П. Параскевич "Життя - як джерело"

Творчість Олеся Терентійовича Гончара за її внутрішньою суттю і сюжетами послідовно пов 'язана з Херсоном, з сонячним таврійським краєм, що його письменник нерідко відвідував. "Перекоп", "Таврія", "Тронка", "Бригантина", "Берег любові" — у цих творах яскраво відбита, мовби вкарбована у художньому слові історична доля Херсонщини на різних її етапах, і в цьому контексті з живою виразністю постають перед читачем герої - степовики з їх неповторними характерами, щедрими й нелукавими серцями...

З квітня Олесю Терентійовичу виповнилося б 85 років. До цієї дати наш журнал пропонує Вашій увазі добірку документальних свідчень славетного письменника про його творчі зв'язки з Херсонщиною, укладену викладачем кафедри українського літературознавства ХДУ П.К. Параскевичем.

 

ЖИТТЯ  ЯК ДЖЕРЕЛО

Тільки у справді великих людей життя  як джерело.
Олесь Гончар

3-го квітня 2003 р. Олесю Терентійовичу (1918-1996) виповнилось би 85 років. Майже 8 років, як він відійшов у вічність, але мелодія степової "Тронки", чесність, мужність і людяність студбатівців та "Прапороносців", святість і непідкупність "Собору", рідні обрії "Берега любові", мужні, мудрі, звичайні і водночас непересічні герої його творів живуть поміж нас.

Життя і творчість Олеся Гончара тісно переплелись з нашим південним краєм. На матеріалі степового краю він створив не одне оповідання, новелу, статтю, а також романи і повісті "Таврія", "Перекоп", "Тронка", "Берег любові", "Бригантина", "Чари-комиші", "На косі"... Особливе місце посідає дилогія "Таврія" і "Перекоп" - твори історичні, де змальовані події дожовтневого періоду і громадянської війни, а також новелістичний роман "Тронка", присвячений проблемам одного степового села і всього світу. Тривогами людства нашої планети пройняті думки багатьох його героїв. "Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не зможе створити його знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини - отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства потребує захисту", - зауважує капітан Дорошенко. "Земля - не полігон", - говорить Колумб у "Людині і зброї". І мріє усю землю пшеницею засівати.

О.Гончар не раз підкреслював, що "література починається з уболівання за людину", справжні твори "народжуються з болю", "обов'язок літератури, мистецтва я бачу в тому, щоб допомогти людині стати людянішою. Адже від рівня її духовності, морального розвитку залежить все наше майбутнє", "потребує сьогодні охорони також і душа людини, наші взаємини людські між собою, література теж хоче прикласти зусиль до того, щоб не розповзалися, скажімо, збайдужіння, зчерствіння, холод, який іноді можна спостерігати між людьми".

Герої О.Гончара - прості трудівники і водночас мудрі філософи, які піднімаються у своїх роздумах до загальнолюдських, планетарних проблем. Такими є не лише герої першого плану, а й такі, як чабан Горпищенко, Дорошенчиха та багато інших; вони задумуються над смислом життя, над призначенням людини, причетності до багатої історії рідного народу, його культури, його мови і пісні, його сьогодення і майбутнього.

Таких людей, які стали прототипами його героїв, він бачив і зустрічав серед трудівників Херсонщини.

У статті "На землях Таврії" ("Правда", 26 жовтня 1957 р.) тепло згадав він про наш край: "У дитинстві доводилось мені багато чути оповідань про Таврію, і завжди в самому цьому слові "Таврія" чулось мені щось сумовите, як в печальній, задумливій пісні народній. Усний батрацький епос, легенди, перекази, розповіді про цей край несли в собі біль страждань, гіркоту нездійсненних надій". І він захоплено розповідає про Каховку часів будівництва ГЕС, про ті зміни, які відбулись тут з того часу. "Коли дивишся на це місто, в житті якого гармонійно поєднались праця, молодість і краса, стає зрозумілим, чому, так любив його чудовий художник нашого часу О. Довженко". Він згадує гірке минуле Каховки, робочий каторжний ринок, "куди йшли з Росії, Білорусії, України безземельні, безкінні, безхлібні продавати в Каховці свою силу, свої робочі руки. Старівся батько, йшли сини, старілась мати, йшли дочки, щоб пройти цю степову батрацьку каторгу, яка безжально випивала їх красу, їх молодість". Ці та інші думки потім знайдуть своє художнє втілення у дилогії "Таврія", "Перекоп" та інших творах. Ось як згадує О.Гончар про роботу над цими романами: "Древня Таврія дивно помолоділа. Помолоділи красень Херсон і Асканія-Нова. Херсон... Я знаю і люблю його давно - і в цьому є, звичайно, свої особисті причини: декілька літ наполегливої праці я провів під його гостинним дахом, працюючи над романами "Перекоп" і "Таврія", а пізніше - над "Тронкою". Книги ці, як відомо, народжувались із життя, із історичної достовірності, яка тут, в "степу під Херсоном" і в самому місті постійно обступала мене" ("Литературная газета", 1970, 23 грудня).

"В Чаплинці відбулась моя перша зустріч з Таврією... з ранніх дитячих літ мені довелося чути про Турбаї; про долю того мужнього села, зруйнованого в кінці XVIII століття, про людей, зселених у колишні степові пустелі. Чути довелося з дитинства і про те, як наші односельці ходили в Таврію на заробітки. Велике враження на мою дитячу уяву справляли розповіді старших про Перекоп, про людей, які вбрід переходили мертвий Сиваш і штурмом брали Турецький вал. Перший мій візит у Таврію відбувся тоді, коли я почав працювати над однойменним романом. І першою була Чаплинка. Для мене вона являлась найтиповішим, найхарактернішим степовим селом, у якому вмістилася, відтворилася сама доля українського народу - важка, героїчна. Все тут ніби переплелося, ніби в образі цієї Чаплинки відтворилася народна судьба, відбився, як промінь в маленькій краплі, великий світ.

Почалося від тих турбаївців-вигнанців, а вірніше навіть сказати, від тієї чаплі, яку вони десь побачили. Вона і провістила людям, що є десь тут водичка, значить, можна й жити."

Широка географія нашого краю постає із творів О.Гончара: Каховка, Нова Каховка, Чаплинка, Асканія-Нова, Хорли, Берислав, Херсон, Цюрупинськ (Олешки), Гола Пристань (Гопри)... А головне, люди (і які люди!), майстерно відтворені художнім словом справжнього майстра.

У статті "Золотий сніп Таврії" ("Правда", 1973, 11 липня) Гончар розповів про голову колгоспу з Голопристанського району, уславленого хлібороба, Героя Соціалістичної Праці М.К.Садового, сподвижника знаменитого комбайнера Марка Браги, який "в молодості здобув трудову славу біля штурвала комбайна, а тепер ось уже, оглядаючи хліба дійсно небаченої сили і моці, Микола Карпович повертався думкою в недалеке і подальше минуле. І мене глибоко зворушує його тепла, навіть ледь сором'язлива інтонація, з якою він говорить про матір, у котрої був одинадцятою дитиною, і про те, як вперше прибув у це село, щоб очолити колгосп, а навколо були лише курай і чортополох. Те, що побачив у післявоєнному запущеному колгоспі, іншого могло б налякати, але ця людина нелегкої мужньої долі не розгубилася. Зразковий механізатор, трудівник із трудівників, він саме тут розкрився якостями народного ватажка, хистом хлібороба." Риси конкретної людини - М.К. Садового  впізнаємо в художньому образі Сави Чередниченка.

Під час зустрічі зі студентами в Херсонському педінституті (1973) - О.Гончар розповів про поїздку в Японію, про те, як там розв'язуються проблеми освіти і виховання, а згадавши про повість "Бригантина", сказав: "Мене надихнула одна із шкіл Херсонщини, я хотів привернути увагу громадськості до проблеми навчання і виховання". Він один із перших звернувся до проблеми навчання і виховання "важких" підлітків, дітей-сиріт - задовго до тих постанов, заходів, що з'явилися пізніше.

О. Гончара, як письменника і народного депутата, знають у багатьох куточках Херсонщини, він побував у різних колективах, які пишаються своєю дружбою, зустрічами з улюбленим письменником. Не раз зустрічався він з робітниками, колгоспниками, представниками інтелігенції, зокрема з молодими виборцями, студентами, курсантами морехідного училища, відвідував прославлений вітрильник "Товариш", який послужив прототипом "Оріона" ("Берег любові"), письменник занесений до книги Пошани вітрильника, зарахований почесним членом його екіпажу. "Не раз бував гостем як письменник і депутат Верховної Ради СРСР, проводжав нас в Одесі на фестиваль вітрильних суден. Про наш вітрильник іде мова в кількох творах Олеся Гончара, а образ Ягнича з роману "Берег любові" - то данина пам'яті нашому колишньому боцманові М.І.Бабичу. Та найголовніше, що твори О.Гончара служать справі виховання молодого покоління",  писав колишній капітан вітрильника О.Ванденко.

Не раз зізнавався О.Гончар у своїй щирій любові до Херсонщини, її працьовитих людей: "Я мов би зустрівся зі своїми героями знову, наче побачив їх у труді," — писав він після зустрічі з учнями однієї з шкіл. "Не вперше мені бувати на Херсонщині, але ця недавня передвиборна поїздка чомусь особливо лягла на душу, - згадував у статті "Вогонь творення" (1966). - Може, що травень був і все квітувало, і високі дощі ходили за нами по степах? Разом із степовим людом ми слухали музику тих майських дощів довгожданих... Було чому радуватися. Та найбільше радували самі господарі степу, ті, кого щоразу мовби знову для себе відкриваєш. У невичерпності своїй виступає щоразу цілющий дух людини-трударя, людини - глибокотворчої, вражає її оптимізм, душевне здоров'я, активність мислення, розум ясний і правдива, відкрита, як степ душа... А яка молодь! Мати довір'я таких людей велика честь".

У статті "Вершини" ("Наддніпрянська правда", 1976, 24 лютого) О.Гончар підкреслював: "Від давніх літ, від тих перших зустрічей, коли писалася "Таврія", життя назавжди зріднило мене з людьми сонячного степового краю. Доводилося бачити цей край в зимах і веснах, в красі золотих урожаїв і в шаленстві нищівних суховітриць, доводилось зустрічати безліч виявів людської мужності, трудової майстерності, хвилюючих свідчень, зворушливої людяності, безкорисливої доброти. Близький тобі цей край ще й тим, що ставав колискою твоїх книг. Не один образ художніх творів був навіяний саме зустрічами з людьми цього краю, чабанами й мореплавцями, з будівниками каналів, з механізаторами і вчителями, глибоко в душу входило те, що бачилось тут на ранкових і на вечірніх зорях, про що розмовлялось з людьми так щиро, відкрито і довірливо. Думаю про Таврію - і щораз світлішає на душі: як багато там друзів, які чудові люди, які самовіддані трударі, що ти їх зустрічав на заводах і в широких степах, на лиманах дніпровських... Вітаю того, хто будує корабель, хто вирощує колос, хто в школі готує дитину до великого життя, хто горінням свого таланту створює книгу, - славна такими людьми Херсонська земля!"

Такою ж теплотою віє і від привітань трудівникам краю і нашого міста, які він неодноразово надсилав: "Вітаю красу Херсона, вітаю його чудових людей. Бажаю вам, друзі, радісної творчої праці і щастя в житті. Вічного квітування цьому сонячному місту нашої прекрасної України. Олесь Гончар". Вартий уваги його запис від 3.VII.1956 p.: "Знову в ріднім степу. Об'їхав Європу, бачив небо Індії, скелі Дувра, озера Швеції... Ні, ніде нема такого неба, ніде не почуєш таких пахощів, як у нас, у степу... Пахне святий хліб. Пахне літо. Торкає такі струни в душі, що їх ніщо інше не може торкнути" ("Дніпро", 2003, 7-8, С. 106).

Олесь Гончар був ініціатором створення Херсонського відділення спілки письменників, допомагав і підтримував наших письменників-земляків теплим батьківським, словом, розумними порадами у їх творчому зростанні, стежив і радів кожному їх успіхові, тепло і щиро згадував про них у своїх усних виступах та статтях.

Ось ще кілька свіжих думок із його записних книжок, опублікованих уже після смерті письменника. 19.V.66 О.Гончар згадує про зустріч з виборцями в с. Осокорівці Нововоронцовського району: "Багато хвилюючого. Будень, як свято. Квіти. Добрі привітні обличчя". Макар Дудченко ("Козак Дудка") називає Гончара "наш Олесь", висловлює "мудрі поради, думки про літературу. "Буде важко — приїзди до нас, - чую звернення "Козака д", - Потім подорож до Гаврилівської затоки, де й досі стоять руїни Фальцфейнівського палацу". А ось погляд на Каховське море й Каховську ГЕС у записі від 20.V.66 p.: "Каховське море рве берег, накидається на нього своїми рудими лапами. Незатишно, непривітно, картина моря пустинна, птахів над ним нема, бо нема в ньому риби - її з року в рік меншає, бо понищено нерестилища, нема корму і ще рівень не постійний - то підіймається, то падає... Всі кленуть це море, воно для всіх безглузде. Так само, як і Каховська ГЕС. Просто дивно: люди в переважній більшості розумні, а робимо стільки дурниць. За одно знищення плавневих річок, плавневого лісу треба комусь руки поодбивати" (ЛУ, 1998, 2 квітня).

Згадки, спогади, роздуми. О.Гончар захоплюється красою асканійського степу, людьми, з якими тут зустрічався: учителями, агрономами, лікарями, зоотехніками... "Це зовсім не сіра й інертна маса, це люди з вогню і крові, і є в них гідність і самосвідомість, оце і є наша сучасна національна інтелігенція. Допомогти б їй, а не дивитись на неї звисока. Я з нею, а не з снобами. Сноби ніколи не були мені близькі" (21.V).

А як його схвилював у Голій Пристані якийсь невідомий простий, в робочому одязі чоловік, який підійшов і сказав: "Олесь Терентійович? Спасибі Вам за Ваші книги. Більше я нічого Вам не скажу". І зник у натовпі. "Згадуються зустрічі цього бурхливого тижня, збори, виступи, схвильовані слова вчителів, десятикласниць і старих жінок-матерів ("захищайте нас, бо сини наші погинули, а ми старі, крім вас, нікому нас захищати"). Облягають думки. В чому ж істина, з ким? У скепсисі, в іроніях, в базіканні про те, що народ примітивний і його треба "підтягати" і т.д.

Ні, буде в мене інший шлях, той, що був досі. І не потрібне мені мюнхенське визнання, не хочу мюнхенської любові. Маю любов іншу, оцю любов трудових людей і їй віддаватиму себе до кінця, з ними бути хочу, я їм потрібен, вони мене прийняли в душі свої... Сьогодні казав їм: - Все, що вийшло добре, зробив з вашою допомогою, все, що гірше, вважайте, зробив сам. І це не тільки жарт. З негідниками воювати, з кар'єристами, з дубовими лобами - це одне, але не переносити це на народ. Він оберігає тебе, дає тобі, наснагу, від нього єдиного чуєш слово підтримки й любові. З ним бути невіддільно - в цьому істина".

У багатьох творах письменника зустрічаємо майстерно відтворені імена, назви, прізвища поширені на Херсонщині.

Нелегким і складним було життя О.Гончара в останні роки. Про це ми дізнаємось із не так давно опублікованих щоденникових записів. 8.03.95 р. він записав: "Існував вибір: замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації. Ось правда того часу. Так, я не рвався на гулагівські нари. До того ж за мною вже були гітлерівські концтабори (в Білгороді й Харкові влітку 1942-го), я звідав уже таке пекло неволі... Гадаю, досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого..."

Або: "Ось якийсь знавець пише про мене: "...весь час перебував на вершині системи". Так це декому уявляється. А хто ж був для тієї "системи" упродовж десятиріч "білою вороною"? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою "ватченки" та "щербицькі", вважаючи, що "його пора сажать".

Він, як людина і письменник емоційно тонка і вразлива, боляче сприймав і переживав несправедливі обвинувачення. Про це запис ІІ.ХІ.85 p.: "Розтану, відійду як хмара дощова, як короткий сон. Тільки б відійти з думкою певною у душі: Україна є, Україна буде! Мене знову цькують не так чужі, як свої. Це найболючіше! Не розуміють того, що як я умру, поменшає світла. Тільки декотрі далекоглядні це усвідомлюють. І смерті я не боюсь. Я повен любові".

О. Гончар в останні роки свого життя підготував до видання своїх творів нову редакцію і висловив з цього приводу цікаві думки: "Всіх... всіх нас (і Яновського, і Хвильового, старших і молодших) треба видавати тільки очищеними, без культівської скверни, що одразу, як луска, осипається під променем совісті, лишаючи істинне, чесне, писане не зґвалтованою свідомістю. Дякую Богові, Божій Матері, дякую долі, що дали змогу мені дожити до днів свободи, коли я міг силою вільного розкріпаченого духу! - наново відредагувати і "Собор", і "Тронку", і "Зорю", і "Людину і зброю"... Справді очищувальну роботу я проробив, я зараз чистий і перед совістю і перед Богом, і перед рідною літературою. Думаю, що Олександр Петрович схвалив би мою вибагливість... Україні маємо дарувати не сталінське сміття, не насильством спродуковане у часи лихі, смертоносні, -Україна має дістати від нас істинне, художньо повноцінне, надиктоване душею, що має ідеалом святу свободу; тобі, Україно прийдешня, в дар від нас, змучених, справді те, чим наш дух трепетав!" - писав О.Гончар у записах про Довженка. А за десять днів до смерті О.Гончар зробив ще один незвичайний запис: "Дякую Богові, що дав мені народитися українцем". Як свідчать очевидці останніми його словами були: "Бережіть Україну!"

Кожна зустріч із письменником сповнювала читачів радістю і гордістю за народного письменника, великого майстра художнього слова, патріарха нашої літератури, всесвітнього інтелектуала. Улюбленого автора і читачів взаємно збагачували такі зустрічі, а скільки таких пам'ятних зустрічей відбулось! А наш південний край, його працьовиті люди давали йому натхнення, піднімали творчий імпульс для написання нових книг, тут він створив не одну із них, і за його свідченням писалося йому у нас легко (хоч знаємо, ох яка це нелегка легкість - праця справжнього майстра!). У Херсонському педінституті широко відзначались 50, 60, 70-річчя, а також 75 і 80-річчя з дня народження разом з інститутом українознавства Київського університету і завершилось науковою конференцією, опублікуванням тез, у ювілейних заходах взяли участь дослідники творчості О. Гончара з багатьох університетів та інститутів України.

На привітання з ювілеєм О.Гончар авторові цих рядків відповів: "Щиро вдячний вам, ректорові і всім філологам Херсонського педінституту за увагу, виявлену мені в ці весняні дні. Як видно з програми, конференція була змістовною, відкрився неабиякий науковий потенціал, і щедрість душі - теж.

Всього Вам світлого!
Ваш Олесь Гончар
12 квітня 1988".

Олесь Гончар багато доброго зробив для херсонців і Херсонщини, велику допомогу він подав у будівництві Херсонської обласної наукової бібліотеки, яка нині за рішенням уряду носить цілком заслужено його ім'я. Тут у травні 1999 року урочисто відкрита "Гончарівська Вітальня", у якій зібрані цікаві матеріали, фотографії, книги письменника та про нього. Тут же проводяться "Гончарівські читання", конференції, цікаві зустрічі із видатними і відомими людьми, пропагується незабутня творчість письменника. Його по праву називають херсонці своїм великим земляком. Добре було б вшанувати письменника ширше. Він цього заслужив своєю невтомною працею і високохудожньою творчістю.

П.К. Параскевич
Информационно-методический журнал издательства ХГУ – „Печатное слово”, 2003 (2)

Календар подій

    123
456 7 8910
11 12 1314151617
18 192021222324
252627282930