М. Братан "Сила любові"
Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Книга публіцистики Олеся Гончара, видана "Українським письменником", має просту і промовисту назву – "Чим живемо. На шляхах до українського відродження". Чим жили, живемо і житимемо – цьому, власне, присвячена вся повновага натхненна творчість прапороносця нашого письменства, який міг би з повним правом сказати про себе словами П.Тичини: "За всіх скажу, за всіх переболію". Доля народу, болі народу стали зневіднині його долею і болями, і це потверджують не лише його твори, але й дії людини, громадянина, бійця.
Згадаймо епізод воєнної пори, коли йому, сержантові мінроти, фронтовому поетові, запропоновано було перейти на службу з мінометного батальйону в дивізійну газету. Ось як розповідає про це сам письменник: "Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. "Невже ти підеш?" – запитували їхні очі, налиті смутком втоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солдатові... Я залишився з ними...".
А чи не зрідні цьому виборові той, через десятиріччя, коли перед першим своїм ювілеєм уславлений автор "Прапороносців", "Тронки" опублікував новий роман "Собор", з'ява якого в кінці "героїчних" шістдесятих років означала врівні звинувачення і присуд "епосі", пізніше пойменованій "застоєм". Письменник залишився з ними, з нами, з народом, тим-то вся "королівська рать", ота брежнєвсько-сусловська комарилья, так гнівно і грізно повстала супроти цього гранично чесного, сміливого і мудрого твору, що, будучи літературою високою, справжньою, все ж сприймається, як факт, котрий виходить за рамки суто мистецькі. "Щоб жить – ні в кого права не питаюсь, щоб жить, я всі кайдани розірву!". Як у цих могутніх словах поета живе сам дух невпокореного народу, так у необорних сторінках "Собору" дихає, протидіє, бореться наша історична, національна, світоглядна, моральна основа. "Собори своїх душ бережіть!.. Собори душ!.."
А ще ж був Майдан незалежності у Києві, намети голодуючих студентів і зі словом моральної підтримки серед них – Той, на чиїх творах вони виховувались. Була заява про вихід із КПРС, аби не мати нічого спільного з "реготунами", супротивниками демократії й поступу.
Письменник залишався і залишається з народом, який нарешті здобув державну незалежність, віками омріяну волю. І було слово Олеся Гончара на урочистому засіданні сесії Верховної Ради України: "Вклонімося ж, Україно, пам'яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзмові, бо всі вони - співтворці твоєї Свободи". Воістину мав рацію поет, сказавши: "Гончар - совість нашого народу, і якщо судити по ньому, то совість українського народу – чиста".
Якщо спробувати одним словом окреслити, що є найхарактернішим, найвизначальнішим у творчості Майстра, котрий нині відзначає своє високоліття, то цим словом, вочевидь, мусить бути – неповторність. Неповторні герої його романів, повістей, оповідань, новел, кіносценаріїв, поезій, есе, нарисів. Неповторні найрозмаїтіші його художні образи. Неповторне багатоквітне його слово. Неповторна любов, якою те слово дихає. Адже ж, як мовив Він у статті про Василя Земляка, "таємниця творчості, певне, полягає насамперед в любові художника...". Вона, ця любов, звичайно ж, має свої витоки, першоджерела, які належить шукати в тій землі, що породила художника, в народі, з котрим він розділив трудну і високу долю, а, до того ж, у родоводі письменника, уродженця славетної Полтавщини, що дала нашій культурі яскраве розлетисте сузір'я талантів, знаних у світі.
У благоговійному слові про свого геніального земляка Миколу Гоголя Олесь Гончар зазначав: "Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичному екстазі вловлює щось гармонійне – така вже сила любові (підкреслення наше – М.Б.), таке чудодійництво генія". А хіба не уловлював гармонію у вировищах світу натхненний творець "Прапороносців", "Людини і зброї", "Собору", "Циклону"? Хіба не силою любові пояснюється чудодійництво багатьох його творів, починаючи від фронтових поезій і кінчаючи "Спогадом про океан". Та, власне, чому – "кінчаючи"? Неповторність Гончаревої прози з роками аж ніяк не притлумлюється, кожен його новий твір є подальшим щаблем у пошуках гармонійного в цьому жорстокому світі.
Але повернемося до початків, до батьківського порога, звідки вирушав у життєву шлях-дорогу майбутній письменник. Отже, Полтавщина, село Суха Кобиляцького району. Народився 3 квітня 1918 року. В родині селянина-бідняка. Мати померла рано, виховувала Сашка бабуся, "чия безмежна ласка, доброта і любов" замінили йому материнське тепло. "Вона, – пише О.Гончар у "Письменницьких роздумах", – відзначалася щирою вродженою любов'ю до людей, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, справедливість, безмежна доброта, обдарованість".
З глибокою шанобою згадує О. Гончар вчителя мови і літератури, який зумів своїм учням "прищепити палку любов до рідного слова, красного письменства", а йому дав "чисто українське ім'я – Олесь".
Закінчивши семирічну школу в с. Бреусівці Козельщанського району, п'ятнадцятирічним юнаком О. Гончар іде працювати до редакції районної газети. За свідченням поета О. Юренка, який тоді там секретарював, майбутній письменник "одразу ж включився в роботу весело так, усміхнено". У повісті "Далекі вогнища" (1985 р.) колоритно і таки усміхнено відтворені редакційні клопоти районки, і той "нерозвійний хміль життя, де все переплелось, де так поєднались і радощі, і гіркоти...".
Відтак було навчання в Харківському технікумі журналістики. На відмінно закінчивши його, О. Гончар працює в Харківській молодіжній газеті "Ленінська зміна". Невдовзі, успішно склавши (екстерном) екзамени до Харківського університету, він стає студентом філфаку. Вчився і працював до самозабуття. У листі до друга писав: "Учусь, як віл. Латинь, французька, церковнослов'янські пам'ятки"... І цілком слушно зауважує О. Юренко: "Так з великої праці виростав і великий талант...".
У передвоєнні роки О. Гончар публікує перші художні Твори на сторінках обласної і республіканської преси. Пізніше, з висоти досвіду й майстерності, письменник відзначить, як твори, що були чогось варті, – повість про весну 1933 року "Стокозове поле", надруковану в журналі "Молодий більшовик", курсову лінгвістичну роботу про твори М. Коцюбинського, працю-дослідження про поему І. Франка "Мойсей". В чернетках визрівав роман про Григорія Сковороду... Війна застала його за підготовкою до чергового іспиту. Достеменно, як у "Людині і зброї". Не зважаючи на відстрочку, Олесь Гончар разом із товаришами по навчанню йде добровольцем на фронт.
До того, як будуть написані "Прапороносці", проляже шлях через усю, від початку до кінця, Велику Вітчизняну війну, "щастя перемоги, радість повороту", навчання після демобілізації в Дніпропетровському університеті, коли й починає втілюватись у життя задум написати книгу про героїчний визвольний похід рідної Армії, "про трударів фронту, про людей великого подвигу". Молодий письменник сам належав до них, розділив усю трудність, небезпеку і звитягу вікопомного походу. Свідчення його ратних звитяг – орден Слави, орден Червоної Зірки, три медалі "За відвагу". Ще там, на вогневих дорогах війни, визволяючи від фашистського іга народи Західної Європи, крізь горе і відчай од втрати бойових друзів, з великої любові до тих, з ким пройшов крізь пекло війни, він сам собі заприсягнув: "Якщо лишуся живим, розповім про вас...".
Як зазначає сам автор "Прапороносців", "зародки, ембріони тих образів, які згодом дістануть свій розвиток у трилогії", мали вже його "фронтові поезії", видані окремою збіркою через сорок літ після Перемоги. Не великий за обсягом, але значний за змістом і емоційним наповненням той фронтовий цикл названо "поетичним пунктиром походу". І, справді, в скупих поетичних рядках і розлогій трилогії можна знайти багато спільного, що стосується "душевних станів" учасників походу, Так, у вірші "Атака" (1942 р.) читаємо:
|
Святе божевілля атаки |
Ось як цей душевний стан описано в "Прапороносцях": "Німці тікали з вогневої. Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч... І Черниш... не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним...".
Зустрічаються навіть текстові збіги, як те маємо в передачі туги за рідною землею:
| Бачу далекі вершини В тумани повитих Карпат. Може, моя то Вкраїна Біліє черідкою хат? |
("Думи про Батьківщину", 1944 р.)
У романі: "Чи то стрімкі гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?..".
Трилогію "Прапороносці" І.Драч назвав книгою-подією і то не лише в культурному житті українського народу, хоч у його духовному розвої передовсім. Серед численних книг про війну, про людину на війні "Прапороносці" посідають осібне місце. Це, як писав Ю. Бондарєв, "сповідь пам'яті, совісті і правди нашого народу". Всі ці категорії, завважимо, з плином часу, ба навіть у сьогоднішній життєвій круговерті ревізії не підлягають.
Належу до тих, кому випало читати "Альпи", "Голубий Дунай" і "Злату Прагу" з першодруків у журналі. Звідтоді стільки разів читав-перечитував роман-поему, а заодно й те, що про нього написано, одначе й донині не полишає мене первісне юнацьке сприйняття нев'янучого твору. Не похитнули мене в тривкій небайдужості до нього і злостиві натяки декотрих нинішніх творців "безсмертних" цінностей щодо відвідин героями роману відомої кімнати-музею в Златій Празі з відповідними цитатами відповідних місць роману. Брянський, Черниш, Шура Ясногорська, Сагайда, Маковей, брати Блаженки, Хома Хаєцький, підполковник Самієв, майор Воронцов, Іван Антонович капітан Чумаченко, Багіров, Сєвєрцев... Вихоплені з пекла війни образи цих захисників Вітчизни, бійців-визволителів позначені, за словами Чінгіза Айтматова, "народністю погляду на життя в зображенні війни", бо ж несуть у собі образ самого народу-переможця, його нездоланний дух, трудну і прекрасну долю справедливої армії. Недавні робітники, колгоспники, студенти, "люди чесних трудових професій", вони стають на війні умілими і безстрашними вошами, хоч до кожного з них співвідносні слова поета: "Хто каже, ніби на війні не страшно, нічого той не знає про війну". Але ж закон війни непохитний, його чітко й просто визначив командир полку, Герой Радянського Союзу Самієв: "Відвага, хоробрість - найвища якість в людині".
"Прапороносці" з літописно-розложистим, емоційно наснаженим характером оповіді вкарбували у вічність, як писав їхній автор у вірші "Знамено полку" (1945 р.) – "звитягу нашу, наші болі, загиблих друзів імена...". Як у багатьох творах про війну, у трилогії з глибокою художньою переконливістю показані сила і чистота фронтового братерства, краса вірності в любові...
Герої трилогії глибоко індивідуалізовані не лише за зовнішніми ознаками, але й тими гранями, якими, за словами Юрія Брянського, "світиться кожне людське серце". І стільки такого світла випромінюють учасники визвольного походу серед нелюдських умов, де земля чадіє газами і трупами, де до смерті - чотири кроки, де, як мовить Брянський, котрий бачиться Чернишеві соняшником у цвіту: "Багато що зійшло кров'ю, згоріло в серці за ці роки... А може, й не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?..".
У романі з непідробленою синовньою любов'ю змальовано образ Батьківщини, повпредами якої виступають у закордонні рядові і командири великої армії, діти різних народів, передовсім наші краянці, дібрані Брянським з останнього поповнення – "вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники – слухняні і працьовиті", "чесні чорнороби війни", які уособлюють великодушність свого народу. Це належно поціновується синами інших народів, що проносять крізь вогонь і смерть "вірність в серці чистім" фронтовому побратимству, суворій чоловічій дружбі, яка не раз випробувана смертю, котра "забувається важче, ніж перше кохання".
При загальному життєствердному, оптимістичному звучанні "Прапороносці" у багатьох місцях сповнені пекучої туги за тими, хто поліг на шляху до Перемоги, – згадаймо: Вакуленко, Гай, Брянський, Шура Ясногорська, а чи той норовистий безіменний кулеметник при обороні графського будинку в Трансільванії, який зі смертельною раною просить Сагайду простити йому за гарячковитий непослух. "Він кивнув, щоб Сагайда нахилився до його запалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людськи, урочисто й прощально поцілувались...".
Роман-трилогія – це своєрідний тривкий пам'ятник полеглим у найжорстокішій з воєн, які будь-коли знало людство.
У перші повоєнні роки паралельно з "Прапороносцями" і після них О. Гончар пише ряд новел, оповідань на воєнну тему, а також повість "Земля гуде", присвячену підпільній комсомольській організації у дорогій його серцю Полтаві під час фашистської окупації.
Новела "Модри-Камень", "Весна за Моравою". "Ілонка", "Гори співають", як і написані пізніше "За мить щастя", "Хлопець із плацдарму", увійшли до золотого фонду літератури про людину на війні. Прехорошими назвав їх А. Головко, вони без перебільшення належать до шедеврів світової новелістики.
Не лише зміст і ідея захоплюють читача у "Модри-Камені" – в цьому високопоетичному і врівні драматичному творі про кохання, що його наш солдат зустрів на буремній дорозі війни, де, здавалось би, не залишалося й місця для любові, цноти і досмертної вірності. Неповторна стилістика новели з навдивовижу гармонійним поєднанням емоційно-експресивних засобів із конкретно-предметними. "З-за причілка било снігом і засипало мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір...". "Боязко й недовірливо відчинилися двері". А як трепетно мовиться про зародження любові: "Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти відривала закривавлений бинт...". А потім, коли напувала кавою, - "і пильно дивилася в очі, і я виразно чув, як входиш ти до мого серця". Чи оце вражаючої густини письмо: "Куримо-спимо – хилимось...".
Все це виразно чує і читач, як між юною словачкою і радянським розвідником спалахує те, чому й назви дібрати непросто. Щемливий фінальний діалог новели, в якому у декількох рядках виражені неймовірної сили думки й почуття:
"Тереза: – Я так довго чекала вас після тої зимової ночі. Мені здається, що не менше як тисячу літ!"
Я: – А мені здається, що стільки ж ішов до тебе після тої ночі." "Тереза: – Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як тисяча літ перемістилася перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства.".
Це особливо хвилює тим, що розмова уявна: Терезу скатували фашистівські посіпаки – поліціянти за те, що закрилила радянських розвідників...
Героїня повісті "Земля гуде" Ляля Убийвовк – духовна сестра Юрія Брянського, криштально чиста, морально красива. Такі ж і її товариші по боротьбі – Серьожа Іллєвський, Валентин Сорока, Борис Серга, Марійка-Веснянка... Всі вони відзначаються великістю душі, як і герої "Прапороносців", як і Яша Гуменний ("Весна за Моравою"), і хлопець з наших степів Іван Артеменко ("Хлопець з плацдарму"), і Сашко Діденко ("За мить щастя").
Показуючи у всіх подробицях жорстокості, кошмари війни, Олесь Гончар з "гарячою ніжністю" передає свято солдатського серця, коли чорноробам фронту "життя, як земля до сонця, поверталось... своєю найкращою стороною". Ідеться про тих, кому, як Брянському чи героєві "Модри Каменя", зазоріло кохання, просяяла вічність чи, як Сашкові Діденку, – пожадана мить щастя посеред смертей, руїн і горя.
Написане в кінці шістдесятих років оповідання "За мить щастя" належить до вершинних досягнень цього жанру. Те, що іншому авторові послужило б основою роману, – кохання з іноземкою, – тут передано стисло, високоемоційно і з таким стилістичним блиском, що оповідання справедливо можна назвати поемою в прозі.
Є письменники, які, пройшовши крізь горнило війни, на все життя залишаються вірними цій єдиній, справді невичерпній темі. Багата і розмаїта творчість Олеся Гончара теж потверджує таку вірність, але в повоєнні десятиліття він з не меншою художньою силою й захопленням, ніж людину на війні, уславлює людину в мирній добротворчій праці. Починаючи від збірки оповідань "Південь" (1951 р.) і кінчаючи книгою "Далекі вогнища" (1988 р.), теми війни і миру, людини і зброї, руйнівничого і творчого начала постійно перебувають в полі зору філософських роздумів і душевних болінь видатного письменника сучасності. З такою ж гарячою ніжністю, як і фронтовиків, змальовує автор "Прапороносців" робочі будні, тривоги і радості сільських трудівників, таких, як емтеесівська радистка Зоя Лисогор, прозвана трактористами Жайворонком (достоту, як Маковей мінометниками – Соловейком), її батько, директор МТС Карпо Васильович, механік Сава Грек, у якого вона тайкома закохана ("Жайворонок", 1950 р.). Характер головної героїні висвітлено зсередини, висока мить душі приходить до неї в праці, в турботах про врожай, у чистій, як сльоза, першій любові.
Оповіданням-подією стали написані сорок з лишнім років тому "Соняшники", в яких чітко окреслено грані, що ними світиться в труді серце ланкової Меланії Чобітько, золотої людини, як мовить про неї голова колгоспу. Саме в полі, на плантації соняшників, де працює дівчина, відкрилася в ній столичному скульпторові її творчість. "Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, стало мовби тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, у ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялась і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній...".
Слід зазначити, що, як і в оповіданнях та новелах фронтового циклу, в книжці "Південь" та в ряді пізніших оповідань, змальовуючи людей праці, письменник не оминає справ сердечних, його герої по-справжньому люблять, ревнують, страждають. Назвімо для прикладу – "Зірниці" (1950 р.), "Машу з Верховини" (1958 р.). Якщо в першому оповіданні сцена ревнощів у риболовецькій бригаді передана з м'яким гумором, добрим усміхом, то в другому вирують почуття, сповнені драматизму і високої поезії водночас. Історія любові Маші-венгерки і колишнього льотчика, голови робіткому Шелюженка змальована з кінематографічною пластикою, і доводиться тільки пошкодувати, що оповідання досі не екранізовано.
Темі післявоєнного відродження українського села присвячена широковідома повість "Микита Братусь", де чи не найповніше виявився своєрідний, сказати б, делікатний гумор Олеся Гончара, що запам'ятався читачам ще з роману-трилогії. Він, цей гумор, як синонім життєствердження й незламності народного духу, зарятовує повість від модної на той час теорії й практики безконфліктності. Та й, до того ж, Братусева бригада переборює "опозицію" бухгалтера Харлампія Зюзя, та й з головою колгоспу Логвином Потаповичем Мелешком інколи "дискутує" до сьомого поту, та й супроти "млинів"-критиканів (і донині не перевелись), має свою непохитну думку - називає їх "грушевими клопами". Не забудьмо, що Микита Братусь, - учорашній воїн. Служив у медсанбаті, куди потрапив після поранення і де його залишили, не відпустили: "Нам, - кажуть, - у персоналі побільше веселих людей потрібно: бійці швидше видужують". А ще ж немаловажний факт його біографії: він і на війні дерева садив, - "під Воронежем і в Сумах, в Польщі і в самій Німеччині за Одером".
Повість "Щоб світився вогник", написана невдовзі після "Микити Братуся", позначена навдивовижу чистим ліризмом.
У центрі оповіді - молода "світилка" на морському маяку Марія Лелека, що пішла при виборі професії батьківською дорогою. Робочі будні на маяку, а врівні і перша любов Марії до капітана морського катера Вовика Гопкала, "довгожданого витязя", котрий виявився ошуканцем, змальовані з неприхованим виявом симпатій і антипатій. Олесь Гончар підтвердив свою репутацію співця юності і кохання. Разом з тим у повісті чи не вперше в своїй творчості письменник ставить проблему духовного браконьєрства, носієм якого виступає Вовик-капітан, що про нього Дьома-олімпієць розважливо й гнівно мовить: "Якби ще він був тільки на птицях браконьєром. А то він і серед людей такий: в самому своєму житті браконьєр, у всіх своїх почуттях".
Півдневі України в повоєнній творчості О.Гончара судилося посісти осібне місце, і на те були свої причини і передумови. На одному з виступів перед таврійськими хліборобами, які неоднораз обирали письменника до парламенту країни, Олесь Терентійович розповів: "З ранніх дитячих літ мені доводилось чути про Турбаї, про долю того мужнього села, зруйнованого царатом у кінці XVIII століття, про людей, зселених у колишні степові пустелі... Чути доводилося й про те, як наші односельці ходили на заробітки в Таврію"... Іншого разу, у розмові зі мною, він у задумі сказав, що, можливо, й мама Тетяна ходила курявними шляхами в таврійську даль у пошуках кращої долі...
Криничанська голота в романі "Таврія" веде свій родовід од непокірних турбаївців, від тих людей, що волею дорожать. Глибоконародні характери героїв роману, обставини, в яких вони діють, - переддень першої світової війни, - виписані із завидною повнотою, з великою любов'ю до людей праці, що уособлюють долю свого народу на історичному крутозламі. Син асканійського можновладця Вольдемар Фальцфейн, філософствуючи перед своїми приятелями, нарікає, що заробітчани - "навдивовижу неповороткий, упертий, нетямовитий народ". А тому-то, мовляв, "вони самою долею приречені на те, щоб бути народом-негром, народом-чорноробом".
Наслухаючи це просторікування, юний полтавець Данько Яресько з другом Валериком Задонцевим "весело переблискувались поміж себе оченятами": вони свідомі не лише своєї гідності, але й близької розплати зі знахабнілими визискувачами, - в їхній пам'яті живі турбаївські події та й недавнє бунтарство "народу-чорнороба" в Каховці на людському ринку (ярмарку), коли заробітчани гуртом постали за себе супроти глитаїв.
Данько і Вутанька Яреськи, Нестор Цимбал, Мануйленко, Андрійка, Бронников - "по долі супутники, по крові - брати" - несуть у собі дух людської гідності і невпокоре-ності. Навіть красуня Ганна Лавриненко, яка ніби то й не схильна до протесту, до боротьби зі своїми новими хазяями, бо приголублена ними (потрапила в покоївки), заявляє: "Нема в мені холопського дару".
Роман "Таврія" знаменував собою новий етап у творчості Олеся Гончара, що відзначається широтою показу життя народних мас, ретельною "розробкою" того чи іншого характеру, передумов його формування. "Досліджується, - писав Ю. Барабаш, - весь комплекс факторів, що визначає вчинки та дії всіх персонажів, лінію їхньої поведінки". З твору в усіх реаліях, особливостях і красі постає образ південного степу, цей, за словами Юрія Яновського, "український Техас", якому роковано було стати ареною вікопомних історичних подій.
Роман "Перекоп", будучи продовженням "Таврії", за розмахом історичних подій, змальованих у ньому, переважає перший. "Остання сторінка громадянської війни" відображена з великим лірико-епічним розмахом, героїчне начало тісно переплетене з трагічним. Грім перемог, що про нього писав В. Маяковський, не заглушає в романі болю і стогону народу, ввергнутого в нещадну кровосіч. На останній смертний бій ідуть і червоноармійці, і таврійські партизани, і ті, хто ще вчора наймитував у Фальцфейна чи гнув спину у хорлівському порту. "Хочемо України української, червоної, своєї!". Такою була мрія, заповітна мета. Шлях до волі проліг через бої на Каховському плацдармі, штурм Перекопу і гнилого моря Сиваша, через нелюдські зусилля, пекучі рани й загибель у нібито своїй "дядьківській війні". Протиприродність її показана в багатьох епізодах - і тоді, як бійці партизанського загону під проводом Дмитра Килигея проїзджають повз рідні села й тайкома від командирів заскакують на гостини додому, й тоді, як Мефодій Кулик, батько рясного сімейства, відмовляється йти в похід. І особливо в психологічному поєдинку строганівського селянина Івана Оленчука з колишнім своїм бойовим капітаном Дьяконовим, який, будучи вірним біному рухові, закінчує життя самогубством. А хіба однозначно маємо сприймати махновську "вольницю"? Хіба не провісником майбутньої сваволі над народом є мрія-присуд комісара Муравйова з мандатом від товариша Троцького: "Масовий послідовний терор проти цієї бандитської нації - іншої мови не зрозуміє!". Більшовик Леонід Бронников сприйняв це, як образу революційної честі народу, але ж далеко не всі його товариші по партії так розуміли вказівки високого начальства - на жаль, не лише Троцького. В майбутньому хто тільки не вішав крамольних ярликів на націю, до якої належали Дмитро Килигей і Данило Яресько, комеск Баржак і вчителька Світлана Мурашко, Іван Олєнчук і той же не з войовничої когорти Мефодій Кулик, і не вельми підкований ідейно брат командира партизанського загону Антін Дерзкий, і наймичка Наталя Троян, і заблукала в круговерті громадянської січі Ганна Лавриненко... Світ розколовсь на "біле і червоне", розкол цей прийшов і через весь народ, і часто-густо через сім'ю, рідню, а то й власну розчахнуту навпіл душу.
Брага революції, оспівана поетами, здається, цілковито заволоділа Даньком Яреськом, відважним рубакою в партизанському ескадроні. Та ось в одному з боїв проти німців-колоністів, коли його розпалений кінь закляк перед входом до кірхи, а розшаленілому вершникові вчувся дивний звук органу, Данькові "нараз аж моторошно стало... І щось схоже на докір почулось в цій музиці, що він ніби на все замахнувся, на все заніс свій гарячий, обкипілий кров'ю клинок". З глибоким підтекстом думка, повз яку раніше проходила наша вражена величчю героїчних революційних подвигів уява. Данькові теж у рокітливих звуках органу відкрилося - "наче саме небо - через людськи битви, через видзвін шабель - зверталося до інших людей, чи до тих, що були, чи вже до прийдешніх, до тих, між якими нарешті не буде ні різанини, ні чвар, а над усім пануватиме тільки оця всевладна, всемогутня, що музикою наповнює душу, краса".
У "Перекопі" досить широко відтворена тогочасна розстановка політичних сил в Україні, на прикладі Полтавської губернії, батьківщини Данька і Вутаньки Яресків. Хоч нині мусимо завважати: ідеологічне нашарування п'ятдесятих років не могло не позначитися на висвітленні боротьби за визволення України.
У змалюванні останнього штурму Перекопу і Сиваша письменник, вірний історичній правді, досягає такої художньої сили, що в історичних творах на цю тему навряд чи знайти щось подібне. На штурм нового Вердену, валу смерті ідуть "невідпорні лави людські". І як реквієм, що переходить у гімн життю, боротьбі за справедливість у світі звучать рядки роману: "Не злічити, скільки їх тут полягло... Ті, що піднімались їм на зміну, бачили їхню смерть, але це їх не страшило... Ніхто їх не гнав, ніхто не заставляв - самі шукали атаки, щоб згоряти у ній, шукали дроту, щоб перегризати його, ступали на фугаси, щоб злітати на них у повітря, беручи штурмом обледенілий, неприступний вал!.. Був він для них мовби останньою перепоною на шляху до чогось незвіданого, неймовірно прекрасного. "За щастя народне!..". На превеликий жаль, не все так потому діялося, як мріялося. У нарисі "Панорамна земля" (замість епілогу), що завершує роман "Перекоп", письменник, розповідаючи про зустріч з Іваном Івановичем Оленчуком, виводить образ його племінника "лободзвона", пустого чоловіка, що, їй же право, зрідні Володьці Лободі із "Собору" - одного із численної маси тих, які омріяне щастя народне віддалили від трудящої людини на десятиліття, аж до наших непевних днів...
Наступним великим і, безперечно, вершинним твором письменника після "Перекопу" був роман "Людина і зброя" (1957-59 рр.), написаний з тим же лірико-епічним розмахом, що й попередній. Сюжетна основа його - історія студентського батальйону добровольців, які з перших днів Великої Вітчизняної полишають університетські аудитори і йдуть на фронт зупинити варварів XX віку, захистити велику спадщину людського духу", "життя в усій його цілості". Роман є своєрідною передісторією "Прапороносців", у ньому в суворих реалістичних барвах змальовані перші дні і місяці жорстокого двобою з фашизмом і, як зазначав відомий російський прозаїк Б. Васильєв, письменник "з проникливістю великого художника розкриває ті незримі узи, які пов'язують нашу армію з народом".
Сам образ рідної землі постає тут у "пожарищах, у смертях, у трагізмі нерівної боротьби". Антивоєнний пафос твору, ідея несумісності людини і зброї, людства і воєн - головна думка, яку виносять бійці студбату із "снарядної кафедри". Чиста і глибока душа Богдан Колосовський, "університетський Сковорода" Мирон Духнович, поет за покликанням і природою Андрій Степура, надійний комсомолець Славко Лагутін, широка натура, відчайдух Павло Дробаха... Інтелектуали і патріоти, відкриті для життя, дружби і любові, стають вони на захист Вітчизни і самого життя народу, свідомі того, що рятують від "диявольських дій інквізиторів сучасних" не лише свою землю, але й цілий світ. Образи бійців студентського батальйону, такі різні і своєрідні характери, мають однак ту спільність, що уособлюють у собі все краще, що йде від українського народу, від рідної землі. І такими ж змальовані образи дівчат-студенток в романі, тих, кому роковано, кохаючи і страждаючи, ждати своїх обранців з війни, - лише не кожній судилося дочекатися. У цьому відношенні Таня Криворочкоачи Мар'яна Кравець зрідні Шурі Ясногорській, образові, який став символом "краси вірності".
У "Людині і зброї" письменник не обминув тих, кого Степура називає "накипом часу, брудною піною". До таких належить помкомвзводу Гладун, котрий надто ревно вмів командувати новобранцями, а в пеклі бою у полоні тваринного страху стає самострілом, за що поплатився життям - розстріляний, як зрадник Батьківщини. Подібний до нього той, що відстав від оточення, готовий здатись ворогові - і теж скараний на смерть друзями. Інакше рятується від жорен війни Лимар з геофаку, перекинувшись у писарі. Лисий товстун - казнокрад, який тікає на Схід із набитим народними грішми чемоданом, взагалі не потребує коментарів, - "паразит і хапуга!".
Подибуємо в романі і образ командира - самодура Дев'ятого, який послав бійців на безглузду смерть. Окремо стоїть образ Спартака Павлущенка, який у передвоєнний час, вражений манією підозрілості, виростав таким собі "лободзво-ном", що не знав ні справжньої дружби, ні кохання, - готувався верховодити над іншими, бо ж йому, синові впливового батька, "легко все давалося в житті". Пройшовши, однак, фронтову науку, Павлущенко іншими очима глянув на своїх бойових побратимів і на себе... Після контузії разом з даром мови повертається до нього і душевне прозріння - він, як мовиться в романі з іншого приводу, "дав простір людині в собі".
Глибиною роздумів над тим, що принесла людям війна, відзначаються найщемливіші сторінки роману - "Листи з ночей оточенських". Це, власне, поема вірності - Батьківщині, рідним і близьким, коханим, друзям. Духовний світ Богдана Колосовського в цих високоемоційних роздшах розкривається у всій повноті неповторності і краси. Подвиг Мирона Духновича, який ціною свого життя знищує склад авіабомб і рятує від фашистської погоні друзів-оточенців, кладе на весь твір відсвіт великого, вічного...
"І знову йдемо. Біль втрат і дух степів полинових, дніпрову блакить і рожеві, як юність, світання - усе забрали з собою і все несемо на схід... Думаю про тебе, далека моя любов. Чи ти була насправді? Чи я тільки вимріяв тебе? Ні, ти таки була, ти й зараз є по той бік усього цього жахливого, що нас розділяє. Жди, може, таки ми вийдемо. Кожен із нас має в серці не зруйновану, а навіть наростаючу силу любові й ніжності, такої сили заряд, що зрештою має вивести нас до мети...".
Є в цьому творі, всуціль присвяченому війні, образ єдиного серед оточенців цивільного, котрого за легендарним іменем з легкої руки Духновича нарекли Колумбом. Сумирний, повновидий, вуса красиві, русяві. Агроном однієї із степових МТС. Людина міцного народного складу. Таких любив Степура, який поліг смертю героя на Дніпровському березі, - він теж був такого ж кореня.
Саме людям міцного народного складу присвячено славетний твір Олеся Гончара - роман у новелах "Тронка" (1960-62 рр.), відзначений найвищою на той час премією. І в творчості письменника, і в нашій літературі взагалі "Тронка" посідає осібне місце як за надзвичайно багатим філософською наповненістю змістом, так і за поетичним ореолом стилю, котрий, проте, ґрунтується на цілковито реальних земних деталях сучасного життя любого письменникові українського півдня. При цьому слід зазначити, що десятиліття, які минули після появи роману, аніскільки не притлумили актуальності порушених у ньому проблем, а їх у творі - достеменно, як у вирі самого життя, - ідеться, звичайно, про найбільш посутні турботи і тривоги, якими живемо сьогодні і завжди.
Книжки Гончара, за словами П.Загребельного, "відбивають нашу епоху, мовби в якихось найхарактерніших, сказати б, універсальних виявах", Повною мірою це стосується "Тронки", що її Д. Пав личко небезпідставно назвав книгою доби. Полонить світлоносність образів людей міцного народного складу, таких, як родина Горпищенків, бригадир бульдозеристів на каналі Левко Іванович Брага, директор місцевого радгоспу Пахом Хрисантович, голова робіткому Лукія Рясна, бригадир радгоспних будівельників Андрій Бойко, безногий інвалід війни Мартин Мамайчук, його "некерований" син Гриня, Ліна Яцуба, яка всупереч батькові-культовикові стає пікетажисткою на трасі каналу. Праця в романі іде крупним планом з довженкшською монументальністю.
Разом з тим у творі досліджується походження хамства людського, грубощів, черствості, душевної глухоти, "курай життя", як мовить Брага. У полоні такої душевної глухоти живе відставний майор Яцуба, запеклий ворог демократії, "лободзвон" класичного зразка, який на довгій життєвій ниві давно примирився з тим злом, що його оточувало, а то й залучало в співучасники. У романі народжується, виброджує протест проти соціальної несправедливості, морального гніту, не кажучи вже про господарське головотяпство. "Ми не тільки бульдозеристи, ми - сантехніки нашої доби!" - заявляє Левко Іванович Брага, і з ним багато героїв роману солідарні у цьому пожаданні чистоти життя. Прагнення, яке й сьогодні мусить живити нас на історичному крутозламі, де стільки ще роботи "сантехнікам доби".
З-поміж "грона новел" (М.Бажан), такі, як "Червона торпеда", "Мамайчуки", "Залізний острів", "Полігон" (історія однієї любові) належать до шедеврів цього жанру, заслуговують всесвітнього розголосу і слави. Так воно насправді і є. Мені вже доводилось писати про "ланцюгову реакцію" добротворчості й добросердечності в романі. Про це гарно сказав у своїх філософських розмислах Гриня Мамайчук: "Коли навколо тебе всі трудяться, щось твориться, то відповідні біотоки й на тебе йдуть! А найбільша, звичайно, оздоровлююча сила, - це сила кохання. Бог - у ній!". Мусимо тут відзначити ще й цілющість любові до рідної землі, до рідного краю - до степу й Дніпра, до неба над ними, до батька-матері і родини. Сам образ тронки в зв'язку з цим набуває символічного звучання.
Упродовж усього творчого шляху О.Гончар залишається вірним творам малого жанру, зокрема новели, яку Григір Тютюнник прирівняв до поезії. Стосовно Гончарової новелістики в такому порівнянні немає ані найменшої натяжки.
У період між "Тронкою" і "Собором" О.Гончаром написані й видруковані дві новели, котрі знаменували собою отой вибір, про який ішлося на початку статті. Наш образ життя, про котрий трубили все гучніше, насправді розколювався на "так" і "ні" - на будівниче і руйнівне, "браконьєри життя" все частіше нагадували про себе, і письменникові належало визначитися, з ким він. Недвозначну відповідь на це маємо в оповіданні "Кресафт".
Голову колгоспу, колишнього фронтовика кличе на "килим" молодий Перший". "Розкажи, скільки роздав?". "Не роздав, а видав". Не шкодують жовчних слів "вершителі народної долі". Особливо напосідали другий і прокурор: "Зривник!.. Саботажник!.. Пропоную виключить...". Голова з "Перемоги" Мамлій заспокоював відтак: "Простодушний ти, жертва власної совісті. А совість - це така культура, що не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, що воно й таке, по якому попереднику його й сіють!".
Пізньої ночі на колгоспний тік нечутко вкотилась бідарка. Кресафтове тіло в ній лежало "важко, безжиттєво". А високі бурти зерна "і в темряві висвічували денним сонцем".Житейська історія, що вмістилася всього на шести сторінках. А за ней - десятиліття наших злиднів і митарств, падіння спрямовуючої і керівної до найнижчих відмітин, як засвідчить відтак і "група 239" в депутатському парламенті, що насміхала з голодуючих студентів.
Прототипом отих "реготунів" виступає в новелі "На косі" місцевий можновладник Танцюра - той, від кого залежить не лише розподіл заповідницького сіна, але й, на його переконання, все надовкола - з його ласки і волі. Оточений вислужниками та гнучкоспинцями, на кшталт єгеря Красунчика, він піднімає рушницю на святого птаха - лебедя, не вбачаючи в тім ніякого злочину перед совістю. "Невже ви так увірували в право своє - бити? В право робити все, що заборонено іншим? Чому вважаєте, що вам вільно переступати закон?" - з обуренням запитує Танцюру випускниця біофаку, науковий працівник заповідника Ольга, котра, як особисту драму, сприймає проблему "чому, опинившись - на межі зла, людина так легко межу ту переступає?".
До теми духовного браконьєрства звертається Олесь Гончар і в написаному через кілька років оповідання "Тихі води", але з особливою громадянською пристрастю і художньою силою ті, хто звільнив себе від святинь моралі, виведені в романі "Собор". Про те, як зустріла, як знищувала цей "крамольний" твір так звана офіційна критика, якого цькування зазнав автор, детально розповів В.Коваль у своїй книзі "Собор" і навколо "Собору". Справді, ті, що "увірували в право своє - бити", били без найменшого докору сумління, нещадно, жорстоко. І не відомо, де було більше підлості - чи в статтях продажних критиків, чи в "голосі трудящих" - отому дробові негативних заміток, сфабрикованих від імені робітничого класу і трудового селянства. "Собор" було вилучено з нашого духовного арсеналу, і тільки за кордоном, завдяки діаспорі, він жив і творив святу справу утвердження нашої історичної пам'яті, національної самосвідомості, боротьби проти кар'єристів, духовних перевертнів, руйначів, як у сфері природи, так і в морально-етичному плані. Безліч пекучих думок, проблем, тривог постає зі сторінок роману, але, здається, найголовніше те, що вибриніло студентові-металургові Миколі Баглаєві серед тихої наддніпрянської ночі "німотною музикою собору": "А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?".
У романі, як і в багатьох інших творах О.Гончара, не бракує людей "без ніяких тріщин у душі". Недарма критика неоднораз відзначала, що йому вдаються образи позитивні, одухотворені, сповнені краси. "Собор" у цьому відношенні не виняток. Іван, Вірунька, Микола Баглай, Ізот Лобода, Олекса-механік, учитель Фома Романович, архітектор Олексій, іронічний Ромця Орлянченко і поганьблена в юності, але не відчужена од святинь життя Єлька Чечіль... Часом видається, що вони випереджають свій час, принаймні, коли Микола Баглай заявляє одному з юшкоїдів-дружків Володьки Лободи, що він, Микола, - з двадцять першого століття, то це сприймається не лише як дерзновенний жарт, але й виклик усім отим враженим наркотиком владолюбства, для яких трудяща людина - "лиш руда", з якої треба болванку виплавити.
Випукло-риб'ячі очі зачіплянського висуванця Володимира Ізотовича Лободи, в миру Володьки, "батькопродавця", дивляться на світ і на людей зовсім інакше, аніж дивиться його батько - заслужений металург. "Жадобою влади - тільки цим його очі й блищать". Він - один з численних, самозасліплених учасників невідомих кабінетних "битв" - не на життя, а на смерть, - щоб іще вище стрибнути. У цій боротьбі не чекай пощади: "або ти переможець, або розчавлена жертва".
У романі мовби дано розтин тоталітарної системи. Характеристика комуністичного чиновництва разючо точна, неспроста ж воно ополчилось проти "Собору" і його автора. Як можна було пробачити ось такий вирок собі: "Нема ненависті чорнішої, послідовнішої за ненависть відступника, ренегата".
Події в романі розгортаються довкіл собору - поеми козацького зодчества, який Володьці-висуванцю "скільки нервів коштує". Оцінюючи твір, деякі критики наголошували на проблемах охорони природи, пам'яток історії. Це відповідає суті твору, але тільки почасти. Бо ж не меншу небезпеку, ніж викидувані заводськими трубами дими, таїть для суспільства непробивна сила, що за тими димами не бачить і не хоче бачити людини. Геній - "висуванець" за собором не визнає величі і слави минулих віків - "мотлох історії - і все".
Вичерпну характеристику таким, як Володька Лобода, дає син воєнкома молодий архітектор Олексій: "А руйнач внутрішньо завжди пігмей, він хоче зробити довкола все меншим себе".
Для висвічення ідеї роману багато важить духовний поєдинок Дмитра Яворницького і Нестора Махна, образи яких зустрічаємо і в інших творах письменника, але тут вони постають у найповнішому вияві своїх діаметрально протилежних характерів. Зіткнулись непримиренні творчість і руйнацтво, лицарство і розбій, правда істинна і кривда, що рядиться в правду. І не витримав "гладіатор свободи" - не посмів підняти зброї і на академіка, і на бережений ним собор.
Будучи твором гостросучасним, роман "Собор" багатьма гранями націлений в майбутнє, про яке мріють, куди прозирають його герої, звісно, ті, котрі без порожняви душі. Ви-диться їм грядуще, "де не буде жодного браконьєра, бюрократичних рептилій, плазунів кар'єризму, а будуть люди, для кого почуття щастя і взаємопідтримки є нормою існування".
Разом з тим у романі з глибокою пошаною йдеться про нашу минувшину, про необоримий дух козацтва, дух вольності і патріотизму, що жив широко, весело - за цим саме ми й зголодніли... І чи не свідченням цього зголодніння є нинішнє відродження нашого "дніпрородженого світу на землі".
З-поміж інших проблем у "Соборі" не обійдена роль мистецтва, що про нього "геній" Зачіплянки, який волею судьби "на культурі сидить", розмірковує з неприхованою підозрілістю, ба навіть злобою. Такий же підхід до мистецтва був і в тих, котрі організували цькування майстра, - аякже, осмілився вивести їх за вухо та на сонечко, на чисту воду.
У час, коли хмари над "Собором" іще клубочились, коли над душею художника стояли похмуроликі законодавці "найпрогресивнішого" способу життя, автор "крамольного" роману натхненно працював над новим твором, де головною темою було внутрішнє світло людини і де творці мистецтва виходили на перший план. Мине небагато часу, - і критика віднесе "Циклон" (йдеться про нього) до розряду ідеальних романів (М.Жулинський), читач, який не ждав від О.Гончара легкого чтива, сприйме його з таким же почуттям вдячності і задоволенням, як і роман "Собор", бо ж від жодної з святинь улюблений письменник не відступився, а майстерність його сягнула вершин заповітних, класичних.
"Чорна одісея оточення", свідками якої стали читачі "Людини і зброї", в новому творі передана не тільки в зовнішньому вияві солдатських надзусиль і страждань, а як глибокий роздум про незнищенність людини. Той, хто слав своїй коханій "листи з ночей оточенських", став по війні кіномитцем і йому дано зафільмувати людський біль, що запікся назавжди в душі, створити фільм про найтяжче. Уявний сценарій, що відтворює пережите Богданом Колосовським, Іваном Решетняком, "катюшником" Шамілем, професором Ізюмським, вражає суворою правдою про фашистські фабрики "розлюднення", і тим значиміші, суттєвіші на тлі їхнього жахіття факти відстоювання людського в людині, збереження душі за будь-яких пекельних умов.
"Кадри" Холодної гори - тюрми для полонених - сприймаються як незаперечний художній документ - присуд фашизмові. Гостро ставиться питання, чому сталися руйнації і злочини, що їх принесла війна. Нелюдські, пекельні муки доводиться переносити у фашистській душегубці нашим воїнам, які, в переважній своїй більшості, і тут не втрачають мужності, людської гідності, здатності до боротьби. Уособленням невпокореності, духовної незборимості виступають Богдан Колосовський, Давид-кавказець - Шаміль, Іван Решетняк, знайомий по "Людині і зброї", в якому мужність уживається з добротою, що йде від народних глибин. Але з жорстокими герої "Циклону" вимушені бути жорстокими, - як приклад назвімо розділ "Без права вмерти", де описані зустріч і розправа Шаміля з фашистським посіпакою.
Про українських дівчат-полонянок у нашій літературі написано немало проникливих творів, але образи русалок тужних окупаційних ночей із "Циклону", що обіймають у плавнях коростявих коней, аби скалічити себе, щоб не потрапити до райху, - неповторні, і неспроста вони мають ожити на екрані, знесмертитись у метаморфозі мистецтва. Творці фільму про незнищенність людського духу в полонених прагнуть піднятися на верхи ясновидства, воскресити на екрані індивідуальності, що палахкотіли пристрастями, що кожен із них носив у собі макрокосмос!.. Поряд із героями часів війни виступають люди нашого часу - режисер, кіносценарист, актори, верховинці, солдати, які рятують мешканців гірського краю від повені.
Дві площини зливаються ніби в одну, - образ широко-текучої людської ріки заполоняє читача (глядача). Зоряні часи творчості переживають Богдан Колосовський, Сергій Ткаченко, актор Молдаванин, Ярослава, ба навіть редактор, що не вичавив із себе перестраховника. "Ядерна" думка фільму - яким глибоким буває нещастя і воля до опору цим нещастям. В особливому осяянні - любов, яка виникає на грані життя і смерті, почуття, яким в чорну пору окупації й полону освятились Пріся Байдашна і Шаміль. А якою народною добротою сповнене подружнє життя Решетняка і його Катрі!..
Усе спроможне виявило свою спромогу під час циклону в горах, коли природна стихія брала на випроб людські характери - місцевих жителів, солдатів й разом з ними і кіномитців. Дивлячись, як мужньо діяли солдати, рятуючи людей, Колосовський робить життєво переконливий висновок: "Наперекір усьому існує таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше виявляє воно себе в критичні хвилини. Життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ!".
Аби світ, у якому живемо чи випаде жити нашим нащадкам, не озлиднів, не втратив свої святині, герої роману роблять усе можливе й неможливе. Налита світлом ріка, яка рине до океану, уособлює цей поступ. У творі виразно звучить думка про сенс буття людського, про наявність добротворчих діянь, "іду, зникаю своїми прісними водами в світовім океані. Ачи так уже безслідно зникаю? Не позначусь хіба - хоч певною мірою на складі ж його власних вод, ступені солоності, на швидкостях та завихреннях його загадкових течій, зрештою на самому характері Океану?..".
З цією великою вічною темою у творчості О.Гончара природно перегукуються мотиви потрібності людям. Вітчизні, проблема "забортності", що виникає, як у тих, котрі відробили свій вік, так і в тих, кому лише у життєву дорогу вирушати.
Повість "Бригантина" написана в той час, коли наша доблесна пропаганда на всі заставки розводилась про виховання нової людини, не шкодувала найгучніших епітетів на адресу радянської молоді, тоді, як життя невблаганно свідчило: з моральністю в країні розвиненого соціалізму не все гаразд. У новому творі О.Гончар б'є на сполох: за юні серця боротися треба настійно, неказенно, розумом і душею. Письменник, за словами В. Земляка, виступив тут в образі педагога, "по-доброму усміхненого для відкритої дитячої душі, водночас вимогливого в своєму гуманізмі".
Показ життя спецшколи з його режимом напівсвободи витриманий в строго реалістичних барвах, без сентиментів, але не без гіркоти й болю, викликаних скаліченими долями малолітніх правопорушників. Образ Порфира Кульбаки виписаний з такою рельєфністю й повнотою, внутрішнім змістом, що це ставить його в один ряд із найбільш примітними художніми типами Гончарової прози. Оце "сторожке, крутолобе" (спробуй перекласти на іншу мову), "оченята бистрі, смішковиті", в яких "так і світиться інтелект", і, не зважаючи ні на що, - живе не скам'яніла душа. Завважимо, як цей "тиранчик" з щирою, до сліз, каятьбою глянув після розлуки на матір, як помітив, що у неї - пташині лапки зморщок біля очей, а коли голову повертає, "найбільша жила під шкірою випинається, як лоза виноградна".
З-поміж вихователів спецшколи вирізняються Ганна Остапівна та Марія Павлівна, такі різні за віком і характерами, одначе схожі в одному - серце віддають дітям, трудним, морально ушкодженим, а яких мають-таки вирости люди. Саме завдяки доброті і умінню педагогів-неказенників перед Порфиром і його друзями по нещастю за смужкою некошених трав відкривається простір справжнього, доброчесного життя.
У "Бригантині" гостро ставиться старе, як світ, питання - батьки і діти. Мусимо визнати, що суд дітей над дорослими у суворих присудах перегляду не підлягає.
Подиву гідне постійне, вважай, у продовж усього творчого шляху тяжіння О.Гончара до Таврійського степу, Білобережжя (пониззя Дніпра), які є місцем дії і роману "Берег любові", що з'явився друком саме в той час, коли по всій країні вилунювала бодряцька пісенька "Мой адрес - не дом и не улица...".
А тут, на сторінках роману, - адреса цілком означена: Україна, Таврійський степ, Кураївка, ота, що "на чумацьких шляхах, на гарячих вітрах". Герой роману - морський вовк, "вузлов'яз життя" Андрон Ягнич, людина, яка знала на віку і голодне дитинство, й молодість ясночолу, коли доводилося ходити в Піррей за завданням Комінтерну, і вогненні роки воєнних років, і плавання в мирну пору на вітрильнику "Оріон", де навчав морських курсантів фахового ремесла. Нині ж, "чесно відбувши свою всежиттєву вахту", змушений під тягарем років відходити в "забортність". Це сталося того таки літа, коли його улюблена племінниця, медичка і поетка, Інна Ягнич тільки розпочинає свій трудовий і, будемо сподіватись, творчий шлях. У Кураївці сходяться їхні дороги, віднині йому жити на цій "палубі", "де ні вітру, ні хвилі, ні руху, ні співу парусів над тобою, де буде тобі саме вічне скніння та животіння, - не життя, а відбування життя". Так видавалося в гіркі хвилини прощання з "Оріоном" перед поверненням у степову Кураївку, що її пам'ятав на всіх земних широтах. Саме тут, на батьківщині, на березі любові, дано буде відчути непогамовному відставникові, що його життєплаванню ще не кінець, - тут він переборе самотність і пригніченість, внутрішню кризу, знайде душевну рівновагу і роботу до душі, ставши хрещеним батьком подоби "Оріона" - незрушного вітрильника на морському узбережжі, в шахтарському курортному комплексі. Передалась йому пожадана житейська розбурханість від "кураївського Зевса" - голови колгоспу, справжнього народного вожака Сави Чередниченка, який гідно несе честь і славу близьких і далеких своїх попередників на цих курявних роздоллях. При всіх дозах пошани (Герой праці) і тогочасної номенклатурної кастовості він ані трохи не втратив чутливості, не зачерствів, "не перетворився на курдюк овечий" завдяки тим, багатьох із яких уже й на світі немає, - фронтовим друзям-однополчанам, землякам-хліборобам, які відробили свій вік.
Привабливі образи сучасних кураївських хліборобів - Інниного батька, начальника сімейного комбайнового агрегату Федора Гурійовича, його зміни - сина-штурманця, котрий по роботі неохоче змиває трудовий піт, а то, мовляв, коли його змиє, земляки не помітять у ньому внутрішньої краси. Ніби жартома сказано, але він таки, штурманець, як і його батько, сповнений тієї краси, в яку переростає чесна самовіддана праця.
Глибоко споріднена з цими загартованими на смальних вітрах Інна Ягнич, місцева піснярка. Невипадково по закінчення медучилища обрала вона саме "кураївський варіант", бо тут - берег її любові, "золота Бенгалія чутливої пісенної душі". У Кураївці, в земляках своїх юна поетеса відкриває "духовні острови" рідного народу.
У "Березі любові" разом з тим таврується людський егоїзм, вакуум душі, що здатний здебільшого до руйнівних дій. Ідеться про трагедію Віктора Веремієнка, який своїм цинізмом, порожнечею душі убиває свого батька і сам вступає в конфлікт із життям, котрий закінчується сумним наслідком. Твори Олеся Гончара при їхній незмінній національній закоріненості - увесь доробок майстра освячено ім'ям України, - мають водночас цілком природну "прив'язку" до світових, планетарних масштабів, до вселюдських проблем. Особливо ж це стосується такого, безперечно, вершинного, етапного твору, як роман "Твоя зоря", що подивляє читача просторовою і часовою всеохопністю, характерами людей сильних і чистих, думками невтоленними, чуттями неповторними, словом мікронно-точним, поетичним.
"Твоя зоря - твоя судьба" (з народних уст)" - взято за епіграф до роману, і не одна доля, не одна зоря людського життя розсяяна в ньому, сукупно означаючи сузір'я високої народної судьби у небі нашого розвированого сторіччя.
Головний герой твору, у минулому відважний льотчик, а нині досвідчений дипломат Кирило Заболотний, так само, як і Андрон Ягнич, прожив "послідовне і мужнє життя". Пора вже на відпочинок, але доля заносить на протилежний бік планети - в час, коли над світом зависає, як фатум: бути чи не бути. То ж саме в уста Заболотного вкладено слова болючого роздуму: як поведуться земляни прийдешніх часів, чи зуміють "подолати айсберги честолюбства, взаємних чвар, очужілості, різних підозрінь, що цілими горами понаростали за роки всепланетних похолодань". Цим же тривожаться друг Заболотного - учений еколог, дочка колеги-дипломата юна Ліда Дударевич. Ця тривога передається і читачам, про що так добре сказала американська вчителька Марселла у відгуку на роман: "Порушені в ньому проблеми мають вирішальне значення для сучасного світу... Мені особисто подобається її (книжки) правдивість і відсутність цинізму й песимізму. Світ потребує якомога більше Заболотних..."
Сила і повнокровність характерів розкривається в романі не стільки у формах боротьби за якісь конкретні інтереси (сюжет непереобтяжений дипломатичними акціями), скільки у формі роздумів, осмислення тих проблем, якими живе світ, і того незмірного всесвіту, яким є сама людина. Тут доречно буде навести думку людини, яка почасти стала прототипом головного героя. Порівнюючи "Твою зорю" з іншими політичними романами на цю ж тему, мій співрозмовник у московському готелі зазначив: "То - романи про дипломатію, а це - про дипломатів". Посутнє і вельми слушне зауваження. Справді ж бо, цей твір надзвичайно багатий на світло, яке випромінює людське серце, - згадаймо, про це йшлося в "Прапороносцях", цим відзначається вся подальша творчість письменника, слово якого, за висловом М.Бажана, "напоєне світлом".
У романі "Твоя зоря" сильно відчутний поклик рідної землі, влада наших першокоренів і початків. Там, на протилежному боці земної кулі, де шаленіє висотна дорога - хай-вей і ціла сув'язь вигинистих доріг з фантомами хмарочосів на обрії, де земля задихається від смогу і кисневого голодання - раптом загледіли наші герої кущик травиці, знайомої змалоліт. "Нахилившись, ми удвох, ніби якусь рідкість природи, розглядаємо цю скромну, в мазуті закучерявлену травичку, бо таки ж зустріч: справжній споришець-кучерявчик стелиться в нас біля ніг, - пробився, проріс крізь усю планету!.. Топтана, перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ, безліч картин та облич проглядають із нашого стернистого степу".
І перед читачем теж оживає ціла низка неповторних характерів незникної тернівщанської далини: садівник та бджоляр Роман Винник - Роман Степовий, що бджоли його не кусають, народні вчителі Андрій Галактивонович та Микола Васильович, і "найкрикливіший та найлатаніший сількор Мина Омелькович, і, звичайно ж, степова красуня Надька Виківна, з якої "художник ранкової зорі" (образ оригінальний і хвилюючий) написав заповітну картину, де возвеличив новочасну Мадонну, що через круті й завійливі десятиріччя вирине "з блакиті... степових літ, смаглочола, висока, з дитям на руках... біля свого колодязя з журавлем"... І хоч у романі не сказано, яку саме слов'янську Мадонну їдуть дивитися Заболотний з другом дитинства й Лідою Дударе-вич, ми, так само, як і вчений-еколог, від імені якого ведеться розповідь, ту небачену Мадонну уявляємо-таки в образі Романової доньки-красуні.
Оспівана в "Прапороносцях" краса вірності у "Твоїй зорі" сягає майже легендарного виразу. Любов Софійки-сан, що її вона проносить, як святиню, через усе своє життя, - це таки справді схоже на легенду, на прекрасну пісню, що забриніла, як дар судьби, й не вгасне, поки сонця-світу, вперекір самій безвісті, котра так нагло й жорстоко відібрала коханого, образ якого неутішна вдова уловлює деколи в хмарах оболоках, "веселий, усміхнений, що з висоти небес наче щось каже їй, але за вітром - нічого не чути...".
Таке не можна читати без трепету серця, це промовляє сама любов, її нездоланна сила.
До тернівщанських обріїв повертається О.Гончар і в опублікованій перегодом повісті "Далекі вогнища", про яку вже згадувалося. Образи районних газетярів, серед яких зустрічаємо і юного Кирика Заболотного, змальовані в ній із завидною пластикою, хміль життя переданий без жодної психологічної заданості. Ознаки доби, в яку їм випало жити і творити, постають крізь призму тогочасного розуміння й сприйняття атмосфери підозрілості і незлагоди. "Далекі вогнища" вирізняються несподіваними сюжетними сплетами, стилістичною довершеністю, багато епізодів сприймаються як поезія на "рівні вічних партитур".
Темі будівничих і руйначів присвячене оповідання О.Гончара "Чорний яр", яке написане за рік до чорнобильської катастрофи і в якому ніби передбачено "звізду Полин", що її накликали такі архіактивні "діячі", як Петро Гайдамака - духовний родак Володьки Лободи.
Епоха, в яку живемо, крупним планом іде в повісті "Спогад про океан", де силою інтелекту сучасної людини всі планетні проблеми висвітлені, як наші власні. Плавба на океанському лайнері із східної півкулі в західну, де за пасажирів - "цілий плавучий різномовний Вавілон, з безліччю людських доль, затаєних у собі", менше всього скидається на таку собі туристську подорож. Вітри епохи, яку не вибирають, здається, сам подих вічності овівають гігантський корабель, на якому пливуть спаралізований міліонер-фізик, причетний до винаходу ядерного страховища, і колишній улюбленець батька Махна, що в полоні самотності годує нині хлібними крихтами чайок. Обидва підходять під визначення "гримаса історії", обидва прислужились силам темним і злим, і в обох виникає насамкінець потреба запитати себе: "Що ж на фініші?". І знову, вкотре, письменник звертається до світлоносного образу степового професора Дмитра Яворницького, невсипущого оберігача духовних цінностей, людини чистого життя.
Чітко окреслені у своїх далеко не однорідних устремліннях наші співвітчизники, які їдуть далеко у закордонне відрядження і за якими - хіба ж не знайома ситуація?! - треба "око та око". Як одухотворений постає в повісті сам океан, його загадковий норов. "Дивне якесь почуття виникає перед цим безмежжям пульсуючої матерії", - говорить білоруський поет, що не одному йому на океан "хочеться дивитись і дивитись". А чи ж не так почуває себе людина і перед цілим світом, перед безмежжям самого життя, врівні суворого і загадкового.
Публіцистика О.Гончара, досить значна за обсягом, заслуговує окремої розмови. Його виступи на громадських форумах, у пресі, статті, нариси, передмови, есе відзначаються як глибиною думки, точністю вислову, характеристик, так і не педальованою, суто Гончарівською пристрастю, неповторним образним ладом. Його передмова до "Кобзаря" - "Вічне слово" - одна з найвизначніших у цьому жанрі за всю історію шевченкознавства. А з яким глибоким проникненням у творчі манери, з шаною і любов'ю написані статті про І.Котляревського, П.Мирного, В.Стефаника, Остапа Вишню, В.Сосюру, В.Симоненка, В.Земляка... Широко відомі "Письменницькі роздуми" (Як писалися "Прапороносці"). Ряд статей присвячено майстрам суміжних мистецтв - видатному співакові І.Козловському, народній художниці Катерині Білокур. Проникливе слово у вічність визначній скульптурці Галині Кальченко.
Незабутні публічні виступи О.Гончара - чи то на форумі миру в Парижі, чи на письменницьких зібраннях, на перших з'їздах Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, Народного Руху України.
Стаття про мову "Цвіт слова народного" поєднує в собі роздуми вченого і художника, водночас це і палкий заклик "постійно дбати про здоров'я народного слова, побільшувати його впливовість, дбати про його єднаючу силу, виразність, чистоту". Усі названі якості притаманні мові самого Майстра, роль якого в сучасному мовотворчому процесі, в надбанні естетичного багатства українського народу першорядна. Треба сподіватися, що колись-таки з'явиться словник Олеся Гончара, аби засвідчити неоцінний вклад у розбудову нашої культури великого знавця, творця і оберігача рідного слова.
"Прапороносцем мужності і любові" назвав Олеся Гончара відомий російський прозаїк Г.Коновалов. Ці могутні два крила яскраво виявлені не лише в творчості письменника, але і в його невсипущій громадсько-політичній діяльності, де він послідовно й наполегливо обстоював активну доброчесність, виступав проти сил руйнацтва і зла.
На посту народного депутата, керівника Спілки письменників України, голови республіканського Комітету миру, академіка Української Академії наук - всюди він залишався вірним своєму народові, був і є незламним борцем за його поступ і творцем цього поступу, як те маємо і в справі національного відродження, котрій віддано стільки сил, енергії розуму і серця.
Колись, на початку великого і славного творчого шляху Олеся Гончара "зіркоокий" Остап Вишня, у листі до автора "Прапороносців", не приховуючи свого захоплення його талантом, писав: "Я хочу, щоб ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар". Через десятиріччя труда, борні, радощів і гіркот повторимо від душі: це щастя, що нам випало жити в одну добу з Олесем Гончарем, ненастанно прилучаючись до витвореної ним енергії добра і краси на святій землі наших батьків, пращурів і нащадків - на Вкраїні милій.
Братан М.І.
Сила любові: Слово про Олеся Гончара. – Херсон: Просвіта, 2002. – 31 с.
