Тоді я лише бавився в поета, А Ви були у класиках, коли До мене раптом просто із портрета Ви підійшли і руку подали. І як це так? — Ще вчора педагоги Мені за Вас могли вліпити «два», А тут — людина: очі, руки, ноги І найпростіші всміхнені слова. І як же так? — У мене пальцем тиче За вірш бунтарський кандидат наук, А тут лице таке невойовниче, Що вчить добра без вимог і принук. Тоді був час надіями багатий, Та вже Хрущов на п'єдестал поліз І вже йому набридло одягати У людяне лице соціалізм. Ще не свистіли кулі, лиш нагайки, І знов із храмів пропадав Христос, І знов почав закручувати гайки Невидимий і всюдисущий Хтось. Коли ж померли Рильський і Тичина Обранці Бога, загнані в раби, Зостались ми за Вашими плечима Перед вітрами дивної доби. І далі б Вам прапороносцем бути, У славі йти, не бачити потвор, А Ви бездумним душам повернути Надумали вкраїнський наш Собор. Ви добре знали, що неправда мстива, Та Ваш Собор — він був уже і наш. Тому даремне сила нечестива Збиралася на звичний свій шабаш. Даремно тюрми роззявляли двері, Людська подоба злізла із потвор. Хитнулась найоблудніша з імперій, Але — заклавши міни — під Собор. І душ собори аж тріщать від злості. І всі за правду, а путі криві. І рвуться вперто ті в прапороносці, Що прапор наш збагрянять у крові. Ще вчора ми за Вашими плечима Були несхитні на вітрах доби. Спочили Ви. Та чи душа спочила, Коли народ дуріє від злоби? Вже й ми в літах. І нас вітри прошили. Не схитнемося... А вітри гудуть, Що Ви Вкраїні душу залишили. Хай так і буде. Небеса пождуть. Ждуть небеса. У нас нема єпархій. Нема і партій. Ні УНСО й ОМОН. І безпритульне тіло Патріарха — Йому не дав спочити закордон. І підмосковні наші торбохвати, Немов не ті, але ще, видно, ті, — Вони вбивають. Ну, а нам — ховати, Допоки сонця Бог на видноті. І коли ці — не турки й не татари, — Що б'ють своїх, не знаючи святинь, Ми ляжемо в мости і в тротуари, Лише, Вкраїно, з нами не загинь. І б'ють народ у нас перед очима Ці виродки, яких народ не стер... Олесю, спіть... За Вашими плечима Ми стоїмо нещадно і тепер. Упасти б нам сьогодні на коліна 1 влити голос у небесний хор, Але кипить, клекоче Україна... І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.
Петро Скунць Передрук із газети «Карпатська Україна», 1 серпня 1995 року.
|