Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Частина 4.

Ярослав і Євстрат

Ярослав із Євстратом зустрілися випадково (чи випадково?). Вони ішли асфальтованою широкою вулицею міста один одному назустріч. Ярослав у руці тримав стос газет національного патріотичного спрямування, а Євстрат - букет квітів.
Вечоріло. На автомобільних бензозаправних станціях засяяли гірлянди різнокольорових електричних лампочок, у висотних будинках засвітилися вікна, і люмінесцентні реклами та вивіски на магазинах і ресторанах: «Девичья весна», «Berg Hoff», «Старушка», «Sekond hend», «Астера» та інші (вірус мавпування чужинних слів космополітичними совковими підприємцями оживлювався). Між них деінде визирали вивіски українською мовою: «Хліб», «Взуття», «Крамниця», «Меблі»…
Денний шум на вулицях притих, пішоходів і автомашин поменшало.
У кінці вулиці, навпроти бензозаправки «MAXIMA – OIL» - лісопосадка. Кілька років тому «міські батьки» було задумали там заснувати молодіжний парк, побудувати атракціони відпочинку і розваг… Посадили декоративні кущові рослини, викопали ями для посадки дерев… і забули. «Парк» заріс густоліссям, кущовими заростями і бур’яном. У теплу пору року там знаходять собі притулок нічийні голодні собаки і бомжі. Хоч нападів собак на людей і пограбування перехожих бомжами не було, але із мешканців міста навіть у денний час мало хто туди заходить, - прошкують окружною дорогою. Особливо після прикрого випадку, про який довго говорило усе місто. На травневі свята два бомжі повісилися (чи їх повісили) на одному дереві. Бомжів поховали на міському кладовищі, але між людьми пішов поголос, що їх закопали там, де вони знайшли свою смерть. Хтось навіть своїми очима бачив їхню могилу, і тепер, коли настають свята, кажуть, могила вночі ворушиться, мовби хтось із неї хоче вилізти.
На початку лісопосадки, метрів за двісті від бензозаправної станції, височить скульптурна споруда - Меморіал жертвам тоталітарного режиму: у граніті стоїть обплетений колючим дротом в’язень, мов Лаокоон зміями, а поряд, вкопаний у землю, високий дерев’яний хрест.
Меморіал спорудили активісти Народного руху України спільно з націонал-демократичними громадськими організаціями на початку 90-х років як символ високого людського духу і жертовного служіння національній ідеї. На постаменті пам’ятника викарбували напис: «Жертвам комуністичного тоталітарного режиму».Але напис тримався недовго. Вночі якийсь вандал видовбав слово «комуністичного» і вкрав бронзову обшивку скульптури. Опісля, коли демократи реставрували статую, біля неї щороку в поминальні дні священики різних конфесій правлять заупокійну службу по жертвах тоталітарного режиму, активісти національно демократичних поглядів мітингують, а поети читають свою патріотичну поезію.
Ярослав і Євстрат зустрілися саме навпроти Меморіалу.
- Здорово, Ярославе! Не впізнаєш?
- Щось не пригадую.
- Не пригадую? Мітинги «На майдані коло церкви…» забув? Живий ланцюг єднання на автотрасі забув? А я тебе, старик, здалека впізнав. Дивлюся - він: Ярослав! Високий, енергійна хода, перша скрипка на мітингах… Бігає і бігає зі стосами свіжої преси, виступає на конференціях, бере активну участь у політичних диспутах, пише дописи до газет, воює за незалежність України. Тоді я дивився на тебе і думав: не довго горітимеш, брате, швидко спалиш себе. Але, бачу, помилився. Ти «вічний революціонер», як поет писав:
-Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Ні, Ярослав не забув Живого ланцюга єднання.
Маховик «горбачовської перебудови» набирав великих обертів і його було не зупинити, хоча старі партійні функціонери і намагалися таке зробити. Події свідчили, що зворотного процесу не буде, совєтський динозавр, розтоптавши живі душі людей, неохоче, але незмінно відходить у своє небуття. Суспільство, переступивши через нав’язаний комуністичним режимом страх, заговорило про національне і моральне відродження, демократію і незалежність. Неправда, яка трактувалася як правда, знову стає неправдою; теми, на які було накладено табу і знаходилися за сімома печатями, вивільнюються, у пресі появляються свідчення про конкретні особливо жорстокі акції знущання над в’язнями у лагерях ГУЛАГів. Ще озираючись, але упевненіше заговорили про розстріл українських письменників і священиків у Сандормоху, масове поховання знищених тоталітарними режимами безневинних людей у Биківні, Бабиному Яру, на Соловках, Магадані, Колимі…
Того дня Ярослав, незважаючи на застереження тещі («Тебе в тюрму посадять»), на ручній швацькій машинці пошив блакитно-жовте полотнище, і поклавши його до дерматинового портфеля та одягнувши тепле драпове пальто і заячу шапку- вушанку, вибіг надвір - і встиг: замовлений Народним Рухом автобус ще стояв на вулиці, очікував пасажирів, які поїдуть на автотрасу, де візьмуться за руки з людьми навколишніх поселень і створять іздовж траси живий людський ланцюг, що символізуватиме прагнення усіх громадян України (сходу і заходу, півдня і півночі) до національного єднання і демократії.
Коли приїхали на трасу, там уже стояла юрба людей. Особливо багато молоді: студенти, школярі. Впродовж траси юрбилися духовно окрилені люди з транспарантами: «Свобода - наш маяк!», «Демократії - так! Диктатурі - ні!», «Наша сила – в єдності!», і їхні обличчя світилися доброзичливістю і твердістю духу. Погода, хоч була зимова, але тепла, сонячна. Снігу обмаль, біліє лише в низинах та гаях.
На обочині траси середніх років чорновусий, ясноокий, без головного убору бандурист, оточений людьми, співав високим тенором:

А вже років двісті,
як козак в неволі.
Понад Дніпром ходить,
Викликає долю:
Гей, гей, вийди, доле, із води!
Визволь мене, серденько, із біди!

Не вийду, козаче,
Не вийду, соколе.
Ой рада б я вийти,
Так сама в неволі.
Гей, гей, у неволі, у ярмі,
Під московським караулом у тюрмі.

Якийсь підстаркуватий чоловік з м’ясистим обличчям, в ондатровій шапці і зимовому пальті з каракулевим коміром, злісно вигукнув:
-Ей, ти!.. Что пойошь! По тєбє тюрма плачет!.. Москва еще не сказала своего последнего слова. Не забывай!..
Бандурист мовчки довгим вивчаючим поглядом подивився на чоловіка. Той не витримав погляду, щось невдоволено пробурмотів собі під ніс і відійшов убік. А бандурист заспівав нову пісню:

По дорозі жук, жук, по дорозі чорний.
Подивися, дівонько, який я моторний.
Подивися, озирнися, який я удався,
Хіба даси купу грошей, щоб поженихався.

Ярослав дістав із портфеля полотнище прапора, прикріпив до древка і високо підняв над головою. Ширококрилий блакитно-жовтий стяг вільно залопотів на вітрі, розцвів у небі, неначе чарівний диво-птах, якого не було, але люди знали, що він є, і ось тепер появився на їхню радість.
Натхненний революційним духом, Ярослав з піднятим прапором пішов до іншого гурту людей.
Там, у колі студентів якогось інституту, тримаючи обома руками розгорнуту книжку поезій Максима Рильського, стояв довгов’язий у рудій волохатій шапці студент. Він щойно прочитав якогось вірша і тепер з гордо піднесеною головою говорить:
- Із висоти сьогоднішнього дня ми бачимо світло гуманізму…
Його на півслові перебила середнього зросту чорнява студентка в пальті з капюшоном на голові:
- Іване, не ораторствуй! Ти не на комсомольських зборах. Рильського знаємо. Давай Франка!
- Франка? Не пам’ятаю…- винувато промимрив студент.
- Філологи, хто знає щось із Франка? Галинко, знаєш?
- Знаю «Мойсея», - відповіла дівчина також чорнява і також у пальті із капюшоном.
- Давай!..
Галинка ступила крок уперед до центру, взялася за край голубого з білими цятками шарфа, що обмотував її шию, перекинула його через ліве плече, і жваво прибравши позу натхненного декламатора, почала із пам’яті читати чистим високим голосом:

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом,
вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?..

Присутні із затамованим подихом слухали декламаторку. Здавалося , що у глибокій тиші навіть було чути як в єдиному суголоссі бухкають їхні молоді серця, наповнені свіжим повівом свободи, якої досі не знали.
Нараз високого зросту чоловік із сивими підстриженими вусами в офіцерській шинелі без погон і у високій папасі без червоної зірки гукнув:
- Андрюха, ти де!?
- Я тут, дядя, - озвався із гурту білявий крутоплечий юнак.
Він стояв навпроти Галинки і, мов зачарований, поїдав її очима.
- Ти куди мене привіз? Тут націоналісти!.. Де машина? Вези мене додому. Чуєш? Вези додому!
- Полковник знову почав качати свої права, - хтось сказав у гурті.
- І качатиму!.. - не втихав полковник у відставці. - Це все штучки Горбатого. Докерувався!.. Немає на вас Сталіна! Скоро на голову вилізете. Лібералізм… демократія… незалежність… Ви що подуріли?! Андрюха, вези мене додому!..
Легкове авто «Запорожець», проїжджаючи мимо гурту, раптом, скрегочучи гальмами, зупинилося. З машини вийшов з тонкими вусиками, чорноволосий, у чорній шкіряній куртці, молодик і, підійшовши до Ярослава, приязно сказав:
- Парень, крім твого бунтівливого прапора тут ще аж два!- він оглянувся. - Вибачаюся, не два, а вже три. - Сідай до мого «лімузину» і поїдемо трасою. З вікна машини триматимеш прапор, і його побачить той, хто ще не бачив. Ну, що? Поїхали?
- Поїхали, - зголосився Ярослав.
В автомашині було дві молоді особи: біловидий чоловік у рогових окулярах з м’яким поголеним обличчям і молода, вродлива жінка у білому суконому береті, з-під якого випадали пасмочки русявого волосся.
- Ура!.. – весело вигукнув молодик. – Нашому полку прибуло! Як тебе звати?
- Ярослав.
- Княже ім’я. Одразу видно: батьки - патріоти Київської Руси. Угадав?
- Угадав.
- На автостраді давно?
- Зі школярських років, коли батька репресували ні за що…
- Він живий? – співчутливо запитала жінка.
- Замордували на Колимі.
У салоні авто запала тиша. Розкутості як не було! На обличчях пасажирів появилася тінь смутку, кожен подумки почав гортати сторінки історії України: масові репресії, голодомори, розстріли української інтелігенції… Першим заговорив молодик в окулярах:
- Біографія нашого народу сумна, але і героїчна. Народ, головне, має непохитну віру в своє майбуття і готовність на самопожертву в ім’я свободи.. Недавно мені один знайомий професор навів цитату із Франка: «Коли б могутність народу вимірювалася пролитою кров’ю і слізьми, то український народ був би наймогутнішим». Це гірка, але правда, і вона навіки вписана у пам’ять народу. Наша задача…
- Яка? - перебила запитанням жінка.
- Намагатися зробити так, щоб нація ніколи не проливала ні сліз, ні крові за свою свободу, - він поклав руку на плече Ярославові. – Друже, давай знайомитися. Мене звати Максим, а отого з вусиками - Євстрат, а оцю красуню, яка народилася з піни морської, Люся.
- Максиме, ти говориш неправду, - обізвався Євстрат. - Люся не могла народитися з морської піни. Морська піна солона, а Люся навпаки. Вона народилася з дніпрової піни на Карантинному острові, що біля Херсона, і вона яскрава особистість, заслужений педагог.
- Чим яскравіша особистість, тим людина самотніша, а Люся не самотня, ми за неї стоїмо горою.
- Максиме, краще стій горою за Україну, це буде корисніше, - доброзичливо з привабливою усмішкою мовила Люся. - Не сотвори собі кумира. Чув таке?
- Чув і клянуся, що більше червоних кумирів не матиму. Хай їм чорт!
- Що я казав!.. Чого бажає жінка, того бажає Бог, - запускаючи двигуна, вигукнув Євстрат. – Люся - патріот, не те, що ти, конструктор нездійснених мрій.
- Чому нездійснених? Моя мрія здійснюється сьогодні. Ми вже бачимо світло в кінці тунелю.
- Ну гаразд, гаразд!.. Закавуй рукава, продовжуй здійснювати, а ми допоможемо. А тепер по.. їхали!
І авто покотилося трасою з великим прапором над автівкою. Люди, побачивши синьо-жовтий стяг, гучно вітали вигуками, махали руками.
- Ярославе, підніміть вище прапор. Не схиляйте до землі, - зауважила Люся.
- Намагаюся підняти, але вище душі не можу.
- О, Ярослав заговорив афоризмами. Це похвально, - долучився до розмови Максим. - Не може правда вічно спину гнути!
- Ви подивіться скільки людей на трасі! Який довгий ланцюг, і кінця не видно! - радісно вигукнула Люся, - Це тільки ті, хто з нами, а хто не з нами, де вони?
- Хто не з нами, той ще сидить у запічку, - мовив Ярослав. - Боїться аби чого не вийшло. Нас протягом десятиліть навчали як не любити Україну, тепер ми повинні навчитися як її любити.
- Правильно говориш, Ярославе. Любов - будує, а нелюбов – руйнує. - сказав Максим, - СРСР скоро почиє в бозі і ми будемо вільні в любові.
- Може й так, але гроші – краще, - озвався Євстрат і озирнувся.
- Ось саме цього від тебе, Євстрате, і не очікував. Чому тоді з нами? Іди роби гроші, - розчаровано дорікнув Максим.
- А хто сказав, що я проти України? Мудрі кажуть: якщо народ пам’ятає свого пророка, то такий народ житиме. А ми пам’ятаємо? Ні. Бо у нас його не було і немає.
- Як - «немає»! - вигукнула Люся, - А Шевченко - не пророк?
- Шевченко – поезія. А я кажу про національного лідера, вождя народу. Його у нас не було і немає.
Запала неприємна мовчанка. Максим нервово зняв окуляри, пальцями протер скельця, одягнув, і знову зняв.
- Євстрате, ти чого приїхав на трасу? Я тебе не розумію. Правильніше, починаю розуміти. У тобі ще дві протилежності: голова в норі, а хвіст назовні. Наприклад, я твердо вірю: сучасний час працює на Україну.
- Хіба я проти? – Євстрат залишив кермо, підняв руки догори. - Я обома руками - за!
Некерований «Запорожець» стрибнув на якійсь дорожній виїмці, звернув на обочину.
- Кермо!.. Кермо тримай! - злякано вигукнула Люся, хапаючись за спинку переднього сидіння. – Повбиваєш нас!..
Євстрат схопив кермо, зупинив авто.
Рух на автотрасі майже припинився. Дорога сірим широким полотном стелилася паралельно до засніженого лісу. Людей не було.
- Далі їхати не будемо, - обернувся до Максима Євстрат. - Ланцюг закінчився. Є вчасна пропозиція: жінкам - наліво, а чоловікам - за кущі - направо.
Першою вийшла з автомашини Люся і підтюпцем побігла в ярок. Останнім - Євстрат.
Він хряснув дверцятами автомашини, поправив прапор, що звисав з вікна і вже було перейшов придорожню траншею, як біля його «Запорожця» зупинився «Москвич», звідти вийшов довготелесий у джинсах мужчина, вихопив із «Запорожця» прапор, розірвав полотнище і кинув на обочину. Це сталося так швидко, що Євстрат навіть не второпав, що той робить. Нараз крикнув:
- Ти що робиш, мерзотнику! - і побіг до нього. Але той уже сів до авто, Євстрат лише встиг схопити його за ногу і стягнути черевика. «Москвич» злякано загарчав, і пирскаючи чадним газом, помчав трасою, зник за поворотом…
Відтоді майнуло майже десять років. Перші два роки вони зустрічалися, бачилися на мітингах, а потім Євстрат, як у воду впав. Ярослав було подумав, що той виїхав із міста, але якось прочитав, що він депутат міської ради, і зрадів за нього (кожен іде своєю дорогою). І ось тепер зустрівся.
- Пробач, друже, одразу не впізнав. Ланцюг єднання на трасі пам’ятаю до ниточки. Черевик ще у тебе?
- Так, бережу, як реліквію. Лежить на полиці, до нього причепив ярлик з написом: «Оцього мерзенного черевика я особисто полонив у лютого ворога у січні 1990 року на трасі Єднання». Показую знайомим і розповідаю, як я воював за наш прапор…
- І тепер воюєш?
- Воювати? Ні. Війна не для мене. Я свого досяг і мені байдуже хто куди і кого тягне. Моя хата скраю. Я роблю гроші. Не чіпай мене, і я тебе не чіпатиму.
- І багато маєш грошей?
- Грошей багато, а ворогів більше. Коли б ви, політичні, допомогли мені їх витравити, тоді б і я, можливо, повірив би в утопію, що можна зробити земний рай для всіх гомо сапієнсів, і почав би ходити на мітинги та брати участь у публічних диспутах. Земного раю, друже, для всіх ніколи не було і не буде. Люди залишаються бути різними за породою, інтелектом та здібностями. Бог створив людину, а там хай вона розбирається сама із собою. Я прагматик, а не романтик.
Він замовк, увагу привернула людина біля Меморіалу.
- Що вона робить? Фарбує статую у темноті? - наче сам себе запитав Євстрат.
- Не розумію. Мабуть, фарбує…
З тильного боку Меморіалу вийшов малого зросту чоловік і почав сокирою рубати хрест.
- Вандал! - крикнув Ярослав і побіг до нього.
Чоловік кинув сокиру і зник у кущах лісопосадки. Одразу той, хто червоною фарбою мастив статую, злякано стрибнув із п’єдесталу і впав, швидко звівся на ноги, але перечепився через відро із фарбою, і знову впав. Ярослав встиг схопити його за комір і притиснути до землі. Це був підліток. Він увесь тремтів, як зловлений шкідливий тхорик.
- Дядечко, не бийте… - заволав благаючим голосом хлопець.
- Тебе ні бити, а вбити треба! - підійшовши, сказав Євстрат. - Ось зараз ми тебе вб’ємо і тут же закопаємо. Чому нівечив статую? Хто послав?
- Владлен Нікітіч.
- Хто він?
- Не знаю.
- Дав гроші? Скільки?
Хлопець не відповів. Зіщулився, лежав, підібгавши під себе коліна.
Ярослав з гіркотою у серці оглянув статую, - він брав активну участь у її спорудженні. І ось тепер вона нечестивцем знівечена,обляпана фарбою, плаче червоними слізьми, і ті сльози котяться по обличчю статуї, спадають на худі, заплетені колючим дротом руки.
Акт вандалізму боляче вразив Ярослава. Він не розумів, як у людини може піднятися рука на пам’ятки культури історії, символи релігії. Хто нею править, яка темна сила, задля чого і задля якої мети? Як змінити людину, яка за часів тоталітарного режиму інфікувалася совковою свідомістю? Адже ж не може людина залишатися вічно в коконі темноти, повинна вийти з нього і прямувати до цивілізації.
Ярослав обійшов довкола Меморіал і звернувся до Євстрата:
- Допоки не висохла фарба, треба її змити, і це зробить оцей малий вандал. Ти покарауль його, а я збігаю на заправку та принесу солярки.
- Гаразд. Покараулю, якщо за той час його не вб’ю.
Ярослав сходив на бензозаправну станцію, купив дволітрову бляшанку солярки і повернувся. Євстрат стояв біля хреста сам.
- Де хлопець?
- Утік.
- Неправда!.. Відпустив… А треба було повести в міліцію, там довідалися б хто такий Владлен Нікітіч, і може, попередили б нові акти вандалізму. Тепер засукуй рукава, будемо мити статую самі.
Євстрат стрепенувся:
- Ні!.. Дурних немає. Свідком у міліції не буду. Заляпати своє чисте ім’я? Не хочу. Мити також не буду, це не моя, а ваша політична справа. Я в такі ігри давно вже не граю, маю багато своїх проблеми. На дрібниці не розколююся… До побачення!..
Нова хвиля обурення охопила Ярослава. Було над чим замислитися. Хто він тепер? Адже ж хвалиться, що патріот… зберігає черевик … воював за прапор… проявляв мужність… А насправді?..
Ярослав із тяжкою думкою ступив на постамент статуї і почав змивати фарбу. Фарба змивалася легко, і він за чверть години завершив роботу.
…Роки спливали, час летів, неначе на крилатих конях, і в повсякденній роботі Євстрат випав із пам’яті (таких євстратів багато). Але одного дня, проїжджаючи містом, на багатолюдній вулиці побачив великий магазин з вивіскою над дахом «OST», і йому захотілося туди зайти. Ледве переступив поріг, як ніс до носа зустрівся з Євстратом.
- О, це ти, Ярославе! А я тільки вчора, було, подумав про тебе. А ще, кажуть: телепатія - вигадка, мовляв, думка на віддалі не передається. Передається! Ходімо до мене, поговоримо.
- Ти тут працюєш?
- Чому «працюєш»? Це мій магазин.
На першому поверсі у просторому кабінеті з широким вікном, в якому були відчинені фрамуги, Євстрат зайшов за великий стіл, сів у м’яке шкіряне крісло і запропонував Ярославові сісти на стільці, що біля столу.
- Дивуєшся? - порушив мовчанку Євстрат. - З нічого зробив оцього магазина… Звичайно, добрі люди допомогли. Але що я хочу сказати, -
він замовк, відвів пронизливі темнокарі очі від Ярослава, прикусив нижню губу, задумався. - Хочу активніше послужити народові… Підтримати демократію...
- Хіба досі не підтримував?
- Підтримував. Але зараз всіма фібрами душі почав відчувати, що торговельне поприще для мене замале. Я не дурніший від отих, хто нагорі, у Раді. Можу по-державному мислити. Зрозумів?
Ярослав не розумів. Чого хоче? Стати меценатом, давати гроші на культуру, допомагати матеріально малозабезпеченим родинам?
- Євстрате, підтримай дитячі садочки… Захисти українську книжку. Російськомовна література, як тать у чорну ніч, заполонила магазини.
- Ні, ти не зрозумів. Дитячих садочків багато, а я один. Зрештою, і моя каса - не бездонна бочка, я вже багатьом і садочкам, і культурі щедро допоміг (збрехав і оком не моргнув). Відкрию тобі як другові секрет… Одна у нашому місті смердючка перешкоджає мені приватизувати будівлю кінотеатру, яку хтось підпалив, і тепер стоять лише стіни. Я на оту руїну вже витратив лантух грошей, а віз і досі там. То зараз на мілизні, але скоро вилізу із боргів і матиму багатий зиск… Тоді широко допомагатиму, кому буде потрібно.
Він замовк, поклав долоні на стіл, мовби хотів звестися, але не звівся, а втупивши очі в Ярослава, промовив:
- Конкретно. Не за горами вибори. Зрозумів? Я профінансую вашу партію, дам стільки грошей, скільки забажаєте.
- Даси просто так?
- Ні, так гроші ніхто не давав і не дає. Дам зелені, а ви запишете мене до списку першої десятки кандидатів у депутати... Зрозумів?
- Тепер зрозумів. Але, пам’ятаю, ти колись казав, що твоя хата скраю.
- Ну, знаєш, усе на світі міняється. Хочеться побувати ще нагорі, у центрі політичних подій, повоювати за добробут рідного народу…До великої державницької роботи руки сверблять. Я не плакальник. Вірю у свій розумний розум. Я - за демократичну владу, незалежну Україну і справедливі закони для народу, для тих, хто щоденно працює в поті лиця свого. Теперішній людині що потрібно? Потрібно те, що і колишнім люмпенам, які жили дві тисячі років тому: хліб і видовища. Ці слова сказав Юлій Цезар. Він був мудрим…
- І його вбили… - додав Ярослав.
До кабінету зайшла секретарка («Євстрате Рувимовичу, вам телефонували». – «Я зайнятий. Нехай зачекають»).
У розчинене вікно вірвався свіжий протяг, зашарудів паперами на столі. Хтось знадвору зазирнув у вікно.
- Якого біса! - гукнув Євстрат. - Він підійшов до вікна і зачинив фрамугу. - Казав своїм: зафарбуйте нижню половину вікна. Не зробили. Цікавий тепер народ. Усе хоче бачити своїми очима. Ну, а ти як?.. Мою пропозицію підтримуєш?
Ярослав звівся зі стільця:
- Треба подумати. Поговорю з нашими.
- Ось і ладушки!.. Нехай наша розмова залишається пока між нами.
Із кабінету Ярослав вийшов до приймальні, сказав секретарці:
- До побачення.
Вона відповіла:
- До свіданія!.
Повільно пройшов вузьким коридором із анфіладою дверей, вийшов у вестибюль. Спішити не було куди, і він вирішив випити чашечку кави в буфеті. За кілька хвилин до буфету зайшла схвильована секретарка з двома охоронниками магазину і, показуючи пальцем на нього, сказала:
- Він.
Далі сталося, як у кіно. Охоронці схопили його під руки і зачинили в якійсь комірчині.
- Ви підозріваєтеся у вбивстві Євстрата Рувимовича. Будете під нашою охороною допоки приїде міліція…
- Кого вбито? – не зрозумівши, запитав Ярослав.
- А то не знаєш! Євстрата Рувимовича..