П. Скунць "Пам'яті Олеся Гончара"

Тоді я лише бавився в поета,
А Ви були у класиках, коли
До мене раптом просто із портрета
Ви підійшли і руку подали.
І як це так? — Ще вчора педагоги
Мені за Вас могли вліпити «два»,
А тут — людина: очі, руки, ноги
І найпростіші всміхнені слова.
І як же так? — У мене пальцем тиче
За вірш бунтарський кандидат наук,
А тут лице таке невойовниче,
Що вчить добра без вимог і принук.
Тоді був час надіями багатий,
Та вже Хрущов на п'єдестал поліз
І вже йому набридло одягати
У людяне лице соціалізм.
Ще не свистіли кулі, лиш нагайки,
І знов із храмів пропадав Христос,
І знов почав закручувати гайки
Невидимий і всюдисущий Хтось.
Коли ж померли Рильський і Тичина
Обранці Бога, загнані в раби,
Зостались ми за Вашими плечима
Перед вітрами дивної доби.
І далі б Вам прапороносцем бути,
У славі йти, не бачити потвор,
А Ви бездумним душам повернути
Надумали вкраїнський наш Собор.
Ви добре знали, що неправда мстива,
Та Ваш Собор — він був уже і наш.
Тому даремне сила нечестива
Збиралася на звичний свій шабаш.
Даремно тюрми роззявляли двері,
Людська подоба злізла із потвор.
Хитнулась найоблудніша з імперій,
Але — заклавши міни — під Собор.
І душ собори аж тріщать від злості.
І всі за правду, а путі криві.
І рвуться вперто ті в прапороносці,
Що прапор наш збагрянять у крові.
Ще вчора ми за Вашими плечима
Були несхитні на вітрах доби.
Спочили Ви. Та чи душа спочила,
Коли народ дуріє від злоби?
Вже й ми в літах. І нас вітри прошили.
Не схитнемося... А вітри гудуть,
Що Ви Вкраїні душу залишили.
Хай так і буде. Небеса пождуть.
Ждуть небеса. У нас нема єпархій.
Нема і партій. Ні УНСО й ОМОН.
І безпритульне тіло Патріарха —
Йому не дав спочити закордон.
І підмосковні наші торбохвати,
Немов не ті, але ще, видно, ті, —
Вони вбивають. Ну, а нам — ховати,
Допоки сонця Бог на видноті.
І коли ці — не турки й не татари, —
Що б'ють своїх, не знаючи святинь,
Ми ляжемо в мости і в тротуари,
Лише, Вкраїно, з нами не загинь.
І б'ють народ у нас перед очима
Ці виродки, яких народ не стер...
Олесю, спіть... За Вашими плечима
Ми стоїмо нещадно і тепер.
Упасти б нам сьогодні на коліна
1 влити голос у небесний хор,
Але кипить, клекоче Україна...
І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.

Петро Скунць
Передрук із газети
«Карпатська Україна»,
 1 серпня 1995 року.