Олександр Маринченко "Клятва"
Повернулася з тюрми Олександра Іванівна.
Почувши про це, Ілля Кулик одразу пішов до учительки. Він кілька днів тому виписався з лікарні. Хоч нога ще й боліла, далі лежати було небезпечно. Надто багато людей «провідувало» його... Доводилося поки що ходити з палицею.
Постукав у двері, але ніхто не обізвався. Ілля зайшов у хату і почув із спальні приглушений стогін.
Олександру Іванівну не можна було впізнати: посивіла, лице почорніло, очі глибоко запали, в них ледь світилось життя. Побачивши Кулика, учителька насилу всміхнулася.
- Вважай, повернулася з того світу, — журно мовила.
Ілля побачив, що в неї нема передніх зубів. Жаль гостро обпік його серце.
- Нічого, - після мовчанки глухо обізвався Ілля, - вони за все скоро заплатять своєю чорною кров'ю.
- Важко з ними боротись, - похитала головою Олександра Іванівна. - Он бач, розгромили партизанський загін. Нема Ладичука... І тут, у Херсоні, наче собаки, бігають, усе винюхуючи...
Ілля, повагавшись хвилину, мовив:
- Хотів з вами порадитись. Тільки щоб нікому ні слова... Ми... боремось... Чують окупанти. Але що далі, то важче. Досвіду в нас ніякого, а гестапо вміє працювати. І підказати нам, як правильно діяти у підпіллі, тепер нема кому... От я й хочу податися у Вінницькі ліси, встановити зв'язок з партизанами...
Олександра Іванівна глибоко зітхнула, замислено потерла чоло.
- Зима зараз, Іллюшо, холод. І ти ж там ні доріг, ні стежок не знаєш...
- Знайду,— упевнено труснув чубом Ілля. — Люди підкажуть!
- Ой, бережись, хлопчику! Шкутильгай побільше, може, вони каліку не зачеплять...
Олександра Іванівна витерла повологлі очі. ...Де пішки, а де попутними підводами дістався Ілля на Вінниччину. Він ходив із села в село, розпитуючи про партизанів. На нього дивилися підозріло - чи не німецький шпигун? І відмовчувались або показували на ліс, мовляв, десь там. Лише один білооловий дід повірив Іллі, що він свій і йому вкрай потрібно зв'язатися з партизанами. Сказав правду.
- Днів три тому проходили. Кажуть, ковпаківці. Он туди подалися. Спробуй, може, доженеш...
Не догнав. Довго блукав у порожньому лісі, заблудився, ледь не помер з голоду. Лісник, натрапивши випадково, вивів його на дорогу.
- Іди, хлопче, швидше туди, звідки прийшов, ось-оєь німці з собаками нагрянуть...
Змучений тяжкими мандрами й пригнічений невдачею, повернувся Ілля в Херсон.
В кінці січня він зібрав у себе дома підпільників. Вони сиділи за столом зосереджені, серйозні, змужнілі.
- Друзі! - встав. - Нас уже багато - тридцять п'ять хлопців і дівчат. Пора нам об'єднатися в організацію. З єдиною суворою дисципліною, строгою конспірацією... Інакше ми довго не протягнемо...
- Правильно! - обізвались підпільники.
- Я думаю, що всім нам, товариші, треба прийняти клятву... Клятву на вірність!.. Якщо хтось попадеться - треба вмерти, але зберегти таємницю нашої комсомольської організації...
- Хай мене печуть на вогні, я їм нічого не скажу,— обізвався Женя Пасічник.
- Хай мене рвуть на шматки... - піднявся Микола Букін.
Ілля взяв аркуш паперу і врочисто прочитав:
- «Я, вступаючи в комсомольсько-молодіжну підпільну організацію, перед лицем своїх товаришів, перед лицем всієї нашої Батьківщини клянусь до останнього подиху битися з фашистами, віддаючи все своє життя для перемоги над ворогом! Клянусь тримати у цілковитій таємниці прізвища та імена моїх друзів по зброї. А якщо я видам своїх товаришів, то хай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті всім нашим народом, а мене хай мої товариші нещадно покарають самою лютою смертю! Смерть німецьким окупантам! Ворог буде розбитий — перемога буде за нами!..»
Кожен з підпільників повторив клятву...
Потім обрали штаб підпільної організації. Ілля Кулик став командиром, Женя Пасічник — заступником, Михайло Осадченко - начальником штабу, Микола Букін - комісаром.
- А тепер, - почав Ілля, як уляглося збудження,- давайте тверезо помислимо, що нам робити далі...
- Та нас цілий загін! - підхопився Михайло Осадченко. - Треба йти в ліси. Трохи зброї є, решту добудем. Може, до партизанів приєднаємось.
- Я вже був там, - насупився Ілля. - У лісах зараз лютують карателі. А ми ж там ні доріг, ні стежок не знаємо. Зв'язатися з якимось загоном мені не вдалося... А про харчі, про житло ти подумав? Зима ж... Ні, треба боротися в Херсоні. Важко, небезпечно тут, але можна бити окупантів...
- Можна, - підтвердив Микола Букін. - Пропоную зірвати міст через Дніпро.
- Кожного дня розклеювати листівки, - подала голос Шура Таран.
- Спалити склад з медикаментами, - обізвався Сергій Баздеров.
- А знаєте що? - підхопивсь, блиснув очима Женя Пасічник - Давайте на весь Херсон, на повний голос заявимо про себе!
- Як? - потяглися до нього підпільники.
- Вивісимо над містом в День Червоної Армії червоний прапор!
- А де?
- На церкві. Зараз там ремонт даху, і легко можна дістатися до хреста.
- Здорово придумано! - засяяв Микола Букін.
- Прапора ж немає, - мовила Клава Шапова-лова.
- Прапор є! - труснув чубом Ілля. - Наш, шкільний. Його зберіг Віталій Нікітченко...
Над Херсоном поволі пливла темна тривожна ніч, а в цій хаті ще довго звучали палкі розмови.
Джерело: Маринченко О. Останній паперовий змій: повість. - К.: Веселка, 1966. - С.84-89.
