«Дніпрова Чайка: духовний символ Херсонщини»: літературна година у Гончарівці

19 жовтня працівники відділу краєзнавства нашої Гончарівки провели літературну годину «Дніпрова Чайка: духовний символ Херсонщини» для учнів Широкобалківського ліцею Станіславської сільської ради. Цей краєзнавчий захід став знаковою подією, адже зараз Херсонщина офіційно відзначає Рік Дніпрової Чайки, проголошений розпорядженням начальника Обласної військової адміністрації Олександра Прокудіна. Ба більше, вже зовсім скоро, 1 листопада, Україна відзначатиме 165-ту річницю від дня народження цієї видатної письменниці, поетеси та педагогині. Під час зустрічі ліцеїсти дізналися, як у серці мисткині вирували дві стихії – безкраїй таврійський степ і вільна дніпровська хвиля, які дали їй силу не зламатися під гнітом імперських заборон і гордо заявити: «Знаю тепер, що я – українка».

Південь став для письменниці справжнім творчим затишком і місцем найбільшої сили. Переїхавши до Херсона у 24 роки після заміжжя з Феофаном Василевським (Софроном Крутем), молода авторка потрапила у вир культурного життя. Здобувачі освіти із цікавістю слухали про гостинний херсонський будинок Русових, де збиралася передова інтелігенція і де письменниця спілкувалася з корифеями українського театру: Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та Марією Заньковецькою. Присутні на заході були вражені фактом, що сам Микола Лисенко, зачарований рідкісним сопрано Людмили Олексіївни, ніжно називав її «соловейком» та створив аж три дитячі опери на її лібрето.

Другий херсонський період (1895–1908 роки) приніс письменниці важкі життєві випробування. Побут, сімейні розбіжності та постійний нагляд поліції через «неблагонадійність» не спинили Дніпрову Чайку. У 1905 році за допомогу політв’язням та відверту україноцентричну позицію її заарештовують, а рукописи конфіскують. Проте навіть у найтемніші часи, коли «тільки рослині не встидно було жити», вона знаходила світло.

Немов передчуваючи силу власного відродження, у 1906 році вона створює дивовижну поетичну алегорію «Єрихонська рожа» – маніфест про те, що щира любов і людська ласка здатні оживити навіть найбільш змучену душу. Читання цих рядків глибоко зворушило юних слухачів:

…«Це дивная квітка», – прочанин сказав,
Поклав на долоню, водою полляв,
І – диво! Рослина прочнулася враз,
В очах розгорнулась, в очах розцвілась.
Отак же часами, як рожа пустині,
Міняється серце од ласки в людині.

Дніпрова Чайка відійшла у засвіти 13 березня 1927 року, заповівши нащадкам дбайливо берегти свої «самоцвіти» – українську культуру та слово. І сьогодні її паперові крила тримають небо над нами. Наприкінці заходу ліцеїсти дійшли висновку, що творчість письменниці є міцним фундаментом для збереження нашої національної ідентичності. У цей особливий рік Херсонщина та вся Україна мають якнайбільше згадувати жінку, яка вчила нас будувати «не тільки фортецю, не тільки оселю гостинну – будувати храм віковічний, храм величі, щастя й краси».

Тож плекаймо, досліджуймо та оберігаймо безцінний творчий спадок нашої славетної землячки!