Голобородько Я.Ю. "Фольклорність, "прокласичність", модерність - бренд Анатолія Кичинського"

Ярослав Голобородько

ФОЛЬКЛОРНІСТЬ, “ПРОКЛАСИЧНІСТЬ”, МОДЕРНІСТЬ – БРЕНД АНАТОЛІЯ КИЧИНСЬКОГО 

Анатолій Кичинський – поет-лірик, поет-маляр, поет-мислитель – народився 4 квітня 1950 року в степовій Преображенці на Херсонщині в родині селян.
Його поетичний хист виявився у підлітковому віці. У п’ятому класі він починає писати вірші, у старших класах свідомо цікавиться худож¬ньою творчістю й поезією, виявляє інтерес до версифікаційної техніки.
З сімнадцяти років Анатолій Кичинський друкується – спочатку в газетах. Обдарованого юнака підтримала херсонська молодіжка “Ленін¬ський прапор”, на шпальтах якої стали з’являтися його вірші. Постать А.Кичинського починає набувати у Таврії статусу одного з найпоміт¬ніших молодих письменників.
Після середньої школи він вступає до Херсонського педагогічного інституту, де на філологічному факультеті продовжує розвивати й удосконалювати своє поетичне обдарування.
По закінченні Херсонського педінституту (1972) поет активно пише, друкується, працюючи над удосконаленням своєї поетичної індивіду¬альності. Він виступає з творами у “товстих” літературно-мистецьких часописах “Вітчизна” й “Дніпро”, журналах “Україна” й “Ранок”, альманахах “Вітрила”, “Поезія”, “Сузір’я”. Його вірші входять до колективних збірок “Зорі назустріч”, “Дніпрові райдуги”, “Артерія життя”, “Молодые поэты Украины” тощо.
Про Кичинського говорять “як про одного з найбільш серйозних поетів його покоління” (Володимир Забаштанський). Творчість молодого таврійського поета набуває всеукраїнського літературного розголосу.
1981 року А.Кичинський, вже маючи ім’я в поетичній Україні, закінчує Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького у Москві, де за підтримки відомих поетів та літературознавців знайомиться з лабораторією поетичної діяльності.
Вісімдесяті роки – період розквіту творчості Анатолія Кичинського. Постійно, одна за одною, виходять його книжки. Він звертається до різних стилів поетичної оповіді. Поета активно друкує українська преса. Він сприймається як один з лідерів нової поетичної України.
В панорамі поетичного розвитку А.Кичинського яскраво виділяються наступні аспекти.
Дебютував митець у віці, коли в творчій особистості поєднуються молодість духу, зрілість погляду й художня вправність. Перша збірка з романтичною назвою і такою ж тональністю – “Вулиця закоханих дерев” – вийшла друком, коли поетові було 26 років.
Вона складалася лише з двадцяти ліричних віршів та поеми “Русло”, але виявилася настільки цікавою, що тепер, з відстані понад чверті століття, можна говорити, що це був не поетичний дебют, а багатообіцяючий початок художньої майстерності А.Кичинського. У першій збірці пролунав виразний, мужній, чистий голос поета, який прагнув дійти до розуміння життя та джерельних глибин первослова.
 

Папери хай полежать на столі. То – суєта. Ходімо в ліс, братове, до вічної травинки на розмову й до щебету в осінньому гіллі. (“Сонет”)

Одна з найсильніших ранніх книжок Анатолія Кичинського має розлогу й метафоричну назву “Жива і скошена тече в мені трава”. У ній звучить експресивна музика любові до життя, внутрішнього взаємо¬зв’язку природи з людським буттям.
 

... А буде так: принишкнуть дерева – і всесвіт мовби нерухомим стане. І я відчую вперше і востаннє: жива і скошена тече в мені трава… ...Хмеліє і світліє голова. Й радіє, що нема їй супокою. Жива і скошена тече в мені трава, лиш потім – вічно – наді мною…

Творчої перерви, що часто спіткає людей мистецтва після першої книжки, тим більш вдалої і талановитої, у поета не трапилося: Навпаки, майже форсованими темпами з перервою у два-три роки почали виходити нові збірки Анатолія Кичинського. Молодий талант посилювався талантом молодості, й поет говорив пристрасно та упевнено.
Збірка “Вулиця закоханих дерев” (1976) освітилася книжкою “Світло трави” (1979), ще однією поетичною книжкою – “Землі зелена кров” (1982), а потім ожила збірка “Листоноша – Земля” (1985). Поет ішов далі й сформулював своє кредо: “Дорога завдовжки в любов” та “Сотвори свет” – так називалися дві книжки, що були видрукувані 1988 року (друга – у перекладі російською мовою). Після цього прийшов час збірки “Повторення непройденого” (1990). Останньою ж – майже на десять років – стала збірка “В гості до мами” (1991). Принагідно варто зазначити, що книжки виходили у київських видавництвах “Молодь”, “Дніпро”, “Веселка” тощо.
За п’ятнадцять років (з 1976 до 1991) вийшло дев’ять поетичних книжок Анатолія Кичинського. Кожна з них відкривала поета як творця різних поетичних стилів, форм, інтонацій, кожна з них ставала помітним кроком у художньому розвитку.
Своїми віршами й поемами художник неодноразово підкреслював, що його душа й свідомість, живуть минулим і теперішнім, плинним і вічним.
"Поезія – це рідкісний, особливий рід пам’яті" (Ж.П.Рихтер)
А пам’ять – це архітектор вражень і співтворець життя. Свій поетичний феномен пам’яті А.Кичинський задекларував стисло, у карбованих метафорах, сягаючих із логічно виведеної афористичності.

Мости поспалюють дотла, листи, мов листя пале, спалять, а пам’ять ляже, мов зола, – і не спалити вже ту пам’ять… І неспалиму і живу, її, мов книгу, розгортаю. Все пам’ятаю. Бо живу. Тому й живу, що пам’ятаю.   (“Пам’ять”)

Мотивами спогадів пронизані й поеми Анатолія Кичинського – “Русло” (1976), “Іспанська печаль (Поема тривожної ночі)” (1979), “Вишивання хрестиком” (1985), а також переспіви фрагментів з поеми відомого слов’янського поета доби Відродження Миколи Гусовського “Пісня про зубра”, що були видрукувані 1982 року в збірці “Землі зелена кров”.
Десята збірка А.Кичинського – це антологія, своєрідний синтез того, що поет написав майже за двадцять п’ять років роботи у літературі й для літератури.
Що ж випромінюють поетичні книжки Анатолія Кичинського? Чим вони вирізняються серед інших поетичних видань? Чим можуть бути корисними для формування художніх смаків майбутнього?
Основна макротеза-відповідь на поставлені запитання виглядає так: Анатолій Кичинський – універсальний митець, який у процесі поетичного розвитку досяг значного успіху в поетичних мотивах, формах та експериментах.
Він однаково володіє фольклорними та пісенними інтонаціями, ліричністю, культурою класичної версифікації, поетикою роздумів, а також – модерними прийомами й формами.
Звернення до різноманітних поетичних форм – це не мета, а іманентна зумовленість його художнього самовияву. Тому виникають підстави стверджувати: Анатолій Кичинський – поет значного поетичного потенціалу й довговічного художнього звучання.
Його “профольклорні” поезії (“Вість”, “Постіль”) настояні на ритміці, образності, ліричній філософічності вікових народних почуттів, роздумів, сподівань. Поет неначе зосередив у своїх фольклорних віршах ментальність українського світопочуття, в якому поєднуються мотиви муки й кохання, туги й надії, радості й скорботи, незборимості людської душі.
Вірш “Вість” – прониклива лірична варіація з теми фольклорного рядка “Кінь трави не їсть, кінь води не п’є…”. В основі її лежить характерний прийом зі спадщини українського фольклору, коли розповідь про життєві ситуації, ведеться від імені померлого чи то загиблого персонажа.
 

Кінь трави не їсть, кінь води не п’є – кінь копитами шлях додому б’є. Кінь води не п’є, кінь трави не їсть – кінь про смерть мою має чорну вість. (“Вість”)

Поезія “Постіль” – це вірш-причитання на тему рядка – “Вже моя постіль пилом припала…”, узятого митцем з української народної пісні.

...Як я чекала тебе хоч у гості! Як я не спала, знає лиш постіль. ...Очі стулила – не розтулити. Час мені постіль іншу стелити. Ляжу і вкриюся в ній з головою – і припаде моя постіль травою… (“Постіль”)

Фольклор – це одне з джерел творчості поета, але А.Кичинський є передусім сучасним поетом, творча манера якого містить у собі також традиції класиків української ліричної творчості.
У його поезіях спостерігаємо національну глибинність Т.Шевченка, інтонаційну прозорість П.Куліша, елегійну чистоту О.Олеся, ніжну зажурливість С.Черкасенка, візерункову точність М.Зерова, щиру експресивність М.Хвильового, концептуальну пафосність Є. Маланюка, авангардову неординарність В.Голобородька.
Лірика кохання належить до найцікавіших художніх здобутків Анатолія Кичинського.
Любов у віршах А.Кичинського відтворена у різних настроєвих сюжетах: як ностальгійні асоціації (“Велосипедна балада”), як експресивне натхнення (“…І все це в повітрі, густім, як бурштин…”), як миттєвий спогад (“Підпис під фотознімком блискавки”), як іронія долі (“Кухонна елегія”), як захоплення величчю жінки (“Золота моя жінко, золота моя муко…”) тощо.
Кохання в А. Кичинського часто постає як трагедійний стан душі:
 

Ти в пам’яті моїй – немов іржавий цвях, що вимучить мене, допоки вирву з дошки. …Ти – незатихлий біль, моєї рани біль. Ти – бинт, що кров спинив і прикипів до рани.   (“Ти в пам’яті моїй…”)

Іноді поет пише візерунками почуттів, сюжетами образів, фарбами ліричних вражень, настроями думок. Він пише поезії не як відгук на подію, а тому, що його душа сповнена розмаїттям кольорів, мелодій, звукових асоціацій.
Серед них передусім виділяються мотиви історико-міфологічної давнини (“Початок балади”), зв’язку різних історичних часів (“Голосом скіфа”), трагізму людського існування (“Над борозною”), безмежності народної душі (“Ґудзик білий, ґудзик чорний”), драматизму материнської долі (“Зима”), долі сучасного мистецтва (“Балачки припинились. Читаються вірші…”), сенсу буття (“Біла зірка на лобі вороного коня…”), єдності природного й людського начал (“Шипшина”), невмирущого кровообігу природи (“Остання відлига”, “Стояв у лісі дощ…”), швидкоплинності життя і краси кожної миттєвості (“Тихше, музико, – грає вино!..”), безупинності кохання (“Наче в цілому світі – нікого…”, “Накинь на плечі плащ…”).
Лірика А. Кичинського заснована на невловимо соковитому відчутті слова, яке поєднується з емоційним порухом думки. Емоційність поета буває різною – журливою і пафосною, мажорною і елегійною, сумною і урочистою. Мелодійність його рядків передається не лише інтонаційними засобами, але й не випадково у його віршах часто зустрічається білий колір, який символізує чистоту і загадковий драматизм буття. 

Заболіло мені. Забіліло мені. В білі шати святкові вбираюсь. Повертаюсь до тебе на білім коні. Як з війни переможець, вертаюсь. ...Білим полем, як болем, так важко іти! Бачить Бог, недаремно караюсь. Білим полум’ям наші взялися мости. Я ж до тебе по них повертаюсь. (“Заболіло мені…”)

А. Кичинський належить до поетів розкутого асоціативного мислення. що як відомо, є рисою сучасного мистецтва, яка формує особистісний рівень самосвідомості своїх співрозмовників. Поезії Кичинського “Вовче сонце над світом горить…”, “Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…”, “Моя маленька іскро Божа…”, “По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня…”, “…І все це в повітрі, густім, як бурштин…”, “Мисливець” засновані на образно-символічній мультиінтерпретаційності, інтуїтивно-символічному баченні світу, вмінні одержувати інтелектуальне задоволення від образної парадоксальності та уникнення концептуально-художньої однозначності.
Вірш “Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…” можна вважати взірцем, що сповідує образну безперервність, чуттєво-інтелектуальну взаємоперехідність, органічність всьогосущого на білому світі й у небесному житті. Митець бездоганно просто розкриває складний зв’язок явищ та процесів: 

Читаю напам’ять принишклі сади і ліси, де гнізда вслухаються в дихання хуги близької, і майже надривні небесні чиїсь голоси, в яких так багато глибокої туги людської. Читаю напам’ять прощальні клинописи птиць, і небо слов’янське над крильцями сина малого, і усмішки друзів, які вже летять горілиць глибоко під рястом круг сонця і серця мойого…

Наступною збіркою – “Бджола на піску” (2003) – Анатолій Кичинський відкрив другий десяток у своєму творчому доробку. До книжки увійшли дві поеми – “Вишивання хрестиком” й “Пісня про зубра” та вірші, в яких він постає передусім ліриком, і тому ліричні й лірико-філософські інтонації у “Бджолі на піску” домінують.
Поет продовжує пошуки істинного слова, начала, істинної сутності. Він продовжує замислюватися над питаннями “людина у часі” та “час у людині”, “життя як хрест людини” та “життя як імпульси людської свідомості”, “почуттєве й драматичне” та “інтелектуальне й трагічне”.
Життя й дух людини, за версією поета, сповнені загадок, кон¬трас¬тів, немислимих перепадів фарб і настроїв, ситуацій і психоло¬гічних сюжетів, вони густо насичені неясними і не проясненими місцями, натяками, символами. Людське життя й дух варто розгадувати, для того щоб, імовірно, так до кінця і не розгадати. У вірші “Оце – мій меч. А це – мій плуг…” ліричний герой розмірковує, шукаючи виходу між категоріями очевидності й невизначеності:
 

Оце – мій меч. А це – мій плуг. Он – ворог мій. А ось – мій друг. А вся моя тривога – в тім, що ніяк я не збагну, чи це дорога на війну, чи це з війни дорога.

Філософічністю звучання відрізняються також вірші “Котиться камінь наріжний…”, “Ранок недільний. Хрестик натільний…”, “І світлий шлях, і темний манівець…”, “Тепер ти молодий, а був іще молодший…”, триптих “Пустеля” тощо.
Продовжуючи одну з традицій української лірики, Анатолій Кичинський у збірці “Бджола на піску” активно використовує форму римованого вірша, канонічні поетичні думки й асоціації водночас, усвідомлюючи, що практичний досвід поезії є значно ширшим і багатшим, він актуалізує на українському художньо-образному ґрунті традиції європейської поезії і звертається до верлібру, який на початку ХХ століття зайняв гідне місце серед розмаїття поетичних форм. Верлібр у новій збірці А.Кичинського широко репрезентований поезіями “І було Слово. І було сотворіння. І було диво…”, “Червоним – по чорному...”, “Дні западають, мов клавіші...”, “Чорний гумор”, “Стоїш наче вкопаний”, “Все ніколи”, “Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ…” тощо.
Поеми, що увійшли до нової книжки А.Кичинського, внутрішньо відрізняються від тональності й образної харизми ліричних віршів. Можливо, тому, що асоціативна культура поеми “Вишивання хрестиком” бере свої витоки в художній ментальності першої половини 80-х років минулого століття, коли вона писалася, а поема “Пісня про зубра”, яку автор ще називає “українською версією писаного латиною знаменитого твору одного з найвідоміших слов’янських поетів епохи Відродження Миколи Гусовського”, й узагалі укорінена в поетичну стилістику доби Середньовіччя.
Збірки Анатолія Кичинського “Пролітаючи над листопадом” (2004) і “Танець вогню” (2005) настояні на провідних засадах та інтонаціях його поезії – асоціативності, ліризмі, філософуванні.
Поет сприймає життя як природно стихійний потік знаків, підсвідомих натяків, багатозначних символів. За поетичною версією А.Кичинського, усе у житті є значущим, усе виражає або висловлює не завжди видиму сутність, усе є взаємопов’язаним і взаємодотичним. Ліричне (глибоко особистісне) й епічне (по-масштабному широке) сприйняття життя не є чимось протиставленим, а навпаки, доповню¬ють одне одного. Світ природи є так само асоціативним, як і культура духовних переживань, й органічно переходить у світ цілковито суб’єктивних інтерпретацій. Життя природи, духу, душі читається як давній, багатоскладний і загадковий палімпсест:
 

Там, де степ хвилями ковили перехлюпується у море, там, де море собою підсинює сивий степ, будь-який знак на піску читається, як memento more. Так читаються назви ліків, нерозбірливо вписані у рецепт. (“Там, де степ...”)

У збірках “Пролітаючи над листопадом” і “Танець вогню” погляд поета стає жорсткішим, глибшим і дещо трагічнішим. Підтекст суму, болю, сповнених гіркоти роздумів озвучує чимало віршів, що увійшли до неї. Досвід переживань, роздумів, духовних пошуків відбивається у карбованій виразності й чіткості багатьох рядків та строф. Поетична форма відрізняється експресивною стриманістю, сенсовою ємністю, подекуди навіть по-аскетичному суворим тембром оповіді (“Січень. Хрещенські морози...”, “Зимові гнізда”). Слово немовби відчуває, переживає та зосереджує у собі драматичну природу буття, що перебуває між берегами вічності (“За течією”).
Анатолій Кичинський – поет переважно розлогих форм, якому властивий розгорнутий, широкий аж до безмежності погляд на життєві реалії, стани та грані, на складний і багатогранний життєвий поліс. Малюнки життя можуть бути безкінечними й нескінченними, як і щедрість виявів самого буття. Митець якнайрельєфніше виражає своє художнє кредо у картинах та ліричних сюжетах, де повнокровно репрезентовані особистісне й соціумне, внутрішнє й фольклорне, душевне й зовнішнє (“Пам’ять іде. А дороги спіраль...”, “Шлях”, “Погляд вечірній”, “Так голосно кує...”, “Коло”, “Гублячись у здогадах”). Проте зустрічаються в нього й гранично лаконічні форми, що вони так притаманні східній ліриці й засновані на усвідомленні надзвичайної ваги, підтекстовості, несуєтності слова, що потребує вдумливих пауз, зупинок, неквапливих поглядів у себе (“Слава”, “Написи на книзі”, “на тлі нічного яблуневого дощу...”, “Осінь. Гравюра на дереві”, “”Безвітряний вечір. Дорога осіння...”).
Збіркам “Бджола на піску”, “Пролітаючи над листопадом”, “Танець вогню”, як і попереднім книжкам Анатолія Кичинського, властива розвинена система метафор, порівнянь, підсвідомих образних знаків, настанова на стиль відточеного рядка й насиченої образами строфи. Поет іще раз підтвердив, що його мисленнєва художня путь пролягала і пролягає у форматі асоціативного слова.
Інструментарій багатозначного образу, складно виражених почут¬тів, настроїв і мікросюжетів підсвідомості, філософічної мело¬дійності фрази, естетично відшліфованого рядка, поліфункціональної семантики слова є свідченням не тільки теперішньої, а й майбутньої сучасності митця та його індивідуального погляду на світ.
Анатолій Кичинський – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2006 року (за збірки “Пролітаючи над листопадом” і “Танець вогню”) – постає поетом не лише сьогоднішньої української культури, а й для наступних генерацій шанувальників красного слова. Його художнє слово є по-справжньому красним – увиразненим, малюнковим, багатобарвним, масштабним, поетично мудрим. Його поетичний простір засвідчує, що Таврійська земля услід за Олексієм Кручених, Дмитром Овсянико-Куликовським, Борисом Лавреньовим, Миколою Кулішем, Сергієм Бондарчуком, Миколою Гриньком продовжує народжувати й плекати митців, ім’я і творчість яких стають брендом.
Брендом сучасного і стильного мистецтва.