М. Братан "Що б там не казали"

«ЩО Б ТАМ НЕ КАЗАЛИ...»

Зі спогадів про Олеся Гончара

Про те, як «трудящі Херсонщини» зреагували на появу роману «Собор» Олеся Гончара, я свого часу розповів на сторінках обласної газети «Ленінський прапор» та «Літературної України» в статті «Собори душ і злидні духу». Завважу нині, що справжні трудящі області, хто мав змогу, залюбки, без ніяких перестрахів прочитали новий твір прапороносця нашого письменства, свого посланця у Верховній Раді Союзу РСР. Такої розгнузданої кампанії псевдоосуду з боку робітного люду, як на Дніпропетровщині, у нас не було. Не виступив проти «Собору» і тодішній перший секретар обкому партії Антін Самойлович Кочубей, що відзначив, пригадую, і сом автор «крамольного» роману.
Найбільше «Собор» налякав обкомівського секретаря з ідеології Миколу Абрамовича Даниленка. «Он же неправильно изобразил робочий класс», — докоряв він мені після мого виступу на телебаченні, де я рекомендував читати й перечитувати «Собор», будучи сам у захопленні від роману свого хрещеного батька в літературі. Той же ревнитель ідеологічної цноти на засіданні обласного літературного об'єднання, куди ми його запросили, заявив буквально таке: «Собор» — неважнецкая книга. Что же он пишет? У женщины шкура на шее — как у колхозной клячи. Где он видел в колхозах кляч? Там же теперь трактора, комбайны...». Як нам було сприймати таке одкровення людини, що упродовж десятиліть возсідала в неабиякому керівному кріслі?
Як голова літоб'єднання, я все ж подякував поважному гостеві і запросив його приходити ще на наші зібрання, додавши не без ризику для себе: «Ми будемо обговорювати нову повість нашого прозаїка, «Монастир» називається.» (Ні в кого такого твору не було). Усі, либонь, зрозуміли мій необачний насміх, але секретар так і не второпав мого злого жарту.
Жартувати ж доводилося несамохіть. Хіба можна було сприймати всерйоз оті звинувачення, що лунали з керівних трибун. Одна компартійна дама з Дніпровського райкому доводила (які там доводи?!), що «Собор» написаний «тяжелым языком». Ще інша її родичка мало не урочисто заявляла, що Гончар на своє п'ятдесятиліття тепер «не получит никакой награды» (звідки вона знала думку столичного найвищого начальства?) Достойний увійти в історію анекдотичний випадок, що стався в Голій Пристані. Першим секретарем райкому партії там був добродушний чоловік, приятель Олеся Терентійовича ще з часу першого його обрання депутатом Верховної Ради УРСР, — звали його Василь Іванович Коваленко. Так ось, почувши десь, чи не по радіо, що роман «Собор» згадано Папою Римським, Василь Іванович, самого роману в очі не бачивши, на ідеологічній нараді поспішив застерегти учительство: «Треба, товариші, бути пильними, Олесь Гончар який видатний письменник, а написав роман про церковників».
Коли пізніше ми з Леонідом Кулішем розповіли авторові «Собору» про цей курйоз, він щиро посміявся із заяви підстаркуватого партійного вожака, будучи переконаним: не зі свого голосу «співав» Василь Іванович. Тим паче, тоді в області серед партійних кадрів ішла пертурбація, йому напевне ж не хотілося розставатися з кріслом першого секретаря. Критика «Собору», одначе, не зарятувала сердегу — на його місце знайшли молодшого, а сам він улаштувався невдовзі директором пансіонату в Залізному Порту.
І ось приїздить до Херсона Олесь Терентійович, знову об-
раний (після «Собору»!) депутатом союзного парламенту. Його радо зустрічають і ті, хто його критикував (жаль було дивитися на їхні перелицьовані парсуни). Знову — зустрічі в трудових колективах, вузах, школах. Теплі слова привітань, квіти, черги за автографом видатного письменника. У тому числі — і на «Соборі», що його багато хто встиг придбати до того, як видання було вилучено з продажу.
Мене, на той час відповідального секретаря обласної письменницької організації, включено до складу тих, що супроводжують Депутата по районах області.
Олесь Терентійович, серед інших місць, планує навідати Голу Пристань. Зізнається, що хоче побачити давнього товариша — згаданого Василя Івановича Коваленка. Він уже знає, що той не секретарює, відомі йому і деталі не вельми чемного випровадження в «забортність». Обурюється: «Хіба ж можна отак розправлятися зі своїми ж кадрами». (На той час уже розправилися і з першим обкому — відома «дачна справа»).
Ідемо в Голу Пристань і далі — в Залізний Порт. У райцентрі пожаданого гостя зустрічають його палкі шанувальники (а він їх поважає навзаєм) — побратими, голови колгоспів Микола Карпович Садовий і Степан Григорович Терещенко (які стануть відтак прототипами колгоспних вожаків у романі «Берег любові»). Треба було бачити, яким святковим настроєм віяло від обох, як просвітлів, ожвавився Олесь Терентійович від зустрічі з цими життєрадісними степовими богатирями. Ідуть разом з нами до моря, обіцяють, що на вечерю буде обов'язково молоко таке, як в антилопи-канни, в Асканії-Новій. Розповідають про одвічні хліборобські клопоти, скаржаться, що до селянина ставлення в державі недержавне, вірять, що настане час — і слова «хлібороб», «селянин» звучатимуть гордо.
У Залізному Порту серед численних пансіонатів і пансіонатиків в одному з найбільш впорядкованих, озеленених і заквітчаних, у дерев'яному будиночку біля самого моря знаходимо засмаглого до чорноти, з потрісканими губами, колишнього «господаря району». Уздрівши нежданого, але такого бажаного гостя, він явно розгубився, — згадав, напевне, і свою «критику» його нового роману, вийшов навстріч, потиснув руку йому, а що сказати — слів не добере...
Замість привіту — скарга, не скарга, але й не похвальба: — Оце ж я тут... на краю, на одшибі, далі нікуди, далі — Турція.
Напругу зустрічі знімає неповторна усмішка Гончара, делікатно змовлені слова моральної підтримки, та ще ж і голови колгоспів — мовляв, не все втрачено, море грає, життя триває...
Була вечеря в тому ж таки дерев'яному будиночку, і молоко антилопи-канни таки з'явилося, але ж з-під червоної степової, — просто в нього колгоспні городії додали вершків, аби зрівняти за жирністю з антилоп'ячим. Олесь Терентійович сміється від душі: ну ж витівники, це ж треба — Африка серед степу!
Коли споночіло, вийшли на побережжя подихати свіжим морським повітрям, і в замріяній тиші Олесь Терентійович розповів про свою зустріч з приводу «Собору» з Підгорним у Москві, до якого надійшло була суплика-донос із Києва. У ній червоним олівцем підкреслювалось: «приносит вред советской власти».
Облягаємося на ночівлю, Василь Іванович поселяє мене в одній кімнаті з Гончаром. Я перечу:
— Що ви робите? Йому треба побути наодинці, невже немає вільної кімнати?
Директор пансіонату махає рукою — нехай там що! — і відчиняє двері кімнати-люксу, що бережена для міністерських чинів.
Сам відтак заходить до оселі, де ночуватиму я, лягає одягнений на біле простирадло і мрійно мовить: — Що б там не казали, а після Коцюбинського у нас такого письменника, як Гончар, немає!
Ось тобі і — «треба бути пильними, роман про церковників». Він, звичайно, не читав доповіді Гончара на з'їзді письменників, де було сказано: «там, де поставив крапку Коцюбинський, починається Головко». Але ж, Головко і Гончар, справді, — рівновелики.

Микола БРАТАН 

Календар подій

      1
234 5 678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30