з розділу 1

Фрагменти з нової книги:
Срібна голка і нить золота:
вірші та поеми /Анатолій Кичинський;
за ред. авт. – Херсон: Наддніпряночка, 2010. – 300 с.: іл.

 Голосом Скіфа

Стоїть у степу скам’янілий мій час,
мов ідол камінний, стоїть.
І тягнеться в ньому грабіжницький лаз,
завалений прахом століть.
Розвіявся попіл жертовних багать,
мов курява, збита конем...
Останнього разу від мене вже тать
цим лазом вертавсь порожнем.
Пощо ж йому, справді, руків’я мечів,
та глина, руда від іржі,
та чаша, в котрій я вуста омочив
на гострій – що меч мій – межі?..
Щоб міг я в сідлі її спити до дна,
я сонцю і степу моливсь.
Я думав чомусь, що солодка вона.
Жорстоко ж я в ній помиливсь!
Це в ній запеклася по вінця іржа,
неначе в землі – моя кров.
І вже не болить мені гостра межа,
котру я колись перейшов.
Я переступив не для того її,
щоб нині у надрах земних
про те лиш повідали кості мої,
що хтось потоптався по них...

Пересохле річище

Де ріка протікала,
тече борозна.
В пересохлому річищі,
темний від мулу,
час тече,
мов глибока вода прибутна,
і виорює плуг з його темного дна
дно ріки,
світлу назву її затонулу.
Плуг виорює з темряви корені слів,
крила стріл і надій і на глині гончарній
від дитячої ніжки невпевнений слід,
круг якого нанесено знаки солярні.
Стих між пальцями
сріберний голос води,
лиш луна,
як вінок на Івана Купала,
ще пливе,
ще не тоне,
ще кличе туди,
де нога не ступала...
ступала...
ступала...

Застільна Балада

Рівно триста, як скло,
Товариство лягло...
                    Народна пісня

Хто ти? Звідки ти? Куди ти?
Годі колами ходити!
Сядь посидь ногам на зло.
Нас далеко ще не триста,
але наше товариство
гідне теж лягти, мов скло.
Друг ти нам чи наш ти ворог?
Чи хоч раз ти нюхав порох?
Братом нашим хочеш буть?
Осуши цей повний келих
за братів своїх веселих,
у яких печальна путь.
Що печальніша дорога,
то сильніша віра в Бога,
без якої нам – хана.
Ти наш відчай чи надія?
За Георгія чи змія
щойно випив ти до дна?
Всі ми тут – як на долоні.
Знають навіть наші коні,
хто за що й за кого п’є.
Не мовчи! Скажи хоч слово!
Та не дуже загадково
говори. Кажи як є.
І сказав я їм: – Панове,
в цьому світі загадкове
все, крім смерті. Головне,
щоб ніхто з сідла не випав.
Ну а хто за кого випив
і кого хто пом’яне,
мені теж цікаво знати.
Та на часі виясняти
нам не це, а те, чому
в нашім небі сонце ясне,
ще не вечір, а вже гасне,
в чорну канучи пітьму.
Ворон кряче надто низько –
знак, що ворог надто близько.
Вже, можливо, опостінь.
Час вилазити з-за столу
та на битву йти посполу.
Бог на поміч нам! Амінь.

Початок балади

Впала ніч на землю круком,
крикнув сич за Базавлуком,
прокотилася луна –
і прогнулась далина.
І повищала могила,
та, що з вітром говорила.
І понижчала трава
там, де кралась татарва.
Кінь прибіг, не став іржати,
а сказав: «Не час лежати –
в Дикім полі коней чуть:
не по-нашому іржуть».
Батько шарпа за чуприну,
каже: «Ворог близько, сину!»
Мати шарпа за рукав,
каже: «Смерті не проґав!»
А жона: «Біжи щодуху,
клич негайно повитуху!
Син на поміч нам іде,
аж земля під ним гуде».

Вість

Кінь трави не їсть, кінь води не п’є... 
                                          Народна пісня

Кінь трави не їсть,
кінь води не п’є –
кінь копитами
шлях додому б’є.
Кінь вудила рве,
кінь сльозу ковта,
кінь без вершника
битий шлях верста.
Кінь води не п’є,
кінь трави не їсть –
кінь про смерть мою
має чорну вість.
Білий в яблуках,
почорнів мій кінь,
серед білих хат
ронить чорну тінь.
Вже і сам на тінь
перевівся він.
На подвір’ї став –
не встає з колін.
І води не п’є,
і трави не їсть.
Всі питаються:
«Що за дивний гість?»
Всі дивуються,
а моя рідня,
гірко плачучи,
обійма коня.

* * *
Там, де степ
хвилями ковили
перехлюпується у море,
там, де море
собою підсинює
сивий степ,
будь-який слід на піску
читається,
як memento more.
Так читаються
назви ліків,
нерозбірливо вписані у рецепт.
Там серце твоє вразливе
і невиліковно хворе
на щастя між морем і степом
розриватися пополам
втішається тим, що степ –
не такий вже і сивий,
а море –
не таке вже й гірко-солоне
у порівнянні з життям.

Шлях

Володимиру Забаштанському

Птах летить,
звір біжить,
гад повзе
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А мене
в Крим по сіль
віз везе.
Цим вікам
я уже
втратив лік.
Віз як віз:
рип та рип,
скрип та скрип
день у день,
рік у рік,
вік у вік,
мов питає,
чи я
не охрип
від пісень,
котрим теж
втратив лік.
Віз як віз,
та й воли
як воли:
ремигаючи,
йдуть
спроквола.
Сивина
полину
й ковили
вже давно
і на них
перейшла.
То вона,
а чи сіль
Сиваша –
не відразу
збагнеш
оддалік.
То від неї
сивіє
душа
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А міраж
Сиваша
не щеза.
І стоїть,
як міраж,
білий світ,
де без солі
сльоза –
не сльоза,
кров без солі –
не кров,
піт – не піт.
Хто ж мені
скаже правду
в одвіт
в час, коли
світом править
олжа,
то Сиваш
мені застує
світ
а чи дуже
велика
сльоза?
Гей воли,
не мовчіть,
я ж бо ваш
друг і брат
споконвік
і повік.
Ну скажіть ви,
чи скоро
Сиваш.
Снам про нього
вже втратив я
лік.
Та мовчать,
ох, мовчать же
воли.
День у день,
рік у рік,
вік у вік
тягнуть віз,
як і досі
тягли,
тільки, мабуть,
уже
в інший бік.
Степ як степ:
ліг собі
і лежить.
І сліди
від коліс
поглина.
Ну а віз –
хить та хить,
хить та хить.
Він
колиска моя
і труна.

Тарас Шевченко і діти-байгуші

Папір, сепія
Іранбеку Оразбаєву

У дверях ситої душі
голодні, босі, напівголі
казахські діти-байгуші –
дві долі крихітні і кволі,
а бути чесним – дві недолі, –
стоять і просять хліба-солі
у дверях ситої душі.
Не проганяй же їх, душе.
Вділи їм ласки, наче мати.
Збідній на зло, яким ти вже,
як і байдужістю, багата.
Побійся двері зачиняти.
Нехай благальні оченята
боліти вчать тебе, душе.
Мовчиш, душе? Ну що ж – мовчи!
Проте затям собі навіки:
я все зроблю, щоб ні вночі,
ні вдень не застили повіки
очей, що болю вчать, мов ліки
здоров’ю вчать. Від них утіки
даремні, хоч на ґвалт кричи.
Ти хтіла в рай? Терпи тепер
оці розверсті в пекло двері,
котрі мій суд страшний відпер
на забороненім папері!
Ти, мов ґалерник при ґалері,
і згинеш при оцім папері,
хоч і карайсь, і кайсь тепер.

Тарас Шевченко. "Автопортрет із свічкою"

Намалюю себе зі свічею,
поки сонця на небі нема,
поки землю і душу пітьма
чорнотою вкриває своєю.
Хоч самому собі присвічу.
Хоч себе обнадію – і, може,
саме це мені і допоможе
на папері палити свічу.
І чим більше при ній серед ночі
зрячих гоїтиме собі очі,
тим скоріше у темних мине
сліпота, мов зневіра у Бога, –
і розвидниться їм ця дорога,
що веде через пекло мене.

* * *
Пам’ять іде. А дороги спіраль –
начебто вуж на трипільській посудині.
Пам’яті важко – їй застують даль
випиті чаші і ледве пригублені.
По черепочку та по черепку
поміж кістками і воїв, і ратаїв –
не поспішаючи, не нашвидку –
ой як нелегко докупи зібрати їх.
Гори лежать їх, розбитих на прах.
Чим вони повнились? Медом чи трутою?..
Пам’яті страшно, і весь її страх
в тім, що, можливо, я все переплутаю.
Коло за колом, виток за витком –
до серцевини, до суті, до істини.
Пам’яті важко – нерідко повзком
довгі долати доводиться відстані.
Хто ми і звідки ми? Де ми взялись?
Де наші корені? Де наші витоки?
В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись, а ми таки.
В с е затопила вода, що спливла:
цеглу, що стала первісною глиною,
кров, що згоріла у жилах дотла,
попіл, що став сивиною полинною...
Пам’яті гірко. Не від полину –
від мілини і набридлого спокою.
Пам’ять нарешті іде в глибину,
щоб називатись віднині – глибокою.
Глибше і глибше – до самого дна, –
так, щоб аж мулу його наковтатися!..
Пам’яті легко – нарешті вона
знає, куди і до кого вертатися.

* * *
Зібгалася калачиком душа
і спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша
тим,
що до зір
подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри,
тече Дніпро,
стоїть гора Чернеча,
і вся земля навкруг тії гори
згори –
неначе колесо лелече,
що все кудись котилося колись,
котилося,
крутилося у возі,
і вихоплена пісня з-під коліс
про чаєчку-небогу при дорозі
над ним летіла,
мов чиясь душа,
мов сива хмарка пилу степового,
що так змішався
з сіллю Сиваша,
що й досі в роті солоно від нього…

Над борозною

Підіймалися на гору
годувати орлів печінками,
в які в’їлась нужда,
та, згадавши про голодних дітей,
спустилися у долину.
І потяглася долиною борозна,
наче довга пісня про хліб,
за який вони кров проливали,
і якого у них не було,
і надлишків якого у них шукали,
і заради якого вони
спустилися у долину,
бо діти просили їсти.
І земля, наче тісто,
місилася під ногами.
І такою вона була чорною,
ця борозна,
наче голод в дитячих очах
і наче пов’язка на очах у незрячого,
крізь яку було все-таки видко
навіть йому,
осліпленому своїм же поводирем,
що борозна тяглася долиною,
ніби черга за хлібом.
А земля в борозні бурунилась,
наче гірський потік.
Тож вони сорочки скидали,
брудні від поту,
і прали їх у землі,
і вмивали землею обличчя,
сірі, немов макуха,
і купали у ній дітей,
зелених від лободи,
і над чорним її потоком
кутали їх у свої сорочки,
що після прання ставали
білими, наче хліб,
до якого було ще далеко,
до якого рука борозни
все тяглася і тяглася.
І такою вона була довгою,
наче список померлих від голоду.

Друзям

Та вже ж наше та й товариство –
Як розгардіяш…
Народна пісня
На дні кругової чари
ні краплі уже нема.
І рвуть наше коло чвари.
І ми вже не кружкома,
як досі,
а поодинці
по закутках сидимо,
і заздрощі, мов ординці,
по одному нас в ярмо
впрягають.
Це нам у ньому
спокутувати вину –
по суті, здавен відому
і нині вже тим страшну,
що треба і нам спивати
одну з найгіркіших чаш
та в самотині співати
про власний розгардіяш.

Скубеться пір’я, пух літає

«Ще треті півні не співали...»
Й не заспівають...
Це – кінець.
Нівроку вдався холодець,
давно таким не смакували.
Ото вже буде подушок!
Літає пух, скубеться пір’я.
Кривавий сніг покрив подвір’я.
Де дух витав – повзе душок.
Ото вже спатиметься м’яко
та міцно ж, наче після маку!
Ото вже рильце у пушку
в подушку вриється пухку!
А тихо буде! Як у вусі
й т.д. й т.п. в такому ж дусі.
Скубеться пір’я, пух літа,
в степу могили заміта.

* * *
Балачки припинились. Читаються вірші.
На майдані травинка асфальт протина.
Штукатурка осипалася – і стіна
неймовірно повищала, фреску явивши.
І осипалось листя, явивши плоди,
наче випало в осад. І в люстрі води
лиця ликами стали, і хвиля печальна,
змивши більма з очей, покотилась туди,
де повержених ідолів тліють сліди,
де іще не впадає у Лету Почайна.
Чайна ложечка правди – у морі брехні.
Сигаретний димок – в ролі диму вітчизни.
Підсолоджена істина – в кислім вині,
у гіркому вині запізнілої тризни.
Відгоренили в келихах сльози лози.
Берег Лети – те саме, що берег сльози.
А поети на ньому тому невеселі,
що у натовпі їхні гіркі голоси –
наче голос волаючого у пустелі.

<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>