з розділу 4

Фрагменти з нової книги:
Срібна голка і нить золота:
вірші та поеми /Анатолій Кичинський;
за ред. авт. – Херсон: Наддніпряночка, 2010. – 300 с.: іл.

 Жива і скошена 
тече в мені трава

…А буде так:
принишкнуть дерева –
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава…
Таки не все в житті було даремним.
Моєї мислі пружна тятива
дала політ і рікам, і деревам.
Лиш я не знав, як пристрасно і ревно
жива і скошена текла в мені трава
жагучою зеленою рікою.
Глибока хвиля, чую, під рукою.
Висока хвиля в серце заплива!
Хмеліє і світліє голова.
Й радіє, що нема їй супокою.
Жива і скошена тече в мені трава,
лиш потім – вічно – наді мною…

* * *
Це небо чи ріка?
Це хмарка а чи волок?
Це слід від літака
а чи небесний сволок?
Це води чи літа,
чи плин твоєї крові?
Це серце калата
чи дзвони вечорові?
Це обрій чи рубіж?
Це ти ще йдеш до нього
чи вже на нім стоїш,
загоюючи ноги?
Це поле, чи безмеж
землі, повік твоєї?
Це ти іще живеш
чи вже помер за неї?..

* * *
Тихше, музико, – грає вино!
Ні, не грає – нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш – ніби німб –
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, – молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті – нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, –
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
а бджолу мою – цвинтарні квіти,
як щока пам’ятає сльозу,
спом’янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.

Світлий сон легкий

…Все минає,
Як блиск роси, як вітру шум…
Володимир Свідзинський
Як блиск роси, як вітру шум,
як дим багаття – все минає.
Вже доля твій вечірній сум
на світлий сон легкий міняє,
де переблискує роса,
і вітер шум несе на крилах,
і дим багаття в небеса
увесь піднятися – не в силах,
і все потріскують дрівця,
і світ в долонях жар тримає,
і без початку і кінця
життя триває і триває.

* * *
Ляжу в траву лугову,
землю відчую живлющу,
очі від щастя заплющу,
видихну тихе «живу»…
Очі заплющу –
і знов
змішане з кров’ю побачу
сонце
і жовтогарячу,
сонцем розбавлену кров

* * *
Все глибшає, глибшає
рідна земля,
тече, підмиваючи берег дороги…
Круг тіні твоєї
не ворон кружля:
то в голову дзьобне,
то падає в ноги –
отямся нарешті! –
то тінь від хреста
(ні сльози, ні зливи не змиють котрої)
липучими крилами вже прироста,
мов пластир до рани,
до глини сирої,
що вищає, вищає,
мов прибутна
вода, у якій
уже миють лопати…
А в тебе – під нігтями глина.
Вона
повзе на думки вже твої налипати!
Тож поки тобі її в мозку нести,
ти будеш руками
і крильми
огребом
хапати цей простір,
в якому хрести –
неначе плюси між землею і небом.

Проводи

Підводиться з колін
трава непереможна.
А біль,
котрий в душі судилося нести,
вже так закам’янів,
що нині з нього можна
тесати для могил
надгробки і хрести.

Натюрморт

Стерильно білий стеарин
свічі на білім підвіконні.
Вікна густий ультрамарин.
Нестерпно жовті померанці.
В’язальних спиць сталевий лиск.
Нитки. Столітник у вазоні.
І місяця щербатий диск.
І смерть безсмертників у склянці.

* * *
Цокають коні підковами. Цугом годинники йдуть.
Не перейняти мені їх і не завернути назад.
Ноги натужно гудуть. Наближаючись, бджоли гудуть
і, мов луна, даленіють, минувши одквітлий мій сад.
Гірко під древом пізнання, ковтаючи слину терпку,
знати, що вже не солодкий його заборонений плід.
Все неможливіше вдруге ступити в ту саму ріку,
надто коли вже не тільки при березі тягнеться лід.
Світиться над головою лелечого колеса німб,
і розгортається в небо земної дороги сувій.
Тягнеться погляд у небо, дарма що залишиться в нім
він непоміченим, як і пророк у вітчизні своїй.

* * *
Як висушене сіно, шелестить
сторінка за сторінкою; летить
сухий листок над висохлим лицем,
гримованим нещадним олівцем;
і крізь безлистий кущ календаря
колюча продирається зоря
і – меркне над долиною плачу,
насходившись над нею досхочу;
і каменем пощерблена коса,
як смужка світла гострого, згаса, –
дійшовши до останньої межі,
затягується плівкою іржі.

Спрага

Коней табун уздовж
та упродовж ріки
мчить, аж проймає дрож
погляд мій з-під руки.
Надто крутий обрив.
Надто високий він.
Взято потоком грив
надто стрімкий розгін.
Надто вузька межа.
Надто хистка вона.
Грань, що гостріш ножа,
погляд мій розтина.
Курява з-під копит
в горлі до сліз гірка.
Наче страшний магніт,
тягне внизу ріка.
Спрага нутро пече.
Де він, той водопій?!
Марево грив тече,
змучивши погляд мій.

* * *
Хисткий димок хитається над хатою.
Вечері дух доходить до воріт.
За довгий день зігрітий сонцем
світ
холодною остуджується м’ятою.
Холоне шлях. І стежка в спориші.
Чоло холоне, піт на нім холоне.
Вже на шляху не видно ні душі.
От-от він сам у сутінках потоне.
З ціпком дідусь виходить на поріг,
на голові
виносить з хати сніг…
Холоне кров
із старістю віч-на-віч.
Куди б ото нам поспішати на ніч?
Просімося, мій коню, на нічліг.
На ранок знов легкими стануть ноги,
по жилах знову потече вогонь…
Не озирайся, коню, на дорогу.
Не гарячись, мій коню.
Охолонь. 

* * *
Срібна голка і нить золота.
Там, де тонко,– вже рветься…
Суєта ця – зшивати літа –
гострим болем зоветься.
Що не пучка – до крові сколов,
зіпсувавши відбитки.
Все грубішим виходить мій шов,
хоч і тоншає нитка.
Хто застане мене за шиттям,
усміхнеться і скаже:
«Це заняття зоветься життям»,–
скаже, мовби зав’яже.
Срібну голку і нить золоту
взявши,
пальці поколе,
та знайому мені суєту
не розлюбить ніколи.
Всі до одного зшиє літа
і згадає начало.
«Срібна голка і нить золота» –
непогано звучало.

 Про автора

Відомий український поет Анатолій Іванович Кичинський народився 4 квітня 1950 року в селі Преображенка Чаплинського району на Херсонщині.
Після навчання у Преображенській восьмирічці закінчив Чаплинську середню школу із срібною медаллю (1967), а згодом – філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту (1972) та Вищі літературні курси при Московському літінституті ім. М.Горького (1981).
Член Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників та Міжнародної асоціації письменників і публіцистів.
Анатолій Кичинський широко представлений в часописах та антологіях не лише українському читачеві, а й зарубіжним шанувальникам поезії у перекладах багатьма мовами світу. Він автор таких поетичних книг, як «Вулиця закоханих дерев» (1976), «Світло трави» (1979), «Средь белого дня» (1980, в перекладі російською мовою), «Землі зелена кров» (1982), «Листоноша – земля» (1985), «Дорога завдовжки в любов» (1988), «Сотвори свет» (1988, в перекладі російською мовою), «Повторення непройденого» (1990), «В гості до мами» (1991), «Жива і скошена тече в мені трава» (1999), «Бджола на піску» (2003), «Пролітаючи над листопадом» (2004) і «Танець вогню» (2005).
Анатолій Кичинський – лауреат літературних премій ім. Іллі Кулика (1977, за кн. «Вулиця закоханих дерев»), Павла Усенка (1983, за кн. «Землі зелена кров»), Бориса Нечерди (2000, за кн. «Жива і скошена тече в мені трава») та Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2006, за кн. «Пролітаючи над листопадом» і «Танець вогню»). Учасник численних письменницьких форумів та фестивалів. Також лауреат Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна» (2002), Міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври» (2006) та Міжнародного поетичного фестивалю «Слов’янські обійми» (Болгарія, 2008). Нагороджений медаллю «Незалежність України» (2005).
А ще Анатолій Кичинський відомий також і багатьом шанувальникам живопису як автор настроєвих пейзажів і натюрмортів, чимало з яких займають помітні місця у приватних колекціях не лише в Україні, а й за її межами.

<<Попередня сторінка -- < Зміст > -- Наступна сторінка>>