з розділу 2
Фрагменти з нової книги:
Срібна голка і нить золота:
вірші та поеми /Анатолій Кичинський;
за ред. авт. – Херсон: Наддніпряночка, 2010. – 300 с.: іл.
* * *
По залізних дахах
в голубім перегоні
продзвеніли дощі,
мов підковами коні.
Блискавиці шабель
оголив ескадрон –
кров річок та озер
затопила ґудрон.
Грім іржання стиха –
даленіє кіннота.
На електродроти
сіли сохнути ноти.
Вітер з горел півнів
мідні звуки вийма.
Та ще ринва співа,
мов похідна сурма.
І стоїть у сльозах
біля нашої хати
яблуневий садок,
мов лоша яблукате.
* * *
Ще дерева – зелені-зелені,
ще до дна прогрівається Буг,
ще вдихають у плавнях легені
тихих заводей літеплий дух,
ще погойдує хвиля в лимані
малахіт прибережних латать,
ще вітрильники, леготом гнані,
на побачення з морем летять,
ще на березі липа, як вулик,
біля самого вуха гуде,
ще душа віднаходить притулок
і радіє у нім як ніде,
ще над нею ні хмарки немає,
ні листочка сухого нема,
ще печаль її не обіймає
і за втраченим жаль – не пройма,
ще далеко до дня, коли осінь,
золотим захлинувшись плачем,
двері вирію журноголосі
відімкне журавлиним ключем.
Надвечір
Пропісоченою сонцем дорогою
зі степу, завширшки в море,
корови обережно несуть морські міни,
що ладні от-от вибухнути молоком.
Вода річкова парує
і стікає в пісок із мовби свинцевих весел,
і, мов кавунові скибки,
лежать на піску човни.
Бджоли висмоктують рештки нектару
із сонячних плям на дірявій тіні винограду,
і трава під пташиними тінями
прогинається в напрямку гнізд.
Соняшники витягують шиї на захід,
а кручені паничі тим часом,
звивистими шляхами добравшись до телеантен,
намотують на вуса останні новини.
В розріджене шпаками повітря вишневого саду
проникає прохолода випраної білизни,
і скручене листя в передчутті роси
розкривається догори долонями.
Чорно-червоні перлини
знемагають у мушлях вареників.
Іще один день збирається вислизнути
вишневою кісточкою із пальців.
* * *
Медовий місяцю мій липне!
У сотах свіжої стерні
стоять густі, медові дні.
Земля до неба так і липне.
В меду злипаються уста.
І пахне світ, як медозбірня.
І провідна зоря вечірня –
як меду крапелька густа.
Дорога тягнеться, як мед,
і густина її медова –
солодка, наче рідна мова.
…Про що ж тоді,
йдучи,
поет
мовчить гіркавинкою слова?
Наприкінці літа
Наприкінці літнього дня
потоки зеленого світла трави і дерев
по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі Адамів та Єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев
і сад над рікою і яблук натрушених рінь
на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п’є свою тінь
збурунене тіло ріки до камінного дна
прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня
на слухання звуків гортанних що в тишу хистку
летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску
* * *
В осінніх барвах розкошує око.
Качки з води, мов до-ре-мі-фа-соль,
по висхідній злітають над бароко
плакучих верб, над ґотику тополь –
над рідні стіни,
найрідніші стіни,
які не перетворяться в руїни,
дарма що з них до решти обліта,
відлущуючись, мазка золота.
Осінь.
Гравюра на дереві
Здійнявши до неба
порожні очниці гнізд,
одне за одного тримаючись,
дерева
бредуть наосліп
уздовж дороги.
* * *
Безвітряний вечір. Дорога осіння.
Небесна замріяність праху земного.
Прекрасна пора для збирання каміння
опісля пори спотикань через нього.
На ОСіННьО-ЗиМОВій МЕЖі
За птаством листя димом відлетіло.
В зимову далеч сонце вируша.
З останніх сил тримається за тіло,
побоюючись вічності, душа.
* * *
Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ,
доторкнутися до останнього журавлиного клину,
після чого за мить осліпнути
від білого-білого зимового сонця,
аби лиш не бачити чорної смуги,
що тягнеться упродовж та уздовж
сірого розбитого асфальту,
сірих облич у сірому натовпі,
сірих провінційних буднів –
усієї цієї сірості, породженої
змішуванням білого і чорного кольорів,
що лізе, і лізе, і лізе
навіть через заплющені очі в мозок,
в оцю речовину сірого кольору,
яка ладна вже вибухнути,
аби лиш не мати нічого спільного
зі всією цією сірістю, сірятиною, сіризною,
дивитися на яку нестерпно боляче,
а тому краще осліпнути,
аби вдруге прозріти
перед сірою грудочкою землі,
перед сірим горобчиком над сірою стріхою,
перед сірою татовою шинелькою,
перед сірою маминою куфаєчкою
і довгим, як дорога додому, поглядом
шукати себе
у сірих зіницях попелу.
* * *
Усмішки загнано в кутики губ.
У садоводи іде лісоруб.
За листопадом іде снігопад.
В тому, що холодно, винен – не сад.
Падає погляд у сад – і на пні
сумно розходяться кільця річні.
Сіверкий вітер гуде в димарі.
Дрова не винні у тім, що сирі.
* * *
Відчиняються двері – мов підошви риплять.
Зачиняються двері – мов зубами скриплять.
Як не вітер, то протяг до хати заносить
дим і попіл, і холод осінніх багать.
Застигає листочок – сургучева печать –
на зачинених дверях, що все ’дно не мовчать.
Прищемивши до болю твій погляд у небо,
голосами гусей тобі двері ячать.
* * *
Пролітаючи над листопадом,
вітер задмухує тополині свічі.
З висоти польоту відносно солодкого
вітчизняного диму
йому видно, як на долоні,
всі дороги на світі,
99 відсотків яких,
виявляється,
ведуть не до Риму.
У всякого своя швидкість.
Народжений повзати равлик
далеко позаду залишив зайця,
котрого шматують круки.
Шукаючи воду,
котра іще пам’ятає
риб, що ненавиділи рибалок,
доводиться бовтатися у тій,
котрою Пілат
умив руки.
Голівками цвяхів
з долонь визирають
кісточки розчавлених ягід калини.
Слово боїться застрягти у горлі,
наче клаустрофоб – у ліфті.
Осінь вітчизни –
кольору, вологості і температури глини,
видлублюючи яку з-під нігтів,
гризеш собі лікті.
* * *
Ніч
сича виймає із дупла,
наче стогін з рота лісника.
Листя років, спалене дотла,
ледь ворушить пам’яті рука.
Скиглить пес, нанюхавши біду.
З пальців лист останній вислиза.
На долоню всохлу та бліду
жолудева падає сльоза.
Наступа на вогнище пітьма.
Ламань димом очі напува,
полум’ям рушницю обійма,
попелом патрони набива.
Вуха, прислухаючись до губ,
мов крізь вату вчують через мить,
як собака виє і як дуб
моторошно дошками скрипить.
* * *
Новорічної ночі
ми знову не спатимем, браття.
Назбираємо хмизу,
розкладемо веселе багаття.
Загоренить димок…
Нагадає димок той про час
і на дух його прийдуть
ще не зрубані сосни-ялиці
і, холодні й голодні,
на вогонь позлітаються птиці –
ті, що кидають небо,
та ніколи не кидають – нас.
Навіть звірі незлі,
що боялись вогню та людини,
з темних нетрів до нас
новорічної вийдуть години.
Наче листя осіннє,
шелестітиме сніг біля скронь.
І, мов скресла ріка,
поміж нами тектиме розмова,
і в очах звірини
щось таке вже подібне до слова
заворушиться раптом,
наче в мокрому хмизі – вогонь.
