Історичний роман «Ад’ютанти України» Оксани Зененко

Перед ясним ідеалом вільної України най згинуть усі свари,
уся ворожнеча та безладдя українців!
Хай усі стежки та шляхи ведуть нас до неї!
І нехай усім борцям за визволення свого народу
світить сонце самостійної України!
Микола Міхновський

Роман «Ад’ютанти України» Оксани Зененко – це четверта книга письменниці про боротьбу України за національну ідентичність у період визвольних змагань 1893–1918 років. Поєднуючи художній виклад із документальною точністю, авторка переплітає реальні історичні постаті – останнього гетьмана України Павла Скоропадського та першого ідеолога українського націоналізму Миколу Міхновського – з художніми персонажами. Саме цих діячів вона означує як ад’ютантів України – людей, чия служба державній ідеї стала визначальною для всієї доби визвольних змагань. Сюжет розкриває різні погляди героїв на державотворення та наслідки їх вибору для майбутнього цілої країни.

Шлях створення роману: від першоджерел до задуму в Качанівці

Оксана Зененко працювала над цією книгою понад рік. В основі твору – ґрунтовні дослідження українських істориків та унікальні першоджерела, зокрема, «Спогади» самого Павла Скоропадського. Суворо дотримуючись історичної правди, письменниця майстерно інтегрувала документальні матеріали у художню тканину оповіді, що додало висвітленим подіям особливої переконливості та глибини.
Ця масштабна історична праця побачила світ у 2025 році в київському видавництві «Український пріоритет». Шлях роману до читача став можливим завдяки професійній та відданій команді. Особливу атмосферу й бездоганне звучання книзі подарували головний редактор Володимир Шовкошитний та коректорка Алла Рогашко. Обличчям видання стала витончена обкладинка художниці Уляни Кульчицької, а довершеного поліграфічного вигляду твору надав верстальник Юрій Петік.
Анотація роману відображає тонкий баланс між політичними переконаннями героїв, їхнім державним обов’язком та особистими життєвими випробуваннями: «На тлі буремних подій 1893–1918 років на сторінках твору постають видатні діячі української історії – Микола Міхновський та Павло Скоропадський, яких сьогодні можна назвати ад’ютантами України. Їхні життєві дороги перетнуться в доленосні роки революції, бо матимуть спільну мету, але розійдуться у вирішальний момент порятунку держави. Стежками безцінного досвіду цих особистостей та уроками доби гетьманату читачів проведуть художні та реальні персонажі. Роман про боротьбу внутрішню, що вплинула на долю країни, а також про зовнішню – з одвічним московським ворогом у всіх його проявах. І, звісно, про кохання…».

• Сама авторка, розповідаючи про задум роману, зазначала: «Історія появи книги дуже цікава. Попередні мої книжки – "Останній лицар гетьмана" стосувалася епохи Петра Дорошенка, "Таємна місія гетьмана" – Івана Мазепи, і "Побратим гетьмана" – про Пилипа Орлика. Тобто вони ідуть за історичними віхами одна за одною. І насправді, коли я завершила роботу над останнім твором, я роздумувала над тим, яку обрати тему далі. І на щастя, саме в цей період (це було понад рік тому, адже саме стільки я писала цю книгу) я побувала на екскурсії в Чернігівській області, в маєтку Тарновських Качанівка. Поруч знаходиться хутір Тростянець – родинне гніздо Скоропадських. Ці дві родини пов’язані між собою, оскільки бабця гетьмана Павла Скоропадського походила з роду Тарновських. І от власне там, під час екскурсії, зародилася ідея написати роман, в якому б була присутня і Качанівка, і Тростянець, і відповідно ці дві родини Тарновські та Скоропадські і сам гетьман, звісно, його доба гетьманату (1918 рік). Ну і задіяти, безумовно, мені хотілося Миколу Міхновського, показати його, оскільки, наскільки мені відомо, він не присутній ще в жодному художньому творі. Про нього обмаль наукових праць, я знайшла лише три, але є спогади очевидців тих подій та його особисті записи, які теж дуже стали в нагоді».

Історичний роман Оксани Зененко заворожує з перших рядків і читається на одному подиху. Завдяки високій художній майстерності авторки цей складний період нашої історії сприймається легко й емоційно. Особливо приваблює те, що сюжет розгортається крізь призму живих людських доль, де реальні історичні постаті тісно та органічно переплетені з вигаданими персонажами.

Вогонь під попелом імперії: бунтівна юність Міхновського та заповіді соборного духу

Композиційно книга складається з дев’ятнадцяти розділів, які послідовно розкривають масштабну сюжетну лінію. Уже в першій частині ми знайомимося з молодим Миколою Міхновським. На той час він уже входив до таємного «Братства Тарасівців» і палко наголошував: «Революція спочатку має відбутися в головах. А для цього слід мати певний світогляд і розуміти, що українці є окремою нацією і мають право на власну державу так само, як і інші народи!»
Авторка детально змальовує внутрішній світ батька Миколи, майбутнього самостійника – священника Івана Міхновського. Він належав до того покоління українців, яке гостро відчувало «вимушену подвійність свого життя: прихильне ставлення до російської імперії на службі та любов до України й рідної мови – удома, у колі близьких». Попри імперський тиск, своїх дітей він виховував у справжній українській стихії – серед народних традицій та розповідей про Шевченка, якого знав особисто завдяки дружбі з родиною відомого історика Миколи Маркевича. Саме Маркевичі свого часу стали хрещеними батьками Миколи, засіявши в його душу перші знання про епоху вільного козацтва.
У київському студентському середовищі сини Івана Міхновського швидко перейнялися ідеями самостійності. Батько гостро переживав, що палка вдача двадцятирічного Миколи зашкодить його майбутній кар’єрі правника в умовах імперського тиску. Проте водночас він щиро захоплювався своїми дорослими синами й пишався ними як справжніми «орлами, так схожими поміж собою і, звісно, на нього!»
Незважаючи на молодий вік, Міхновський та інші учасники таємного товариства активно розповсюджували заборонену літературу й провадили агітаційну роботу серед студентів, «просуваючи ідеї відторгнення Малоросії від Великої Росії». Юнацька відвага героя підтверджується його ж словами: «І я, й інші члени "Братства" пишемо та публікуємо в галицькій пресі певні статті, зміст яких спрямований на об’єднання всіх українських земель в єдину окрему державу».
Молодий Міхновський гостро відчував усю несправедливість та підступність імперської системи, яка через освіту намагалася асимілювати українців.

• У розмові з батьком він закликає не мовчати, емоційно змальовуючи трагедію знищення національної ідентичності: «Навчання всюди проводиться тільки російською мовою, ти ж знаєш! А до української ставлення вже багато років залишається згідно з валуєвською формулою: "Не было, нет и быть не может!". Але ж це відверта брехня, бо ж безліч гімназистів знають її з дитинства, адже нею говорять у селах і маленьких містечках їхні батьки та діди. Очевидно, що все це робиться навмисно, щоб знищити в кожній українській дитині відчуття Батьківщини, перетворити її на такого собі меншого брата – малороса, виплекати в ній любов до Великої Росії та всього, що з нею пов’язано! Якщо й далі мовчати й нічого не робити, то буде тільки гірше. Ми втратимо себе остаточно, розчинившись у російській нації, ніби ніколи й не було!»

Рішуче відмовившись перечікувати буремні часи вдома, Микола Міхновський залишив батькові пожовклі сторінки львівської газети «Правда» за 1892 рік. Це був головний маніфест «Братства Тарасівців» під назвою «Символ віри молодих українців». Читаючи ці революційні рядки, занепокоєний батько-священник відкриває для себе заповіді, за якими віднині житиме його син. Програма відкривалася пророчим закликом, де молодь спиралася на авторитет Кобзаря: «Подаючи сю вперший раз письменно висловлену національну програму молодих українців, пересилаємо їй щире помагайбог до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: "Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!"»

• Далі йшли фундаментальні тези, що визначали мету їхньої підпільної боротьби: «Ми повинні бути націоналами, бо того вимагає моральне почуття наше...». «Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, у якому вона зараз перебуває і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю...».
  «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією. І як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу...».
  «Для нас свідомих Українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу...».

Вплетення цього реального документа в сюжет роману дозволило авторці наочно показати, що ідея соборності та незалежності України викристалізувалася задовго до подій 1918 року.

Аристократичний вимір Качанівки: юність Скоропадського та філософія культурного опору

Якщо Микола Міхновський із юнацьких років виростав у стихії радикального самостійництва, то життєвий шлях і світогляд іншого головного героя – Павла Скоропадського – формувалися під впливом зовсім інших обставин та виховання. Особливо тепло й глибоко авторка змальовує майбутнього гетьмана на самому початку його становлення. Ми вперше зустрічаємося з Павлом, коли він іще зовсім молодий – одразу після закінчення Пажеського корпусу, у затишному родинному колі. Тоді ж читач знайомиться і з ключовими художніми персонажами твору – Олександром Волконським та Олексієм Стефановським. Цих трьох добрих друзів із Пажеського корпусу доля невдовзі приведе на Чернігівщину: вони вирушають на прийом до знаменитого маєтку Тарновських у Качанівці.
Справжньою окрасою цієї частини книги є неймовірно докладний і поетичний опис легендарної садиби. Письменниця з великим натхненням відтворила кожну деталь: величний палац, витончені тераси, розлогі парки та шляхетний побут. На сторінках буквально оживає колекція українських старожитностей. Павло та Олександр пов’язані щирою і глибокою дружбою. Зовні вони абсолютно різні: «блакитноокий красень Павло із світло-русявим рідким волоссям і такими ж короткими вусами та кароокий брюнет із тонкою охайною лінією вус та бороди на квадратному підборідді – князь Олександр Волконський».
Повною протилежністю їм виступає Олексій Стефановський – син відставного генерала й поміщика Федора Стефановського. Авторка змальовує його як людину з подвійним дном: він «високий, худорлявий з чорним, охайно зачесаним в’юнким волоссям і короткими вусами… погляд офіцера здавався лукавим, а в поєднанні з іронічною посмішкою в кутиках губ надавав його рисам тієї привабливості, на яку повсякчас купувалися петербурзькі панянки».
Приводом для візиту друзів у Качанівку став прийом, де мав бути присутній дуже поважний гість – Яків Васильович Тарновський, дядько господаря і вкрай впливова людина. Сама поїздка до палацу видалася надзвичайно колоритною, а для Олександра Волконського вона ознаменувалася доленосним знайомством із людиною-легендою – Василем Васильовичем Тарновським. «Історик за освітою, колекціонер малоросійської старовини й меценат», Василь Васильович у колі друзів недарма отримав промовисте прізвисько «Гетьман».

• Його монолог на прийомі стає ключовим для розуміння філософії українського культурного опору: «І я, і мій батько, і перший власник Качанівки з роду Тарновських – Григорій Степанович завжди вважали, що дотримання національних традицій, культури та звичаїв, а також цікавість до історичних досліджень дають нам можливість зберегтися як нації і не розчинитися повністю в імперії. Серед друзів нашої сім’ї в різні часи було багато відомих істориків і талановитих українських митців, яким ми щиро допомагали опубліковувати свої наукові та художні твори... І досі вкладаємо кошти поряд з іншими небайдужими меценатами у видання журналу "Киевская старина"... Щоправда, після сумнозвісного Емського указу видавати будь-що українською стало геть неможливо... А щодо моєї колекції, то сподіваюся, що колись вона стане в нагоді майбутнім поколінням на шляху до пізнання свого справжнього минулого».