потім ліг і порачкував по молочаю у густі кущі бузку. Чи не примарилося? Мабуть, примарилося, бо ніхто не появляється, не ходить і не дратує собаку. Не відриваючи погляду від хати і клуні, довго лежав, щільно притиснувшись до вологої землі. На подвір’ї - нікого, хатні двері зачинені і Бровко притих, лежить біля буди. Раптом схопився, радісно заскавучав, замахав хвостом. Так він завжди робив, коли Любомир повертався зі школи. Тоді собака лащився, стрибав йому на груди, цілував у щоку. Він звільняв його від прив’язі, і Бровко з радощів гасав по зеленій галявині, винюхував сліди зайців та лисиць.
Тато колись казав: розумний собака свого доброго господаря нюхом почує, якщо навіть той буде за горою. Ото Бровко почув його нюхом і тепер радіє. Знає, що його господар у кущах, але не може сказати чи безпечно зараз іти до свого обійстя? Не скаже, бо тато казав, що у собак Бог відібрав мову за те, що часто і багато брехали. Ото вони тепер гавкати гавкають, а сказати нічого не можуть.
Спогади хлопця трохи заспокоїли і йому подумалося: треба не боятися, а зайти до хати, і якщо там енкаведист, втікати, а якщо нікого, то побільше взяти харчів і лише тоді йти до лісу, бо ліс не годуватиме, там хліб не росте, а повстанців можна швидко і не знайти, бо вони одного місця не тримаються, завжди в походах. Але щось його стримувало, продовжував лежати, потираючи рукою коліно, яке ще боліло. І так захопився коліном, що не почув чоловіка з автоматом, який підійшов і запитав:
- Ти хто?
- Я тут живу, - злякано відповів Любомир.
- Чому ховаєшся?
Хлопець розгубився, не знав що сказати, і знову промовив:
- Я тут живу. Це моїх батьків хата. А ви хто?
Чоловік не відповів. Він спокійно повісив автомата на плече, підійшов ближче. На його засмаглому вольовому обличчі не було ні злоби, ні настороженості, і Любомирові одразу зробилося легко на душі.
- Ви повстанець? - запитав.
- А що?
- Я вас шукаю.
- Для чого?
- Мою маму арештували. Вона впізнала мого мертвого тата. Мене також можуть арештувати. Тому прийшов додому, щоб чогось взяти з харчів і тікати в ліс до повстанців. А в хаті хтось чужий, бо собака гавкав, тільки зараз притих, бо мене нюхом упізнав.
- Розказав усе?
- Усе, як було. Чого мені приховувати? - відверто мовив хлопець і звівся на ноги.
- Ти, парубче, видно, ще не мав біди. Без потреби все своє таємне розказав сторонній людині. Знаєш, хто я? - він замовк, довгим допитливим поглядом подивився на Любомира. - Я - москаль. Стрибок. Знаєш таких?
Любомир розгубився, знітився, втягнув голову в плечі, мов чекав падіння чогось дуже важкого на його голову. Мовчав.
- Ви мене арештуєте? – нарешті тремтливим голосом вимовив, не відвертаючи погляду від його очей.
- Уже арештував. Ходи зо мною до хати.
Вони ішли через застелене зеленим трав’янистим килимом подвір’я вузькою стежкою, вилизаною босими ногами до блиску. Бровко не знав що робити: чи радіти і лащитися до господаря, чи гавкати на чужу людину? І він то радісно залащиться, весело замахає хвостом, то сердито загавкає, вишкіривши зуби. Крокуючи у супроводі сторонньої людини, хлопцеві нараз здалося, що хата, в якій народився і виріс, вмить стала чужою, а все довкілля, де знає кожен закуток і камінець - ворожим, ніби там поселилися привиди в уніформах червоних карателів і пожадливо зирять на нього. Ось зараз із якогось закутка вийде енкаведист із бурим від алкоголю обличчям і гаркне: «Стой! Рукі вверх! Кто такой? Бандьоровець? Расстрєлять!» Але ніхто не виходив. Вони підійшли до хатніх дверей. Двері були прочинені.
- Заходь, - мовив супровідний і уступив йому дорогу.
У хаті за столом спиною до дверей сидів чоловік у цивільному вбранні. Автомат і розгорнена невеликого формату мапа лежали перед ним. Він розглядав мапу, щось підкреслював олівцем.
- Друже чотовий, привів пропажу. Лежав у кущах,- сказав супровідний.
Чоловік підняв голову, обернувся. І Любомир спочатку не впізнав у ньому Романа, стояв біля порогу здивований, роззявивши рота.
- Ага!..Нарешті знайшовся, - щасливо мовив Роман, вийшовши з-за столу. Подав руку Любомирові. - А ми вже зачекалися, думали , що додому не зайдеш, підеш у ліс без харчів і сірників. Де так довго блукав?
- В яру ведмідь…- промимрив хлопець, поглядаючи то на Романа, то на супровідного.
- Ведмідь? Він тебе покусав? Бачу, сорочка і штани подерті.
- Ні, не покусав. Я не втримався нагорі яру і скотився по крутому схилу вниз, - мовив Любомир і засукав штанину до коліна, - Коліно болить.
- Бачу, невелика гематома. До весілля заживе. А ведмідь що?
- Пішов у зарості.
- Звичайно, піде, бо він карпатський, український ведмідь, звір симпатичний і гуманний. Російський медвєдь, ото люта звірина!.. Він уже багато пожер людей і досі пожирає, і кінця-краю отому пожиранню не видно. Така ненажерна потвора.
Любомир слухає Романа, а в пам’яті стоїть мати над татом і гірко плаче, і криком кричить: «Богданочку!.. Любий!.. Куди ж ти?!..».
- Романе, мого тата убили, а маму арештували, - з душевним надломом вимовив Любомир.
- Знаю і співчуваю, - сказав Роман і замовк, побачивши, що той його не слухає, поринає крізь сльози у свій болючий спогад. – Любомире, - розтягуючи слова, знову заговорив Роман, - ми знаємо, що сталося в селі і дуже сумніваємося, що то був твій тато. Пізніше напевне довідаємося про того повстанця.
- Мама впізнала.
- Вона була в стані екзальтації, стався нервовий стрес, він породив галюцинацію… Таке буває з людьми дуже емоційними і вразливими. - Роман на хвилину замовк, про щось думав, потім переконано сказав, - Ні, парубче, то був не твій тато. То був інший патріот.
Любомир кулаком витер сльози, винувато усміхнувся. Йому дуже хотілося, аби так і сталося, і він побачив би ще тата, такого, як знав, лагідного і мудрого, доброго і розважливого. Тато любив читати книжки і добре знав історію України, не раз захоплено розповідав йому про київських князів, гетьманів і козаків, про звитяжні бойові походи на поневолювачів українського народу. Казав, що коли селяни повставали проти своїх визискувачів, козаки були з ними і не жаліли свого життя, захищаючи честь і свободу нації. То мама вже тоді казала: «Богдане, сину про це ще рано знати, виросте, тоді й розкажеш. Он вчитель своєму хлопцеві розповідав історію України, і тепер Славко у тюрмі, а батьки гірко плачуть». То тато казав: «Пізніше, Стефо, може бути пізно. Якщо у Любомира є голова, то знання історії йому буде компасом, який показуватиме курс за яким треба буде жити». А мама казала:: «Ти не любиш сина… Он Панчишин онук навчався у Львові і також читав українську історію… Так його, кажуть, арештували». А тато відповідав: «Тому і кажу, що сина люблю і надіюся, що буде колись патріотичним і письменним чоловіком, знатиме задля чого появився на світ Божий».
- Романе, маму випустять? – відірвавшись від спогадів, запитав Любомир з надією на позитивну відповідь.
- Маму? Не випустять, - відповів Роман. - Такого ще не було, щоб червоні карателі випускали українського патріота. Вони, як хижаки, якщо хапають здобич, то так міцно стискають його за горло, що скоріше ладні самі загинути, ніж випустити.
- Минулого року Василя Вацебу випустили…- несміливо мовив Любомир.
- Випускають лише перекиньчиків, які стають на службу карателям. Люди їх називають сексотами, тобто секретними сотруднікамі карателів. Такі люди довго не живуть, вони наперед приречені на ганебну смерть…
- Василь Вацеба повісився.
- Ми знаємо. Сумління змусило його спокутувати свою тяжку провину перед земляками самогубством.
Роман, чисто голений, засмаглий, кароокий з чорними крилатими бровами і твердим підборіддям стояв перед ним на голову вищий у кирзових чоботях, галіфе і чорному з великими ґудзиками піджаку, підперезаний широким шкіряним ременем, на голові - суконний кашкет. Він на вісім років старший за Любомира, пройшов воєнний вишкіл у підпіллі і бойове хрещення в горах, звертався до Любомира як до меншого свого брата, вдячно пам’ятаючи його матір, яка кілька років тому порятувала йому життя.
- От що, друже, скидай своє дрантя, одягай чисту одіж і приготуй пальто, бо хоч удень і тепло, але вночі у горах буває холодно,- порадив Роман і звернувся до стрільця, який привів Любомира і тепер сидів на стільці біля столу: - Степане, будь ласка, сходи до студента, який сьогодні куховарить, і скажи, щоби нагодував хлопця, бо він від ранку ще нічого не їв.
Степан не встиг вийти, як знадвору до хати зайшов білявий молодик у стрілецькому однострої і відрапортував Романові:
- Друже чотовий, щойно прибув рій стрільців із сотні Спартака.
- Лантухи, ящики, кошики, бідони, ранці із собою принесли?
- Принесли, як було домовлено.
- Добре. Починайте пакувати їстівне. З харчових продуктів опричникам нічого не залишайте. Майте на увазі, дорога буде гористою, довгою і виснажливою. Скажіть про це стрільцям.
- Слухаюся, - вимовив чітко повстанець і рушив до дверей.
- Іване!.. - гукнув навздогін йому Роман. - Ти нічого не сказав про воєнну обстановку.
Повстанець зупинився, став обличчям до свого командира.
- Усе без змін, як було. На стежках тихо. Переміщення червоної орди не помічено. Зараз орда, мабуть, допиває свої «сто грамів» і безбожно матюкається, що зазнала поразки у бою з нами.
- А в Підгайцях як?
- Енкаведисти вивезли три патріотичні родини до районної пересильної в’язниці. Сімнадцять чоловік із дітьми. Двоє немовлят, а шестеро - малі діти. Звільнити нашим не пощастило. Їх було багато, і були добре озброєні, мали кулемети й міномети.
- Чого доброго, а такого добра у них навалом. Червона Москва має давній намір: усіх українців вивезти до Сибіру, як кримських татар, чеченців чи представників інших малих націй, спочатку національно свідомих, а пізніше - решту. Хто родився вовком, тому лисицею не бути, - мов сам до себе заговорив Роман, і знову звернувся до повстанця. - Про пацюків що чути?
- Вони ще до приходу наших стрільців залишили село.
- Певно, що так. Пацюки володіють інстинктом заздалегідь відчувати катастрофу свого корабля і раніше залишають його. Вони за природою лякливі, як зайці, - сказав Роман і звернувся до Степана, який стояв біля дверей:
- До студента ти ще не ходив?
- До якого студента? У нас їх кілька. Може, до Князя?
- До Князя!.. До Князя! Іди вже.
Роман звелів Любомирові сісти на лавці біля вікна і сам сів поряд, поклав руку йому на плече:
- Слухай мене уважно. Ти чув, що я сказав стрільцеві, щоби пакували їстівне, що на вашому обійсті і несли до лісу. Твою маму арештували і не випустять, бо ще такого не було, щоб випускали. За тобою полюватимуть. Завтра або позавтра прийдуть сюди енкаведисти і, що залишиться, заберуть, а хату спалять.
- А може, не спалять? - мимовільно з острахом запитав Любомир. Йому не вкладався в голову такий жорстокий акт карателів. Як можна палити те, що не їхнє? Хата його батьків. Вони своїми руками на свої мізерні господарські прибутки її збудували. У тій хаті він народився і виріс. - Може не спалять? - після невеликої паузи знову запитав хлопець.
- Спалять. Якщо не спалять - що іноді буває – то там поселять якогось приїжджого чужинця. Тому ми сьогодні повинні забрати все, що необхідне нашим стрільцям. Зрозумів?
Любомир зрозумів. Чому не зрозуміти? Він уже чув таке від односельчан, що за подібних обставин карателі не залишають «каменя на камені», усе конфісковують або спалюють. І він не запитував більше про долю батьківської хати, йому згадалися пацюки.
- Романе, минулого року пацюки були в нашій коморі. Сусіда Митро їх швидко вивів. Він зловив пацюка і до його хвоста прив’язав папірця, і підпалив. Пацюк шмигонув у нору, і відтоді їх там, як водою змило.
Роман заусміхався.
- Любко, це не ті пацюки, що були у вашій коморі. Стрільці пацюками називають отряди переодягнених у повстанську одіж енкаведистів. Вони, удаючи себе за повстанців, нападають на села, грабують селян, б’ють, ґвалтують дівчат і стріляють українських патріотів, яких навмисно звинувачують нібито в зраді нації. Це роблять для того, щоб скомпрометувати повстанський рух в очах місцевого населення.
За вікном на безлистому дереві, яке чомусь заздалегідь скинуло свою зелену одіж, не дочекавшись осені, завуркотали домашні голуби. Хоч уже був надвечірній морок, але птахи на тлі неба ще чітко проглядалися, і Любомир, ніби й не чув, що йому казав Роман, з наївності запитав:
- А голуби як?
- Голуби високо в небі. Їх не дістати.
Хлопцеві стало шкода голубів. Він з малих літ уподобав їх, доглядав, милувався їхніми захоплюючими красивими віражами в небі, радісним плесканням крил при посадці на дах стодоли і любив слухати їхнє різноголосе вуркотіння, у якому вчував захоплену розповідь про небо. - Я можу заманити їх до голуб’ятника. - Запропонував Любомир.
- І що будемо з ними робити? У лісі голуб’ятник не поставиш і доглядати їх там не буде кому. Обставини, друже, завжди диктують людям свої правила гри. Слухай мене. Хочеш бути повстанцем? - Роман замовк, рукою потер високе чоло, за хвилину мовив: - Зрештою, ти вже повстанець. Тебе переслідує влада, бо ти став для них небезпечним і тільки тому, що твої батьки активні українські патріоти. Отже ти маєш лише один вибір: брати автомата і нищити несправедливу й жорстоку владу. Але, щоби мати успіх у змаганні, мало вміти стріляти, треба мати ще й ідейний вишкіл, патріотичний гарт, щоб…
- Романе, - перебив на слові Любомир. - Я стріляти вмію і вишкіл уже маю.
- Так, вишкіл ти маєш, якщо врахувати сьогоднішній день. Але цього не досить…
- Знаю, - погодився хлопець і запитав: - У твоїй чоті служить князь?
- Це ти про студента? Так, є такий. Його стрільці охрестили Князем. Він кохається в історії України, а «Слово про Ігорів похід…» читає з пам’яті.
Любомир збрижив чоло, не розумів про який Ігорів похід говорить Роман. Запитав:
- Це було за цісаря?
- Якого цісаря! Це було тисячу років тому. Хіба вам у школі не говорили про похід князя Ігоря за часів Київської Руси на половців?
- Не говорили.
- Шкода. Раджу й тобі вивчити напам’ять твір про Ігорів похід і глибоко усвідомити причину поразок київських князів, і зробити правильний висновок. Пригодиться.
У двері постукали. До хати зайшов молодий довгов’язий стрілець. Він у глибоких порцелянових тарілках приніс паруючу запашну страву: смажену на салі картоплю, варену гусятину і скибу паляниці. Крокуючи до столу, декламує:
«Чи не гоже було б нам, браття,
Розпочати давніми словами
Скорбну повість про Ігорів похід…».*
- Ні, Князю, не будемо зачинати давню повість. Зараз не час. Роботи багато. Ти от що, візьми під своє крило оцього славного легіня, - Роман кивнув на Любомира. - І виклади йому коротку історію України, розкажи про древнього співця Бояна.
- Єсть взяти славного легіня під своє крило!
«.. А вступіть же, панове-браття,
В золотеє стремено
За кривду сьогочасну,
За землю Руську,
За рани Ігореві,
Хороброго Святославовича!»

Рано - вранці Любомира розбудив Степан і наказав негайно збиратися в похід. Він прокинувся швидко, ніби і не спав. У хаті й на подвір’ї нікого не було. Не було у загороді гусей і собаки.
- Де Бровко? – схвильовано запитав Князя, який стояв біля буди.
- Собаку відпустили. Десь бігає, - і звівши очі до неба, на якому біліли високі, неспокійні вали хмар, проказав:
- Любомире, «…Кривава зоря світ-день ізвістує…
Бути грому великому,
Литися дощеві стрілами
З Дону великого…

Лучче нам порубаними бути,
Ніж полону зазнати!».

* «Слово про Ігорів похід» - переклад Максима Рильського

 Зловити пацюків

Любомир розлучився з Романом у лісі, перейшовши ущелину, і тепер сам прошкує рівним плоскогір’ям до вуйка Данила. Іти до нього порадив Роман: «Перебудеш кілька днів у вуйка, а там ми тебе обов’язково знайдемо і вирішимо, як тобі бути далі. Червоні карателі, допоки вестимуть слідство твоєї мами, тебе не шукатимуть. Це я знаю з досвіду. Такі приклади вже були. Тримайся, друже, як мужній повстанець, який не боїться труднощів і знає, що перемога буде за ним». Він по-братерськи міцно обійняв його і легенько правою рукою поплескав по плечу: «Іди обережно, пам’ятай: ти потрібний великій національній справі».
Дорогу до вуйка Любомир знав добре, не раз їздив до нього. Треба лише перейти покреслене рівчаками плоскогір’я, пізніше перетнути неглибокий рівчак, вийти на ґрунтову дорогу і прошкувати до полустанку, а звідти потягом до поселення тартаків, де мешкає вуйко Данило. Гроші Роман дав, харчі - у заплічнику, і він, одягнений у синю суконну куртку, на ногах солдатські черевики, ішов бадьорим кроком, незважаючи на коліно, яке ще трохи поболювало. Коли вийшов із лісових густих заростів, на схилі протилежної гори побачив свою хату, а далі (у селі) – церкву. Коли ходив до школи, то її оминути було не можна: за церквою - школа. На стіні церкви висіла бронзова таблиця з написом, яку він запам’ятав на все життя: «Хто знає, як творити добро, а творить зло, той грішить; хто перетворює добро у зло - той виявляє сатанинські риси; хто зло у зло - риси звірячі; добро в добро - риси людські. Умійте зло замінити добром - це дар Небес». Коли у тридцять дев’ятому прийшли «визволителі», то комуністи оту табличку зняли і кудись забрали, сказали: «У музей».
Батькова хата, стодола і копиця сіна стояли перед ним, як дивний сон, за урвищем, що ділило гору на дві половини.. Щоб пішки дістатися туди, треба зійти з гори, перейти тернові хащі, широку зарослу дубом та осикою ущелину, вийти на схил іншої гори, і тільки тоді ступиш на дорогу до свого обійстя. На такий перехід треба було б витратити години три. А коли б можна було летіти, як великому птахові, павпростець, то не більше хвилини, бо вона - ось, перед ним, і хоч не зовсім чітко видно, бо, як для людських очей, далеченько, але можна розпізнати хто на подвір’ї. А там були енкаведисти, і їх було, може, десять, а може, й двадцять. Точно не перелічити. Вештаються, як привиди, по подвір’ю, заходять до хати і виходять, і мабуть, грюкають дверима, бо двері старі і щільно не зачиняються. Мати казала: «Під свята приїде Данило, то треба буде попросити, щоби полагодив». Не приїхав і тепер не приїде, бо хата вже чужа, її віддадуть комусь чужому, а може, спалять, таке вони часто роблять. Пускають червоного півня, а потім милуються згарищем. Ось у Повітовому при людях спалили три великі обійстя шанованих газдів, звинувативши їх у співпраці з бандерівцями. Палили і казали: таке робитимуть із кожним, хто не зречеться українського націоналізму. Любомир дивився на свою хату і уявляв як вона, підпалена яструбками, спочатку задимить, не хотітиме горіти, бо за довге своє існування дуже звикла до рідних гір, гарно вписалася в їхню міцну плоть, ніби з горами і народилася, а вже пізніше затріщать крокви, вогненні півні перелетять на стодолу, із стодоли на копицю сіна, що на городі, і все потоне у безжальному морі вогню, потім здійметься високий султан вогнища і накриє своїм палючим подолом проклятих паліїв, і вони всі скопом згорять. Але вогню не було і хата стояла, і стодола не вибухала, і стіг сіна не горів, і енкаведисти кудись поділися, немає ні на подвір’ї, ні на городі. Любомир зняв заплічника, сів на кам’яну, украплену смарагдовим мохом кам’яну брилу. Час минав, сонце перевалило за полудень і світліше освітило хату… Ага!.. Ось якийсь яструбок появився, підійшов до стодоли і почав стріляти з автомата. У що той стріляв, не видно і пострілів не чути, але Любомир здогадується: той стріляє. Недаремно із хати вибігло троє яструбків і почали розмахувати руками, і, мабуть, безбожно матюкатися, бо той віддав їм зброю і вкупі з ними пішов до хати. Любомирові хотілося і далі спостерігати за своїм обійстям, але час не дозволяв, треба до заходу сонця встигнути на потяг. І він піде, а сюди прийде за кілька днів подивитися чи стоятиме хата. Стоятиме, бо хіба можна руйнувати те, що тяжкою працею будувалося? Хоч вони окупанти і карателі, але вони ж і люди. Правда, дід Василь казав: «Хто люди? Вони? Вони - гірші від звірів. Звірі не загризають одне одного на смерть, мають серце, а людські кати серця не мають, там, де в людини повинно було б бути серцю, собачий кавалок».
У заростях почувся тріск сухих гілочок. Чи не звір? Любомир насторожився, звівся на ноги і в ту хвилину із-за куща вибіг великий темно-коричневий собака.
- Бровко! – радісно гукнув Любомир.
Собака також зрадів, прибіг, сів, віддано дивиться в очі господарю. Увесь забруднений, ніби валявся у багнюці, хвіст у реп’яхах, а на голові і сліди живої крові.
- Бровко, то по тобі стріляв стрибок? - обіймаючи собаку, стривожено говорить хлопець і витирає візерунчатим кленовим листом кров на розідраному вусі собаки. - Він ще заплатить за тебе. Я його знайду і запитаю: ти чого стріляв у Бровка? Чим завинив тобі собака? А ти молодець. Як знайшов мене?
Коли б Бровко міг говорити, то сказав би, що у нього ніхто не
стріляв. По дорозі йому трапився тупоголовий борсук і затіяв з ним бійку. За таке неподобство він його добре провчив. А те, що борсук укусив його за вухо, пусте. Жаль лише, що, борюкаючись із ним, загубив слід, яким ішов, бо він геть розчинився у густому смороді борсука, і вже, було, подумав: сліду не знайти. Та виручив дикий кабан, який під дубом, шукаючи стиглі жолуді, натрапив на свіжу пляму людської сечі і, сердито рохкаючи, заривав її рилом. Там був твій слід…
Бровко лиже Любомирові руки, меле хвостом і віддано дивиться йому в очі, ніби говорить: Тепер, друже, я тебе нізащо не залишу. І Любомир, зрозумівши його мовчазну мову, подумки погоджується: «Так, тепер нас двоє і ми нікого не боїмося». Гірке почуття самоти, яке гнітило його досі, зникло, поряд себе тепер він має Бровка, який захищатиме від звірів і злих людей.
Кілька років тому із батьком він збирав у лісі гриби і там під розлогою ліщиною побачив волохате темно-коричневе із сіруватим відтінком цуценя. Воно, угледівши його, злякалося, почало втікати, а переконавшись, що не втече, лягло на опале листя клена, перекинулося на спину, і ніби граючись, затіпало ніжками і заскімлило. Його приніс додому і, за порадою батька, назвав Бровком, бо мало широкі білі брови. Сусіди казали: «Відпустіть цуценя, воно не від собаки, а від вовка, вовкособаченя, і скільки не годуватимете, а дивитиметься у ліс. Тепер вовки швидко залучають собак у свої зграї, зманюють свободою несходимих лісів, особливо похітливих дебелих сучок, бо вони ставніші і вродливіші від вовчиць». Бровка не відпустили. Любомир леліяв його, годував із соски, а коли підросло, давав м’ясо та іншу смачну споживу. І Бровко виріс у великого, гнучкого з могутнім тулубом собаку, і допоки не став загулювати, обійстя не залишав. А потім, коли вовки починали завивати на вечірню зорю, почав утікати, і по кілька діб пропадав у лісі. Довелося припнути до буди.
Любомир із наплічника дістав плесканку овечої бринзи, розламав на дві рівні частини і одну віддав собаці, а другу залишив собі. Бровко з великою пожадливістю з’їв свій шматок і, метляючи хвостом, почав голодним поглядом просити ще. І Любомир віддав другий шмат.
- На, їж!.. Мені не шкода.
Він зав’язав наплічник, узяв його на спину.
- Бровко, ходімо, і від мене ні на крок!
Вони йшли поміж високих старих сосон. Сонячне проміння срібними нитками прошивало верховіття, яке, коли вітер роздував свої ніздрі, обривалося і падало на поодинокі, оточені деревами, трав’янисті галявини, де повітря, настояне на сосні, дихалося з приємною бадьорістю. Бровко йшов поряд, іноді на якусь хвилину, уловивши нові для нього запахи чи звуки, зупинявся, і Любомир тоді також зупинявся, роззираючись, запитував:
- Що таке? Чого стоїш?
Собака відводив від нього монголоподібні вовчі очі, винувато молов хвостом, і вони знову ішли далі. Так дійшли до лісової вибоїстої дороги, що збігала з пагорба в широку низину - до залізничного полустанку. Вийшли на передлісся, і тут собака побіг до куща розлогої ліщини, що росла осторонь дороги, і почав налякано гарчати.
- Бровко, що там ? Назад!.. Назад!
Собака не замовкав, озираючись на Любомира, уривчасто гавкав, немов запрошував підійти самому до куща і подивитися. І Любомир підійшов, розгорнув віття і остовпів. Під кущем сиділа бліда із кам’янистим обличчям і великими, здивованими очима дівчина. Поряд неї, накрита сукняною із китицями хусткою, лежала навзнак жінка із заплющеними очима.
- Ви чого тут? - запитав Любомир.
Дівчина мовчала, ніяк не зреагувала, сиділа незворушно, як мумія.
- Ти глуха?
Любомир обійшов кущ, підійшов до жінки, поторсав за плече - і відсахнувся. Жінка була мертва, на щоках темні плями задавненої смерті. Бровко метався довкола куща, жалібно скавчав. Із столітнього, дуплястого дуба злетіла сова і, сумно скиглячи, пролетіла над кущем.
- Дівчино, так мовчки і сидітимеш? Ти звідки? Кого очікуєш на цьому белебні, далекого від села?
І тут вона мовби прокинулася від глибокого сну, здивовано подивилася на Любомира, стенула плечима і одразу, закривши долонями обличчя, ридма заридала.
- Ну чого ти, чого? - спантеличено заговорив Любомир. Він не знав, що йому робити, як діяти. Залишити їх і втікати аби не мати клопоту? Ні, такого зробити не може, душа не сприйме ганебного вчинку. Треба щось придумати, але що? І він твердо мовив:
- Перестань лити сльози, слізьми горю не допоможеш. Чуєш? Перестань!
І дівчина перестала. Сидячи, нахилилася і стягнула хустку з трупа. Біла блузка на грудях жінки густо закривавлена, пальці рук у крові.
- Видиш, - сказала тремтячим голосом. - Маму застрелили.
- Хто?
- Солдат Мішка. Він конвоював нашу сім’ю.
І вона плутано, схлипуючи, розповіла як два дні тому енкаведисти, оточивши їхнє лісове село, прийшли до хати і наказали мамі, дідусеві та їй - негайно зібратися: узяти із собою трохи харчів і теплого одягу, бо всі вони присуджені на вивіз до Сибіру, а там холодно. Що було! Мати плакала, ламала з розпачу руки, питала офіцера:
- За віщо? За віщо караєте? Ми нічого не знаємо, живемо мирно, нікого не обижаємо, стосунків із повстанцями не маємо. За віщо?
Насуплений, з банькатими очима офіцер - енкаведист говорив:
- Не знаєш? Брешеш! Знаєш. Де чоловік? Він у лісі з бандерівцями. Негайно збирайся! Залишилося двадцять хвилин.
Зібрали так-сяк, що встигли. Узяли клунки на плечі, і їх повели на гірську дорогу, де вже стояли запряжені кіньми три хури. На одну посадили їх, а дві хури уже були завантажені іншими арештованими родинами. Їхню родину конвоював енкаведист Мішкін, з автоматом сидячи на хурі. Кіньми правив горбатий і підсліпуватий Панько із їхнього села. Їхали ланцюгом - хура за хурою. У лісовій низині мати й дочка попросилися до вітру. Мішкін дозволив. Зупинили коней, і не встигли вони зайти за кущі, як попереду першої хури з лісу прогриміли автоматні черги.
- Ей, ви, бандьоровци! - закричав енкаведист. - Давай назад! Слишітє? Назад! Назад!.. - І почав стріляти по кущах, не злазячи із хури.
Їздовий Панько від ляку рвучко вдарив батогом по конях, коні прожогом ринули вперед. І тоді мати й дочка побігли до лісу, подалі від дороги. Бігли допоки мати не сказала: «Дарцю, я поранена, і далі бігти не можу». Куля пронизала ліве плече, рука була мертвою, і крові багато. Порвали білу хустку, перев’язали рану, а трохи відпочивши, пішли далі, але не дуже далеко. «Отут мама впала… і померла».
Ошелешений розповіддю, Любомир мовчав, наче занімів, і Бровко перестав скавчати, ліг, сумно карими очима дивився на них, неначе запитував: Що тепер робитимемо? Любомир, справді, і сам не знав, що робити. Оговтавшись, запитав Дарину:
- Що робитимемо? Треба йти в село, оповістити, але мені не можна - арештують.
- Мені також не можна, -мовила дівчина і, помовчавши, додала. - Тут маму я не залишу, коло неї помру, а ти можеш іти, куди хочеш.
Любомир, звичайно, міг би залишити їх, відвернутися й піти своєю дорогою, але в душі хтось твердим голосом переконливо сказав: «Такого не роби!» І він порадив Дарині накрити труп ялиновим чагарником та верболозом, щоби звірі не погризли, а самім вийти на дорогу й очікувати, може, хтось ітиме або їхатиме із сільських людей, і попросити їх, щоби поховали на цвинтарі, бо вони такого зробити не зможуть, «істребітєлі» їх арештують і запроторять до тюрми.
Дівчина на таку пропозицію не погодилася. Знову заплакала, і сльози густо текли по блідому овальному обличчі, на якому лежала печать тяжкого душевного болю.
- Я тут помру… Не залишу маму…
- Ну чого плачеш? Давай думати.
Думати не довелося. На дорозі появився візок із запряженою у нього вороною кобилою. На передку візка сидів, схиливши голову, чоловік у старому пожмаканому капелюсі і чорному полатаному піджаку.
Любомир побіг йому навперейми, вигукуючи:
- Газдо, зупиніться!.. Зупиніться!
- Тобі чого? - суворо, з явним незадоволенням запитав чоловік, зупинивши кобилу.
- Там у кущах лежить жінка, вона померла і її треба поховати.
- То поховай. Мені що! - сказав чоловік і цьвохнув батогом по коняці. – Но-о-о.. кобилко!
- Газдо, її застрелив енкаведист!..- розпачливо загукав Любомир.
- Тр-р-р,.. кобилко! Парубче, що ти сказав?
- Її застрелив Мішкін, він їх конвоював.
Чоловік зійшов з візка, наблизився до хлопця, і уважно дивлячись допитливим поглядом йому в очі, запитав:
- Ти хто? Із лісу?
Любомир збентежено стояв, розгублено переминався з ноги на ногу. Він хотів би розповісти все про себе, про мамин арешт і батьківську хату, яка стала чужою, бо її конфіскувала жорстока совєтська влада, що назває себе найгуманнішою і найсправедливішою; розказати про те, чому він тепер у лісі й не може повертатися до свого села; хотів би викласти душу, попросити у доброї людини, наділеної досвідом життя, поради, але колись сказані повстанцем Степаном незабутні слова: «Ти все розказав про себе? А знаєш хто я? Я - москаль, стрибок. Знаєш таких?», стояли як запобіжники у його пам’яті, і він мовчав.
Не дочекавшись відповіді, чоловік зняв капелюха і кресами витер спітнілу лисину. «Візник, мабуть, усе літо носить свого старого капелюха, бо лисина біла, як скатертина», - чомусь подумалося Любомирові, а вголос мовив:
- Вони втікали і жінку застрелили…
- Вона не одна?
- Труп – один, а дочка Дар’я жива… Не хоче залишати мертву матір.
- Де вона? Ходімо. Ти також із отих, яких вивозять?
Любомир знову прикусив губу, незадоволено мовчав. Чоловік, мабуть, зрозумів, що відповіді від нього не дочекатися, швидко підійшов до покійниці, зняв з неї накривало, перехрестився і, низько нагнувшись над смертельно білим обличчям померлої, довго говорив молитву за упокій її душі, а на завершення повільно з притиском голосу на кожному слові, промовив: «Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь». Замовк. За хвилину, ніби знову почав молитися, але беззвучно, і розмовляти з тільки йому з видимим Богом, зауважив:
- Ади, що з людиною холери зробили. Червоній Москві бракує розуму, не відає, що проклята робить, - шляк би її трафив! - жорстокістю й безбожництвом руйнує людину. - Він підійшов до Дарини, - Доню, піднімайся і слухай, що казатиму: у житті покладайся лише на Бога і на себе. Так створено.
Він не розпитував Дарину чому і від кого вона з матір’ю втікала, сам добре знав, від кого люди втікають і хто їх стріляє. Таке уже було в його селі: енкаведист з малими чорними розкосими очима, ніс гачком, вилиці випнуті, застрелив Василишину при її малих дітях , коли та у розпачі кинулася на нього з кулаками і до крові поцарапала йому рябе обличчя. Тоді навіть поховати по-людськи не дозволили, труп кинули на вантажівку і кудись повезли.
- Від безтями такі гріхи безбожні люди роблять, - знову сказав чоловік, наче підтвердив наперед ним сказане, і звернувся до Любомира. - Чим можу допомогти?
- Заберіть трупа на воза і поховайте на цвинтарі.
- Поховати можна, але ж їхні агенти одразу донесуть і мене арештують, - мовив, а за хвилину рішуче, ніби відрізав, - Не арештують. Я їх обведу навколо пальця. Поховаю по- християнськи із панотцем, - і звернувся до дівчини. - Якщо, дочко, колись захочеш побачити могилу своєї мами, запитаєш у моєму селі Панчишина. Це буду я.
Трупа перенесли на візок, прикрили сіном, і коли чоловік уже взяв за віжки, на дереві закувала зозуля.
- Чуєте? Зозуля кує. Хай налічить вам довгі роки щасливих днів. А я, молодята, не бачив вас, не чув і не знаю хто ви, - промовив візник і смикнув за віжки. - Но-о-о, кобилко! Поїхали!..

Любомир і Дарина навпростець ішли лісом, щоб за дня устигнути на потяг. Ліс стояв у золотавому мареві сонця, дослухався до далеких лише йому чутих перекатів грому і шуму літнього дощу, які панували по той бік піднебесної Говерли.
- Дарцю, не сумнівайся і перестань хлипати, мій вуйко Данило добрий, він зрозуміє тебе і не прожене. Я його знаю. Трохи замешкаємо у нього, а там щось придумаємо, - заспокоював дівчину Любомир - Знаю людину, яка допоможе нам.
- А якщо вуйко прожене? Куди мені? - не заспокоювалася дівчина.
- Ще раз кажу: не прожене. Ми ж не назовсім. Тиждень погостюємо, а там прийде Роман і, кажу, щось придумаємо.
- Аби так, то добре. А якщо не прийде?..
Вона сумнівалася, сумніви і неясність завтрашнього дня не залишали її. Усе, що сталося, перекинуло її збентежену душу, вона, ніби потрапила до іншого світу, про який нічого не знала, ніби її позбавили ніг, без яких вона не йде, а пересувається у космічній невагомості. У душу нагально увірвалося почуття сирітства, і воно невільно спонукувало до когось тулитися, шукати розраду, щоб повірити у те, що ти не одна на світі, що поряд з тобою є близька і добра людина, яка захистить тебе і дасть добру пораду. Любомир для неї появився як небесний дар, і вона без найменшого вагання сприйняла його серцем, покорилася його волі.
Вона, як і він, сьогоріч закінчила десятий клас середньої школи й одержала диплом, мріяла вступити до медичного інституту, вчитися на лікаря, повернутися до свого села, до односельців. Не сталося. Жорстока й несправедлива влада украла її мрію, поставила перед дилемою: або йти з повинною до карателів, які неодмінно арештують і запроторять до в’язниці (статтю знайдуть, аби людина була) або ставати до лав повстанців, брати автомата й боротися з насильниками до повної перемоги, - перемогти або померти!
Бровко не залишав їх, то забігав наперед, винюхував сліди лісових звірів, то гавкав на ворону, яка сиділа на верховітті дерева, каркаючи, то повертався назад, лащився, ніби хотів сказати, що таким напрямком можна йти, попереду нічого небезпечного немає.
- Молодець, Бровко, - ласкаво говорив Любомир.
І собака бігав довкола, радів, що на землі він не зайвий, що ще може гідно послужити своїм друзям у дорозі.
Біля лісової просіки Бровко активно почав обнюхувати зелений кущик ліщини, позначеного вовками своїм способом, вибіг на просіку і зупинився, вуха нашорошив, пильно дивиться перед себе.
- Ой!.. Вовк! - злякано сказала Дар’я і міцно схопила свого супутника за руку.
- То не вовк, а молода вовчиця. Вона хвіст держить під себе, - спокійно мовив Любомир, побачивши звіра. Йому неодноразово доводилося у лісі бачити вовків, і він легко міг відрізнити вовчицю від вовка-сіроманця.
Вовчиця стояла на порослій травою просіці - за сорок метрів перед ними, і гострими, розкосими очима гіпнотизувала Бровка, запрошувала до себе: «Залишай людей та йди до мене. Бачиш, я горю тобою». І він заскавулів, уперся ногами, неначе у якусь невидиму гранітну стіну, хотів відштовхнутися від неї, і не міг. А вона, як навмисне, присіла і позначила траву, і запаморочливий запах від тої трави прилетів з вітерцем і закружляв йому голову, і він від болісного бажання її заскімлив. А вона стоїть на зарослій чагарником просіці і ще з більшою упертістю й кокетливістю манить його у свої лісові нетрі, де будуть тільки він і вона. І він не витримав, побіг до неї.
- Бровко, стій!.. Назад!.. Назад! - загукав Любомир.
Але пес навіть не озирнувся, забув про все на світі, і лише бачив вовчицю, яка прагне злуки. За кілька метрів від неї він покірливо, мов подоланий у нерівному бою колись могутній воїн, ліг і принижено поповз по-пластунськи до неї, і вона повірила йому, і повела у своє глухе урочище. Там святкуватимуть свою зустріч, допоки не прийде міцніший за Бровка сіроманець і не відіб’є її від нього.
- Любко, вовки його з’їдять?
- Ні, не з’їдять. Бровко - вовкособака, він їхній. Він упізнав
свою подругу, до якої бігав у ліс, коли я відпускав його вдома. Та нічого, обнюхаються і прибіжить.
Почали очікувати. Час спливав, а собака не появлявся, і вони забідкалися: треба йти, бо запізняться на вечірній потяг.
Запізнилися. Огрядна пишногруда жінка з м’яким кругловидим обличчям у форменому залізничному кашкеті, чергова на полустанку, сказала:
- Тіки що пішов, - і, помовчавши, докинула. - Поїзда до ранку не буде. Повертайтеся додому, в почекальні спати не дозволено.
- Ми нетутешні, а в лісі вовки, - сказала Дар’я.
- Усі пасажири нетутешні. А вовкам у лісі і бути. Де ж іще?
- Нам далеко додому. Дозвольте переночувати у вас.
- Не положено! - автоматично сказала чергова і пішла до залізничної присадкуватої будівлі.
Перон спорожнів. Остання пара молодих людей, він і вона, пішли на щебінкову дорогу. Він - високий у довгому зеленому до п’ят літньому плащі, а вона - низенька з товстими стегнами, також у зеленому плащі, але короткому, до колін.
У кінці перону стояв дерев’яний павільйон на чотирьох стовпах з дірчатим дахом. Любомир і Дарина пішли до нього. Там на хрестовинах стояв кордубатий стіл і пошкоджена дерев’яна лавка. Біля альтанки на електричній опорі горів ліхтар. Він гойдався, коли появлявся вітер, і тоді густі волохаті тіні, ніби летючі миші, нараз появлялися роями і безшумно метушилися довкола, іноді залітали у павільйон і рваними плямами лягали на стіл.
- Що робитимемо? - утомлена і засмучена великим горем запитала Дар’я.
- Що робитимемо? - перепитав Любомир. - Перекусимо і чекатимемо Бровка. У наплічнику маю бринзу, солонину, цибулю, хліб і ще дещо. Голодні не будемо.
Не встиг він викласти на стіл харчі як до полустанка під’їхала вантажівка. З кабіни вийшов майор - енкаведист і твердим армійським кроком попрошкував до станційного будинку. Йому назустріч швидко вийшла чергова. Офіцер показав якісь папери, і вона махнула рукою на невисоку барачного типу будівлю, - привокзальний склад. Той одразу пішов, але не до складу, а до павільйону. У Любомира тьохнуло в серці: «Перевірятиме документи!.. Арештує. Що робити? Тікати!..». Він похапцем почав згрібати зі столу харчі до наплічника.
- Дарко, тікаймо!
Дівчина великими очима злякано подивилася на нього і мовчала.
- Ти що, не розумієш? Нас арештують!.. Тікаймо!
Він міцно схопив її за руку і рвучко потягнув до себе. Дарина від болю закричала:
- Залиш мене! Залиш!.. Ти зламав мені руку.
- Ей, там!.. Войну - отставіть! Парень, как тєбє нє стидно біть дєвушку. В арміі служіл? - густим голосом прорік майор, підійшовши до них.
Любомир знітився, розгубився, від несподіваного запитання, не знав, що сказати. Мовчав, міцно стиснувши губи.
- Ти что, мєня нє понял? В арміі служіл?
- Ще не служив, - з удаваною спокійністю вимовив Любомир.
- Якщо не служив, то вважай, що я тебе мобілізував, - почав говорити офіцер українською мовою, зрозумівши, що хлопець із тутешніх українців. - Зараз тобі, як воїну радянської армії, наказую перенести із пакгауза на машину деяку військову поклажу.
Хлопцеві одразу відлягло на серці, зітхнув з полегшенням: «Не арештує і документів не вимагатиме».
- Найдюк! - гукнув офіцер до рудого довгов’язого сержанта в уніформі енкаведиста, який стояв біля вантажівки. - Подойді ко мнє!
Швидким кроком прийшов високий, рудий (аж червоний) сержант і струнко став перед майором, поїдав його очима.
- Слушаюсь, товаріщ майор!
- Бєрі етого солдата і бистро перенєсі груз на машіну. Времья нє ждьот.
- Пойдьом, - бовкнув Найдюк, блимнувши на Любомира невиразними, мовби сліпими, прищуреними очима, над якими звисали білясті брови.
У складі, захаращеному різноманітними ящиками, відрами, трубами та іншими речами, Найдюк недбало показав рукою на невеликі фанерні ящики, обшиті білою тканиною. Вони купою лежали біля широких окованих двостулкових дверей:
- Ти звідки? Тутешній? - запитав сержант.
- Тутешній.
- Бери пакунок і неси на машину, - Найдюк почав говорити українською. - Віднесеш - бігом назад до мене. Очікуватиму тут.
Любомир не зрозумів, який саме пакунок брати, і розгублено стояв, роззираючись.
- Чого стоїш, як у штани наклав? Бери оцього.
Коли Любомир підняв ящик, він із кишені дістав складаного ножа і, тримаючи його у лівій руці, розрізав тканину на ящику по діагоналі.
- Неси!
«Рудий сержант - лівша, неправильна душа» - чомусь подумалося хлопцеві.
За півгодини він переніс усі пакунки, що лежали біля дверей. По завершенні Найдюк підійшов до вантажівки, спритно підстрибнув, вхопився руками за борт і заліз у кузов, там перелічив пакунки і голосно гукнув:
- Усьо!.. Правильно! Парень, гуляй! Ми тебе демобілізували.
Майор, не сказавши ні «спасибі», ні «до побачення», сів у кабіну, і автомашина, ніби чимось незадоволена, загарчала і зникла за поворотом дороги.
Сріблястий місяць (мов млинове коло) високим небесним морем повільно плив у човні без весел, щедро розливав навколо себе срібну ртуть, в якій великі зірки нервово метушилися, блимаючи своїми ліхтарями, кудись зникали, і знову появлялися, і знову метушилися у розчині срібної ртуті.
Дар’я похилилася на стіл, заснула. Любомир також намагався заснути, але не міг: із голови не випадав Бровко. Ось він зараз прийде, завиляє хвостом, винувато відведе очі: «Друже, пробач, не хотів залишати тебе, але ота вовчиця мала щось сильніше від мене, і я побіг, знехтувавши своєю прив’язаністю до тебе. Пробач, більше такого не буде».
Любомир виходив на дорогу, вдивлявся в нічний морок, дослухався до різного шемрання в придорожніх кущах, але Бровко не появлявся.
За північ сон зморив і його. Собака розчинився в дрімоті, кудись побіг… і зник. І тоді прийшла чергова полустанку:
- Молодята, ідіть до почекальні та по-людськи відпочиньте. Я вас замкну на замок, щоб ніхто не тривожив.
- Спасибі. Дар’я нехай іде, а я буду тут, - спросоння вимовив Любомир.
- А чого?
- Очікуватиму свого собаку. Він неодмінно прибіжить.
Чергова здивовано розширеними очима, подивилася на нього, заусміхалася:
- Такого ще не бачила. А я думала: чого це він раз у раз виходить на дорогу? А він собаку жде! Викинь його з голови. Нікуди він не подінеться, якщо прибіжить, то буде тут. А зараз ідіть до зали, бо, бачу, дуже потомлені. Ну чого дивишся на мене? Бери сестру і йди спати до зали.
- Вона не сестра.
- Не сестра? А я подумала: сестра. Ви чимось дуже схожі одне до одного. Ну та нічого, ідіть уже!
Що сколихнуло серце чергової, один Господь Бог знає. На полустанку працює давно, бачила не одну пару молодих і різних людей, і всіх пасажирів, як вимагає інструкція, сприймає однаково, різниць не робить, їхніми долями не цікавиться, строго вимагає від них дотримання залізничних правил. І раптом - він і вона! - мовби розбудили її, захотілося чомусь приблизити їх до себе, зробити щось добре, гідне людині, поговорити, викласти свою душу. І вона вперше порушила залізничні правила і наказ НКВД про заборону перебувати громадянам у нічні години в залі очікування. «Чого б це? - тоді сама начальників запитувала. – Де ж ночуватиме пасажир, якщо він здалеку?». То їй відповіли: «Вночі поїзди через станцію не йдуть. А в холодну дощову погоду почекальня може стати притулком повстанців. Цього допустити не можна». Вона не перечила, боялася, аби не пришили їй антирадянщину. А що воно таке, знала добре. Її подругу, співробітницю, також чергову по полустанку Миланю, вигнали з роботи, а пізніше арештували. Казали, перечила секретареві райкому, не вміла тримати язика за зубами, симпатизувала повстанцям.
Рано вранці клацнув дверний замок і до зали зайшла дуже стривожена, губи дрібно тремтять, чергова:
- Швиденько, швиденько прокидайтеся!.. Скоро буде поїзд, - і додала. - Приїжджали міліціонери, та вже, слава Йсусу, поїхали. Когось шукали, приглядалися до пасажирів.
Любомир, ніби не чув, що говорила чергова, наївно запитав:
- Бровко прибіг?
- Немає.
- Він обов’язково прибіжить, то не проганяйте, бо мого сліду більше не знайде. Я приїду і заберу. Він розумний і дужий, як вовк, але він не вовк, а вовкособака.
- Йой! Мені ще вовків тут не вистачало! Ні, цього не обіцяю, - з розчаруванням відповіла чергова.

Данило Пінчак зустрів небожа здивовано на ганку свого будинку. Одразу подумав: щось недобре в родині сестри сталося, бо не приїхав би Любомир таким змученим і сумним та ще й з якоюсь дівчиною. Але не став розпитувати, завів до кімнати й погукав дружину, яка була на кухні:
- Мотре, а йди - но сюди! До нас приїхали гості.
Мотря з виразом радості на зморшкуватому сухому обличчі, осмикуючи на скуйовдженій голові блакитну хустку, появилася одразу, поцілувала Любомира і відійшла осторонь, з настороженою цікавістю дивилася на Дарину.
- А це що за дівочка?
- Це - Дарка. Вона йде зі мною.
- Іде куди?
- Мотре, зачекай, дай небожеві оговтатися. Бачиш: вони геть утомлені та ще й, мабуть, дуже голодні. Краще щось швиденько приготуй і дай їм поїсти, - перебив дружину Данило, зрозумівши, що небіж щось не хоче говорити.- Любомире, чув, що я сказав твоїй вуйні? Розпаковуйся, умийся, бо темний, як мулат, і дай умитися дівчині. Коли приведете себе в порядок, тоді й розкажете усе по порядку.
- По якому порядку? Нехай розказують зараз. Може, щось невідкладне, - перебила чоловіка Мотря. – Любко, не слухай вуйка, розказуй усе, що сталося, адже ж ти просто так не приїхав та ще й з дівкою.
І Любомирові нічого не залишалося як розповісти про все: і про арешт матері, і про зустріч із Дариною, і про її матір, яку застрелив солдат Мішка, і про візника, який добровільно зголосився поховати покійницю на цвинтарі з панотцем, і про майора, і про чергову полустанка. Мотря сиділа на стільці під старими образами, почорнілими від часу, за якими лежало запашне зілля, і слухаючи, витирала сльози кінцем косинки. Данило, насупивши кошлаті брови, стояв біля столу й розводив руками:
- Як же так!.. Стефа впізнала вбитого свого чоловіка?... Сама розповідала й дивувалася мужності Дячихи, яка не визнала трупа свого сина, коли показували, казала карателям: «Не мій це син. Не мій» - «Врьош!.. Твой!», - сичав енкаведист, - «Ні, не мій, не мій…» - твердила Дячиха, і навіть жодної сльозинки не проронила, бо знала: визнає, то одразу її і всю родину арештують, і тоді вже вони будуть на Далекій Півночі чи десь на Колимі. – Не переставав дивуватися Данило нерозумному вчинкові сестри, яка не могла не знати, який буде наслідок з такого зізнання. - Як же так, Любомире? Як твоя мати могла таке зробити?
- Мені казали, що таке буває з людиною, коли на неї миттєво напливає велика сила емоції та вразливості, і тоді вона робить те, чого не хотіла б робити.
- І я так думаю, - зрадівши знайденій відповіді, зронив Данило. - Стефа дуже вразлива й емоційна, такою була змалечку. Фантазерка. А Богдан - живий. Живий!.. У це я вірю. Душа мені підказує, що він живий і здоровий.. Колись об’явиться і запитає совітських церберів: Куди поділи мою жінку? Відповідайте!..

…Минуло два тижні, а Роман не озивався, і Любомиром оволодів неспокій. Забув чи загинув у бою? Але думати про погане не хотілося і він виходив на вулицю, як нічого не сталося, зустрічався зі своїми знайомими присілка . Його знали з попередніх приїздів, що він небіж Данила Пінчака, і живе з матір’ю за горою, а батька, як мобілізували до радянської армії, так там і служить. Хлопець слухав розповіді знайомих мешканців про бої в горах повстанців з карателями, про великі жертви тих і тих, про раптові наїзди енкаведистів на села, як диких кипчаків на Київську Русь, про арешти національно свідомих українців, які безслідно зникали у в’язницях, ніби їх ніколи і не було. Слухав, але про свою долю не розповідав, уже навчений обережності. Данило не забороняв йому ходити на вулицю, зустрічатися зі знайомими, дивитися у клубі кінофільми, які щонеділі лектори привозили з райцентру, але тоді ж і казав:
- Любомире, дивися кіно і розпізнавай, де правда, а де совітська брехня. Пам’ятай: людина, яка не може відрізнити правди від неправди, живе не тільки собі на шкоду, але і суспільству. І ще хочу сказати: нікому не говори про арешт своєї мами, бо тебе посадять.
Він так і робив. Зайде було мова з чужими людьми про матір, то відповідає коротко:
- Живе, як тепер живуть усі матері: бідує, очікує кращого.
- А коли воно буде оте «краще»? - Питали, - Ти знаєш? Повстанці жертовно падають… А кінця-краю війні не видно. Америка, кажуть, Москві якусь страшну зброю постачає, а до України повернулася задом. Вона хоче, щоб усі українці заходу і сходу, півдня і півночі повстали проти совітської імперії зла, тоді допоможе і зброєю і фінансами. А так, мовляв, воюйте самі. Перелякані східняки мовчать… То скажи, як воно далі буде? Ти знаєш?» - запитували.
- Та якось буде… Бо так ще не було, щоб якось не було. - Уникаючи прямої відповіді, відповідав Любомир, зі школи пам’ятаючи цитату з творів Григорія Сковороди.
Одначе Данило не радив Дарині виходити на вулицю й спілкуватися зі сторонніми людьми, бо хто його знає, яка вона в розмові: розкаже про своє горе, то, чого доброго, донесуть, і його запитають: Чому переховуєш арештантку? Сам над тим думав, переживав, але не відмовляв у притулку і навіть почав клопотатися про подальшу її долю: ходив до директора лісопильного заводу, якого знає з молодих років, і просив взяти його близьку родичку Дарину на завод робітницею. Директор погодився, навіть пообіцяв поселити її в робітничому гуртожитку. Про те сказав Дарині, і вона розчулилася, кинулася йому на шию, поцілувала, але потім зніяковіла і просльозилася.
- Ну що ти!.. Що ти!.. - заспокоював її Данило. - Я ж роблю по-божому. Хочу тобі щастя, бо ти варта того. І ще хочу сказати: ти розказала про свою маму поштарці. Так швидко накличеш на себе біду, тебе арештують і вивезуть до Сибіру, куди везли.
Дарина про це сама думала, і найбільше боялася чомусь не арешту, а Сибіру, про якого від людей багато наслухалася різного страхіття, де ув’язнені та переселені люди масово гинуть від голоду та великих морозів. Данило і Мотря, не маючи власних дітей (був син, але загинув на фронті під Берліном) сприйняли її душевно, як близьку родичку, не докоряли ні шматком хліба, ні квартируванням. Ночувала вона у кімнаті з Мотрею, а Любомир - у суміжній кімнаті з вуйком. Нарікань не було, але вона також розуміла, що довго бути нахлібником у людей, хоч і добрих, і задушевних, не можна, треба і сумління мати. Тому так щиро зраділа повідомленню, що працюватиме на заводі і житиме із своєї праці.
Увечері, повернувшись із тартака, Данило розповів страшну подію, що сталася в селі, по той бік річки.

… Ольга Петрівна, закінчивши на півдні України педагогічний інститут, приїхала в західну область працювати в школі. У районному відділі народної освіти похвалили, що не побоялася приїхати в край, де ще гримлять постріли, і люди з недовірою ставляться до приїжджих зі Сходу. Порадили бути обережною у спілкуванні з мешканцями села, де працюватиме, і «не піддаватися націоналістичному світогляду тутешнього населення, яке ще вповні не сприйняло комуністичної ідеології, радянської демократії і доленосного єднання з братнім російським народом».
У перші дні праці в школі вона, наслухавшись настанов і попереджень свого районного начальства, до селян і школярів ставилася з підозрою, у кожному вбачала кровожадного націоналіста з пістолетом і гранатою за пазухою, який ладний убивати кожного, якщо той не українець. Але швидко переконалася в протилежному: побачила людей дружніх, мудрих, привітних і працьовитих. А те, що вони вірують у Бога, ходять до церкви і люблять Україну, то хіба це гріх? І вона, синьоока, вродлива вчителька, швидко здружилася з батьками своїх учнів і мешканцями села, які рознесли добру славу про неї. За рік вийшла заміж за високого ставного Андрія Погрібного, сільського зоотехніка, і перейшла жити до нього. Він мешкав зі своїми батьками у великій гуцульського типу критій дранкою хаті. Сусідом був не першої молодості маломовний, але завжди у доброму гуморі з великою лисиною Ковальчук. Він любив читати газети і художні книжки. Часто їздив у районне містечко і звідти привозив історичні романи і повісті українських замовчуваних письменників, за що від дружини отримував догану:
- Дома діти без взуття і добрих харчів, а він останню копійку - на книжку! Скільки можна?
- Жінко, хліб - для шлунка, а книга - для душі. А вкупі вони становлять повноцінну людину, яку намислив створити Всевишній, - мирно відповідав Ковальчук і йшов до Ольги Петрівни похвалитися новою книжкою про героїчні подвиги українських козаків чи селян, які повставали проти своїх і чужих гнобителів.
Вона хвалила за цікавий вибір книг і дивувалася: «Звідки це у нього, селянина з неповною середньою освітою, така тяга до книжки? Що спонукало його перейнятися долею своєї нації? Звідки отой запальний патріотизм, ота жертовна любов до рідного краю, до своєї Вкраїни? І чому радянська влада за таку любов переслідує їх і засобами масових репресій безжально винищує? Усе частіше і частіше вона ловила себе на такій думці і палкіше проникалася симпатією до Ковальчука та національно свідомих людей, які з дна її душі піднімали приспану радянською пропагандою національну українську свідомість.
- Ольго Петрівно, - казав він, зустрівшись з нею, - за три дні я знову їду в райцентр. Люди просять продати на ринку деякі їхні товари: бринзу, сир, овочі, м’ясо тощо. Бо самі знаєте, машина на наших дорогах не завжди трапляється, іноді доводиться іти лісом, а для старих і хворих людей це не під силу. Якщо хочете мати якусь книжку, кажіть, для вас не пошкодую часу. Подивлюся і в магазинах, і на ринку.
І вона замовляла шкільні підручники, яких бракувало в школі, або цікаві любовні романи. Таке спілкування задовольняло обох і думалося, що буде так завжди. Але не так сталося. Одного дня приїхали енкаведисти й Ковальчука арештували, а за тиждень Ольгу Петрівну викликали в районне містечко, а там на неї вже очікував самовдоволений, сухолиций із гострими, як лезо бритви, чорними очима майор НКВД. Він сидів у невеликому кабінеті без вікон. Над ним горіла електрична лампочка, а на стіні висів великий портрет Дзержинського.
- Ольга Петрівна Погрібна?
- Так. Я Ольга Погрібна. А чого запитуєте?
- Помилилися ми у вас, Ольго Петрівно, дозволивши вчителювати. Дуже помилилися, - говорив пропахлий тютюном і алкоголем майор. - Замість того, щоб інформувати нас про підлі дії бандерівців, ви допомагаєте їм здійснювати терористичні акти проти нашого народу. Проводите антирадянську пропаганду в селі, годуєте лісових бандитів.
Очі Ольги Петрівни розширилися, лице заніміло, вона поблідла:
- Нікому я не допомагаю, - злякано промовила. - І антирадянських розмов ні з ким не веду, і ніяких бандитів не годую. Я навчаю дітей відповідно до вимог закону радянської освіти.
- Неправда!..- злісно крикнув енкаведист. - Добре знала, що Ковальчук - бандерівець і він збирає харчові продукти в селі для бандитів, які ховаються в лісі, і передає їм. Знала!.. Але не інформувала нас… Згубила честь і совість радянського вчителя! Зрадила радянську владу, яка вивчила тебе, дала вищу освіту і почесну роботу вчителя, щоби виховувала дітей у комуністичному дусі, - аж пінився, навіжено кричав майор, смакуючи в душі переляком жертви.
Ольга Петрівна хотіла щось відповісти, але гострий біль, ніби хтось встромив дволезого ножа під груди, перекосив її вуста, і вона, йойкаючи, схопилася руками за живіт. Майор замовк, здивовано залупав на неї пронизливими очима, і раптом здогадався:
- Ти вагітна?
- Так, - ледве вимовила вона.
Він якусь хвилину мовчав, про щось роздумував, потім тягучим голосом крізь зуби процідив:
- Іди геть!.. І, чуєш, про нашу розмову нікому ні слова, бо завтра будеш там, де і належить таким бути.
Після такої розмови Ольга Петрівна, повернувшись додому вкрай душевно розбитою, знівеченою, захворіла. Чоловік затурбувався, занепокоївся: «Чого доброго, можуть статися передчасні пологи…».
Від такої думки Андрію на серці робилося боляче, він безладно метушився, стурбовано ходив кімнатою, запитував:
- Олю, не мовчи, скажи, що сталося? У районі висварили? Усунули з посади? То це дурниці. Світ не без добрих людей… Розраду знайдемо. Не мовчи. Адже ж я бачу, ти щось приховуєш.
Але вона мовчала, хоч знала, що не можна таїтися від чоловіка, треба розповісти про все, що було, але вбивче слово енкаведиста «Чуєш, нікому ні слова, бо завтра будеш там, де і належить таким бути» стояло, мов привид, перед нею. І вона вигадувала різні пригоди аби заспокоїти чоловіка.
Хворіла недовго. Видужавши, пішла до лікаря, щоби закрити лікарняний лист, а повернувшись додому, застала чужих чоловіків. Їх було троє в однострою повстанців. Андрія вдома не було, знала, він за селом на фермі біля корів, то і не питала його маму, яка про щось жваво говорила з прийшлими людьми, які сиділи біля столу. Коли зайшла до кімнати, вони, схопившись на ноги, привіталися:
- Слава Україні!
- Добрий день!
- «Не добрий день», - незадоволено сказав рудий чоловік, - а треба відповідати: Героям слава! Пробачте, що повчаю. Комуністи та совітські чиновники ніколи не вітаються словами: «Слава Україні!» або «Героям слава!». Вони кажуть: «Смерть бандерівцям!», тобто бажають нам, повстанцям, борцям за свободу і соборність України, смерть. Символи вітання розкривають ідейну суть людини. Людину можна побачити наскрізь, якщо взяти до уваги її слова привітання. Ось, пані Ольго, і я вас побачив, і засмутився.
- Про що ви говорите? - запитала вона, не зрозумівши чоловіка. - Кажіть правду, чого прийшли?
- Ми, борці за Соборну Україну, вірні провідникові Степану Бандері та головному командиру повстанської армії Тарасу Чупринці, завжди говоримо тільки правду.
- То чого хочете?
- Ми нічого не хочемо. Хоче наш сотенний побачитися з вами. Він тут недалеко, на узліссі, і попросив привести вас до нього зараз.
- Я нікуди не піду. Я з ним нічого спільного не маю.
- Пані Ольго, ви забуваєтеся, іде війна між нами і Москвою.. Повстанці вас запідозрили в доносах НКВД, і сотенний, щоби зняти з вас таку підозру, хоче зустрітися.
- Помилуй Ісусе, яка підозра на Олю?! Її всі люди в селі знають, шанують і люблять. Запитайте хоч кого, він так і скаже: Оля такого не робила і не зробить… Запитайте хоч кого, - збентежено заговорила Андрієва мати.
- Пані мамаша, не хвилюйтеся…
- Я не «мамаша», - сердито відказала мати. - Оля проти ночі нікуди не піде. Вона – груба, очікує дитину. Хіба не бачите?
Ольга Петрівна вагалася. Може, повстанці кажуть правду, що на неї є наклеп і вони, як порядні люди, хочуть докопатися правди? Вона ніколи не чула, щоби повстанці збиткувалися над людьми, які симпатизують їм або чинили наругу над населенням, яке годує та одягає їх. Якщо, справді, є підозра, то треба сходити і сказати: вона чиста і совість не губила.
І Ольга Петрівна пішла.
- Пані мамо, не хвилюйтеся. За півгодини ми вашу доню повернемо.
Але не повернули. Настав вечір, прийшов додому Андрій, і приголомшений розповіддю матері, яка ридала, одразу із батьком пішов розшукувати її. Довго не шукали, на узліссі розпластана з простреленими грудьми і синіми слідами на тілі від тортур, вона лежала мертва. Спідниця задерта до грудей і між білими стегнами біля колін, мов кривавий шматок м’яса, лежало мертве дитятко, яким передчасно розродилася. Андрій ступив до трупа, потім різко розвернувся, підняв руки догори і, неначе у саме серце смертельно поранений, закричав, ні, завив:
- Бан-ди- ти !.. Зві-рі!.. Га-ди!..
І його крик розірвав лісову тишу, і гори здригнулися, і птиці, сполохані криком, спурхнули з дерев і понесли Андрієву біль високо- високо в небо - аж до Бога.
Добра слава далеко летить, а погана ще далі. Звірячий вчинок над вчителькою невідомими людьми, казали, бандерівцями, сполошив людей. Одні запевняли:
- Лісові стрільці такого зробити не могли. Богом клянусь: не могли! Вони давали обітницю народові.
Інші говорили:
- Якщо у лісі довго жити, то здичавієш. Може, якийсь повстанець і здичавів… Тота і розправа така страшна.
- Не кажи такого, бо поб’ю! Повстанець ідейний, він над людиною, яку всі добре знають і шанують, такої екзекуції не вчинить.
Люди довколишніх поселень сперечалися, міркували, намагалися знайти істину, і не знаходили.

… - Ісусе Христе, - слухаючи оповідь Данила, сплескувала руками Мотря. - І це зробили повстанці? Господи Ісусе!..
- Вуйно, я знаю хто це зробив.
Данило замовк, повернув голову, подивився на Любомира:
- Знаєш? І хто?
- Пацюки. Роман казав, таке роблять пацюки, совітські карателі. Вони переодягаються в повстанський одяг і видають себе за бандерівців, навмисне роблять розбій у селах, вимагають алкоголю, пиячать, випитують, хто в селі симпатизує повстанцям, хто спілкується з ними, допомагає харчами, грішми чи ще чимось там, і таких пізніше знищують.
Данило не став заперечувати, уже чув про непристойну і загадкову поведінку повстанців останнім часом у селах, і лише розводив руками: як це сталося? Як?! Нагальні думки, мов чорні хмари, напосідали на нього і тривожили душу. Він не знаходив відповіді: хто таке робить? Де істина? Якщо насправді таку варварську екзекуцію над своїми людьми чинять повстанці, то про яку свободу і соборність України можна говорити? Тільки не може такого бути, не може! Любомир має рацію. Вони не стрільці, вони переодягнені стрибки, бо лише совітські опричники здібні до такої дикої жорстокості й брехні. Добре було б половити їх і насправді довідатися: вони повстанці чи енкаведисти? Але як це зробити? Як? При собі вони мають зброю і, зрозумівши, що їх викрили, одразу всіх присутніх постріляють. Та нехай стріляють, а половити їх необхідно, бо як інакше докажеш людині, що вони вовкулаки. Але їх зараз у виселку немає. Напаскудять в одному селі, з’являються в селі іншого району. Очікуй нагоди.
І така нагода сталася. Була неділя. Дарина, охайно одягнена, (одержала першу платню на заводі), прийшла провідати Пінчуків і подарувала Данилу німецьку запальничку на бензині, а вуйні Мотрі ситцевий білий, у синю смужку з червоними квіточками, фартух, - вона Мотрю називала вуйною, як і Любомир.
- Спасибі, доню, за подарунки, тільки більше нічого для нас не купуй, не витрачай гроші, вони тобі ще пригодяться. Приходь без подарунків, ми тобі завжди раді.
- Гроші, вуйна, невеликі, просто хочеться чимось зробити вам приємне, бо люблю вас.
Мотря обійняла її, приголубила, як рідну дитину. Любомир стояв біля вікна, мовчки спостерігав за ними, усміхався. Радий був, що його вуйко і вуйна полюбили Даринку.
Надходив вересневий вечір, сутінки ще тільки - тільки народжувалися десь високо над потемнілими хмарами й повільно, і тихо осідали на втомлену за день землю, щоби за годину стати густим мороком і накрити довкілля м’яким коцем, дати можливість землі у тиші й злагоді добре відпочити.
- Сідайте до столу, будемо вечеряти, - сказала Мотря. – Дарцю, допоможи збирати вечерю.
У сусіда загавкав собака. Любомир подивився у вікно, що виходило на сусідове подвір’я, і побачив чужих чоловіків у довгополих піджаках і в галіфе, їх було троє. На ганок вийшла старенька, сухорлява сусідка, і вони швидко зайшли до середини будинку. Любомир не побачив їхніх облич, вони стояли спинами до нього, але чомусь зупинив свій погляд на довгов’язому чоловікові з гордовито піднятою головою, яка була ніби настромлена на палю. Подумав: - «Як Найдюк». Своїм здогадом поділився з вуйком.
- Здогади - не істина, - по-філософськи відповів Данило. - Залиш їх при собі. Підозрювати можна, навіть іноді буває потрібно, щоб не загубити пильність, а безпідставно звинувачувати людей - великий гріх.
За півгодини до них прийшов довготелесий і довговусий сусід:
- Славайсу, сусіди! Даниле, є розмова. Прийшли гості, просять горівки. Мав пляшку, випили, кажуть, батьку, не скупись, для комуністів знайшов би, а для нас, які кров проливають задля твоєї свободи, не маєш. Іди і шукай.
- Раніше ти їх знав? - запитав Данило.
- Я? Ні. Вперше бачу. Вони, як тепер москалі кажуть, під мухою, але ідейні, у вишиванках і горою стоять за Україну. Гарно співають повстанських пісень. Питають, хто з людей нашого виселку симпатизує стрільцям УПА. Питають, чи не міг би хтось із наших людей прийняти на кілька днів пораненого у бою стрільця. Питали, де живе Іван Гнатів, який, кажуть, збирає у виселку харчі для повстанців, вони хочуть з ним зустрітися, бо їхня чота вже два дні нічого не їла.
- І що ти їм сказав?
- Сказав, що Іван із жінкою натеребив повну хату дітей, то якщо й збирає харчі, то тільки для них, бо ніц не мають що їсти, а я сиджу в хаті залізним ланцюгом прикований до своєї жінки, як пес, і далі подвір’я ніде не буваю.
- Дядьку, - нараз запитав Любомир, - вони руді?
- Які? Руді? - здивовано перепитав сусід. - Один рудий аж червоний.
- І лівша?
- Лівша? - знову перепитав сусід. - Не знаю. Але примітив: наливає чарку лівицею.
Любомир стрепенувся, аж рота роззявив, хотів було щось сказати, але не встиг. Данило, ніби відчувши небезпеку, миттєво втрутився в розмову:
- Рудих і лівиць тепер скрізь як проса насіяно. Про що говорите? Не про це треба говорити. Якщо люди просять горівки, то треба дати.
Він сходив до чулану і звідти приніс пляшечку:
- Візьми шкалик самогону, більше не маю, і почастуй своїх гостей, якщо дуже хочуть.
Коли сусід вийшов, Любомир зачинив за ним двері і з твердою упевненістю сказав:
- Вуйку, то не повстанці, то пацюки, там Найдюк, я його дуже добре знаю.
Любомирові слова і велика впевненість, що у сусіда переодягнені енкаведисти, глибоко вразила Данила. Він аж злякався. Любомир радив затримати їх. Але як? Аби знали, де зараз таборують повстанці, то збігали б до них, а так, коли їх немає, до кого йти? І Данило згадав лікаря Євгена Певного, свого давнього знайомого, якого знає як українського патріота і порядну розумну людину.
- Є тут один, з яким можна порадитися. Це - наш лікар, він тебе знає, якось питав: чи ти не хворієш і хотів би з тобою зустрітися. Живе в будиночку біля лікарні. То збігай до нього і розкажи, що говорив мені, і най тобі вийде на добре.
Любомирові повторювати не було потреби. Він швидко зверх білої сорочки, заправленої у чорні бавовняні штани, одягнув літній бавовняний піджак із великими нашитими на полах кишенями, взув юхтові черевики, вибіг із будинку і скоро стояв перед Євгеном Івановичем, високим, чорнявим молодиком, років тридцяти, одягненого у синій костюм із білою сорочкою і темною краваткою.
- Дуже добре, що завітав. Я вже збирався було йти до тебе. Тобою цікавився Роман. Його не забув? - радісно зустрів хлопця лікар.- Чого прийшов?
Євгенові Певному не треба було детально розповідати про перекиньчиків, він знав, що група переодягнених енкевидистів діє у селах району, і їх треба половити, щоб зняти чорний наклеп на повстанців. Але як це зробити? Було над чим замислитися.
- Любомире, допоки ми дамо знати стрільцям, пацюки можуть зникнути. Ти їх так називаєш?
- Так називає Роман.
- Добре, нехай будуть пацюки. Непоганий епітет совітським церберам. - Певний замислився, підійшов до книжкового стелажа в кімнаті, почав шукати якусь книжку, але не знайшов, повернувся лицем до Любомира. - Найголовніша зброя в людини - розум. Великим розумом можна перемогти наймогутнішу армію. Попробуємо і ми у даному випадку застосувати свою «найголовнішу зброю». Зробимо так: я дам тобі пляшку «Московської», вона снотворна. Тобі треба буде придумати як напоїти нею пацюків. Вони не помруть, але спатимуть довго. А тим часом я дам знати Романові, він саме тут, недалеко. Прийдуть стрільці, і ми точно довідаємося: хто є хто?
- Дозвольте мені збігати до Романа. Я бігаю швидко.
- Не треба. Це зробить інший. Роби те, що кажу.
Любомир поклав пляшку у глибоку зовнішню кишеню піджака і щасливий, що йому довірили перше важливе повстанське діло, гористою вулицею побіг додому. Було вже темно. Повновидий місяць, ніби дратуючись, то виринав із-за хмари, і тоді робилося видно, як удень, то раптом надовго ховався, і на землю осідав густий морок. На повороті вулиці, щоб піти навпростець городами, він перестрибнув через вузьку, але глибоку межеву канаву, і впав на руки. Піднявся, змахнув зі штанини порох, лап-лап за кишеню, а пляшки немає! Нахилився, почав шукати, і треба ж, як навмисне, місяць зайшов за хмару, і навколо стало темно. Упав на коліна, поплазував по ріллі городу - пляшки немає; перестрибнув назад через канаву, шукав на дорозі - немає! Від прикрої думки, що своєю незграбністю підвів Євгена Івановича, не виконав його завдання, серце заторохтіло ніби розхляблений віз, який негадано покотився з гори по кам’янистій дорозі. Він стрибнув у канаву. Там було багно, і бризки багна засліпили очі. Протер очі пальцями , почав шукати пропажу в багні, мов найкоштовніший скарб. Нараз місяць уповні засіяв (видно, хоч цілуйся) і він побачив зверх затверділого намулу дорогоцінну пляшку. Вона була ціла. Любомир зрадів, аж заусміхався:
- Ось де ти!..
Схопив її, виліз із канави і побіг городами додому. Домашні, побачивши його заляпаного багнюкою, чорномазого, вжахнулися. Мотря йойкала, сплескувала руками, Данило, насупивши волохаті брови, мовчки очікував пояснення небожа, лише Дарина спокійно дивилася на нього і самими куточками губ усміхалася:
- Ой, який смішний!.. Забрьохався, чорномазий, мов негр. Одні очі…
Любомир не став оповідати про свою пригоду, поставив на стіл пляшку «Московської», сказав без пояснень, що її треба передати сусідові для гостей.
- Ти що?! Самі вип’ємо, - заговорив Данило.
- Не вип’ємо, воно снотворне. Хто понесе?
- Не я, - відмовився Данило.
- І не я, - сказала Мотря.
- У такому разі понесу я сам.
- Неси. Там тебе упізнає знайомий тобі Найдюк… І що буде? А буде те, що одразу стратить, якщо він справді енкаведист, а не повстанець, - почав говорити Данило. - Неси, якщо маєш дурну голову. Неси!
Ситуація стала патовою. Усім було зрозуміло, що віднести пляшку сусідові, щоб вручив його прибульцям, дуже ризиковано. Але й відкладати не можна, може, це єдиний шанс, коли поталанить викрити вовкулаків, показати людям, якими ганебними нелюдськими засобами воюють совітські карателі проти населення. Мотря порадила очікувати. Може, на подвір’я вийде сусід, тоді пляшку і передадуть. Але сусід не виходив, а час спливав… І Дар’я нараз зголосилася сама сходити до сусіда.
- Нікуди ти не підеш, - гримнула Мотря. - Якщо тебе не уб’ють, то позбиткуються.
- Піду! - твердо мовила Дарина, схопила пляшку і вибігла надвір.
Усі, як за командою, кинулися до вікна. Ось Дар’я появилася на сусідовому подвір’ї, пішла спокійним кроком з піднесеною головою, ніби безстрашний національний герой, який іде на ешафот, щоби покласти життя за свободу свого народу. Ось вийшла на ганок, постукала у двері. Тиша. Нікого. Знову постукала. Вийшов сусід. Вона простягнула пляшку. Повернулася іти назад, і в ту мить із-за спини сусіда виринув простоволосий чоловік без піджака, у білій вишиванці, схопив її за плече, розвернув обличчям до себе й потягнув у кімнату.
Мотря заплакала:
- Що ви наробили!.. Що наробили!..
- Жінко, мовчи. Вона сама наробила. Хіба ми не казали, що іти до них дуже небезпечно? Казали. То чого тепер нам бити себе? А може, вони справжні повстанці, то нічого там страшного не станеться, підлості не вчинять, бо вони дали обітницю народові. Дар’я повернеться.
Але вона не повернулася. Мотря, витираючи очі краєм хустки, пішла на кухню, сіла на стільці й з тривогою і болем на душі дивилася перед себе, очікувала чогось жахливого і невідворотного. Данило, навпаки, пройде кімнатою повільним кроком від дверей до образів, що на стіні, сяде за стіл, за хвилину підніметься й знову неспокійно марширує. Ось так і живи. Ще дід казав: життя - не мед. Хочеш хліба і меду, працюй руками і головою. А хіба я не працював? Доста працював, а меду і білого хліба ніц не мав. Хто винний? Самі українці, бо віками були під різними окупантами і в рабській праці перейняли у спадщину дух покірливого раба, тому і бідні, і невільні. У совітській державі, партійні кажуть, рабства немає… Якщо немає, то чому людей піддають екзекуції, арештовують, звинувачують у прихильності до українських патріотів і вивозять до Сибіру?
- Небоже, ти не знаєш чому?
- Що? - запитав Любомир. Він сидів за столом, підперши долонями голову.
Данило зупинився, стоїть, роззирається:
- А-а-а… То я так, нічого, ще трохи почекаємо, і Даринка прийде. Але прийшла не вона, а до хати влетів зблідлий, у капцях на босу ногу сусід і затинаючись, випалив:
- Померли! Усі померли…
- Боже мій!.. Не кричи. Що сталося?- запитав Данило.
- Що сталося, питаєш? Як прийшла ваша дівчина, вони представилися стрільцями сотні Буяна і заспівали:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара, -
Нам пора для України жить!
А потім почали розпитувати: хто вона і звідки?
- І що сказала? - поцікавився Данило.
- Що сказала? Сказала що приїхала в гості до свого вуйка, тобто до тебе, і привезла горівку але ти не вживаєш і вона вирішила почастувати стрільців, бо багато доброго чула про них.
- А вони?
- Що вони? Вони сказали: «Сідай до столу будемо пити твою горівку». А вона сказала: «Я не п’ю». Тоді мене витурлили у другу половину хати і моцно зачинили двері. Наказали не показувати носа, бо зі мною матимуть розмову. А ще почув як хтось говорив: «Не п’єш? А з москалями та комуністами п’єш і спиш! Ми все знаємо. Від нас нічого не сховаєш. Я за тебе у лісі кров проливаю, а ти скурвилася!..» Це так би говорив рудий. Інші також щось кричали. А що вони там робили, не знаю. Тільки потім стала довга тиша, нічого не чув. Тоді насмілився подивитися, а вони всі мертві…
Першим вибіг із хати Любомир, за ним Данило. На підлозі горілиць, розпластавши руки, лежала Дар’я, біля неї, зігнувшись у три погибелі, хрипів рудий, два інші мертвецьки спали, похилившись носами на стіл. Любомир швидко перекинув рудого на спину і переможно вигукнув:
- Він! Найдюк!.. А що я казав: вони - пацюки, переодягнені енкаведисти!..
Блідий, ніби крейдою змащений, з очима повними страху й каяття стояв сусід і картав себе:
- Люди добрі, побийте мене! Я повірив їм і сказав хто в селищі симпатизує повстанцям, а хто збирає для них харчі, а хто з НКВД водиться за руки й пішов у стрибки. Побийте мене! Плюйте мені в лице. Боже Ісусе, я повірив їм!..
- Сусіде, не бичуйте себе, тепер це ні до чого. Краще давайте думати, що робитимем з оцими вовкулаками.
- А що тут думати? - повеселів сусід. - Якщо вони не мертві, як ви кажете, а сплять, то треба пов’язати, а потім думати.
Знайшли мотузку й пов’язали їм руки. Вони спали, посапуючи. Дар’ю перенесли на ліжко і вона першою пробудилася, застогнала.
- Доню, лежи, лежи… Слава Богу, ти жива… - бідкалася Мотря.
- Вуйно, вони не повстанці… Вони переодягнені стрибки.
- Знаємо, знаємо, доню… Не бійся, вони вже зла не робитимуть.
Дар’я посміхнулася самими очима:
- Я відомстила їм за маму… Тепер напевне знаю, що мені робити та з ким бути.