з розділу 3
Фрагменти з нової книги:
Срібна голка і нить золота:
вірші та поеми /Анатолій Кичинський;
за ред. авт. – Херсон: Наддніпряночка, 2010. – 300 с.: іл.
* * *
Уламки обличчя в розбитому дзеркалі,
квіти
в розколеній вазі,
роздерті на звуки слова…
Війна відгриміла.
Ніхто не загинув.
Ми квити.
Прощай, і не треба
робити із мухи слона.
Усе це дрібниці.
Подумаєш, не долюбили…
Нічого страшного.
Чого не буває в житті!
Горшки не святі –
ти любила казати –
ліпили.
Пора говорити,
що били їх теж не святі.
* * *
Краєм вуха почулося.
Краєм ока побачилось.
Що минуло – забулося.
Що згадалось – пробачилось.
Сон минув, а заснулому
просинатись – невесело,
коли в жертву минулому
все майбутнє принесено.
Посміялись. Поплакали.
Походили. Постояли.
Ні про що побалакали.
Отака-то історія.
Без тебе
Холоне кров без тебе.
Сивим цвітом
шибки цвітуть.
Байдужа і німа
стоїть зима.
І серце нудить світом
та все пита,
чому тебе нема.
Йому таки дісталося найбільше.
Тепер йому лишається одне.
Зібратися.
І виплакатись віршем.
І залишити в спокої мене.
* * *
Накинь на плечі плащ –
надворі дощ іде.
Прощаючись, не плач –
ніколи і ніде.
Замолено гріхи.
Замовлено таксі.
Розходяться шляхи.
Прощайся, як усі.
Болить? Переболить.
Пора іти? Іди.
Прощайся – не на мить.
Прощайся – назавжди.
Йдучи, дверей не муч.
Ступивши за поріг,
сховай подалі ключ,
щоб він знайтись не міг.
В сирий пісок зарий
і не шкодуй за ним.
Все ’дно замок старий
заміниться новим.
Іржа той ключ найде –
не кайсь і не карайсь.
Іди – як дощ іде.
Як дощ – не озирайсь.
* * *
Ні віри, ні надії, ні любові.
І віра, і надія, і любов
згоріли, наче квіти паперові.
Уже від них і попіл охолов.
Розвій його, щоби в душі від нього
ні сліду не лишилося. Розвій.
Скажи або подумай: «Слава Богу,
ти не моя і я уже не твій».
Чого іще бажати? Помилитись
тепер-но ти не зможеш при дільбі,
адже ні з ким не треба вже ділитись
ні хлібом, ні свободою тобі.
Не треба ні покари, ні покори.
Ти сам собі – підсудний і суддя.
«Якщо вже і рубати – то під корінь»,–
ти вирішив для себе завгодя.
Корінчики – і ті вже відболіли,
і слава Богу. Чом же тобі знов
запік вогонь, в якому спопеліли
і віра, і надія, і любов?..
Постіль
Вже моя постіль пилом припала...
Народна пісня
Як я без тебе
довго не спала!
Вже моя постіль
пилом припала.
Пилом припала –
геть посіріла.
Я ж біля неї
геть постаріла.
Щастя, якого
мала замало,
теж, як та постіль,
пилом припало.
Ласки у долі
пізно молити.
Щастя – не постіль:
не відбілити.
Як я чекала тебе
хоч у гості!
Як я не спала,
знає лиш постіль.
Як я для тебе
м’яко стелила!
Зціпивши зуби,
губи стулила.
Очі стулила –
не розтулити.
Час мені постіль
іншу стелити.
Ляжу і вкриюся в ній
з головою –
і припаде моя постіль
травою...
* * *
В’ється хміль по тичинках дощу,
припадає листочком до неба.
...Ні нещастя, ні щастя без тебе
я ніколи собі не прощу.
Не до тебе я ноги наранив
і не твій я поріг оббивав,
не тебе, наче хміль, обвивав,
не для тебе я цвів і не в’янув.
Не мені ти сказала: «Бери
і на зло мені пий мою чару,
де по вінця – жіночного чару,
та ще більше – такої жури,
від якої ні жити, ні вмерти,
таж не мій він поріг оббива,
й не мене, наче хміль, обвива,
і не з ним я сьогодні відверта.
Я ніколи собі не прощу
ні нещастя, ні щастя без нього.
Я пішла б, але гордість – безнога.
А без неї себе не пущу…»
... В’ється хміль по тичинках дощу.
Попіл
– Я тікала.
Я місточки і мости
попалила за собою,
але біль
не вщухає, а гострішає...
– Бо ти
замість попелу
на рану сиплеш сіль.
Що з тобою?
Ти ж така ще молода,
завжди вільна,
а тепер – і поготів.
Але що це в тебе в косах осіда?..
– Та це ж попіл від місточків і мостів...
* * *
Вікно, відчинене на Таллін.
Сумний готельний інтер’єр.
І дві душі сентиментальні.
Не знаю, де вони тепер.
Ніхто не зна.
Ніхто не скаже,
куди несе їх
течія.
Невже отам, де їх нема вже,
одна із них була моя?
Вікно навпроти
Аллі Тютюнник
Обважнілий від позолоти,
у кватирку вліта листок.
У нічному вікні навпроти
ходить жінка з кутка в куток.
В неподоланих межах часу,
в межах виміру «від і до»,
мов допиту солодку чашу,
клен порожнє трима гніздо.
З неба голосом журавлиним
озивається часу плин.
Знову небо осіннім клином
вибиває весняний клин.
Між будинками свище протяг,
та не рветься між ними нить.
Мов листочок, вікно навпроти
крізь простуджену ніч летить.
Ходить жінка, на пальці хука,
нерви змотуючи в клубок.
По нестерпних чи стерпних муках
це ходіння з кутка в куток?
* * *
З якої такої причини,
з якої такої печалі,
під голову томик Тичини
підклавши, він спить на вокзалі?
Невже це любов злотоцінна
йому переповнила груди?
І панна, так-так, саме Інна
до нього на ранок прибуде?
Та правда – безжально сувора.
Для нього в нічному тумані
червона зоря семафора –
мов крапка остання в романі.
А це хіба краща прикмета –
почути крізь сон свій смиренний:
де сонячні грали кларнети,
звучать міліцейські сирени?
Ця зала чекання, ця лава,
холодна, мов лава підсудних, –
хисткий, мов поетова слава,
останній притулок для блудних.
Душа, находившись по колу,
нарешті летить по спіралі –
подалі від суму та болю,
від пекла земного подалі.
Все далі вокзал із привітом
від пана міліціонера.
Душа пролітає над світом,
немов над Парижем фанера.
Свічка
А жінка сидить, як свічка горить...
Народна пісня
Спіткнись і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, –
ти світло забув погасити у нім.
Спіткнись і спинись, і вернись хоч на мить –
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.
Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти самій.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.
Білішим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме ґніт.
Спіткнись і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.
* * *
Заболіло мені.
Забіліло мені.
В білі шати святкові вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
Як з війни переможець, вертаюсь.
Ой, на білім коні серед білого дня!
В білім світі путі не питаюсь.
Серед білих заметів ховаю коня.
По коліна в снігах повертаюсь.
Білим снігом заносить глибокі сліди.
Повертаюсь – землі не торкаюсь.
Знаю, в тебе нема ні трави, ні води.
Кінь цього ще не знає…
Не каюсь.
Білим полем, як болем,
так важко іти!
Бачить Бог, недаремно караюсь.
Білим полум’ям наші взялися мости.
Я ж до тебе по них повертаюсь.
* * *
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.
Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.
Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.
Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі,
мов листок, на твоєму золотому вогні.
* * *
Ти в пам’яті моїй –
немов іржавий цвях,
що вимучить мене,
допоки вирву з дошки.
Ти – наче прах земний,
котрий покрив мій шлях:
це знов його в мій дім
несуть мої підошви.
Ти – гостра і гірка
сльози моєї сіль,
не підсолоджена
жіночими дарами.
Ти – незатихлий біль,
моєї рани біль.
Ти – бинт, що кров спинив
і прикипів до рани.
* * *
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум’я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить
край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім’я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами –
не пройти! –
занесе,
потім – листям по горло…
От і все. От і все.
